§ 27. Московська держава на зламі XVII—XVIII ст.
Пригадайте:
1.Які події стались у Московській державі на початку XVII ст.?
2.Яку внутрішню політику провадили перші царі династії Романових?
3.Що було характерним для зовнішньої політики Московської держави у XVI—XVII ст.?
1. Економічне, внутрішньополітичне і міжнародне становище Московської держави
Перемога революцій у Голландії та Англії, втягування більшості країн Європи у світову торгівлю мали величезне значення для розвитку Європи. Почали бурхливо розвиватися мануфактурне виробництво, торгівля. Феодальне господарство втягувалось у світовий ринок, що складався, формувалися нові суспільні верстви — буржуазія та наймані робітники.
Ці нові явища не могли не торкнутися Московської держави. Нові тенденції в розвитку країни намітилися за часів правління царя Олексія Михайловича. Проте їх утвердження було тривалим і супроводжувалося кривавими драмами та гострою політичною боротьбою. Значною мірою європеїзація провадилася насильницькими методами, що зумовило її поверховий характер, — вона торкнулася лише правлячої верхівки.
Наприкінці XVII ст. Росія значно відставала у розвиткові від європейських держав. Відсутність зручних виходів до світових торговельних шляхів зумовлювала натуральний характер господарства Московії. У незначному експорті, що здійснювався через єдиний порт — Архангельськ, переважали не ремісничі або мануфактурні товари, а сировина, хутра. До того ж Московія не мала ні торговельного, ні військового флоту. Мануфактурного виробництва також фактично не існувало. Залізоробні заводи давали лише 2,5 тис. т металу за рік, тоді як Швеція виробляла 30 тис. т.
Наприкінці XVII ст. Московська держава у європейській частині мала спільний кордон зі Швецією, Польщею, Туреччиною, Кримським ханством — її традиційними суперниками у Східній та Північній Європі. Війни проти цих країн Московія вела з перемінним успіхом упродовж століть.
Внутрішньополітичне життя кінця XVII ст. відзначалося гострою боротьбою придворних угруповань за владу. По смерті Федора Олексійовича 1682 р. на царський трон претендували два брати — Іван і Петро, а також їхня старша сестра Софія, яка сама намагалась оволодіти престолом. Зрештою, перемогу в цій боротьбі здобув Петро І (1689—1725 рр.).
Мал. Петро І
Нічого не свідчило про те, що вже через декілька десятиліть Росія стане вагомим чинником європейської політики та однією з наймогутніших у воєнному аспекті країн.
2. Початок правління Петра І
Досягши повноліття і ставши царем, Петро зіткнувся з проблемами, які залишились йому у спадок від Софії. Тривала війна проти Туреччини. У 1695 р. Петро І, зібравши велике військо, здійснив похід на Азов — турецьку фортецю у гирлі Дону та оточив її, одначе захопити не зміг, бо турецький гарнізон отримував усе необхідне морем, а московське військо не могло протидіяти цьому, оскільки не мало флоту. Зрозумівши, що Азов без флоту не взяти, Петро розгорнув активну діяльність. Узимку на верф'ях Воронежа було збудовано флот. У 1696 р. Петро І здійснив новий похід на Азов, цього разу вдалий. За умовами укладеного з Туреччиною перемир'я Азов перейшов до Росії разом із частиною узбережжя Азовського моря. Та цей успіх аж ніяк не вирішував проблеми виходу до Чорного моря — для цього треба було оволодіти Керченською протокою і Кримом. Але й цього було б замало для проникнення в Середземне море, до чого прагнула Московія. До того ж союзники Росії в цій війні (Австрія, Польща, Венеція, Мальтійський рицарський орден) вже уклали мир із Туреччиною. Отже, союз із католицькими країнами не приніс бажаного результату.
Завершивши війну проти Туреччини, Петро І докорінно змінив напрям зовнішньої політики і пріоритети — вирішив налагодити контакти з іншими європейськими державами. З цією метою за кордон було відправлено “велике посольство” (1697—1698 рр.), до складу якого під іменем урядника Петра Михайлова увійшов і сам цар. Шлях посольства в основному проліг територіями протестантських країн — Курляндії, Бранденбургу, Голландії, союзників, що відмовилися продовжувати війну проти Туреччини.
