Тема ІV УКРАЇНА У ПЕРІОД ЗАГОСТРЕННЯ КРИЗИ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ /1965-1985 рр./
§ 16 ПОЛІТИКО-ІДЕОЛОГІЧНА КРИЗА СИСТЕМИ
1. Неосталінізм і Україна
У жовтні 1964 р. відбулася зміна партійного керівництва СРСР – замість М.Хрущова першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л.Брежнєв.
Кадрові перестановки, що відбулися після жовтневого пленуму ЦК партії, засвідчили поворот від реформаторства до неприхованого консерватизму, якоюсь мірою навіть просталінського зразка. Але ця тенденція за часів брежнєвського керівництва проявила себе не відразу.
Спочатку Л.Брежнєвим були виправлені лише деякі так звані «волюнтаристські ходи» в діяльності «великого реформатора». Проте незабаром стало очевидний, що висунуте Л.Брежнєвим гасло «стабільності» насправді означає звичайну відмову від будь-яких спроб здійснення радикальних змін, що цілком задовольняло наділені владою консервативні сиди.
«Брежнєвський період» історії України був періодом часткової реанімації сталінської адміністративно-командної системи, періодом суспільного й економічного застою.
З іншого боку, цей період був часом активного пошуку прогресивними силами суспільства шляхів оновлення радянської системи і виведення її з глибокого кризового стану.
Неосталінізм політики Л.Брежнєва виявлявся в УРСР в нових хвилях політичних репресій проти інакомислячих, насамперед поборників ідеї національного відродження і суверенності України.
Вже в серпні 1965 р. в окремих містах республіки пройшли масові арешти, внаслідок яких було затримано близько 30 чоловік із середовища «шістдесятників». Більшості з них було пред'явлено традиційне звинувачення в антирадянській агітації і пропаганді».
Навесні 1966 р. у ході судових процесів за «антирадянщину» різні строки позбавлення волі отримало 20 чоловік. У мордовських таборах опинилися: науковці – брати Михайло та Богдан Горині, працівники і викладачі вузів Михайло Осадчий, Євгенія Кузнєцова, Валентин Мороз, художник Опанас Залипала, робітники Іван Гель і Анатолій Шевчук, інженери Олександр Мартиненко та Іван Русин, вчитель Михайло Озерний та ін.
Паралельно з відкритими репресивними діями в Україні з другої половини 60-х років розгорнулася активна «профілактична робота» з тими, хто підтримував і співчував «антирадянщикам». На це місцеві органи влади орієнтували «закритий лист» ЦК КПУ, у якому давалося виправдання проведеним репресивним заходам і ставилося завдання посилити «виховну» роботу з представниками вільнодумної інтелігенції. У відповідності з цим документом у республіці повсюдно пройшли відкриті партійні збори за участю громадськості, па яких засуджувались злочинні дії «відщепенців». Останніх, що персонально перелічувались у листі ЦК (близько 30 чол.), з метою «виховання.» звільняли з роботи, виключали з партії і комсомолу, виганяли з інститутів. Усіляким утискам піддавалися і члени їх родин.
Хвиля арештів і переслідувань, що прокотилася Україною в 1965-1966 рр., засвідчила зміну політичного курсу радянського керівництва і була інспірована в республіці саме з союзного центру. де також розгорталися події за аналогічним сценарієм.
Слід зазначити, що розмах репресивних дій в Україні був значно більшим, ніж в інших регіонах СРСР. Українське керівництво на чолі з П.Шелестом, як завжди, ретельно і слухняно виконало отриману вказівку згори, хоча й не було саме зацікавлене в такому розвитку подій у республіці.
Відчутні зміни стали спостерігатися і в ідеологічній сфері. Українські засоби масової інформації були переповнені статтями, спрямованими проти «буржуазної ідеології» та «українського буржуазного націоналізму».
Активізувалася цензура, відбулася справжня «чистка» редакцій газет, журналів, видавництв, академічних інститутів гуманітарного профілю. Ці події значною мірою нагадували вже відомі в Україні сталінські ідеологічні «чистки» 40-50-х рр. Щоправда, репресивні заходи 60-х років за своїм розмахом значно поступалися сталінським.
