Тема 22. УКРАЇНА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 1920-НА ПОЧАТКУ 1921 РР.
Другий зимовий похід армії УНР, штурм Перекопу
серпень 1920 р., 7 листопада 1920 р., 25 листопада 1920 р., листопад 1921 р.
1. Остаточне утвердження радянської влади
Радянсько-польська війна і Україна. Розгром військ Врангеля і загонів Махна (квітень 1920 – 1921 рр.)
Залишки розгромлених денікінських військ в Криму очолив генерал П.Врангель, під керівництвом якого опинилося понад 30 тис. білогвардійців. П.Врангель уважно стежив за подіями на радянсько-польському фронті. Як тільки в червні 1920 р. Червона армія перейшла в контрнаступ і втягнулась в масштабні бої проти поляків і петлюрівців, білогвардійці вийшли з Криму і почали просуватися на Донбас. Але через недостатність сил наступ врангелевців загальмувався наприкінці червня на лінії Херсон-Нікополь-Бердянськ. Проте Антанта, яка підтримувала Врангеля, намагаючись полегшити становище відступаючих польських військ на Заході України, змусила білогвардійців розпочати новий наступ. І тоді у середині серпня вони кинули у бій свої останні резерви. Було захоплено Олександрівськ, Синельникове, але на підході до Катеринослава армія білогвардійців зупинилась.
Барон Врангель
За умов нестачі вояків П.Врангель вирішив діяти спільно з петлюрівцями і у серпні 1920 р. розпочав переговори з урядом УНР. Він змушений був враховувати той факт, що половину його армії складали вихідці з України, і визнати за Україною право самостійно вирішувати свою долю. Це була принципово нова позиція білого руху в українському питанні, що обумовлювалася потребами спільної боротьби проти більшовицького режиму. Для УНР договір з білогвардійцями мав компенсувати втрачених восени 1920 р. польських союзників, які почали переговори з радянським керівництвом.
Пошук союзників здійснював не тільки П.Врангель, а й більшовики. Наприкінці вересня вони уклали угоду з махновцями про спільні дії проти білогвардійців. Радянський уряд пообіцяв Н.Махно все, чого той хотів: надати Гуляйпольському району автономії; дозволити пропаганду анархістських ідей; звільнити з радянських в’язниць заарештованих махновців та анархістів; забезпечити повстанців зброєю і боєприпасами та ін.
Звернімося до джерел 
Махновська газета «Путь к свободе» про УГОДУ між повстанцями і радянською владою Навколо перемир'я склалися якісь непорозуміння, неясності, неточності, говорять про те, що, мол, Махно розкаявся в своїх колишніх діях, визнав радвладу і т.п. Як же ми розуміємо, який зміст вкладаємо в мирну угоду? Ясна річ, що ніякого ідейного контакту і співпраці з радвладою або визнання її не могло і не може бути. Ми завжди були і будемо ідейними непримиренними ворогами партії комуністів-більшовиків. Ми ніколи не визнавали ніякої влади, і в даному випадку не можемо визнати радвладу. Отже знову нагадуємо і зайвий раз підкреслюємо, що не слід спутувати, злісно або по нерозумінню, військовий контакт, що є слідством небезпеки, що загрожує революції, з якимсь переходом, «злиттям» і визнанням радвлади, що не могло бути і не буде. Кому належить документ? Як він пояснює досягнуту угоду? Чи вважаєте ви таку точку зору достатньо переконливою, а угоду важливою? Кому вона була вигідна, чому? Поясніть свою думку. |
На цих умовах Н.Махно розгорнув активну боротьбу проти П.Врангеля. У жовтні врангелівці попали в кліщі у Північній Таврії, але їм вдалося з великими втратами вирватися і відійти назад в Крим, під захист Турецького валу. Війська П.Врангеля перетворили його в неприступну лінію оборони по всьому Перекопському перешийку. Радянські війська почали ретельно готуватися до штурму. Маючи семикратну перевагу в людях, вони вирішили атакувати кримські укріплення у двох напрямках – у брід через Сиваш і на Турецький вал.
Перехід Червоної армії через Сиваш. З картини М. Самокиша
Штурм Перекопу розпочався 7 листопада 1920 р. і тривав п’ять днів. Командування Червоної армії не шкодувало людей. Одними з перших на врангелевські кулемети були кинуті махновці, по їх тілах на штурм пішли червоноармійські частини, причому деякі з них втратили до 85% особового складу. Зрештою, ціною величезних жертв (тілами було завалено рів глибиною до десяти метрів) радянські війська вдерлися до Криму, де зупинити їх П.Врангель вже не міг. 13 листопада білогвардійців вибили із Сімферополя, згодом Червона армія захопила Феодосію, Севастополь, Керч та інші міста. 17 листопада Крим повністю став радянським.
