1. Причини і початок «холодної війни»
У 1945-1948 рр. відбувся відхід від принципів співробітництва, що склалися в роки Другої світової війни, сформувались напрями міжнародних відносин періоду "холодної війни". Відбувався процес становлення біполярної системи світу (США–СРСР).
США – єдина країна, яка в період війни зміцнила свої позиції. До кінця війни під контролем США перебувало 80% золотого запасу капіталістичного світу. Їхня частка становила приблизно 60% світового промислового виробництва. Зріс національний прибуток. Більшість країн світу знаходилась у фінансовій залежності від США. Був високим і моральний авторитет США – держави, яка зробила вагомий внесок в розгром фашизму і стала ініціатором створення ООН. США мали велику військову перевагу над іншими країнами і монопольно володіли атомною зброєю. США стали наддержавою.
У СРСР війна призвела до скорочення на 30% національного багатства, було зруйновано 1710 міст і містечок, 90 тис. сіл, 32 тис. промислових підприємств. Потребували оновлення або модернізації основні виробничі фонди. Одночасно СРСР мав найбільші сухопутні сили, які займали великі території в Європі та Азії. У Радянської армії був авторитет захисника і визволителя світу від фашизму. Поблизу Радянського Союзу не залишилось держав, які могли б загрожувати безпеці СРСР. У країнах Заходу переважало позитивне ставлення до СРСР.
Хоча Великобританія закінчила війну переможницею, її становище було не найкращим. Вперше її територія зазнала нищівних бомбардувань і обстрілів. Була втрачена значна частина торговельного флоту. Великобританія зберегла свою імперію, але її домініони та колонії в роки війни зміцніли, їх зв’язки з метрополією ослабли. Вона залишалась серед великих держав, проте не могла зрівнятись у могутності з США та СРСР. Після шести років виснажливої війни англійці найменше дбали про світове панування.
Франція по закінченні війни майже втратила вплив на світову політику. Людські втрати Франції в роки Другої світової війни були меншими, ніж в роки попередньої, а масштаби руйнувань, особливо в результаті бомбардувань, значно більшими. Втрата впливу на світову політику пояснювалась тим, що свою незалежність і цілісність вона відновила не власними силами, а за допомогою союзників. Її економіка перебувала в занепаді і залежала від фінансової підтримки США. Французький Індокитай вийшов з-під контролю, Сирія та Ліван домоглись незалежності. Лише завдяки великому внеску в розгром фашизму Франція зберегла статус великої держави.
Розбіжності між СРСР і Заходом намітились ще в завершальний період Другої світової війни. Перше значне зіткнення відбулось під час Лондонської сесії Ради міністрів закордонних справ (11 вересня – 2 жовтня 1945 р.), яка закінчилась безрезультатно. Конференція виявила основні суперечності сторін. Дипломати Заходу категорично відмовились обговорювати умови мирних договорів з країнами, де, з точки зору Заходу, при владі перебували уряди, які не відбивали всього спектру існуючих політичних сил і були створені під диктатом Москви.
Позиція західних країн була розцінена Москвою, як прагнення відновити в Східній Європі режими, ворожі до СРСР. Справді, Захід прагнув забезпечити вільний і гарантований доступ на ринки східноєвропейських країн.
Зовнішньополітичні принципи СРСР
|
1. Зміни соціально-економічних формацій історично визначено. Отже, на зміну "загниваючому" і приреченому на загибель капіталізму неодмінно повинна прийти комуністична формація як підсумок розвитку людства. |
|
2. Єдино правильною є методологія, яка базується на класово-соціальному підході до всіх явищ міжнародного життя, на марксистсько-ленінській інтерпретації класів і класової боротьби. З цим підходом пов’язана орієнтація на перемогу світової революції і на її підтримку СРСР. |
|
3. Завданням комуністичної влади є впровадження у масову свідомість ідеї про особливу авангардну революційну роль Росії у світовій історії і її особливим месіанським призначенням, зумовленим тим, що революціонери-переможці краще всіх у світі знають, як влаштувати людське щастя на землі і домогтися загального процвітання. |
|
4. Поки існує імперіалізм як вища і остання стадія капіталізму, війни на земній кулі неминучі. Щоб запобігти нових війн треба знищити імперіалізм. Відповідно, потрібно боротися за мир і за розширення й посилення соціалістичного табору. |
|
Основні напрямки зовнішньої політики СРСР у повоєнні роки |
|
1. Створення стратегічно важливих зон і пояса безпеки. |
|
2. Підписання двосторонніх договорів про взаємодопомогу з союзниками, в першу чергу з країнами Східної, Південно-Східної і Центральної Європи. |
|
3. Обмеження зовнішньополітичної самостійності країн, що увійшли в зону впливу СРСР. |
|
4. Воєнно-політичне суперництво з країнами Заходу. |
Результатом проведення зовнішньої політики на такій демагогічно-утопічній основі стала постійна невідповідність головних принципів радянської зовнішньої політики з офіційно проголошеними принципами пролетарської єдності і мирного співіснування держав з різним суспільним ладом.
Конфлікт, який виник у Лондоні, було врегульовано під час наради у Москві. До урядів Болгарії та Румунії увійшли представники опозиції. Однак, зіткнення в Лондоні мало далекосяжні наслідки. Радянське керівництво вирішило, що Захід не поважає інтереси безпеки СРСР і найкращий спосіб розв’язання проблем – силовий тиск: не буде ж Захід воювати через "дрібниці". У свою чергу, західні країни зрозуміли, що СРСР розглядає всі країни, які опинились в зоні його впливу, своїми і прагне до поширення цієї зони. Уряди США та інших країн Заходу схилялись до думки, що йти на поступки СРСР означає сприяти його експансії. Поступово на Заході формується концепція "стримування комунізму" та "визволення народів", які опинилися в зоні його проникнення. Важливу роль у формуванні цієї концепції відіграв американський дипломат, спеціаліст по Росії Джордж Кеннеді.
Інтереси США, вважав Дж. Кеннеді, потребують швидкої стабілізації становища в розорених війною країнах на основі таких принципів політичної і господарської організації, при дотриманні яких інвестиції американського капіталу будуть гарантовані від націоналізації, зберігатиметься можливість вивозу прибутку, а зовнішня торгівля буде максимально лібералізована. Прихід до влади в будь-якій країні комуністів слід розцінювати як небажаний, оскільки він веде до формування закритої економічної системи за радянським зразком. Відповідно, будь-який успіх лівих сил слід вважати продуктом "експорту революції" з боку СРСР.
