§31. Китай

 

1. Завершення громадянської війни. Проголошення КНР

            Китай був першою державою, яка зазнала нападу з боку агресивних держав (Японія 1931). Друга світова війна якоюсь мірою консолідувала різні політичні сили у боротьбі з японською агресією, які протягом тривалого часу вели між собою збройну боротьбу. Закінчення другої світової війни загострило протиріччя між КПК і гомінданом  в  боротьбі  за владу.

            Уряд Чан Кайши (гоміндан) тривалий час підтримувався СРСР, США, Великобританією. Був одним із засновників ООН. Китай вважався однією з великих держав. Гоміндан контролював більшу  територію Китаю і вніс вагомий внесок у розгром Японії. 14 серпня 1945 р. між СРСР і Китаєм було підписано договір про дружбу і співробітництво, також серію угод.

            Основним суперником гоміндану у боротьбі за владу була КПК (Комуністична партія Китаю) і її збройні формування НВАК (національно-визвольна армія Китаю). КПК і НВАК зробили вагомий внесок у боротьбу з японською агресією і, на відміну від гоміндану, вели її послідовно і досить успішно. Під час боротьби з Японією КПК, НВАК зазнавали ударів від Гоміндану.

            Вступ Радянського Союзу у війну проти Японії, розгром Квантунської армії, встановлення радянського контролю над Південо-Східним Китаєм, початок конфронтації між СРСР і Заходом внесли зміни у розклад сил у Китаї. Тертя між Заходом і СРСР призвело до зміни тактики Радянського Союзу.

            Весною 1946 р. радянські війська були виведені з Маньчжурії, а контроль над цією територією було передано НВАК, якій також було передано значну кількість японської трофейної зброї.

            10 жовтня 1945 р. між КПК і Гомінданом було підписано Угоду про мир і національне відродження. Але фактично ця угода була перемир'ям напередодні вирішальної фази боротьби за владу.

            Вивід радянських військ розв'язав руки Гоміндану для поширення своєї влади на Південно-Східний Китай. У містах, куди вступали війська Чан Кайши ліквідовувались місцеві органи влади, створені КПК. Такі дії викликали сутички між НВАК і армію Гоміндану. У своїх діях Чан Кайши спирався на підтримку США, які озброїли його армію. Але швидкого успіху йому не вдалось досягти, і бойові дії вилились у тривалу громадянську війну.

            Після року жорстоких боїв НВАК зупинила стратегічний наступ гомінданівських військ і перейшла у контрнаступ (липень 1947 р). У серпні 1948 – січні 1949 рр. НВАК отримала перемоги у трьох найбільших битвах: Ляоши-Шеньянській, Хуайхайській, Бейтін-Тяньцзінській. У квітні 1949 р. НВАК форсувала Янцзи, тим самим режим Чан Кайші був поставлений на межу поразки. Залишки гомінданівських військ були евакуйовані на острів Тайвань.

            На визволеній території КПК проводила аграрну реформу, яка забезпечила підтримку КПК селянами у громадянській війні. 30 червня 1950 р. був прийнятий закон про аграрну реформу: ліквідовувалось поміщицьке землеволодіння, земля передавалась у власність селянам. Але це призвело до поділу землі на дрібні ділянки, що гальмувало модернізацію сільського господарства. Зрозумівши це, комуністи  відразу  після завершення розподілу землі починають кооперування, яке було завершено у 1956 р.

            Проводилась націоналізація великих промислових підприємств, банків, залізниць, власності іноземного капіталу. Було встановлено монополію зовнішньої торгівлі і контроль над імпортом закордонних товарів. Але економіка залишилась багатоукладною, комуністи не конфісковували власність тих хто їх підтримував. Починаючи з 1956 р.,шляхом викупу приватний сектор став перетворюватись у державний.

            1 жовтня 1949 р. Мао Цзедун на площі Тяньаньмень в Пекіні проголосив утворення Китайської Народної Республіки (КНР). Були встановлені дипломатичні відносини з багатьма європейськими і азіатськими країнами. У грудні 1949 р. Мао Цзедун відвідав СРСР. 14 лютого 1950 р. був підписаний договір про дружбу, союз і взаємну допомогу. Захід не визнавав нової держави – місце його в ООН займали до 1971 р. представники Гоміндану.