Під час останніх боїв П.Врангель зумів евакуювати близько 150 тис. білогвардійців і біженців до Туреччини. Але близько 300 тис. військових і цивільних людей, які не відчували за собою провини перед більшовицькою владою, відмовилися покидати Батьківщину. Вони повірили заяві Реввійськради, де обіцялося усім, хто не чинитиме опору Червоній армії повну амністію.
Проте більшовики, встановивши свою владу в Криму, відразу розгорнули підготовку до масштабних репресій. Місцеві органи влади, під виглядом реєстрації населення для видачі нових документів та забезпечення біженців роботою, почали перепис людей. Через деякий час карні органи, маючи на руках списки зареєстрованих з вказаним місцем їх проживання, почали планові арешти і масові страти. Серед розстріляних переважну більшість складали не професійні військові, а мобілізована до білої армії молодь, яка мала вищу, або середню освіту. Служба у білій армії, соціальне походження та рівень освіти дуже часто були головною підставою для винесення смертного вироку. Точної цифри червоного терору в Криму нема, але на основі аналізу відповідних джерел, цілком очевидно, що рахунок йшов на десятки тисяч людей.
Захопивши Крим, радянське керівництво не збиралося виконувати своїх обіцянок, які вони щедро давали махновцям напередодні штурму Перекопу. Більш того, більшовицьке керівництво доручило командуючому Південним фронтом М.Фрунзе, розробити військову операцію по знищенню махновських загонів.
М.Фрунзе
Через три дні після встановлення радянської влади в Криму М.Фрунзе викликав до свого штабу командирів махновських бригад, які брали участь у боях з врангелівцями і наказав їх заарештувати. Через деякий час вони були розстріляні.
Махновці
25 листопада Червона армія розгорнула масштабну операцію з ліквідації махновських збройних формувань. Радянські частини взяли їх у кільце в районі Євпаторії, але знищити не змогли. Махновці прорвали фронт і з боями вирвалися з Криму. Проте, вже опинившись на материковій Україні під Томаківкою повстанці зіткнулися з великим з’єднанням червоних. Махновці билися на смерть, розуміючи, що помилування не буде. На початку бою вони мали 3,5 тис. кавалеристів і 1,5 тис. тачанок з кулеметами, а закінчили його з кількома сотнями вершників і 25 тачанками.
Одночасно М.Фрунзе наказав оточити Гуляйполе, де зосереджувалися основні сили повстанців на чолі з Н.Махно. Але махновці, маючи прекрасний кавалерійський вишкіл, пробилися через оточення і з’єдналися з рештками Кримської групи. Через місяць махновці знову перетворилися в грізну силу. Радянське керівництво кинуло проти них велику кількість військ, але повністю розбити махновців, які досконало володіли тактикою партизанської війни, було непросто. Ця боротьба затягнулася майже на рік і тільки у вересні 1921 р. Н.Махно з невеликою групою своїх помічників покинув Україну і подався в еміграцію.
Таким чином, з розгромом врангелівців і махновців на всій території України не залишилося збройних сил, які б могли протистояти радянській владі.
М. Фрунзе на танку, захопленому у врангелівців
2. Повстанські рухи, поразка українського визвольного руху.
Соціально-економічна криза, що охопила республіку на початку 20-х років склала серйозну небезпеку для більшовиків. Влада здійснила спробу розв’язати продовольче питання шляхом продрозкладки. Реквізиція хліба у селян здійснювалася із залученням військ. Але це був ризикований шлях, оскільки Червона армія складалася на 77% з селян. Окрім того, така політика ставила під сумнів усі попередні досягнення комуністів.
У відповідь на насильницькі методи з боку держави, селянство знову взялося за зброю. На території України розгорнулася активна партизанська боротьба селян, незадоволених радянською владою. На початку 1921 р. у складі повстанських загонів діяло близько 40 тис. чол. У лютому того ж року в Україні було зафіксовано 118 повстань. Повстанським рухом були охоплені райони Поділля, Київщини, Катеринославщини та Полтавщини. Проти «воєнного комунізму» виступили і робітники. На підприємствах Харкова, Києва, Одеси й інших міст спалахнули страйки, де поряд з економічними гаслами були й політичні - антибільшовицького спрямування. На Півдні та частині Лівобережжя повстанці діяли під анархо-комуністичними гаслами, закликаючи населення підтримувати ради, але без більшовиків. На решті української території боротьба розгорталася під націоналістичними прапорами.