На Потсдамській конференції Сталін пред’явив територіальні претензії до Туреччини, вніс пропозиції про спільну оборону Чорноморських проток і розміщення в їх зоні радянських військ та про режим опіки над володіннями Італії в Африці.
З розмови Сталіна з американським послом (березень 1946 р.)
“Туреччина слабка, а Радянський Союз дуже занепокоєний небезпекою іноземного контролю за протоками, захистити які Туреччина не має достатньо сил. Турецький уряд недружній нам. Саме тому радянський уряд вимагає базу на Дарданеллах – це питання нашої власної безпеки”.
У серпні 1946 р. уряд СРСР заявив, що "подальше відкладання встановлення міжнародного статусу Чорного моря і проток не може бути виправданим".
У Греції комуністи відмовились взяти участь у виборах та роззброїти свої загони і підняли повстання. Болгарія і Югославія підтримали повстанців. Англійські війська зі схвалення США розпочали бої проти партизан.
На початку 1946 р. виникла конфліктна ситуація навколо Ірану. В 1941 р. на територію Ірану були введені війська СРСР і Великобританії для запобігання використанню його території гітлерівською Німеччиною. По закінченню війни англійські війська були виведені. Виведення радянських військ було затримано у зв’язку з планом керівництва СРСР розпочати наступ у бік Перської затоки. Щоб забезпечити присутність СРСР в цьому регіоні, в Іранському Азербайджані утворюється уряд, який проголосив автономію краю і почав здійснювати аграрну реформу. Схожі події відбувались і в Курдистані.
Ці події викликали занепокоєння на Заході. Великобританія розцінила їх як зазіхання на сферу її впливу і як спробу розчленувати Іран і створити Курдську державу, що призвело б до потрясінь в Туреччині, Ірані, Іраку та Сирії, де живуть курди. Питання навколо Ірану розглядались на Московській нараді міністрів закордонних справ (грудень 1945 р.) і в ООН. США вперше загрожували застосувати атомну зброю проти СРСР. В цей же час прозвучала Фултонська промова У.Черчілля (березень 1946 р.).
У своїй промові, виголошеній у Фултоні, США, екс-прем’єр стверджував, що існуючий в СРСР і в деяких інших країнах режим є поліцейським (тоталітарним), що суперечить всім принципам демократії. СРСР звинувачувався в тому, що перегородив Європу залізною завісою, створив собі сферу впливу і дедалі більше підкоряє народи, які опинилися в ній. Черчілль стверджував, що СРСР і комуністичні організації світу ("п’ята колона" Москви) прагнуть до безмежної експансії, яка є загрозою "християнській цивілізації". В кінці промови він закликав до об’єднання всіх англомовних держав у боротьбі з комунізмом.
Сталін оцінив цю промову як заклик до війни, а в радянській пресі розгорнулась пропагандистська кампанія проти "нових підпалювачів війни".
З промови У.Черчілля у Фултоні (1946 р.)
“На картину світу, недавно осяяну перемогою союзників, впала тінь. Ніхто не знає, що Радянська Росія та її міжнародна комуністична організація мають намір зробити у найближчому майбутньому і які межі, якщо такі існують, їх експансіоністських і віронакидальних тенденцій. Я глибоко захоплююся і шаную доблесний російський народ і мого товариша воєнного часу маршала Сталіна. В Англії – я не маю сумніву, що і тут теж – відчувають глибоке співчуття і добру волю до всіх народів Росії і рішучість подолати численні суперечки в ім’я встановлення міцної дружби. Ми розуміємо, що Росії необхідно забезпечити безпеку своїх західних кордонів від можливого відновлення німецької агресії. Ми раді бачити її на своєму законному місці серед провідних світових держав… Але я вважаю своїм обов`язком викласти вам деякі факти такими, які вони мені уявляються, – про теперішнє становище в Європі.
Від Щчеціна на Балтиці до Трієста на Адріатиці залізна завіса спустилася на континент. По той бік завіси всі столиці давніх держав Центральної і Східної Європи – Варшава, Берлін, Прага, Відень, Будапешт, Белград, Бухарест, Софія. Всі ці відомі міста і населення в їх районах опинилися у межах того, що я називаю радянською сферою, всі вони у тій чи іншій формі підпорядковуються не тільки радянському впливу, а і значному і все зростаючому контролю Москви. Тільки Афіни з їх безсмертною славою можуть вільно визначати своє майбутнє на виборах під спостереженням англійців, американців і французів. Польський уряд, що знаходиться під зверхністю росіян, спонукається до величезних і несправедливих посягань на Німеччину, що веде до масового вигнання мільйонів німців у сумних і небачених масштабах.
Комуністичні партії, які були занадто незначними у всіх цих східних державах Європи, досягнули виключної сили, яка набагато перевищила їх чисельність, і прагнуть повсюди встановити тоталітарний контроль. Майже всі ці країни управляються поліцейськими урядами і по теперішній день… у них немає істинної демократії. Туреччина та Іран глибоко занепокоєні і занепокоєні з приводу претензій, які їм пред`являються і того тиску, якого вони зазнають з боку уряду Москви. У Берліні росіяни роблять спроби створити квазі-комуністичну партію у своїй зоні окупації Німеччини шляхом надання спеціальних привілеїв групам лівих німецьких лідерів…
У багатьох країнах по всьому світу далеко від кордонів Росії створені комуністичні п`яті колони, які діють у повній єдності і абсолютній підпорядкованості директивам з комуністичного центру. За Виключенням Британської Співдружності і Сполучених Штатів, де комунізм знаходиться на стадії немовля, комуністичні партії, або п`яті колони, є все зростаючий виклик і небезпека для християнської цивілізації…
Я не вірю, що Росію прагне війни. Чого вона хоче, так це плодів війни і безмежного розширення своєї могутності і доктрини… росіяни… ніщо не шанують так, як силу, і не до чого не мають меншої поваги, ніж до воєнної слабкості. Тому наша стара доктрина балансу сил є недієздатною. Ми не можемо дозволити собі, наскільки це в наших силах, діяти з позиції малої переваги, яка вводить у спокусу зайнятися пробою сили».
З інтерв`ю Й.В.Сталіна кореспонденту “Правди” на промову У.Черчилля у Фултоні
“Питання: Чи можна вважати, що промова У.Черчилля завдає шкоди справі миру і безпеці?