Мао Дзедун

            У 1950 р. вся континентальна частина Китаю, крім Тибету, була звільнена від військ Чан Кайши, які евакуювались на о. Тайвань під захист США та в Бірму. Це поклало початок розколу Китаю. Континентальний і острівний Китай пішли різними шляхами економічного, соціального і ідеологічного розвитку.

            25 жовтня 1950 р. війська КНР вступили у війну в Кореї, тим самим врятували від поразки режим Кім Ір Сена ціною 1 млн китайських солдатів.

 

2. Початок соціалістичного будівництва. «Великий стрибок»

            З 1953 р. у Китаї був узятий курс на індустріалізацію і націоналізацію приватної власності, яка була завершена на кінець 1955 р. Перший п'ятирічний план був успішно здійснений (1953-1957 рр). Значну допомогу КНР надав СРСР. Побудовано 250 підприємств і підготовлено 20 тис. спеціалістів.

Китайський плакат епохи «Великого стрибка»

 

            У лютому 1957 р. Мао виступив з промовою "Про правильне вирішення протиріч серед народу", де були викладені зважені пропозиції щодо розвитку Китаю соціалістичним шляхом. Але вже в середині 1958 р. Мао, спираючись на успіхи першої п'ятирічки виступив з ініціативою форсувати економічний розвиток і здійснити "великий стрибок" з метою побудови комуністичного суспільства. Напередодні і після проголошення політики "великого стрибка" розгорнулась широка компанія по боротьбі з "правим ухилом" (деякі діячі КПК звинувачувались у прихильності капіталістичному шляху розвитку, за що були піддані репресіям). Головним засобом побудови світлого майбутнього повинна була стати комуністична, тобто безкоштовна праця під гаслом "Три роки наполегливої праці – 10 тис. років щастя". Замість сільськогосподарських кооперативів створювались "народні комуни", які об'єднували по 20 тис. селян. У цих комунах все, включаючи присадибні ділянки усуспільнювалось, вводився зрівняльний принцип розподілу. Життя селян було жорстко  регламентовано: вони строєм ходили  на роботу, харчувались разом в їдальні.

            У промисловості було вирішено прискорити індустріалізацію. У країні був розгорнутий масовий рух за збільшення виробництва чавуну і сталі. Вся країна була вкрита примітивними глиняними "домнами".

            Одночасно серйозні корективи були внесені і в зовнішню політику. Прагнучи прискорити розвиток Китаю, Мао Цзедун вважав, що необхідно прискорити світову революцію. Він вважав, що сил у соціалізму достатньо для наступу на капіталізм і заради його знищення можна пожертвувати мільйонами людей. Такий зовнішньополітичний курс привів до полеміки КПК з КПРС, а зрештою, до розриву між СРСР та КНР. Обидві сторони звинувачували одна одну у відході від марксизму-ленінізму.

            Тим часом "великий стрибок" потерпів крах. Промислове і сільськогосподарське виробництво скоротилось. Існував великий дефіцит необхідних товарів, населення жило впроголодь. У 1959 р. Мао вперше почув критику на свою адресу.

            З 1960 р. по 1965 р. у Китаї йшов процес ліквідації руйнівних наслідків "великого стрибка". Країна поверталась до нормального  поступового розвитку економіки. Але Мао вважав припинення "великого стрибка" лише перепочинком і наполягав на правильності свого курсу. У країні і партії виникла справжня опозиція його курсу. У цей час Мао повертається до ідеї посилення класової боротьби на шляху побудови соціалізму. Це стало основою для  розгортання  в країні "Великої пролетарської культурної революції".

