🚚 🚁 Збираємо на пікап та ремонт дрона аутел

Ранній залізний вік на українських землях. Світ кочовиків

План викладу

Ранній залізний вік.
Кіммерійці.
Походи кіммерійців проти землеробів Лісостепу. Чорноліська культура.
Скіфи: розселення та заняття.
Велика Скіфія. Духовний світ Великої Скіфії.
Сармати.

Хронологія

722 – 705 до н.е.	Походи кіммерійців у Передню Азію
7 ст. до н.е.	Вторгнення скіфів у Північне Причорномор’я
5 – 4 ст. до н.е.	Доба розквіту скіфської держави (Велика Скіфія)
514 р. до н.е.	Війна скіфів з перським царем Дарієм
3 ст. до н.е.	Вторгнення сарматських племен
3 ст. до н.е. – поч. 4 ст. н.е.	Мала Скіфія

Основні поняття та терміни

Ранній залізний вік – один із періодів розвитку людства за археологічною періодизацією. Відзначається розселенням індоєвропейців, технологічним переламом у виготовленні знарядь праці і зброї, виникненням перших державних утворень, періодом існування найяскравіших кочових утворень. На території України ця доба припадає на І тис. до н.е. – початок І тис. н.е. і хронологічно відповідає кіммерійському, скіфському та сарматському добам історії.

Постаті

Геродот — визначний давньогрецький історик. Багато подорожував Малою Азією, був у Єгипті, Вавилоні, Фінікії, Сирії, Західному Причорномор'ї, Ольвії. Автор праці, що умовно названа «Історією», яка являє собою першу широку історичну оповідь про держави і народи Азії та Європи. Викладаючи різні версії, Геродот виявляв критичне ставлення до зібраного матеріалу. Ще в давнину Геродота назвали «батьком історії». В елліністичний час александрійські вчені поділили «Історію» Геродота на 9 книг (за кількістю грецьких муз). Четверта книга є найціннішим джерелом із історії, етнографії та географії Північного Причорномор'я.

Основний виклад

1. Ранній залізний вік

Утвердження заліза як найпоширенішого металу на землях України відбулося у 7 ст. до н. е., про що свідчать матеріали археологічних розкопок.
Поява залізних знарядь праці та зброї спричинила бурхливий розвиток господарства та військової справи.
Землеробські племена почали застосовувати залізний плуг, за допомогою якого можна було виорати більше землі, а отже – зібрати кращі врожаї.
Скотарі степу за тієї доби зажили кочовим життям, постійно переходячи разом із худобою на нові землі. Вони навчилися їздити верхи на конях і долали на цих прудконогих тваринах величезні відстані.
Із винайденням заліза скотарі-кочовики перетворилися на непереможних воїнів. Історію войовничих кочівників на наших землях започаткували кіммерійці.

2. Кіммерійці

Свідчення джерел про кіммерійців

Кіммерійці – кочовий іраномовний народ, який примандрував із Нижнього Поволжя у причорноморські степи у 9 ст. до н. е. й панував тут упродовж двох століть.
Кіммерійці – перший народ на наших землях, чия назва нам відома. Зберегли її писемні джерела, щоправда не самих кіммерійців, позаяк вони не мали писемності, а ассирійців та греків.
Найдавніша згадка про кіммерійців міститься у славнозвісній «Одіссеї», а найдокладніша – у праці Геродота.
Загадковими та незбагненними видавалися мешканці причорноморських степів грецьким авторам.
Гомер, зокрема, називав їх дивними доярами кобилиць і молокоїдами, земля яких одвіку «хмарами й млою вповита».
Справжніми рисами сповнені ассирійські та вавилонські свідчення про кіммерійців, позаяк народам Близького Сходу довелося пережити їхню навалу.

Кіммерійці – вояки

Всі писемні згадки про кіммерійців пов’язані з їхніми воєнними походами.
Військо кіммерійців складалося з рухливих загонів вершників.
Як свідчать археологічні знахідки, кіммерійці для свого часу були неперевершеними майстрами військового спорядження.
Головною зброєю кіммерійських воїнів був потужний далекобійний лук. У ближньому бою вони застосовували залізні мечі завдовжки понад метр.
Про досконалість кінського спорядження кіммерійців свідчить той факт, що його запозичили тогочасні народи.

Для історії народів, які мешкали на землях України за давніх часів, ця обставина важлива тим, що саме кіммерійці були першими, хто з-поміж мешканців Степу навчився виробляти залізо; ось чому із ними пов’язаний початок залізного віку на наших степових теренах.