Однак суспільно-політичне життя України брежнєвського періоду характеризувалося не лише посиленням переслідувань інакомислячих. були в ньому і прояви так званої інерції «відлиги», що знайшли своє відображення в масових акціях протестів з боку «шістдесятників».
Зокрема, 4 вересня
1965 р. у київському кінотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму С.Параджанова
«Тіні забутих предків» з різким осудом репресій, що відбувалися в Україні,
виступили Юрій Бадзьо, Іван Дзюба, Василь Стус і
В’ячеслав Чорновіл.
Сотні відомих українських діячів культури і науки, рядові службовці, робітники і студенти висловлювали своє гнівне обурення політичними репресіями 1965-1966 рр., яке відбивалося в колективних листах-протестах, адресованих керівництву держави – Л.Брежнєву, О.Косигіну, М.Підгорному. Ці документи друкувалися у «самвидаві», переправлялись за кордон. їх автори вже майже не переслідувалися властями.
Поняття і терміни
«Самвидав» – у 1960-1980-і рр. спроба частини інтелігенції в СРСР усупереч офіційним заборонам і переслідуванням, без санкції влади виготовляти і поширювати літературні, публіцистичні та ін. твори, висловлюючи протест проти терору та всеохоплюючого контролю держави у сфері друкованого слова.
Характерним проявом наслідків «відлиги» стали події 22 травня 1967 р. у Києві, де зі стихійним протестом проти заборони відзначення пам'яті Т.Шевченка біля пам'ятника Великому Кобзарю виступили представники столичної інтелігенції та студентства.
Партійне керівництво республіки на чолі з П.Шелестом, підтримуючи в цілому політику керівництва СРСР, було не проти використати щирі прагнення української національно свідомої інтелігенції у власних корисних цілях – боротьбі з союзним центром за розширення своєї влади.
Певні зрушення на цьому шляху відбулися після здійснення низки заходів, спрямованих на підвищення статусу української мови і запровадження її в навчальний процес вузів республіки. Не виключено, що саме з ініціативи і дозволу республіканської партійної верхівки в листопаді 1966 р. на V з'їзді письменників України була дуже гостро поставлена мовна проблема, її принципове і зацікавлене обговорення стало також помітною подією тогочасного громадсько-культурного життя республіки.
2. П.Шелест
Ще одним проявом відлуння «відлиги» в Україні стала поява в 1969 р. книги першого секретаря ЦК Компартії України П.Шелеста «Україна наша Радянська». Книга характеризувалася досить помірними національними мотивами, але це все одно викликало сильне невдоволення і навіть роздратування з боку союзного керівництва.
Постать
Шелест Петро Юхимович (1908-1996) – радянський
державний і комуністичний діяч. З 1940 – на партійній роботі. Учасник змови,
внаслідок якої було усунено від влади М.Хрущова. У 1963-1972 – перший секретар
ЦК КПУ. У 1972 підданий критиці за книгу «Україна наша Радянська». Переведений
на роботу в Москву. В 1972-1973 – заступник Голови Ради Міністрів СРСР. Член
президії, політбюро ЦК КПРС в 1964-1973. Герой Соціалістичної Праці (1967).
Варто зазначити, що постать П.Шелеста в українській історії досить неоднозначна і суперечлива.
З одного боку, він був яскравим представником сталінської адміністративно-командної системи. Уміння оперативно орієнтуватися у складних ситуаціях, своєчасно засвідчити свою відданість новому керівництву дали змогу П.Шелесту досить тривалий період часу (з 1963 по 1972 рр.) утримуватись на найвищому шаблі республіканської компартійної ієрархії.