Подорож справила на Петра І величезне враження. Молодий цар замислив перетворити Росію на цивілізовану державу, побудувати могутній флот і розгорнути торгівлю. Проте для цього треба було воювати проти Швеції. Знайшлись і союзники: Саксонія (саксонський курфюрст Август II, який водночас був і польським королем) та Данія.
Завершити “велике посольство” Петру не довелося. Діставши повідомлення про заколот стрільців, він одразу повернувся до Москви і влаштував жорстоку розправу, скаравши на горло майже тисячу бунтівників. Стрілецьке військо було ліквідоване напередодні війни проти Швеції. У 1689—1699 рр. Петро І формував регулярне військо для майбутніх воєн (полки “нового зразку”). Військові витрати, що лягли тягарем на населення, загострили соціальні суперечності й конфлікти Московської держави з Україною та Доном). Для придушення виступів населення також була потрібна армія. Тож реформи, розпочаті Петром І, значною мірою були вимушеними, без заздалегіть продуманого плану. Але їх провідною ідеєю було перетворити Московію у могутню передову державу.
3. Північна війна. Ніштадтський мир
Шведсько-російський конфлікт назрівав давно. Ще на початку XVII ст. Швеція, скориставшись зі Смути, оволоділа узбережжям Фінської затоки, Карелією, зміцнила своє становище у Прибалтиці, на яку претендувала Московська держава. Спроба останньої в середині XVII ст. відвоювати ці території виявилася невдалою.
На початку XVIII ст. міжнародне становище було сприятливим для Росії: європейські держави втяглись у конфлікт за іспанську спадщину. У 1700 р. помер, не залишивши спадкоємця престолу, іспанський король Карл ІІ. Розгорнулася війна за іспанські землі, яка тривала з 1701 р. до 1714 р. Росія вирішила розпочати війну, яка дістала назву Північної. Головними учасниками цієї війни, що тривала з 1700 р. по 1721 р., були Росія та Швеція.
Бойові дії розпочав датський король Фредерік IV, який оточив шведську фортецю Штральзунд у Північній Німеччині. Тим часом інший союзник Росії Август ІІ (одночасно саксонський курфюрст і польський король) рушив на Ригу. Росія вступила у війну трохи згодом — вона очікувала на завершення мирних переговорів із Туреччиною. Тільки-но мир із Туреччиною (Константинопольський мир) було підписано, 34-тисячна російська армія рушила до Нарви, що була однією з головних фортець у Прибалтиці, та оточила її.
Шведським королем на той час був Карл ХІІ — молодий, енергійний, зі здібностями полководця. Першого удару він завдав по Данії. Він несподівано оточив Копенгаген і змусив Фредеріка IV капітулювати. Після цієї перемоги, не гаючи часу, Карл XII спрямував свою армію (18 тис. вояків) у Прибалтику і несподівано для росіян з'явився під Нарвою і завдам їм ніщивної поразки. Росіяни втратили майже всю боєздатну армію та артилерію. Вирішивши, що з Росією покінчено, Карл ХІІ рушив до Риги, де завдав поразки Августу ІІ.
Мал. Карл ХІІ
Поразка не вивела Московську державу з війни, а лише спонукала Петра І до негайного проведення реформ. Розпочалося створення регулярної армії способом рекрутських наборів. З певної кількості селянських і посадських дворів брали по одному рекруту на 25 років. Навчання провадилося за принципом: “Сімох забий, але одного вивчи”.
Коли виникла потреба в гарматах, Петро І наказав зняти частину дзвонів із церков і переплавити їх. За короткий час було відлито 300 гармат. Також почалося будівництво в Тулі та на Уралі мануфактур, які забезпечили армію всім необхідним. Для неперервної роботи мануфактур до них приписували цілі села, в яких панщину заміняли роботою на мануфактурі.