Спосіб життя кіммерійців

Кіммерійці були першим народом на українських землях, якого дослідники називають кочовим.
Кіммерійці не будували жител, а їхнє життя збігало у нескінченній мандрівці степом або верхи на конях, або в кибитках, запряжених волами. Основою їхнього господарства було конярство. Те, чого не могли дати коні, кіммерійці завойовували.

3. Походи кіммерійців проти землеробів Лісостепу. Чорноліська культура

Воєнні походи кіммерійців дошкуляли не лише народам Близького Сходу. Пануючи в причорноморських степах, вони не могли оминути світу землеробів Лісостепу. На землях від середнього Дністра на заході до середньої течії Ворскли на сході за тих часів мешкали численні племена, що їх археологи називають носіями чорноліської культури.

Свою назву культура дістала від великого Чорного лісу, що у верхів’ях річки Інгулець, де було знайдено її пам’ятки.
Археологічні знахідки свідчать, що вони вирощували просо, ячмінь, жито, пшеницю. Врожай збирали бронзовими серпами і зберігали його у спеціальних ямах, зроблених у долівках жител.
Зерна збиралося вдосталь, щоб утримувати велике поголів’я свиней. Крім того, чорнолісці розводили корів, кіз, овець, коней.
Та найбільше вражає майстерність чорноліських ковалів. Археологам пощастило знайти сталевого меча завдовжки 108 см.
Перших нападів кіммерійців чорнолісці зазнали вже від початку їхнього панування в Степу. Та найбільш гострим це протистояння було у 8 ст. до н. е. Саме тоді виникли потужна захисна лінія з багатьох фортець-городищ уздовж Тясмина, а в Чорному лісі – оперезане трьома рядами валів і ровів городище.
Боротьба проти кіммерійців була жорстокою, напади кочівників закінчувалися здебільшого руйнівною пожежею, багато чорнолісців потрапляли у полон.
Численні археологічні знахідки свідчать, що наприкінці 8 ст. до н. е. кіммерійці подолали опір чорноліського населення, проникли в глиб їхніх земель та заволоділи найважливішими городищами.
Внаслідок цього з-поміж чорнолісців набули поширення речі кіммерійського зразка, передусім зброя та кінське спорядження. Та хоч якими непереможними воїнами здавалися кіммерійці, у 7 ст. до н. е. їхнє панування у Степу урвалося, а самі вони розпорошилися, підкорені значно могутнішими племенами скіфів.

4. Скіфи: розселення та заняття

У причорноморські степи вони примандрували зі степових районів Передкавказзя. Як і кіммерійці, скіфи були кочовиками, основу господарства яких становило конярство.

Так само мали вони досвід походів на країни Передньої Азії. Проте, наразившись на вперту відсіч, змушені були змінити напрямок походів за здобиччю.
Як і кіммерійці, були іраномовними. Так, підкоривши кіммерійські племена, вони утворили єдину кочову орду, в якій швидко стали одним народом.
Позаяк скіфи були кочівниками, вони не залишили після себе поселень. Єдиними пам’ятками їхнього життя є могили-кургани.
Скіфи вірили, що смерть людини означає закінчення її життя земного й початок потойбічного.
Могили заможних скіфів облаштовувались як підземні житла. У глибоких ямах вони споруджували з дерева кілька приміщень, що їх називають катакомбами.
Небіжчика клали туди, вбраного в найошатніший одяг, котрий він мав за життя, у коштовних прикрасах і зі зброєю, поряд ставили посуд із наїдками та напоями.
Поряд із господарем був і його бойовий кінь у спорядженні, раби.
Зверху підземне житло перекривали дошками й насипали над ним курган. Що шанованішим був небіжчик, то вищий курган насипали над його могилою.
Бідніших скіфів ховали без значних почестей у звичайних ямах.
Скіфів вважають винахідниками складного далекобійного лука, стрілу з якого вправний воїн міг відправити на відстань понад 500 м. Саме такими луками користувалися кочові народи Євразії впродовж 1-го тис. до н. е.