Як і Л.Брежнєв, П.Шелест належав до числа консерваторів, найбільш послідовних противників процесів десталінізації. Вони обидва безкомпромісно виступили проти політичних реформ і застосували найбільш рішучі заходи в боротьбі з дисидентським рухом. Адже відомо, що саме П.Шелест дав санкцію на проведення масових арештів української інтелігенції у серпні-вересні 1965 р. За свідченням одного з лідерів «Празької весни» 1968 р. О.Дубчека, П.Шелест був одним із ініціаторів збройної інтервенції в Чехо-Словаччину, тому що дуже боявся поширення демократичних ідей з цієї країни в Україну.
З іншого боку, П.Шелест здобув імідж поміркованого поборника національних інтересів українського народу. Він лояльно ставився до політики українізації, рішуче виступав на захист української мови й культури.
Зокрема, П.Шелест намагався українізувати управлінський апарат і вимагав, щоб українська мова в межах республіки стала мовою діловодства. У 60-і роки три чверті керівних посад у республіканському партійно-радянському апараті зайняли українці.
П.Шелест з великим інтересом і неприхованою симпатією поставився до праці І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Перший секретар ЦК КПУ навіть розпорядився розмножити і поширити її серед свого оточення, бо вона додавала йому аргументів у дискусіях щодо національних проблем з вищим керівництвом КПРС.
П.Шелест згодом використав деякі положення з праці І.Дзюби у своїй книзі «Україна наша Радянська». Щодо останньої, то, на думку фахівців, це була звичайна пропагандистська агітка, але з незначними екскурсами в напівзабуту за післявоєнний період українську історію. Особливо схвильовано і з великою теплотою перший секретар ЦК Компартії України розповідав про славне козацьке минуле українського народу. Наголошуючи, що сам він козацького походження, П.Шелест підкреслював, що запорозькі козаки були героїчними захисниками українського народу, за що й вкрили себе невмирущою славою.
Спочатку Л.Брежнєв досить спокійно сприймав «українофільство» П.Шелеста, хоча час від часу полемізував з ним щодо конкретних питань Історії України.
Документ
Зі спогадів Першого Секретаря ЦК КПУ П.Ю.Шелеста
...Ну, й наді мною з року в рік нависав меч відплати. Мені Брежнєв не пробачав жодного кроку, ні півкроку. Він був недовірливий і мстивий. А найбільша його вада – в усьому цілком покладатися на свого «ідеолога» – Михайла Суслова. А ця людина за вдачею – несусвітній шовініст. Він зверхньо ставився геть до всіх націй і народностей, а Україну просто ненавидів лютою ненавистю. Йому здавалося, що саме це – гніздів'я націоналізму, й коли, думав він, тут збунтується люд, то його нелегко втримати в шорах.
Цей ідеолог намагався філософськи виправдати свою політику злиття мов і народів. Навіть запровадив «історичний термін» щодо винищення окремих націй – єдиний радянський народ... Тепер ми пожинаємо плоди того жахливого періоду, що став символом суспільного застою брежнєвщини, а я б сказав і сусловщини. Це – добре продумана й замаскована пропаганда, спрямована проти піднесення національної свідомості численних народів СРСР, вона закликає лише до єднання на основі єдиної культури, до сповідування партійних постулатів, до визнання зверхності «старшого брата». А своє, рідне, прадавнє, що склалося історично, впродовж тисячоліть, топчеться й шельмується, зневажається й руйнується...
Запитання до документа
Чим П.Шелест пояснює політику русифікації, що проводилася владою в Україні?
ПОСТАНОВА ЦК КП УКРАЇНИ ПРО КНИГУ П.Ю.ШЕЛЕСТА «Україна наша Радянська»
Отметить, что книга "Україна наша Радянська» по ряду важных принципиальных вопросов отходит от партийных, классовых позиций. В ней не дается четкого классового анализа и оценки отдельных исторических явлений, идеализируется украинское казачество и Запорожская Сечь, не показаны острота и сложность классовой борьбы на Украине в послеоктябрьский период, борьба партии за чистоту и боеспособность своих рядов, против уклонов от ленинской генеральной линии, в том числе и против уклонов в национальном вопросе.
Достижения республики в экономике, науке и культуре рассматриваются в значительной мере в отрыве от общих успехов СССР, не раскрывается сотрудничество украинского народа с русским и другими братскими народами нашей страны.