Багато уваги приділялося навчанню та організаційній побудові армії. Особлива увага приділялась артилерії. На кінець війни Росія мала 15 тис. гармат, більш ніж у будь-якої держави Європи. Численність армії була доведена до 340 тис. (з них 80 тис. регулярної). Зрештою, ці заходи дали потрібний результат — 1701 р. російська армія здобула свою першу перемогу. За період 1702—1704 рр. росіяни оволоділи значними територіями у Прибалтиці (Дерпт, Нарва) і Карелії (Орєшек, Нієншанце). 16 травня 1703 р. було завершено спорудження на одному з островів у гирлі Неви Петропавлівської фортеці. Так почалося будівництво міста Петербурга, майбутньої столиці Російської імперії. Через півроку Петербург прийняв перше іноземне торговельне судно. Для захисту міста з боку моря на острові у Фінській затоці було закладено військово-морську базу Кроншлот (згодом Кронштадт). Щоб з'єднати центральні райони країни з Петербургом почалось широке будівництво каналів. Будівництво Петербурга і каналів обійшлося дорогою ціною: тут, на болотистих берегах Неви, Онезького озера від холоду, хвороб і каторжної праці загинули десятки тисяч людей, значну частину яких становили українські козаки й селяни.
Коли Росія здобувала перемоги, її союзник Август ІІ зазнавав поразок. Карл ХІІ захопив Варшаву і на трон Речі Посполитої посадив свого ставленика Станіслава Лещинського. Також він захопив Саксонію і примусив Августа ІІ підписати мир. Росія лишилася віч-на-віч зі Швецією.
У 1706 р. Карл ХІІ виступив зі своєю армією у напрямі до російського кордону. Спроба шведів оточити російське військо біля Гродна виявилася невдалою. З Прибалтики на підмогу Карлу ХІІ вирушив 16-тисячний корпус генерала Левенгаупта, який мав доставити головним силам армії все необхідне. У битві біля села Лісного у вересні 1708 р. цей корпус зазнав поразки і втратив усі обози.
Тим часом стало відомо, що на бік Карла ХІІ перейшов зі своїми прибічниками і 4 тис. запорозьких козаків гетьман України І. Мазепа, пообіцявши шведам всіляку підтримку в обмін на допомогу в боротьбі за незалежність України.
Мал. Іван Мазепа
Військо Карла ХІІ рушило в Україну. Але населення не підтримало Мазепу, який нічого не зробив для того, щоб підготувати ґрунт для такого зовнішньополітичного повороту. До того ж попередня соціальна політика козацької старшини не викликала ентузіазму населення. Петро І, занепокоєний таким перебігом подій, рушив зі своїм військом в Україну, зруйнував гетьманську столицю Батурин, де було влаштовано різанину населення, і провів вибори нового гетьмана. Також було зруйновано і Запорізьку Січ.
Тим часом 30-тисячне шведське військо підійшло до Полтави, де були великі склади військових припасів і продовольства. Розпочалась облога.
На допомогу гарнізонові міста вирушили головні сили росіян (42 тис. вояків) на чолі з самим царем. 27 липня 1709 р. під Полтавою відбулася вирішальна битва, в якій шведи зазнали поразки.
Мал. Полтавська битва
Після Полтави докорінно змінився перебіг Північної війни. Бойові дії було перенесено за межі Росії. Данія та Річ Посполита знову виступили проти Швеції. У 1710 р. російські війська оволоділи Ригою, Ревелем (Таллінном). Того ж року після облоги з суходолу і моря впала шведська фортеця Виборг, що відкрило росіянам шлях до Фінляндії.
Зростання могутності Росії стало непокоїти європейські держави. Османська імперія теж прагнула взяти реванш. Восени 1710 р. турки оголошують війну. До цього їх штовхав і Карл ХІІ, що після поразки під Полтавою укрився у володіннях султана. Петро І, знаходячись в ейфорії від попередніх перемог спробував одним ударом завдати поразки Туреччини. Але його Прутський похід 1711 р. закінчився цілковитою поразкою. Щоб відкупитися Петро І змушений був повернути Азов і відмовитись від Запоріжжя і боротьби за Чорне море (Прутський мир). Остаточний мир був підписаний в Адріанополі у 1713 р. Війною Османської імперії та Росії вирішив скористання П. Орлик, який після смерті Мазепи був обраний гетьманом, але його походи в Україну так і не дали бажаного результату.
Здобуті перемоги над шведами дали змогу Петру І розгорнути активну діяльність із закріплення Росії на Балтійському узбережжі. Він уклав низку договорів із правителями німецьких держав, що призвело до охолодження відносин із союзниками. Карл ХІІ, вловивши ці тенденції, запропонував Росії союз. Сторони наблизилися до згоди, але Карл XII загинув під час облоги незначної фортеці в Норвегії.