 

«Великий стрибок»

 

3. «Культурна революція»

            У 1957 р. Мао Цзедун висунув ідею класової боротьби в соціалістичному суспільстві. У 1962 р. він висунув тезу про загострення класової боротьби і про продовження революції при диктатурі пролетаріату. Основним ворогом оголошувався внутрішній і міжнародний ревізіонізм (перегляд марксистсько-ленінського вчення з метою вихолощення його революційності). Для боротьби з ревізіонізмом у 1965 р. Мао закликав до "Великої пролетарської культурної революції". "Культурна революція", яка почалась у 1966 р. була націлена на те, щоб усунути з партії і державного керівництва всіх незгодних з політикою Мао; нав'язати Китаю схему розвитку "казарменого комунізму" (Поширювалося гасло: «Всій країні вчитись у армії»).

            Було створено групу в справах «культурної революції» (ГКР): Чень Бода – секретар Мао Цзедуна, Цзян Цин – дружина Мао, Чжан Чуньцяо – секретар Шанхайського міськкому, Кан Шен – секретар ЦК КПК, контролював органи держбезпеки. Розвивається культ особи Мао Цзедуна.

 

 

            У боротьбі з опозицією, яка мала серйозну підтримку у партійному і державному апараті, Мао спирався на молодіжні штурмові загони хунвейбінів (червоні охоронці).

 

З листівки хунвейбінів (1966)

            «В усіх театрах, кінотеатрах, книжкових крамницях і т.д. слід розмістити портрети Мао Цзедуна1

Старі звичаї мають зникнути!

Слід ліквідувати ресторани вищого класу!

Гасло варто писати червоними, а не золотими літерами!

Вивчення творів Мао Цзедуна потрібно починати в дитячих садках!

Інтелігенція має поїхати працювати в село!

Слід харчуватися разом, а також відновити мораль перших народних комун 1958 р.!

Слід відмовитися від використання парфумів, прикрас, косметичних засобів та одягу непролетарського характеру!

Слід ліквідувати залізничні вагони першого класу та салон-вагони!

Не слід робити фото, що рекламують так звану жіночу красу!

Слід розправитися зі старим живописом, який зловживав неполітичною тематикою, зображенням бамбукових дерев! Не можна допустити того, щоб картини не відповідали ідеям Мао Цзедуна!»

 

            Заняття у школах і вузах були припинені, почалось переслідування інтелігенції, членів партії, комсомолу. У першу чергу хунвейбіни розгромили пекінський університет. За ним почались погроми і наступних вузів. З особливою ненавистю хунвейбіни ставилися до вчителів і всяких інших «очкариків». Їх били, над ними знущалися. На вилицях влаштовувалися вогнища з буржуазних» книг, платівок, модних речей і культурних цінностей. Гнодмінним атрибутом хунвейбіна була маленька червоненька книжечка з цитатами з висловлювань Мао. Всі вони носили однакові напіввійськові однострої. На 9-му пленумі ЦК КПК восьмого скликання Мао закликав до боротьби з "буржуазними штабами", пропонувалось повністю розгромити, або паралізувати діяльність керівних партійних центрів і місцевих організацій КПК, народних комітетів,  масових організацій робітників, а потім створити нові революційні органи влади. І з цим завданням справилися хунвейбіни і подібні до них загони цзаофанів (бунтарі) для сприяння "культурній революції" в робітничому середовищі. На початку 1967 р. розгортається компанія по захопленню влади хунвейбінами і цзаофанями. Такі дії породили хаос та масові  насилля. Домігшись свого, Мао, щоб вгамувати безладдя наприкінці 1967 р.  використовує проти хунвейбінів і цзаофанів армію. В результаті 10 млн молодих людей було направлено на перевиховання в села. Проте здобута перемога виявилась не повною. Мао став тяготітися впливом давнього соратника Лінь Бяо, який був призначений наступником вождя. Спроба усунути його від влади призвела до спроби прихильників Бяо здійснити переворот. Але переворот не вдався, а змовники загинули в авіакатастрофі (13 вересня 1971 р.) на території Монголії (МНР).