Книга «Україна наша Радянська» не способствует воспитанию трудящихся в духе советского патриотизма и пролетарского интернационализма, усилению борьбы против буржуазной идеологии, в частности против украинского буржуазного национализма.
Отметить, что книга П.Ю.Шелеста «Україна наша Радянська», как и другие его издания – «Історичне покликання молоді», «Комуніст. – активний боєць партії», «Ідеї Леніна перемагають», были опубликованы им с нарушением установленного порядка, без ведома ЦК КПСС и ЦК КП Украины.
Разъяснить партийному активу республики серьезные методологические, идейные ошибки и существенные недостатки книги П.Е.Шелеста «Україна наша Радянська».
Подготовить и опубликовать в журнале «Коммунист Украины» рецензию на книгу П.Ю.Шелеста «Україна наша Радянська». Считать необходимым после этого изъять указанную книгу из библиотечных фондов республики.
Запитання до документа
1. У чому було звинувачено книгу «Україна наша Радянська» П.Шелеста?
2. З якою метою партійним керівництвом була розгорнута кампанія для засудження цього твору?
Як і М.Хрущов, Л.Брежнєв прагнув повністю русифікувати Україну. Під політику русифікації компартійні ідеологи підводили теоретичну базу – концепцію так званого «радянського народу», як нової спільності людей, що сформувалася насамперед на основі непорушної єдності трьох східнослов'янських народів – росіян, українців і білорусів.
У цій ситуації відверте «українофільство» П.Шелеста ставало для союзного керівництва політично небезпечним. Л.Брежнєв, однак, не форсував події, а поступово готував фунт для усунення П.Шелеста від влади. Передумови для цього визрівали в міру зміцнення влади Л.Брежнєва в Москві і позицій В.Щербицького в Україні.
У березні 1972 р. П.Шелест і очолюваний ним ЦК Компартії України були піддані гострій критиці на політбюро ЦК КПРС за «недоліки у справі інтернаціонального виховання трудящих і примиренське ставлення до проявів націоналізму». В травні нього ж року П.Шелеста звільнили від обов'язків першого секретаря ЦК Компартії України і без його згоди призначили одним із заступників Голови Ради Міністрів СРСР.
Незабаром за дорученням М.Суслова в Академії Наук УРСР було підготовлено розгромну рецензію па книгу П.Шелеста «Україна наша Радянська», в якій автор уже прямо звинувачувався в українському націоналізмі. У квітні 1973 р. цю рецензію без підписів авторів опублікував журнал «Комуніст України» під назвою «Про серйозні недоліки та помилки однієї книги».
Брутальна критика, що містилася в ній, змусила П. Шелеста негайно подати заяву про вихід на пенсію за станом здоров’я. Це повідомлення викликало численні посмішки членів ЦК КПРС, які могли тільки позаздрити міцному козацькому здоров'ю П. Шелеста.
3. В.Щербицький
На травневому (1972 р.) пленумі ЦК КПУ керівником української республіканської партійної організації був обраний Володимир Щербицький. який понад сімнадцять років перебував на цій посаді.
Постать
Щербицький Володимир Васильович (1918-1990) – комуністичний і
державний діяч УРСР. З 1946 – на партійній роботі в Україні. У 1961-1963 та
1965-1972 – Голова Ради Міністрів УРСР. З 1961 – член ЦК КПРС. У 1972-1989 –
перший секретар ЦК КПУ. Лауреат Ленінської премії (1982). Двічі Герой
Соціалістичної Праці (1974, 1977).
Політична кар'єра В.Щербицького розпочалася ще за часів Й.Сталіна в Дніпродзержинську наприкінці 40-х - у першій половині 50-х років.
У тридцяти шестирічному віці він був обраний другим, а через рік першим секретарем Дніпропетровського обкому партії. Очолюючи могутню, високорозвинуту індустріальну область України, В.Щербицький зарекомендував себе здібним організатором і господарником.