Новий шведський уряд припинив війни проти Пруссії та Данії, віддав їм усі свої володіння в Німеччині. Вивільнені сили було кинуто проти Росії. Основним театром бойових дій стало Балтійське море.
Для того, щоб закріпити здобуті перемоги і досягти головної мети — виходу до Балтійського моря, Петру I потрібен був морський флот. За наказом царя почалося будівництво багатогарматних лінійних кораблів, фрегатів, легких галер тощо. Керівництво флотом перебрав Петро I. У морській битві 1714 р. біля мису Гангут (Ханко) новостворений морський флот здобув першу перемогу над шведським. Невдовзі росіяни зайняли Аландські острови і почали загрожувати самій Швеції. Успіхи Росії занепокоїли Англію, яка відправила до Балтійського моря свою ескадру. У липні 1720 р. біля острова Гренгам відбулася вирішальна битва, в якій росіяни завдали нищівної поразки шведам на очах в англійської ескадри, яка не наважилася вступити в бій.
Після поразок на морі та декількох десантів росіян на її узбережжя Швеція була змушена погодитися на переговори. 30 серпня 1721 р. у фінському місті Ніштадті було підписано мирний договір, за яким до Росії відійшли Естляндія, Ліфляндія, Інгерманландія, частина Карелії, а також низка островів на Балтійському морі.
Після перемоги в Північній війні Петро І 20 жовтня 1721 р. був проголошений імператором, а Росія стала імперією.
В результаті Північної війни Росія відкрила вихід у Балтійське море. Набравши ваги в європейських справах, Росія націлила завойовницькі устремління в усіх напрямах.
Перемога дорого коштувала Росії: вона втратила близько чверті населення. Але російські царі як у минулому, так і в майбутньому не рахувалися з життям простих підданих для досягнення своїх цілей.
4. Реформи державного управління
Головною та заповітною мрією царя було перетворення Росії на могутню державу. Цій меті він підпорядкував усю свою діяльність. Коли для досягнення цієї мети потрібно було воювати проти Швеції, він розпочав війну без вагань. Коли перемога в ній залежала від нової армії, промисловості, торгівлі, він, не гаючи часу, запроваджував необхідні нововведення. Здійснення реформ відбувалося без заздалегідь продуманого плану, але, зрештою, він прагнув надати всім заходам довершеного виду, привести все до однієї системи. Мірилом усіх його заходів була користь для держави. Така політика мала згубні наслідки для України. В імперію, що створювалася за єдиним великоруським зразком, не вписувався автономний устрій України. Це зумовило проведення щодо неї шовіністичної політики, тобто політики, заснованої на ідеях російського націоналізму.
Одними з найважливіших стали реформи в системі управління державою. Одначе система нових установ склалася не відразу. Цар дедалі рідше звертався до послуг Боярської думи. Надання боярства за Петра І припинилося. Він доручав найважливіші державні справи найбільш відданим особам, майже не зважаючи на їхній родовід і цінуючи насамперед здібності помічників.
У 1711 р. було створено сенат — найвищий законодавчий, розпорядчий і виконавчий орган при цареві. Запровадження посади генерал-прокурора зі штатом чиновників на місцях посилило нагляд верховної влади за діяльністю всіх ланок державного апарату. Петро І називав генерал-прокурора “государевим оком”.
У 1718—1720 рр. остаточно ліквідували мережу колишніх урядових установ — приказів. Замість них Петро І організував колегії. Перевага колегій полягала в тому, що вони відали цілком визначеними ділянками державного управління й поширювали свою діяльність на всю територію країни.
Порядок роботи сенату і колегій було закріплене в законодавстві виданням особливих інструкцій і “генерального регламенту”.
У 1708 р. вийшов указ, за яким запроваджувався губернський поділ держави. Губернатори отримували велику владу і призначалися царем.