            Позбувшись опозиції у партійному і державному керівництві, Мао вирішив взяти під контроль армію. Щоб нейтралізувати її вплив Мао починає відновлювати партійні і державні органи, що свідчило про відхід від початкових ідей "культурної революції".  Все що було досягнуто в боротьбі Мао закріпив у Конституції. Були реабілітовані деякі партійні діячі, що зазнавали переслідувань, серед них був і майбутній архітектор китайських реформ Ден  Сяопін. Країна здавалось поверталась до нормального життя.

            Проте не всіх це влаштовувало. Дружина Мао Цзян Цин утворює групу з і своїх прихильників – «Банда чотирьох», як її згодом назвали, яка намагалась продовжити політику «культурної революції» Їм протистояли помірковані діячі партії на чолі з Хуа Гофеном. По смерті Мао (9 вересня 1976 р.) розгорілась гостра боротьба за владу, в який перемогу здобув Хуа Гофен.

            Так завершився трагічний період історії Китаю, жертвами якого стали 100 млн. чоловік.

 

4. Політика реформ у Китаї

            На Пленумі ЦК КПК у грудні 1978 р. було взято курс, який отримав назву "чотирьох модернізацій": перебудову і переведення на нову базу промисловості, сільського господарства, армії, науки і техніки. Ідеологічною основою реформ стали такі принципи: соціалістичний шлях розвитку, демократична диктатура народу, керівництво компартії, марксизм-ленінізм та ідеї Мао Цзедуна. Реформи розпочалися в сільському господарстві, а потім були поширені і на промисловість.

 

Політика реформ у Китаї

 

            Економічні реформи дали значний приріст виробництва (близько 8-10% на рік). Китай утримує першість у виробництві цементу, вугілля, бавовни, зерна і м`яса. На споживчому ринку з’явилась велика кількість товарів, які раніше були відсутніми. Китай став одним з найбільших експортерів. Підвищився життєвий рівень населення. За обсягом валового національного продукту Китай поступався лише США, але з розрахунку на душу населення знаходиться на останніх місцях.

            Особливістю китайських реформ є те, що вони не зачепили політичну сферу. У Китаї при владі залишається Комуністична партія. Спроби демократичних сил поставити питання про політичні реформи завершились кривавою трагедією на площі Тяньаньмень у 1989 р., коли було розігнано в кривавих сутичках студентів (загинуло близько 2 тис. чол.).

            Важливою подією у розвитку Китаю стала передача влади старшого покоління керівників молодшому, яке відбулось у 2003 р. Новими керівниками КНР стали: Голова КНР – Ху Цзиньтао; Голова Народних Зборів КНР – У Банго; Голова Держради – Вень Цзябао

Архітектор китайських реформ Ден Сяопін

 

З вступної промови Ден Сяопіна на ХІІ з`їзді КПК (1 вересня 1982 р.)

            “80-ті роки – найважливіший період в історичному розвитку нашої партії та держави. Прискорення темпів соціалістичної модернізації, возз’єднання Батьківщини, включаючи об`єднання з Тайванем, боротьба проти гегемонізму, за збереження миру у всьому світі – такі три основні завдання, що стоять перед китайським народом у 80-ті роки. В основу цих трьох задач лежить економічне будівництво, у ньому запорука вирішення зовнішніх і внутрішніх проблем країни. Впродовж тривалого часу, як найменше впродовж останніх 20 років теперішнього століття, нам потрібно, не ослаблюючи зусиль, завершити чотири справи: перебудову керівного апарату і реформу господарської системи, революціонізування, омолодження і озброєння загальними і спеціальними знаннями рядів кадрових робітників, будівництво соціалістичної духовної культури; припинення злочинної діяльності в економічній та інших областях, що підривають соціалізм; впорядкування партійного стиля і партійних організацій на основі глибокого вивчення нового Статуту партії. У цьому найважливіша запорука відстоювання соціалістичного шляху і мобілізації всіх сил на здійснення модернізації».

 

З інтерв`ю Ден Сяопіна (6 жовтня 1984 р.)