У 1961 р. він був призначений Головою Ради Міністрів УРСР, обраний кандидатом у члени Президії ЦК КПРС. Його принципова позиція, крутий і непоступливий характер були не до вподоби М.Хрущову. Тому, коли В. Щербицький спробував заперечити доцільність поділу обкомів і облвиконкомів на міські і сільські, його в 1963 р. з Києва знову повернули до Дніпропетровська на попередню посаду і вивели зі складу Президії ЦК КПРС.
Нове сходження В.Щербицького на вершину республіканських владних структур відбулося вже за часів Л.Брежнєва. Незважаючи на гостру протидію з боку П.Шелеста, при активній підтримці союзного керівництва він у жовтні 1965 р. знову очолив український уряд. На XXIV з'їзді КПРС у квітні 1971 р. В.Щербицького, як і П.Шелеста, обрали членом політбюро ЦК КПРС.
Було очевидним, що присутність двох представників однієї республіки у вищому керівництві партії – це явище тимчасове, що й знайшло свої підтвердження в травні 1972 р., коли В. Щербицького обрали першим секретарем ЦК Компартії України.
Щоб зміцнити своє становище, новоявлений лідер української компартійної верхівки протягом кількох років поступово і послідовно позбавлявся прибічників П.Шелеста, а на звільнені посади призначав своїх людей.
Серед висуванців В.Щербицького були «невтомний борець з українським націоналізмом» В.Маланчук (секретар ЦК з питань ідеології, науки та культури), О.Ляшко (Голова Ради Міністрів УРСР), І.Грушецький та О.Ватченко (в різний час – Голови Президії Верховної Ради УРСР), В.Сологуб (Голова Укрпрофради), В.Федорчук (Голова республіканського КДБ) та ін. Внаслідок проведених кадрових переміщень В.Щербицький отримав необхідну підтримку і стабільність влади.
Крім кадрових новацій у вищих ешелонах влади, відбулися суттєві зміни і на її нижчих рівнях. «Чистка» охопила всі рівні республіканської партійної організації.
Під час обміну партійних квитків, що відбувся впертій половині 70-х років, з партії було виключено 37 тис. чоловік. Позбавлення партійного квитка тоді означало кінець кар’єри і розцінювалося в радянському суспільстві як одне з найсуворіших покарань.
За часів партійного керівництва В.Щербицького в республіці з другої половини 70-х років знову стали посилюватися процеси русифікації. З ініціативи Л.Брежнєва в цей період почала активно поширюватися теза про злиття у недалекому майбутньому націй і народностей СРСР в єдиний «радянський народ». Величезна армія суспільствознавців, преса, радіо, телебачення, вся ідеологічна сфера напружено працювали над обґрунтуванням і пропагандою цієї ідеї.
Російська мова, що подавалася як засіб міжнаціонального спілкування, витісняла українську з сфери освіти, науки, культури і навіть з побуту.
У квітні 1978 р. була прийнята нова Конституція УРСР, яка була майже точною копією Конституції СРСР 1977 р.
Формально порядок прийняття союзної Конституції був витриманий у демократичному дусі. Її проект був оприлюднений для обговорення в суспільстві, то тривало майже чотири місяці – з червня по вересень 1977 р. Партійні і державні лідери, засоби масової інформації на всі лади твердили про «всенародний характер обговорення» проекту Конституції.
Однак сам хід цієї пропагандистської кампанії аж ніяк не налаштовував різні верстви радянського суспільства на діловий тон, об'єктивний аналіз ситуації, що склалася в країні. Як згодом свідчили організатори цієї політичної акції, у ході обговорення проекту Конституції було одержано близько 400 тис. пропозицій, але врахована була незначна їх частина, як правило, редакційного характеру.
Як свідчать документи, не бралися до уваги пропозиції громадян, спрямовані на демократизацію суспільства, вдосконалення роботи державного апарату, поліпшення міжнаціональних стосунків та ін.
Цікаво, що в ході
підготовчої роботи висловлювалися пропозиції викреслити з проектів Конституцій
СРСР і УРСР статті про право виходу республік із складу Союзу РСР.