Відповідь:Безсумнівно, так. По суті справи Черчилль стоїть тепер на позиції підпалювачів війни. І Черчилль тут не одинокий – у нього є друзі не тільки в Англії, а і в Сполучених Штатах…
Слід зазначити, що Черчилль і його друзі вражаючи нагадують у цьому відношенні Гітлера і його друзів… Німецька расова теорія привела Гітлера і його друзів до того висновку, що німці, як єдина повноцінна нація, повинна панувати над іншими націями. Англійська расова теорія приводить Черчилля і його друзів до того висновку, що нації, які розмовляють на англійській мові, як єдині повноцінні, повинні панувати над іншими націями світу.
По суті справ Черчилль і його друзі в Англії і США висувають націям, що не розмовляють англійською мовою, щось на зразок ультиматуму: визнайте наше панування добровільно, і тоді все буде у порядку. – у іншому випадку неминуча війна…
Питання: Як ви розцінює ту частину промови Черчилля, де він нападає на демократичний устрій сусідніх з нами держав і де він критикує добросусідські взаємовідносини, що встановилися між цими державами і Радянським Союзом?
Відповідь: Ця частина промови Черчилля є сумішшю наклепів з елементами грубості і безтактності…
Німці здійснили вторгнення в СРСР через Фінляндію, Польщу, Румунію, Болгарію. Угорщину. Німці могли здійснити вторгнення через ці країни тому, що у цих країнах існували уряди, ворожі Радянському Союзу. В результаті німецького вторгнення Радянський Союз безповоротно втратив у боях з німцями, а також завдяки німецькій окупації і вивезення радянських людей на німецьку каторгу – двадцять мільйонів чоловік… Питаєте, що може бути дивного в тому. що Радянський Союз, бажаючи забезпечити собі безпеку на майбутнє, прагне домогтися того, щоб у тих країнах існували уряди, що лояльно ставляться до Радянського Союзу?…
Зростання впливу комуністі неможна вважати випадковим. Воно є закономірним явищем. Вплив комуністів виросло тому, що у важкі роки панування фашизму в Європі комуністи опинилися надійними, сміливими, самовідданими борцями проти фашистського режиму, за свободу народів…”
Жорсткість Заходу призвела до зміни тактики СРСР. Весною 1946 р. радянські війська були виведені з Ірану. В квітні 1946 р. між СРСР та Іраном була укладена угода про створення спільної радянсько-іранської компанії по спільній експлуатації нафтових родовищ в Північному Ірані терміном на 50 років. У червні цього ж року Іранський Азербайджан отримав автономію. Проте такий маневр радянського керівництва не зняв напруги в регіоні. Загроза інтересам США та Великобританії з боку СРСР зберігалась. США надали військову та економічну допомогу іранському урядові, а Великобританія направила свої війська до Іраку, щоб запобігти подальшому проникненню Радянського Союзу в цей регіон. Наприкінці 1946 р. урядові війська Ірану вступили в Іранський Азербайджан. Автономія краю була ліквідована. В 1947 р. була розірвана угода з СРСР.
У лютому 1947 р. англійці довели до відома уряду США, що надалі вони нездатні надавати економічну та військову підтримку Греції та Туреччині. Припинення допомоги і виведення англійських військ загрожувало поширенням радянського впливу на ці країни, що докорінно змінювало ситуацію в Середземномор’ї. Створювались умови для приходу до влади комуністів в Італії. Такий варіант розвитку подій змушував Трумена зробити остаточний вибір.
У своєму посланні конгресу США від 12 березня 1947 р. він оцінив таке становище як загрозливе для безпеки США і попросив 400 млн. доларів для підтримки урядів Греції та Туреччини, включаючи відправлення військового персоналу. Так було визнано, що інтереси безпеки США вимагають "стримування" СРСР та його союзників. Такий напрям політики дістав назву "доктрина Трумена". У цьому посланні, крім усього іншого, Трумен охарактеризував зміст суперництва між США та СРСР як конфлікт між демократією та тоталітаризмом.
З промови президента США Г.Трумена (12 березня 1947 р.) «Доктрина Трумена»
«Я переконаний, що політика Сполучених Штатів повинна полягати в тому, щоб допомагати вільним народам чинити опір підкоренню з боку озброєної більшості або зовнішньому тиску, спрямованому на те, щоб підкорити їх.
Я впевнений, що ми повинні допомагати вільним народам визначати свою долю так, як вони самі бажають…»
За схожим сценарієм розгорталися події в Китаї. Проте їх наслідки були протилежними для Заходу.
Китай був розколотий між двома політичними силами: Комуністичною партією Китаю (КПК) та Гомінданом. Після розгрому Квантунської армії радянські війська знаходились на території Маньчжурії та на Півночі Кореї. Весною 1946 р. радянські війська були виведені з Китаю, а територія, контрольована ними, передана під контроль НВАК (Національно-визвольна армія Китаю) і КПК. Літом 1946 р. війська Гоміндану спробували встановити контроль над районами, підвладними КПК, що стало початком тривалої громадянської війни, в яку були втягнуті США і СРСР. Війна завершилась поразкою Гоміндану і утворенням двох китайських держав: КНР і Тайваню.
Не менш напруженим в кінці 40-х років було становище в Європі. Комуністи, які користувалися популярністю в країнах Європи завдяки активній боротьбі в роки війни проти фашизму, входили в перші повоєнні уряди більшості європейських держав. Цим вирішило скористатись сталінське керівництво. Для координації дій комуністів Європи у 1947 р. було створено Комуністичне інформбюро. Це викликало занепокоєння США та Англії. Спробувавши "доктрину Трумена" в Ірані, Туреччині, Греції, вони застосували її в інших країнах. У 1947 р. з уряду Франції були виведені комуністи, а в 1948 р. в Італії, в переддень виборів, були висаджені американські війська, які блокували прихід комуністів до влади.
Втілення в життя цієї доктрини трагічно позначилось на долі Німеччини: вона була розколота на дві держави – ФРН та НДР.
У свою чергу Радянський Союз взяв реванш у Східній Європі, Китаї, Північній Кореї, де були встановлені прорадянські режими.
Однак післявоєнна доля Східної і Центральної Європи не дуже хвилювала США. Рузвельт ще під час війни виявив свою незацікавленість цим регіоном.