Серйозні зміни стались у становищі церкви. У XVII ст. церква посідала чільне місце в житті держави. Та коли помер патріарх Адріан (1700 р.), цар не дозволив обрати нового патріарха. Величезні багатства, що належали вищим духовним чинам і монастирям, майже не використовувалися в інтересах держави. Тому за Петра І вжили заходів із вилучення частини церковних доходів та обмеження прав духовенства. У 1721 р. було видано указ, за яким створено духовну колегію, або синод, на чолі зі світською особою.
Підпорядкування церкви державі, її перетворення на частину державного апарату стало важливим аспектом зміцнення самодержавної влади царя.
Важливу роль у становленні Російської імперії відіграла поява 1722 р. “Табелі про ранги”, що визначала систему чинів і порядок просування на державній службі — військовій і цивільній.
Цікаво знати
Згідно з “Табелями про ранги” всі військові й цивільні чини поділялися на 14 класів, що складали службову драбину. Отже, принцип родовитості, знатності походження, який колись забезпечував високе службове становище незалежно від обдарування і заслуг, тепер замінили принципом особистої вислуги. Без проходження служби навіть діти знатних вельмож не могли дістати чинів. Відкривався доступ вихідцям із недворянських верств до військових і цивільних чинів. Дослужившись до певних чинів (до VІІІ класу (рангу)), такі особи отримували дворянське звання. Дворянство стало поповнюватися вихідцями з “низів”.
Указом про единоволодіння 1714 р. Петро І фактично ліквідував різницю між боярством і дворянством - всі повинні були служити царю (государю) і державі. закріплювалась передача у спадок не тільки вотчин, як ще було раніше, а і помість, які тимчасово довалися за службу. Вони стали називатися маєтками (имениями). При цьому маєток міг отримати лише один спадкоємець - інші мали йти на службу.
За Петра І було проведено перепис селян. Завдяки цьому було змінено систему збирання податків: тепер податки збиралися не з двору, а з кожного селянина. Це значно збагатило казну, але лягло новим тягарем на селян.
Реформи державного управління, проведені Петром I, сприяли процесові становлення абсолютизму в Російській імперії. Цар перетворювався на необмеженого у правах самодержця. Для підтримки порядку з`явився новий поліцейський орган – Преображенний приказ, а з 1718 р. – Таємна канцелярія. Тут перевірялася достовірність доносів. Донощиків винагороджували, а підозрюваних піддавали тортурам.
5. Зміни в культурі та освіті
Петро І розумів, що для подолання культурної відсталості Росії насамперед слід змінити світогляд підлеглих; спершу — хоча б найближчого оточення, тобто створюваного ним апарату державного управління. Це було значно складніше, ніж спорудити мануфактури й прокласти водні канали, переозброїти армію і створити флот.
Наприкінці XVII ст. дворянських підлітків стали відправляти на навчання за кордон. Після повернення з-за кордону спеціалісти (інженери, архітектори, кораблебудівники тощо) отримували чини, посідали відповідні місця в суспільстві, допомагали цареві-реформатору “європеїзувати” загал своїх земляків. Цар дбав про те, щоб дворяни засвоювали гарні манери, вміли фехтувати, їздити верхи, танцювати, вільно спілкуватися іноземними мовами. Великий успіх мала книга “Юності чесне зерцало”, де йшлося про правила поведінки в суспільстві.
Для отримання таких знань необхідні були школи світського типу. Варто зазначити, що на той час освіта набувалася винятково в домашніх умовах, та й обмежувалася вона грамотою і лічбою. У першій чверті XVIII ст. виникла малочисельна мережа загальноосвітніх і спеціальних навчальних закладів, організованих коштом державної скарбниці.
Відкривалися друкарні, де набирали книги світського характеру. При цьому застосовувався зручний для читання гражданський шрифт. Почали виходити газети. Відчинили двері перші публічні бібліотеки.
У 1714 р. в Петербурзі було створено Кунсткамеру — перший природничий музей у Росії. Розвиток наукових знань заклав підвалини для заснування Академії наук. Її відкриття відбулося вже після смерті Петра І, наприкінці 1725 р.
Реформи царя порушили патріархальний стан суспільства. Дворянство, запозичуючи іноземний звичай, дедалі більше відривалося від низів, яких переміни так і не торкнулись. У першій чверті XVIII ст. населення країни розкололося на дві соціально-культурні групи населення, що було в дусі тих процесів, які відбувалися в Європі під впливом ідей Просвітництва: менша (правляча) дбала про державні інтереси та орієнтувалася на Європу, більша зберігала вірність традиційній московській старовині.