            Оживляти економіку країни ми почали перш за все з села. Бо тут мешкає 80% населення Китаю. Стабільність китайського суспільства і розвиток китайської економіки перш за все залежить від розвитку села і покращення життя селян. Збільшення річного виробництва продукції у 4 рази залежить у першу чергу від того, чи зможуть ці 80% населення  домогтися цього збільшення. Як тепер видно, цілий ряд нових підходів щодо села принесла успіх, ефект вони дають швидко, результати помітні. Раніше селу приходилося туго. А тепер можна сказати, що переважаюча більшість сільського населення їсть досхочу і одягається краще, житлові умови набагато покращилися. Ефективність політики відносно села надихнула нас на збільшення валового національного продукту у 4 рази, зміцнила нашу впевненість».

 

5. Зовнішньополітичний курс Китаю

            Прихід до влади в Китаї КПК був неможливим без підтримки Радянського Союзу. Це дало привід Сталіну розглядати Китай як свою маріонетку в "холодній війні". Участь китайських військ у війні в Кореї тісно прив'язало Китай до радянського зовнішньополітичного курсу. До того ж Сталін зверхньо ставився до китайських лідерів (у колі своїх "друзів" він називав Мао Цзедуна "маргариновим марксистом" за його погляди на селянство, як рушійну силу соціалістичної революції).

            Нічого нового, крім погіршення відносин у стосунках з Китаєм, не вніс і Хрущов, який розглядав Китай, як "молодшого брата". Перше непорозуміння між Мао і Хрущовим виникло після доповіді Хрущова на ХХ з'їзді КПРС, де останній викривав культ особи Сталіна. Друге - після наради комуністичних партій у 1960 р., на якій КПРС була проголошена авангардом комуністичного руху. Ці та інші непорозуміння поступово привели до загострення міждержавних стосунків.

            Китайсько-радянські переговори з питань кордонів зайшли у глухий  кут. З 1964 р. почалась ескалація воєнного протистояння між двома країнами. Впевненість китайському керівництву надавала створена китайськими вченими атомна бомба (жовтень 1964 р.) і перевага їх у живій силі.

            У 1964 р. в СРСР відбулась зміна в керівництві. Але стосунки з Китаєм продовжували загострюватись. У 1966 р. між СРСР і Монголією було укладено договір про дружбу і співробітництво. Згідно з ним у Монголію були введені радянські війська. Китай відповів на це нарощуванням сил на півночі країни (у 1967 р. у Маньчжурії було зосереджено 400 тис.  угруповання китайських військ). Переломний момент настав у 1968 р., коли китайське керівництво було стурбоване можливістю повторення "чехословацького варіанту" проти нього з боку СРСР. Китай посилено почав готуватися до війни,  на радянсько-китайському кордоні весь час виникали збройні сутички. Найбільш небезпечні відбулися на острові Даманський (13 червня 1969 р.) та в районі міста Жаланашколь (Казахстан 13 серпня 1969 р). Зіткнення на кордоні підштовхнули Генштаб СРСР до розробки плану превентивного удару по ядерних об'єктах Китаю. Але реалізм взяв гору і міждержавний конфлікт було полагоджено мирним шляхом. Між СРСР і Китаєм почались переговори, які з перервами продовжувались до 80-х років.

            Наприкінці 70-х років Китай і СРСР знову опинились перед загрозою війни, яка була викликана в'єтнамо-китайським конфліктом через Камбоджу. У 1979 р. Китай здійснює напад на В'єтнам з метою дати урок в'єтнамському керівництву. У відповідь СРСР підтягнув свої  війська до китайського кордону, а частину перекинув у В'єтнам. Китайські війська зазнали поразки, а конфлікт навколо Камбоджі було полагоджено мирним шляхом.

            У протистоянні з СРСР Китай знаходить підтримку з боку США. 1 січня 1979 р. між Китаєм і США було відновлено дипломатичні відносини і встановлено торгівельні зв'язки.