Черчилль намагався протидіяти цьому, але безрезультатно. 10 жовтня 1944 р. між Черчиллем та Сталіним був укладений "процентний договір" про розподіл сфер впливу в Східній Європі. У цей час основна увага англійського уряду була прикута до питання збереження Британської Імперії, яка почала розвалюватись.
Відносно Східної Європи плани Сталіна поступово змінювались в залежності від становища на фронтах. Спочатку в його плани експансії входили лише Польща і Болгарія; восени 1943 р. він прийняв рішення стосовно Румунії; весною і восени 1944 р. – відносно Угорщини.
У зовнішньополітичній діяльності Сталін керувався тезою, яку висловив у вересні 1944 р.: "Ця війна відрізняється від попередніх: той, хто захоплює територію, зможе примусити захоплені країни прийняти свій суспільний лад".
Всі ці конфлікти не призвели до припинення діалогу між СРСР і США. Незважаючи на напружені відносини, шанс зберегти нормальні стосунки залишався, але його було втрачено, створювався образ ворога, змінювалось ставлення світової громадськості до СРСР, а радянських людей до колишніх союзників. У 1947 р. дві третини населення США вважали СРСР ворогом №1. Наприкінці 40-х років лідери великих держав скептично ставились до можливості мирного діалогу; всі сили були кинуті на закріплення своєї зони впливу і на створення воєнно-блокової системи, нарощування сучасних озброєнь. У світі розгорталась "холодна війна". Важливим показником початку "холодної війни" стало ставлення до плану Маршалла, який чітко розмежував прихильників і союзників СРСР та США у Європі.
Термін "холодна війна" вперше вжито на початку ХІV ст. Кастильським принцом Хуаном Мануелем – полководцем і письменником. Розмірковуючи про тривалу боротьбу між християнами і мусульманами на Іберійському (Піренейському) півострові, Мануель зокрема зазначав, що "гарячі" і "холодні" війни відрізняються тим, як вони закінчуються. "Гарячі" війни закінчуються або загибеллю, або миром, а "холодні війни" не приносять ні миру, ні честі тому, хто їх розпочав.
Поняття "холодної війни" включає в себе пропагандистську війну, активну участь у регіональних конфліктах, боротьбу за впливи в "третьому світі", економічну війну, технічну блокаду, гонку ракетно-ядерних і звичайних озброєнь, боротьбу розвідувальних служб, ідеологічні диверсії, глобальне воєнне протистояння, стратегію взаємного ядерного залякування, змагання в галузі оборонної науки, нарощування протистояння воєнно-політичних блоків, гонку в галузі космічних досліджень і озброєнь тощо.
2. Створення воєнно-блокової системи
Важливим наслідком "холодної війни" стало створення воєнно-блокової системи.
У період 1943-1948 рр. в країнах Східної Європи відбувався процес становлення нових політичних режимів під пильним контролем СРСР. З країнами своєї сфери впливу СРСР уклав угоди про дружбу, співробітництво взаємну допомогу. У 1947-1948 рр. ці угоди мали чітку антизахідну спрямованість. Таких двосторонніх угод було укладено 35. Вони утворювали взаємопов’язану систему. У 1948 р. в усіх країнах Східної Європи були встановлені комуністичні режими.
У Західній Європі процес формування воєнно-блокової системи розпочався в березні 1948 р., коли Англія, Франція, Бельгія, Голландія і Люксембург утворили Західний Союз. Його учасники повинні були надавати військову допомогу один одному на випадок загрози їхнім інтересам. Великобританія намагалась утвердити в новоутвореному союзі своє лідерство. Об’єднане військове командування очолив англійський фельдмаршал Монтгомері.
Поштовхом до подальшого розгортання воєнно-блокової системи стала Берлінська криза влітку 1948 р. Вона була тісно пов’язана з вирішенням німецького питання.
В окупованій 4-ма державами Німеччині йшли процеси, які робили неможливим її об’єднання. У радянській зоні окупації формувались органи влади, які контролювались прорадянськими діячами Соціал-демократичної партії Німеччини та комуністами. У квітні 1946 р. СДПН і КПН об’єднались у Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН).
Представники США та Великобританії 2 грудня 1946 р. у Вашингтоні підписали угоду про економічне та адміністративне об’єднання американської та англійської окупаційних зон і створення так званої "Бізонії". Незабаром Бізонія була об’єднана з французькою зоною окупації.
На Московській конференції Ради міністрів закордонних справ у березні-квітні 1947 р. СРСР пропонував встановити над Руром контроль чотирьох держав. Західні держави пропонували переглянути Веймарську конституцію і розширити права окремих німецьких земель. Франція домагалась права на економічний аншлюс Саарської області.
Невдачею завершилась Лондонська сесія Ради в листопаді-грудні 1947 р., де невирішеними лишились питання про об’єднання зональних кордонів, вільного пересування громадян, ідей та товарів по всій Німеччині.
У 1948 р. припинила свою роботу Союзна Контрольна Рада в Німеччині, що була створена відповідно до рішень Потсдамської конференції. На Лондонській нараді представників США, Англії та Франції з державами Бенілюксу без СРСР було вирішено питання про скликання в Західній Німеччині Установчих зборів для підготовки конституції, проведення грошової реформи і включення Західної Німеччини в зону дії американського плану економічної допомоги – плану Маршалла. Збройні сили союзників мали залишатись на німецькій території до досягнення єдності Німеччини. Створювалась об’єднана військова рада в складі головнокомандуючих трьох держав –США, Англії, Франції.
Водночас у Варшаві була скликана Радянським Союзом нарада східноєвропейських держав, яка засудила рішення Лондонської конференції і повністю підтримала курс СРСР.
Радянська військова адміністрація Східної Німеччини і Східного Берліну, враховуючи небезпеку дестабілізації валюти і господарства в своїй зоні окупації, в результаті проведення реформ в Західній Німеччині, ввела транспортні обмеження у пересуванні в Берліні та між Західною і Східною Німеччиною. Таким чином, населення Західного Берліну було поставлено в скрутні умови: не вистачало продовольчих товарів і предметів першої необхідності. Командуючий американськими військами в Німеччині Л.Клей наполягав на проведенні воєнної операції по деблокаді Берліну. В Англію було направлено угруповання бомбардувальників Б-29 (носіїв ядерної зброї), американські війська в Європі і на Далекому Сході були приведені в бойову готовність.