Механічне надходження культурних стереотипів Заходи мало згубні наслідки для російської національної культури, яка відродилася лише у ХІХ ст.
6. Епоха двірцевих переворотів
У січні 1725 р. Петро І помер, не залишивши законного наступника престолу. Це дало привід до серії державних переворотів. Взагалі другу чверть XVIII ст. нерідко називають епохою двірцевих переворотів і правління фаворитів.
Нововведення царя ще не встигли закоренитися. Це зумовило гостру боротьбу між новими дворянами, які здобували собі звання відданою службою цареві, та нащадками бояр, князів, які прагнули відновити колишній вплив і цим обмежити владу царя. Основними виконавцями переворотів стали частини дворянської гвардії (Семенівський і Преображенський полки). Всі ці перевороти не змінювали традиційного життя податного населення (селян, міщан та ін.), яке страждало від зростаючих податків та утисків.
Після смерті Петра І князь О. Меншиков та інші наближені до царя за підтримки гвардії посадили на трон дружину покійного імператора Катерину І (1725—1727 рр.). При якій сам Меншиков став фактичним правителем. Та боротьба за владу не припинялася. Для примирення різних дворянських угруповань було створено Верховну таємну раду, яка обмежувала владу імператриці. Поява цього органу руйнувала систему управління, створену Петром І, оскільки відбирала частину повноважень у сенату і віддавала їх “верховникам”. Катерина І майже всі справи передала Верховній таємній раді. За перші шість місяців 1726 р. вона жодного разу не відвідала її засідань — для цього в імператриці не знаходилося часу: щоденні бенкети під її орудою тривали до 5-ї години ранку, більшість запрошених “пригощалася” до такого стану, що не могла стояти на ногах.
Мал. Катерина І
Смерть Катерини І привела до нової фази боротьби. Родовите дворянство домагалося сходження на трон онука Петра І — Петра ІІ (1727—1730 рр.). Це відразу відбилося на долі О. Меншикова: його було заарештовано, позбавлено майна й вислано до Сибіру. Проте 15-річний цар захворів на віспу та помер. Верховна таємна рада після тривалих обговорень віддала трон племінниці Петра І — Анні Іванівні (1730—1740 рр.).
Мал. Петро ІІ
Постать в історії
Анна була донькою Івана — брата Петра І. Ставши дружиною герцога курляндського, майже відразу овдовіла. Будучи нездатною до державницької діяльності, вона управління князівством передала дворянинові Е. Бірону. Її заповітною мрією було повернення до Росії, і доля несподівано подарувала їй таку можливість.
Діячі Верховної таємної ради, прагнучи обмежити владу імператриці, разом із запрошенням на престол надіслали Анні Іванівні секретні умови (“Кондиції”). Тільки після того, як Анна підписала їх, їй дозволили зайняти престол. Проте, ще до воцаріння Анни питання про обмеження самодержавної влади царя стало предметом для широкого обговорення серед дворянства. Сучасні дослідники виявили не менше семи проектів, які були альтернативними "кондиціям". Всі ці проекти не передбачали якихось кардинальних змін у суспільстві, а прагнення дворян не суперечили самодержавній владі царя. Уловивши ці настрої, вступаючи на престол, Анна Іванівна публічно висловила обурення “Кондиціями” й розірвала документ. Її підтримала гвардія, а членів ради було оголошено державними злочинцями і згодом вислано до Сибіру.
Ставши до влади Анна врахувала вимоги дворян. Була скасована Верховна таємна рада. Чисельність Сенату була доведена до 21 персони, проте їх не обирали, як цього вимагали дворянські проекти. Срок служби був обмежений 25 роками. Для того, щоб дворяни відразу наступали на службу офіцерами, був створений кадетський дворянський корпус (навчальний заклад). Також було дозволено дробити дворянські маєтки між спадкоємцями.
Разом з Анною до Росії переїхав і її курляндський двір. Державну владу було віддано Біронові. Сама цариця віддалася розвагам. Витрати двора зросли у 6 разів.