Водночас за роки революції та громадянської війни склалися групи декласованих елементів міста і села, які були розбещені політичною нестабільністю і збройна боротьба, проти будь якої влади, стала для них формою існування. Подальше відкрите протистояння в Україні все більше набирало характеру взаємознищення. Після підписання Ризького миру війська УНР, які опинились на території Польщі, за наказом Ю.Пілсудського були інтерновані у спеціальні табори. Але українські вояки не впали у відчай, вони таємно від польської влади створювали загони добровольців, які складали Повстанську армію. Вони сподівалися приєднати до неї всі антирадянські сили в Україні.
У жовтні 1921 р. керівництво Повстанської армії розробило план допомоги партизанському рухові в Україні. Так визріла ідея проведення Другого зимового походу, стратегічним завданням якого було підняття всенародного повстання і повалення більшовицького режиму в Україні.
Другий зимовий похід розпочався в листопаді 1921 р. Загони Повстанської армії перейшли польсько-український кордон і пройшлися з боями по більшовицьких тилах. Але очікуваного результату ця акція не дала. Українське селянство було втомлене нескінченною боротьбою з різними політичними режимами і виявилося нездатним до організованої довготривалої боротьби. Сама ж Повстанська армія поступалася радянським військам чисельністю, озброєнням і технічним забезпеченням. Наприкінці листопада загони повстанців були розбиті більшовиками на Житомирщині і тільки невеличкому загону на чолі з Ю.Тютюником пощастило прорватися на територію Польщі. Українські вояки намагалися організувати нові рейди в Україну, але після протесту радянського уряду польське керівництво наказало повстанцям згорнути подібні акції.
Генерал Ю.Тютюнник
Отже, національно-визвольні змагання в Україні завершилися поразкою. На більшій частині українських земель була встановлена радянська влада. Бої на території України, що тривали майже без перерви від середини 1914 р., нарешті припинилися.
3. Уроки та наслідки державотворчих процесів
Боротьба за незалежність України була логічним продовженням національно-демократичної революції, ціллю, якої було утворення незалежної демократичної України та побудова справедливого соціально-економічного ладу.
На позиції поступового здобуття державної незалежності стояла Українська Центральна Рада, що читко віддзеркалювалося в її Універсалах. Проте, нездатність Центральної Ради опанувати ситуацією і досягти необхідного рівня державного та економічного розвитку, боротьба з українськими більшовиками, радянською Росією, наростаюча загроза перетворення України на німецьке генерал-губернаторство, а фактично на колонію, підштовхнули до консолідації та активізації несоціалістичних сил, лідером яких став почесний отаман Вільного козацтва генерал П.Скоропадський.
Він та його прибічники дотримувалися ідеї незалежності України до 14 листопада 1918 р. Однак успіхи Гетьманату були пов'язані головним чином зі стабільністю держави, а гарантом цієї стабільності виступала зовнішня сила – окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини. Це, з одного боку, гарантувало Українській державі безпеку і стійкість, з іншого – справжніми її господарями були не стільки гетьман і його уряд, скільки німецька військова адміністрація
Основною опорою гетьманського режиму були поміщики, буржуазія та старе чиновництво, значною мірою зрусифіковані, їх насамперед цікавили стабільність та звичні норми життя, а національними ідеями вони особливо не переймалися. Поразка Німеччини у війні позбавила Українську державу опори. Однобічна орієнтація на імущі класи, потреба задовольнити апетити австро-німецьких окупантів зумовили таку соціально-економічну політику гетьманського уряду, яка вела не до консолідації суспільства, а до поглиблення розколу у суспільстві та формуванню опозиції, яка досить швидко перейшла до активних дій. Так виникла і діяла Директорія УНР, що уявляла собою самостійницьку політичну силу.
Проте, блок опозиційних сил, що об’єднався у Директорію складався з політичних угруповань, які мали різні інтереси, пріоритети та орієнтації. Частково саме цим пояснюються такі суттєві вади Директорії, як нечіткість програмних установок, суперечливість та недалекоглядність внутрішньої політики. До того ж відсутність чітких строків аграрного реформування та слабкість адміністративного апарату для його здійснення посилювали соціальну напругу та невизначеність ситуації. Не сприяли консолідації суспільства і арешти, і нерозбірливе закриття утворених за гетьмана установ заборона вживання російської мови і позбавлення фактично усієї інтелігенції політичних прав. Ці непродумані кроки позбавили Директорію підтримки селян та національних меншин, допомоги кваліфікованих кадрів. Її влада суттєво послаблювалась і відсутністю чіткої моделі державотворення. На цю роль тоді претендували три суттєво відмінні форми суспільної організації; парламентська республіка, республіка Рад та воєнна диктатура. За роки свого існування Директорія тією чи іншою мірою апробувала кожну модель, але за умов, що склалися, провідною тенденцією було посилення правих сил і дрейф процесу державотворення у напрямі воєнної диктатури, яка на місцях поступово перетворювалася в отаманщину. Вона руйнувала Директорію зсередини.