Збройного конфлікту вдалось уникнути. США організували повітряний міст в Західний Берлін. Це не порушувало умови окупації Німеччини союзниками, завдяки чому населення було забезпечено всім необхідним. Через деякий час кризу було врегульовано за столом переговорів ціною розколу Німеччини. У травні 1949 р. було проголошено створення Федеративної Республіки Німеччини, а в жовтні 1949 р. – Німецької Демократичної Республіки.
В.Молотов про Берлінську кризу 1948-1949 р.
«Всі справа в тому, що, якщо б не було Берліна, був би інший такий вузол. Тому що у нас цілі і позиції різні, якийсь вузол повинен бути, і він зав`язався у Берліні».
У Західній Німеччині в 1952 р. союзники скасували Окупаційний статут і проголосили повноправність ФРН. Було дозволено формування збройних сил ФРН – бундесверу – у складі 12 дивізій. Англо-американські війська перестали бути окупаційними і стали союзниками.
План Маршалла, що здійснювався протягом 1948-1951 рр., сприяв новим структурним змінам у західноєвропейській економіці і посиленню інтеграційних процесів між його учасниками.
У січні 1949 р. у Москві було скликано нараду представників країн радянського блоку (Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, Чехословаччина та СРСР), на якій було вирішено створити, Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ). Пізніше до РЕВ були прийняті Албанія, НДР, Монголія та інші держави. Таким чином, протистояння в економічній сфері поглибилось. Економічні, торговельні, культурні зв’язки між обома угрупованнями швидко згортались.
Блокада Берліну і тісне згуртування країн Східної Європи та СРСР призвели до розуміння Заходом необхідності зміцнення своєї могутності. Відбувся злам і в настроях американців. Вони утвердились в думці, що лінія оборони США проходить в Європі і Азії і віддали перевагу курсу силового протиборства з СРСР.
4 квітня 1949 р. міністри закордонних справ Бельгії, Ісландії, Данії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Італії, Великобританії, Франції та США уклали у Вашингтоні Північноатлантичний пакт (НАТО). Метою діяльності НАТО було проголошено захист демократії західного зразку, що виключає владу однієї партії в політичній сфері, передбачає відкритість і цілісність світового ринку. У подальшому кількість членів НАТО було збільшено. У 1952 р. до НАТО увійшли Греція та Туреччина, у 1955 р. – ФРН.
У 40-50-х роках воєнно-блокове мислення стало домінуючим. Перемога революції в Китаї та підписання договору про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу між СРСР і КНР (1950 р.) призвели до зміни геополітичного становища в Азії і зіткнення між СРСР та США в Азіатському регіоні (війни в Кореї і В’єтнамі).
У 1950 р. США вперше використали свої збройні сили, втрутившись у конфлікт на Корейському півострові. Після Другої світової війни Корея була окупована з півночі Радянським Союзом, а з півдня – США. Були створені, як і в Німеччині, два уряди. Суперництво між ними посилювалось у міру зростання напруженості у радянсько-американських відносинах. До 1949 р. війська обох країн були виведені з Кореї, в обох її частинах проведені вибори. В одній із своїх промов державний секретар США Дін Ачесон, окреслюючи периметр оборони США від радянсько-китайського експансіонізму, не назвав Південну Корею в числі країн, безпеку яких Америка гарантує. Для північнокорейського керівництва на чолі з Кім Ір Сеном це було свідченням на користь того, що США не втрутяться у випадку виникнення конфлікту між двома Кореями.
25 червня 1950 р. війська Північної Кореї перейшли демаркаційну лінію по 38 паралелі і почали рішуче просуватись на південь. СРСР у цей час на знак протесту проти небажання західних держав надати КНР місце Китаю в ООН демонстративно бойкотував роботу Ради Безпеки. Тільки тому США домоглись визнання дій Північної Кореї як агресивних і прийняття рішення про надання допомоги Південній Кореї. Під прапором ООН на Корейському півострові висадились війська кількох держав, більшість яких становили американці. Почалась корейська війна, яка точилась із змінним успіхом до 1953 р. У цю війну були втягнуті СРСР і КНР. Війна в Кореї була найнебезпечнішим конфліктом періоду "холодної війни".
У результаті війни відбулось переозброєння американської армії та армій країн Заходу. Відбулась демілітаризація ФРН та Японії. В Європі розроблялись плани створення євроармії. Корея залишається розколотою по сьогоднішній день.
Зіткнувшись з перспективою розширення числа союзників СРСР, США почали формувати глобальну систему блоків з метою не допустити впливу Радянського Союзу.
У 1951 р. в Сан-Франциско був укладений Тихоокеанський пакт безпеки (АНЗЮС) за участю США, Австралії, Нової Зеландії. У Манілі в 1954 р. створено Організацію договору Південно-Східної Азії (СЕАТО), до якої ввійшли США, Великобританія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Таїланд, Філіппіни та Пакистан. Ще один блок сформовано у 1955 р. за участю Великобританії, Туреччини, Іраку, Пакистану та Ірану. Це був так званий Багдадський пакт, що у 1959 р. після виходу з нього Іраку було перейменовано в СЕАТО.
З іншого боку, СРСР та його союзники створили у травні 1955 р. організацію Варшавського договору (Албанія, Болгарія, Угорщина, НДР, Польща, Румунія, Чехословаччина та СРСР). Члени цієї організації взяли на себе зобов’язання утримуватись у міжнародних відносинах від загрози сили або загрози її застосування, брати участь у всіх міжнародних діях, мета яких зміцнення миру і безпеки народів. У разі укладення загальноєвропейської угоди про колективну безпеку Варшавський договір мав припинити своє існування.
Отже, до середини 50-х років "холодна війна" стала глобальною. Світ поділився на два ворогуючі табори, жоден з яких не мав вирішальної переваги.
Після успішного випробування атомної зброї в США і застосування її проти японських міст Хіросіма та Нагасакі в СРСР було прискорено розробку атомного озброєння. 5 вересня 1949 р. ТАРС повідомило про успішне випробування атомного пристрою в СРСР.
У 1953 р. в СРСР і США майже одночасно були створені термоядерні бомби.
У 50-ті роки йшло швидке створення і нагромадження в обох країнах нових носіїв ядерної зброї. На основі досягнень німецького ракетобудування часів війни з’явилися могутні міжконтинентальні балістичні ракети. Були побудовані перші атомні підводні човни – ракетоносці. Суперництво СРСР та США набуло форми гонки ракетно-ядерних озброєнь, а воєнно-блокове протистояння стало ядерним.