            Після тривалого періоду взаємної ворожнечі і воєнної конфронтації (США озброювали і підтримували уряд Чан Кайши, у 1958 р. загрожували застосувати ядерну зброю проти КНР, проводять політику двох Китаїв) на початку 80-х років американо-китайські відносини стають на шлях швидкого покращення. У воєнно-політичній галузі вони, за порівняно короткий строк переросли у стратегічну взаємодію. США, відкинувши ідеологічні упередження, пішли на співробітництво, щоб отримати додатковий, сильний козир у протиборстві з СРСР. Схожими мотивами керувалось і китайське керівництво, розглядаючи СРСР як ворога №1.

            У 1982 р. Китай відмовляється від політики конфронтації з СРСР. А СРСР заявив у 1983 р. про свій намір нормалізувати відносини з Китаєм. Китайське керівництво поставило ряд попередніх умов: виведення радянських військ з Афганістану і Монголії; виведення в'єтнамських військ з Камбоджі.

            У 1989 р. ці перешкоди були ліквідовані і відбувся візит М.С.Горбачова до Китаю. Між СРСР і Китаєм було укладений новий договір про кордон, але він не ліквідував всіх протиріч між сторонами з цієї проблеми.

            Важливу роль у вироблені зовнішньополітичного курсу Китаю відіграла теорія Мао Цзедуна "світової революції" і "трьох світів", поширення в 60-70 рр. маоїстських партій у різних країнах світу, особливо у слаборозвинутих, які розпочинали збройну боротьбу проти існуючих у цих країнах режимів.

            Зараз Китай, являючись постійним членом Ради Безпеки ООН і "ядерного клубу", відіграє важливу роль у світовій політиці, а особливо в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Важливими здобутками китайської зовнішньої політики стало деколонізація території Китаю (Гонконга (1997 р.), Макао, 1999 р.), вступ країни до Всесвітньої торговельної організації (ВТО). Одним з основних завдань зовнішньої політики Китаю – це домогтись приєднання острова Тайвань і забезпечити стабільний економічний розвиток країни.

            Китай є другим, після Росії, торговим партнером України. Це зумовлює широкі українсько-китайські відносини. У 1995, 2003 рр. Китай з офіційним візитом відвідав Президент України. Під час візиту були накреслені перспективні плани розвитку відносин між країнами і підписано низку угод. До України неодноразово приїздили китайські делегації.

 

 6. Тайвань

            Поява проблеми Тайваню тісно пов`язано з "холодною війною" і боротьбою комуністів за владу.

 

Цікаво знати

            Тайвань – острів у Східній Азії, відділений від материка Тайванською (Формозькою) протокою. Згідно з Симоносекським договором 1895 р. Китай, після поразки у війні, передав острів під юрисдикцію Японії. Під час Другої світової війни у 1943 р. було підписано Каїрську, а в 1945 р. – потсдамську декларації про повернення острова Китаю. 25 травня 1945 р. Тайвань офіційно був включеним до складу Китаю.

 

            Потерпівши поразку у громадянській війні залишки гомінданівців (650 тис. чол.) закріпилися на острові Тайвань і прилеглих островах під захистом американського флоту та авіації. Розкол Китаю за ідеологічним принципом викликає напруження у відносинах в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні до сьогоднішнього дня.

            У грудні 1954 р. було підписано тайвансько-американський Договір про спільну оборону. Криза 1958 р. у стосунках між двома Китаями була найбільш небезпечною. У неї були втягнуті великі держави і виникла загроза ядерної війни. До початку 70-х років між двома державами велись бойові дії малої інтенсивності у яких взяли участь в основному сили авіації і флоту.