Елемент дезорганізації вносило і особисте протистояння лідерів, відсутність у них єдності поглядів на першочергові завдання та політичну орієнтацію. Так, якщо В.Винниченко та його прибічники обстоювали «радянську платформу», виступали за союз з більшовицькою Росією проти Антанти та за пріоритетне вирішення соціальних проблем, то С.Петлюра зі своїми соратниками схилявся до зближення з Антантою, а першочерговим завданням вважав зміцнення незалежності держави через посилення армії та її адміністративних органів. Крім вказаних факторів, у її подальшому розвалі значну роль відіграли нестача матеріального забезпечення та озброєння, недостатнє фінансування, незадовільний санітарний стан (осіння епідемія тифу 1919 р. зменшила особовий склад армії на 3/4).
Низкою дипломатичних кроків (проголошення акту возз'єднання УНР і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) в єдину соборну державу, спроби налагодження контактів з Антантою, підписання у квітні 1920 р. воєнної та політичної конвенції між урядами УНР та Польщі) Директорія намагалась вивести державу з політичної ізоляції, знайти засоби для зміцнення власних дипломатичних, фінансових та воєнних позицій. Але ці кроки виявились безуспішними. Акт возз'єднання мав значною мірою формальний характер, між двома Українами існували суттєві розбіжності, що і спричинило укладення С.Петлюрою угоди з польським урядом, згідно з якою він відмовлявся від західноукраїнських областей (за місяць до цього, б листопада 1919 р., галицький генерал М.Тарнавський для подальшої боротьби з Польщею перевів свої збройні формування під командування білих). Остаточно домовитись з Антантою Директорії так і не вдалося, оскільки західні політики зробили ставку на відновлення «єдиної і неподільної», а отже, на підтримку Добровольчої армії. Неефективним виявився і союз з Польщею, адже у ході радянсько-польської війни не вдалося відновити владу УНР в українських землях.
Відкидали ідею незалежності України та боролися за включення її до складу Росії білогвардійці. Державну незалежність України відмовлялися визнати і більшовики. Ідея незалежності знаходила підтримку якнайбільше серед національної інтелігенції і селянства, менше всього – серед робітників, підприємців, поміщиків. Таким чином, не дивлячись на широкий розмах, боротьба за незалежність України завершилася поразкою. Об'єднане ідеєю самостійності, українське суспільство було роз’єднане у питаннях про політичний устрій Української держави, про соціально-економічний лад. Серед українських самостійників були республіканці, монархісти, прибічники радянського ладу. Одні з них стояли на буржуазно-ліберальних позиціях, інші – на соціалістичних або навіть комуністичних. Між національними силами різної політичної орієнтації йшла жорстока боротьба. Частина селянства й інтелігенції України відмовилася від підтримки будь-якої форми національної української державності, центральної влади взагалі.
Отже, боротьба за здобуття незалежності в умовах жорстокої внутрішньої усобиці, кривавої громадянської війни між українцями, завершилася поразкою в боротьбі із зовнішніми силами. Проте, ця боротьба мала велике історичне значення.
Звернімося до джерел
Український історик Н.Полонська-Василенко про історичне значення доби визвольних змагань (1917-1921р.) Ця боротьба охопила тільки чотири роки (1917-1921), але ці роки виорали глибоку межу між попередніми та наступними роками. Вони піднесли національну свідомість народу, скріпили соборність, прагнення державності, бажання мати «в своїй хаті свою правду й волю». Дуже багато крові пролив український народ, сотні тисяч жертв кращих своїх синів приніс він, щоб здійснити мрії свободи. Оточений ворогами він не мав підтримки, не мав спільника в цій титанічній боротьбі. Але до останньої можливості не піддавався. Боротьба за визволення України внесла в історію не тільки України, але й в історію Європи нове: це – велика участь жінок в регулярній армії. Жінки йшли на боротьбу звичайними вояками, медичними сестрами, зв'язковими, разом з чоловіками переносили холод і голод, далекі переходи, ночівлю проти неба, рани, хвороби. Смерть загрожували їм на кожному кроці. Але все це не лякало жінок. Чимало з них піднеслося до старшинських ранг і вписали своє ім'я в список героїв. Ця участь жінок свідчить, якою великою народною справою була Визвольна Війна. Яке значення на думку історика мала доба визвольних змагань?У чому бачить Н.Полонська-Василенко одну з головних причин поразки українців у боротьбі за незалежність? Чи згодні ви з її точкою зору? Чому? Що нового на думку автора документу внесла боротьба за визволення України в історію Європи ? |
Українська