5. Велика Скіфія

Територія та її мешканці

За часів найбільшої могутності скіфи поширили владу на багато сусідніх народів. 5–4 ст. до н. е. сягнула розквіту їхня держава. Вчені домовилися називати її Велика Скіфія.
Територія Великої Скіфії, за свідченням Геродота, становила величезний квадрат, південний край якого простягнувся вздовж Чорного моря від Дунаю до Азовського моря. Відповідно північний її кордон мав би пролягти приблизно вздовж Прип’яті, через Чернігів, Курськ і далі до Воронежа.
Ті землі, розповідає грецький історик, населяли скіфські та нескіфські племена. До скіфських племен Геродот зараховував власне скіфів (скіфів-кочовиків), царських скіфів, скіфів-орачів, скіфів-землеробів.
У причорноморських степах мешкали скіфи-кочовики та царські скіфи. Що ж до територій, заселених скіфами-орачами та скіфами-землеробами, то дослідники протягом тривалого часу сперечалися. Нині панує думка, що скіфи-орачі мешкали в лісостеповій зоні Правобережної України, а скіфи-землероби – на Лівобережжі.
Іраномовними були скіфи-кочовики та царські скіфи. Вони, власне, панували у Великій Скіфії, підкоривши інші племена. Про велич скіфської держави тих часів свідчать царські кургани – величні поховальні пам’ятки найвпливовіших і найзаможніших скіфів.
Більшість із них відкрито у Нижній Наддніпрянщині. До найвідоміших належать кургани Чортомлик, Солоха, Гайманова Могила, Товста Могила та ін.
Казкова розкіш начиння царських курганів творилася працею численних народів, що населяли Скіфію.
Важливим джерелом збагачення для царських скіфів були землі скіфів-орачів та скіфів-землеробів.
Як свідчить назва, що її дав племенам Геродот, були вони хліборобами. Скіфи-орачі вирощували пшеницю не лише для власного споживання, а й на продаж.

Скіфський цар Атей

Найвищого піднесення Велика Скіфія досягла у 4 ст. до н. е. за часів царя Атея.
Із грецьких джерел довідуємося, що той цар-воїн підкорив своїй владі всі скіфські землі від Дунаю до Дону.
Свідченням могутності Атея було карбування ним власної монети.
Атей провадив активну загарбницьку політику. Це й спричинило протистояння Великої Скіфії з Македонською державою, що саме тоді набирала сили і прагнула нових земель.
У битві проти македонців на чолі з царем Філіппом (батьком Александра Македонського) 339 р. до н. е. сторічний Атей загинув.

Занепад Великої Скіфії

У 4–3 ст. до н. е. становище Скіфії раптово погіршилося. Без вороття зникли степові скіфські пам’ятки.
Причинами занепаду скіфської держави дослідники вважають висихання степів, занепад господарського життя Лісостепу через жорстоке використання його ресурсів.
Велика Скіфія припинила існування.
Проте самі скіфи не зникли з історичної арени: вони відійшли на південь і створили дві Малі Скіфії. Перша – у Нижньому Подунав’ї, друга – у степовому та передгірному Криму зі столицею Неаполем.

Духовний світ Великої Скіфії

Народи Великої Скіфії не мали писемності. Про їхній духовний світ довідуємося зі скіфських прикрас, посуд, а також із розповідей греків.
Посуд, зброю, прикраси скіфи оздоблювали сценками зі своїх міфів, легенд. Отож, уважне їх вивчення дає змогу відновити скіфську міфологію.
Зображення богів зберігаються на скіфських пам’ятках. Неповторності їм надає «звіриний стиль». Для оздоблення зброї та предметів побуту скіфи використовували зображення оленів, баранів, коней, пантер, барсів, левів, птахів і риб. Трапляються також зображення фантастичних істот – крилатих грифонів із тулубами левів і грифобаранів.
Ставили скіфи й кам’яні скульптури – навершя курганів. Із каменю вирубалися схематичні чоловічі фігури, на яких часом прорізали риси обличчя, руки, деталі одягу та зброї.

6. Сармати

У 3 ст. до н. е. скіфів у причорноморських степах заступили сармати. Ці споріднені зі скіфами іраномовні кочовики походили з приуральсько-поволзьких степів.
Як вони називали самі себе, науці невідомо. Йменням «сармати» їх нарекли греки та римляни.
Вчені припускають, що ця назва походить від давньоіранського слова «саоромант», що означало «оперезаний мечем».
Варто пам’ятати, що поряд із етнонімом «сармати» античні автори вживали й інші; це пояснюється тим, що сармати жили племенами, кожне з яких мало свою назву, як-от язиги, роксолани, сіраки, аорси, алани тощо.
Життя і побут сарматів були подібними до скіфського. Вони так само, як і скіфи, були скотарями-кочовиками. Так само багато важили для них воєнні походи. Античні джерела докладно розповідають про спорядження сарматів, про їхню войовничість.
Це свідчення, до того ж, недвозначно вказує на участь сарматів у тогочасних європейських подіях.
Як активна військова сила вони були залучені, зокрема, до війн проти Риму. Не гребували нападати їхні племена й на менш заможних мешканців Лісостепу: від 1 ст. до н. е. в похованнях сарматів трапляються поодинокі речі вихідців із Подніпров’я – полонених і перетворених на рабів.

Володарювання сарматів у Причорноморських степах тривало майже 600 років. Поклали йому край германські племена ґотів і навала нових кочовиків – тюркомовних гунів.