Таким чином, "холодна війна" перекреслила ту систему колективної безпеки, яка була створена за рішеннями Ялтинської і Потсдамської конференцій.
Перший тур "холодної війни" призвів до виникнення регіональних конфліктів, через які пролягла лінія протистояння між наддержавами. Одним з найбільш небезпечних був конфлікт в Кореї.
Не бажаючи втрачати свою зону впливу, США втрутились в цей конфлікт. 15 вересня 1950 р. багатонаціональні сили, основу яких складали війська США, під прапором ООН висадились в місті Інчхон. Наприкінці жовтня 1950 р. вони вийшли на демаркаційну лінію, що розділяла дві корейські держави, і таким чином визволили Південну Корею. Командуючий багатонаціональними силами, американський генерал Макартур, переконав президента США Трумена у необхідності знищення режиму Кім Ір Сена на Півночі і об’єднання Кореї.
Американські солдати готуються до висадки в Інчхоні. 1950 р.
У жовтні 1950 р. багатонаціональні сили почали наступ на північ і в листопаді досягли китайського кордону. У цей час в конфлікт втрутився Китай. 26 листопада 1950 р. 300 тисяч китайських "добровольців" перейшли в наступ і примусили багатонаціональні сили відступити південніше демаркаційної лінії. Генерал Макартур запропонував розширити масштаби конфлікту: нанести бомбові удари по Північно-Східному Китаю і встановити блокаду його узбережжя. Президент США Трумен відкинув цю пропозицію, а самого генерала звільнив з посади. Трумен розумів, що СРСР, який направляв тільки своїх льотчиків в Корею, буде змушений втрутитись в цей конфлікт, і великої війни не уникнути. У січні 1951 р. фронт остаточно стабілізувався в районі демаркаційної лінії. У червні 1951 р. СРСР запропонував почати переговори про перемир’я, які завершилися вже після зміни американського президента (ним в 1953 р. став Д.Ейзенхауер) і смерті Сталіна. Обидві сторони домовились про відновлення довоєнного становища.
Демаркаційна лінія між Південною та Північною Кореєю
вздовж 38-ї паралелі
Після Другої світової війни остаточно визрів конфлікт на Близькому Сході.
Закінчення війни ще більше загострило протистояння між арабами і євреями в Палестині. Прагнучи вирішити цей конфлікт, англійці, які управляли цими територіями, розробили план розподілу Палестини. Араби відкинули цю ідею. По закінченні Другої світової війни стало очевидним проголошення незалежності Палестини. Вона стає місцем постійного насильства. Нарешті Англія передала вирішення палестинського питання ООН, яка розробила і утвердила в 1947 р. план поділу Палестини на єврейську і арабську держави. Після проголошення 14 травня 1948 р. держави Ізраїль сім арабських держав розпочали війну (Перша арабо-ізраїльська війна 1948-1949 рр.). Наприкінці 1949 р. при посередництві ООН було укладено перемир’я і встановлено демаркаційну лінію. Ізраїль відстояв своє право на існування, хоча арабські держави його так і не визнали. Арабська палестинська держава не була створена. Частину її території захопив Ізраїль, Західний берег річки Йордан ввійшов до складу Йорданії, сектор Газа був захоплений Єгиптом.
У подальшому араби і євреї воювали ще чотири рази в 1956, 1967, 1973 та 1982 рр.
У 40-х роках виник конфлікт на півострові Індостан. У 1947 р. британський парламент розробив план переходу Індії до незалежності. Планувалось колонію Індія поділити за релігійною ознакою на дві держави: Індію і Пакистан. Територіальні розмежування супроводжувались міжобщинними зіткненнями, в результаті яких загинуло близько 1 млн. чол., а біженцями стали 8 млн чол. Під час цих зіткнень виникли територіальні суперечки між Індією та Пакистаном через князівство Кашмір. Так сформувався індо-пакистанський конфлікт, який дає про себе знати й сьогодні. Ці дві країни воювали у 1965 р. і 1971 р.
У 40-х роках Англія, Франція, Голландія почали колоніальні війни, які з перервами і змінним успіхом точились до початку 60-х років, поки великі колоніальні держави остаточно змирились з втратою колоніальних володінь. Найбільш криваві і тривалі війни в 40-50-ті роки вела Франція в Індокитаї і Алжирі, Голландія в Індонезії, Англія в Малайзії.
На початку 50-х років відбулись зміни у керівництві США і СРСР, що позначилось на зовнішньополітичному курсі цих країн.
У 1953 р. СРСР відмовився від вимог до Туреччини стосовно чорноморських проток. Були нормалізовані відносини з Грецією та Югославією, розірвані у 1948 р. після конфлікту між Тіто і Сталіним, було досягнуто угоду про припинення війни в Кореї. У 1954 р. в Женеві була підписана домовленість про припинення війни в Індокитаї, чим покладено край авантюрі Франції щодо відновлення колоніальних володінь у Південно-Східній Азії.
Суттєві зміни відбулися і в стосунках між СРСР та Заходом. У 1955 р. представники СРСР, США, Англії та Франції підписали Державний договір з Австрією. Вона була проголошена незалежною і нейтральною, з її території виводились окупаційні війська. У 1959 р. відбувся перший візит глави радянського уряду в США.
У ці ж роки відбувається процес переосмислення радянським керівництвом проблеми взаємодії з національно-визвольними рухами в колоніальних і залежних країнах.
У період сталінського правління перевага надавалась китайському варіанту національного визволення, коли воно очолювалось комуністами. Проте ніде більше, крім самого Китаю, Північної Кореї та Північного В’єтнаму, цей варіант реалізувати не вдалось. У більшості країн, що визволились, комуністи не прийшли до влади. Нові лідери не викликали довіри у Сталіна.
М.Хрущов запропонував розглядати національно-визвольний рух як союзника соціалізму в його боротьбі проти імперіалізму. Тим самим було усунуто ідеологічні перешкоди для розвитку військово-політичного та економічного співробітництва з країнами, що визволились. Так, у 1956 р. СРСР підтримав у Єгипті націоналіста Гамаль Абдель Насера у боротьбі проти агресії Ізраїлю, Франції та Англії.
Відбулись зрушення у взаєминах між соціалістичними країнами. СРСР визнав нейтралітет Югославії; Китай перетворився на майже рівного СРСР партнера. Відносинам з східноєвропейськими країнами був наданий вигляд рівноправних.