            Лідери гоміндану, опинившись на о. Тайвань і, примирившись із втратою можливості відновити свою владу на континенті, зосередили увагу на побудові власної держави на острові. До 1971 р. Тайвань займав місце Китаю в ООН, що давало можливість впливати на світову політику і громадськість. Але з втратою місця в ООН Тайвань опинилась в міжнародній ізоляції. До того ж у грудні 1978 р. США були змушені погодитися з висунутими Китаєм трьома принципами встановлення дипломатичних відносин. Серед них розрив дипломатичних відносин з Тайванем; анулювання Договору про спільну оборону і виведення з острова американських військ. Офіційні дипломатичні стосунки Тайвань має лише з деякими державами: ПАР, Чилі, Ізраїль та ін. Таке міжнародне становище Тайваню відбилось і на внутрішньому житті. У країні була встановлена однопартійна система – партія Гоміндану, на чолі якої продовжував залишатись до своєї смерті Чан Кайши. Домінуюче становище у країні відігравали військові. У перші роки існування держави Тайвань США надали їй значну допомогу, але як тільки значення острова у глобальному протистоянні з СРСР впало, Тайвань опинився у скрутному становищі. Це послужило поштовхом до економічних реформ, направлених на розвиток експортних галузей. Держава активно сприяла розвитку промисловості – будувались великі підприємства металургійної, металообробної промисловості, розвивалось суднобудування і т.д. Завдяки залученню японського досвіду і технологій почався швидкий розвиток електронної промисловості і побутової техніки. Темпи економічного зростання досягли 10% на рік. Тайвань поряд з республікою Корея, Гонконгом (увійшов до складу Китаю у 1997 р.), Сінгапуром став однією з найрозвинутіших країн регіону, які отримали назву "азіатські тигри". За своїм економічним розвитком вони навіть обігнали деякі європейські держави. Доход на душу населення у Тайвані на початок 90-х років складав 13 тис. дол.

            На початку 1996 р. на Тайвані відбулись перші демократичні вибори президента. Ним став Лі Денхуей. Напередодні виборів відбулось чергове загострення відносин з КНР. Континентальний Китай вирішив здійснити силовий тиск на Тайвань і тим самим вплинути на результати виборів. Проте це не допомогло. Через це переговори про об`єднання двох Китаїв були перервані і не відновилися по теперішній день.

            90-ті роки у розвитку країни характеризуються переглядом всієї зовнішньої і внутрішньої політики. Домінуючими стали погляди про відмову від амбіційних планів і проголошення незалежної республіки Тайвань. На виборах 1999 р. вперше обирали не «президента Китаю», як це було раніше, а президента Тайваню. На цих виборах перемогу здобув представник Демократичної прогресивної партії (ДПП) Чень Шуйбянь, прихильник незалежності.

            20 травня 2004 р. на Тайвані відбулися нові президентські вибори і перший в історії референдум. Виборцям було задано два питання: 1) чи закуповувати нову систему ППО для протистояння китайський ракетній загрозі; 2) чи вступати у переговорний процес з Китаєм.

            На виборах знову переміг Чень, а референдум був визнаним недійсним через низьку явку виборців.

 

Підсумки

            Завершення Другої світової війни не принесло мир на територію Китаю. У країні з новою силою спалахнула громадянська війна, яка завершилась на початку 50-х років завершилась перемогою комуністів, проте призвела до відділення Тайваню, де зберіг владу Гоміндан. Комуністи перемігши на континентальному Китаї вдались до комуністичних перетворень. Поступовість не влаштувала керівництво країни на чолі з Мао, вони почали форсувати процеси. Експерименти з побудови комунізму («Великий стрибок», «Культурна революція») дорого коштувало країні: сотні мільйонів загиблих, майже повне розорення країни. З кінця 70-х років керівництво Китаю зрозумівши попередні помилки взялось до радикальних економічних реформ, які дали феноменальний результат.

 

Запитання і завдання:

1.    Коли було проголошення КНР? Що сприяло перемозі комуністів у громадянській війні?

2.    Якими були перші заходи комуністів?

3.    Чому політика «великого стрибка» зазнала краху?

4.    Яка мета «культурної революції»? Чи досягла вона її?

5.    Які наслідки мала «культурна революція»?

6.    Що зумовило здійснення політики реформ наприкінці 70-х років ХХ ст.? Які завдання поставило перед собою китайське керівництво, починаючи реформи?

7.    Чому реформи були початі з сільського господарства?

8.     Охарактеризуйте результати реформ?

9.    Заповніть таблицю: Зовнішня політика Китаю

Етапи	Основні риси

10. У чому суть проблеми Тайваню?

 

 

 

• ← § 30. Японія
• § 32. Індія →