В.Щербицький, як і більшість його однодумців, не мав нічого проти таких поправок. Але ця ідея наштовхнулася на рішучий опір керівників закавказьких республік, і тому вона не була реалізована в Конституції.
Конституції СРСР (1977 р.) та УРСР (1978 р.) ще більше обмежили самостійність республіки, особливо в господарчій сфері.
Декларовані ними лібералізація політичної системи, широкі права громадян, право республіки на самовизначення, аж до можливості виходу з СРСР (що було справжньою фікцією, бо механізм реалізації такого права в конституційному порядку не був визначений) фактично не були перешкодою для КПРС застосовувати на практиці добре перевірену в попередній період диктаторську форму правління. Спроби ж окремої частини громадян скористатися конституційними правами жорстоко переслідувалися.
З метою остаточного закріплення партійного диктату в Конституціях СРСР і союзних республік вводилася спеціальна шоста стаття, відповідно до якої КПРС проголошувалася керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи.
Це означало офіційне закріплення повного всевладдя партійної номенклатури в усіх сферах життя радянського суспільства. Такого положення не містилось навіть у сталінській Конституції 1936 р.
Нова Конституція гарантувала широкі політичні и економічні права громадян, але в реальному житті вони не реалізовувалися.
Обіймаючи високу посаду першого секретаря ЦК КПУ протягом досить тривалого часу, В.Щербицький, звичайно, намагався якомога ефективніше розвивати національну промисловість, сільське господарство, науку.
Водночас він чинив спротиву русифікації, що охопила Україну. Сказати, що він повністю йшов у фарватері московської політики, не буде справедливим, але вирватися і цього «замкнутого кола» він так і не зумів.
На совісті В.Щербицького залишилися і відверто антиукраїнські дії. Зокрема, тяжким його гріхом перед народом України став, безперечно, Чорнобиль – до фатального вибуху у квітні 1986 р. і особливо після нього. Адже ця величезна атомна станція у верхів'ях Дніпра будувалася на непридатному для таких споруд піщаному ґрунті, в густонаселеному місці всупереч протестам вітчизняних вчених. Саме В.Щербицький наполягав на прискорених темпах будівництва та достроковому введенні ЧАЕС в дію.
Під тиском М.Горбачова він не набрався мужності і не повідомив своєчасно населення України про страшну небезпеку в перші дні після аварії, не вжив необхідних заходів щодо термінової евакуації мешканців з небезпечної для життя людей зони, свідомо довго замовчував об'єктивну інформацію про катастрофічні наслідки аварії для України.
Зруйнований реактор Чорнобильської АЕС
Запитання і завдання
1. Кого з відомих українських «шістдесятників» було заарештовано у 1965 р.?
2. Яка подія відбулася 4 вересня 1965 р. в київському кінотеатрі «Україна»?
3. За якими звинуваченнями було усунено від влади П.Шелеста?
4. Які були прояви наступу неосталінізму в Україні, що розпочався в середині
60-х років?
5. Що таке «самвидав»?
6. Які нові положення щодо політичної системи СРСР зафіксувала Конституція 1977 р.?
7. Визначте хронологічну послідовність подій:
- обрання В.Щербицького першим секретарем ЦК КПУ;
- прийняття нової Конституції УРСР;
- вихід книги П.Шелеста «Україна наша Радянська»;
- масові арешти «антирадянщиків» у рамках наступу неосталінізму.
8. Охарактеризуйте зміни у внутрішній політиці, які здійснив Л.Брежнєв після свого приходу до влади.
9. У чому полягала різниця у діяльності репресивних органів у 60-70-і роки й у сталінський період?
10. У чому полягали особливості суспільно-політичного життя в республіці в 1965-1967 рр.?
11. Чому, на Вашу думку, брежнєвське керівництво відмовилося від проведення реформ?
12. З якою метою, на Ваги погляд, радянським керівництвом було ініційоване всенародне обговорення проекту Конституції 1977 р.?
13. Що спільного, а що відмінного, на Ваги погляд, було в політичній діяльності П.Шелеста та В.Щербицького?
Українська