29 країн Азії та Африки, що визволились, у квітні 1955 р. в Бандунгу (Індонезія) скликали конференцію, яка схвалила принципи мирного співіснування і співробітництва держав з різним суспільним ладом. Конференція висловила рішучість народів Азії та Африки повністю і назавжди покінчити з колоніалізмом, засудила агресивні блоки, поставила вимоги заборонити ядерну зброю.
Країни-учасниці конференції виробили такі основні принципи своєї політики:
1. Незалежна від наддержав політика.
2. Підтримка національно-визвольних рухів.
3. Позаблоковий статус.
4. Заборона використання своєї території для іноземних військових баз.
Пізніше про підтримку цих принципів заявили й інші країни, що визволилися.
За ініціативою прем’єр-міністра Індії Дж.Неру, президента Югославії Й.Броз Тіто, президента Єгипту Г.А.Насера та інших у вересні 1961 р. у Белграді відбулась конференція 25 глав урядів, яка поклала початок Руху неприєднання. Учасники Руху, більшість з яких вважали, що США та СРСР несуть рівну відповідальність за міжнародну напруженість і гонку озброєнь, проголосили неприєднання до воєнно-політичних блоків, підтримали боротьбу народів проти колоніалізму, за незалежність, за ліквідацію економічної нерівності у світі, за мирне співіснування.
Рух неприєднання став важливим самостійним чинником світової політики. З 1973 р. конференції Руху неприєднання проводяться регулярно кожних три роки.
У Західній Європі в 50-ті роки відбувається становлення ідеї європейської єдності. Створюється Європейське економічне співтовариство (ЄЕС).
Відлига дозволила розблокувати діяльність ООН – до її складу було прийнято 16 нових країн.
Ці зміни призвели до деякого послаблення біполярності світу. Разом з тим вони не зламали логіку "холодної війни" і воєнно-блокового мислення. Незважаючи на гнучкість радянської дипломатії, Радянському Союзу не вдалось досягти домовленостей з Заходом з деяких важливих питань. Так, були зірвані домовленості щодо Німеччини та Японії, незважаючи на те, що в 1955 р. СРСР оголосив про припинення стану війни з Німеччиною, а в 1956 р. з Японією, і з ними були встановлені нормальні дипломатичні відносини та економічні зв’язки, проте мирні договори так і не були укладені.
США та їх союзники звикли до жорсткого стилю радянської дипломатії, а тому серйозно не сприймали нових пропозицій СРСР. Захід продовжував політику "відкидання комунізму". В 1953 р. ЦРУ і Інтелледженс сервіс (англійська розвідка) здійснили переворот в Ірані, а в 1954 р. в Гватемалі. Причиною переворотів стало те, що уряди цих країн обмежили права американських і англійських монополій. У 1955 р. ФРН було включено до НАТО.
Це викликало відповідну реакцію СРСР. 14 травня 1955 р. Радянський Союз та його союзники підписали Варшавський договір і тим самим створили воєнно-політичну організацію на сході Європи.
ХХ з’їзд КПРС відкрив нову сторінку в історії СРСР. В країні почалась "відлига", в тому числі і в зовнішній політиці. У період 1955-1960 рр. СРСР висунув низку мирних ініціатив щодо припинення гонки озброєнь і скорочення воєнних потенціалів країн світу. В односторонньому порядку Радянський Союз скоротив збройні сили на 3980 тис. чол. і військовий бюджет. Були ліквідовані військові бази в Порт-Артурі і Порккала-Удд.
Результати цих дій були обмежені. Підписання угод впиралось в питання контролю. Гонка озброєнь не припинилась, а навпаки, посилилась. З’явились міжконтинентальні балістичні ракети і бомбардувальники, атомні підводні човни. Короткочасне потепління переросло в гострі міжнародні кризи: 1956 р. – Близький Схід і Угорщина, 1957 – Сирія, 1958 – Ліван, Тайвань, 1961 – Берлінська криза, 1962 р. – Карибська криза і т.д.
Перша причина відновлення конфронтації пов’язана з суб’єктивним чинником – особистими рисами лідера СРСР Хрущова як політичного діяча. Хрущов був людиною надто емоційною і болісно реагував, коли його зусилля щодо покращання міжнародного становища не зустрічали розуміння і підтримки протилежної сторони. Хрущовський стиль дипломатії дратував Захід, коли висунуті Радянським Союзом пропозиції раптово змінювались іншими. Такі дії СРСР розцінювались Заходом не більше як пропаганда. Негативну роль у відносинах із Заходом відіграла заява Хрущова про те, що він поховає капіталізм.
Другою причиною стала поява ракетної зброї у СРСР, що загрожувало безпеці США, оскільки у радянських лідерів з’явилась можливість силового тиску на США.
Третя причина відновлення конфронтації полягала в досить успішному економічному розвитку СРСР в 50-х роках, що стало підставою для думки про те, що рівень промислового виробництва у СРСР перевищить рівень виробництва в США і найближчим часом капіталізм зникне як такий.
Четверта причина: в 1960 р. на нараді компартій КПРС була проголошена авангардом світового комуністичного руху. Тим самим вона закріпила за собою право визначати "правильність" або "неправильність" курсу комуністичних урядів, що відразу призвело до конфронтації з Югославією та Китаєм.
П’ятою причиною став активний розпад в 50-60-х роках колоніальної системи під ударами національно-визвольних рухів, що підтримувались Радянським Союзом. Ним було підписано 20 угод з молодими державами про співробітництво і надання кредитів. Це призвело до протидії з боку західних країн. Підтримка Радянським Союзом національно-визвольних рухів була розцінена на Заході, як спроба поширити радянську систему союзів на весь світ і тим самим відірвати Захід від сировинних джерел. Блок НАТО в цих умовах почав посилювати тиск на СРСР. У 1956 р. приймається "доктрина взаємозалежності", а в грудні 1957 р. – рішення про розміщення в Європі ядерної зброї. США та їхні союзники почали силою зброї протидіяти змінам в країнах, які ще не були в зоні радянського впливу і робили спроби повалення урядів, які проводили лінію на співробітництво з СРСР. Так, на початку 60-х років ареною протидії стала Республіка Конго.
Відносини між СРСР і США значно загострились у зв’язку з проблемою Західного Берліну. Західний Берлін був відкритим анклавом капіталізму в середині соціалістичної НДР. Це викликало роздратування урядів НДР та СРСР. З 1958 р. Хрущов почав домагатися зміни статусу міста, погрожуючи односторонніми діями. В травні 1960 р. в Парижі було скликано конференцію представників США, СРСР, Англії і Франції на вищому рівні. Напередодні цієї події радянські засоби протиповітряної оборони збили над Уралом американський розвідувальний літак У-2. На конференції Хрущов ультимативно зажадав припинити такі польоти над територією СРСР. Президент США Ейзенхауер відхилив цю вимогу. Конференція була зірвана. Не відбувся візит Ейзенхауера до СРСР. На зустрічі з новим американським президентом Джоном Ф.Кеннеді в квітні 1961 р. у Відні Хрущов в ультимативній формі зажадав зміни статусу Берліна. Знову виникла загроза блокади Берліну. Американці на цей випадок навіть підготували план обмеженого ядерного удару по радянських військах в НДР.
19 серпня 1961 р. вздовж всього кордону Західного Берліну було збудовано загорожу, а потім мур, який став символом "холодної війни". Оскільки блокади не було, США обмежились незначною демонстрацією сили. Керівництво СРСР побачило в цьому свій безсумнівний успіх і з легкістю пішло на наступний крок, який викликав серйозну загрозу ядерної війни (Карибська криза).
Спорудження Берлінської стіни. 1961 р.
У 1959 р. СРСР визнав уряд Фіделя Кастро, який прийшов до влади в результаті революції на Кубі, поваливши диктатуру генерала Батісти. У 1960-1961 рр. активно розвивались торгово-економічні відносини між СРСР та Кубою. Проникнення СРСР на американський континент і прорадянська орієнтація режиму Кастро викликали занепокоєння уряду США, який організував збройну інтервенцію на Кубу. Проте інтервенти були розбиті в бухті Плайя-Хірон. СРСР надав Кубі допомогу зброєю. Остерігаючись прямої агресії з боку США на "Острів Свободи", СРСР і Куба домовились про розміщення на острові балістичних ракет з ядерними боєголовками, які мали стати гарантом миру в регіоні. Розміщення ракет призвело до кризи радянсько-американських відносин. США встановили морську блокаду Куби, щоб запобігти подальшому постачанню острова радянською зброєю. 23 жовтня 1962 р. радянський уряд розцінив дії США як агресивні і заявив, що завдасть відповідного удару у випадку розв’язання війни. Заява була розрахована на те, що США відступлять. Американці не були зацікавлені у війні з СРСР. Конфлікт зайшов надто далеко і для його вирішення Д.Кеннеді та М.Хрущову необхідно було проявити політичну мудрість і далекоглядність.
26-28 жовтня 1962 р. між лідерами СРСР і США були досягнуті домовленості, згідно з якими Радянський Союз виводив з території Куби свої ракети і бомбардувальники Іл-28, а США повинні були зняти блокаду і дати гарантії невтручання у внутрішні справи Куби.
США мали вивести ядерні ракети з Туреччини. Пізніше на випадок необхідності в контакті між Кремлем та Білим домом був встановлений прямий телефонний зв’язок, так звана "гаряча лінія".
Карибська криза показала безперспективність політики з позиції сили і те, що зростання небезпеки ядерної війни може привести до катастрофи. СРСР став проводити більш помірковану політику щодо підтримки революційних рухів в країнах "третього світу" і більше не загрожував застосуванням ядерної зброї в кризові моменти.
Карибська криза змусила наддержави вжити заходів для того, щоб зробити гонку ракетно-ядерних озброєнь більш керованою, а значить, більш безпечною. У 1963 р. між США, Англією, СРСР був укладений договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космосі і під водою. Під час переговорів була втрачена можливість домовитись про заборону випробувань ядерної зброї під землею. Сторони не дійшли згоди в питанні контролю. СРСР розцінював контроль як форму шпіонажу.
Микита Хрущов і Джон Кеннеді після Карибської кризи. 1962 р.
У 1967 р. було укладено договір про заборону розміщення ядерної зброї в космічному просторі.
Цим договорами був покладений край міжнародним відносинам, в яких переважали воєнно-політичні методи вирішення конфліктів між великими державами. Проте суперництво між ними не припинилось і прогресу в стосунках не відбулось. Суперництво лише перемістилось на периферію і набуло форми регіональних конфліктів, які надовго заблокували мирний процес.
Сподівання, що після кровопролитної Другої світової війни у світі наступить мир не справдилися. На поверхню знову вийшли протиріччя між країнами Заходу та СРСР, які призвели до «холодної війни», яка стала визначальною подією у світі упродовж наступних 40 років. Ця війна, хоча вона і називалася «холодною» неодноразово підігравала міжнародне становище до такого ступеня, що ставила світ на межу знищення.
Робота з документами
Запитання і завдання:
1. Хто винен у початку «холодної війни»? Які її причини? Чи тільки ідеологічні розбіжності стали причиною конфронтації між СРСР і США? Яка оцінка представляється вам найбільш точною: у розв`язанні «холодної війни» винен Захід; відповідальність за конфлікт повністю лежить на СРСР; причини «холодної війни» визначаються протиріччями між національними інтересами СРСР і країнами Заходу?
2. Молотов назвав Берлінську кризу першим «вузлом» «холодної війни». Де ще «зав`язалися» подібні «вузли»?
3. Які звинувачення на адресу СРСР висунув Черчілль у своїй промові? У якому сенсі використано ним термін «Залізна завіса»? До чого закликав Черчілль лідерів країн заходу?
4. Визначити причини, основні події, результати і наслідки Берлінської криз 1948-1949 рр.. Відповідь оформити у вигляді структурно-логічної схеми.
5. Якої політики дотримувався СРСР до своєї зони впливу?
6. Дайте визначення поняттю «холодна війна». Визначте її хронологічні рамки.
7. Визначте суть «доктрини Трумена».
8. Виділіть основні напрями зовнішньої політики СРСР у повоєнний період.
9. Що зумовило появу Руху неприєднання? Чому саме Югославія, Індія, Єгипет стали ініціаторами створення Руху неприєднання?
10. Як вплинула поява Руху неприєднання на перебіг «холодну війну»?
11. Чим було зумовлено загострення відносин між СРСР і США на початку 60-х років?
12. Чому саме Берлін і Куба стали місцями найгострішого протистояння у роки «холодної війни»?
Українська