Десятиліття правління Анни отримало назву "біроновщина", за ім'ям фаворита цариці. Бірон, який офіційно не займав ніякої державної посади, фактично зосередив у своїх руках всю внутрішню і зовнішню політику країни. Його правління відмічено масовими арештами і тортурами, хабарництвом і казнокрадством.
Водночас до Росії насунуло багато іноземців (переважно з прибалтійських німців), які почали витісняти росіян із державного апарату й безсоромно грабували країну. В останній рік правління Анна Іванівна призначила своїм спадкоємцем Івана Антоновича (Іван V, 1740—1741 рр.), сина своєї племінниці Анни Леопольдівни. Щоправда, малюкові, якому від роду було декілька місяців, недовго належав царський трон. На час його короткого правління припадав період найзапеклішої боротьби за владу, жертвою якої став і всесильний Бірон.
Засилля іноземців викликало патріотичне піднесення російського дворянства, яке проголосило імператрицею дочку Петра І Єлизавету (1741—1761 рр.).
7. Царювання Єлизавети Петрівни
Після вступу Єлизавети на престол верховна влада монархії нарешті стабілізувалась. Імператриця проголосила вірність заповітам Петра І, що сприяло її популярності.
Мал. Єлизавета І
Цікаво знати
Єлизавета Петрівна була ставною і тямущою жінкою. Занадто полюбляла гарний одяг, — в її гардеробі зберігалося 15 тис. суконь, дві скрині шовкових панчіх, кілька тисяч пар взуття. Ще однією слабкістю були бали, феєрверки, карнавали та інші розваги. На початку правління вона не вельми переймалася державними справами, але з часом стала серйозно ставитися до своїх обов'язків. На цій ниві проявила себе розсудливою і мудрою правительницею.
Перші роки її правління давали привід до роздумів про обмеження абсолютної влади монарха. Граф І. І. Шувалов навіть розробив проект переустрою державної влади.
Єлизавета Петрівна закохалась у придворного співака, вихідця з українських козаків О. Г. Розумовського, з яким таємно обвінчалася. Ставши її фаворитом, він був обласканий багатствами й посадами, дістав графський титул і звання генерала-фельдмаршала, хоч і дня не служив в армії. Його брат Кирило у 18-річному віці став президентом Петербурзької Академії наук, а згодом — гетьманом України. Він був освіченою та гуманною людиною.
За 20 років правління Єлизавети було відновлено керівну роль сенату, органи міського самоврядування — магістрати, створені ще за Петра І, скорочено кількість іноземців при дворі, службовців.
Значною подією стало скасування внутрішніх митних кордонів у 1753—1754 рр., що надало значного стимулу торгівлі. Мито збиралося тільки з зовнішньої торгівлі. Цей крок із задоволенням сприйняли купці, які віддячили імператриці, подарувавши їй великий алмаз на золотім тарелі й значну суму грошей.
Водночас Єлизавета здійснила низку заходів, спрямованих на зміцнення становища дворянства. Так, поміщикам дозволялося збирати подушне, продавати своїх селян для здачі в рекрути. У 1760 р. було видано указ, який дозволяв поміщикам без втручання органів влади і суду засилати селян до Сибіру. Цікаво, що протягом усього правління Єлизавети в Росії не було здійснено жодної смертної кари; вона обіцяла це, вступаючи на престол.
Світченням зміцнення Російської держави стали її перемоги у Семилітній війні (1756-1763 рр.). Участь у Семилітній війні виявила Росію як вагомого чинника європейської політики. У воєнній могутності Росії вже ніхто не сумнівався. Також Росія перешкодила загарбницьким прагненням Пруссії.
Своїм наступником Єлизавета зробила Карла-Петра Ульріха, внука Петра І і Карла XII. Він правив Російською імперією під іменем Петра ІІІ (1761—1762 рр.). Вельми полюбляв військову муштру та музику (непогано грав на скрипці). Ці його захоплення були продиктовані прагненням бути схопленим на свого кумира прусського короля Фрідріха ІІ. Петро IV правив всякого 186 днів і проявляв повну незацікавленість до внутрішніх справ. Цим сократилися його наближені, які канцелярія і був скасований обов'язком підданих донести один на одного. Також було видано указ про перехід церковних земель до держави, послабив гоніння на старообрядців. Найважливішим став Маніфест про вільності дворянства, який скасовував для дворян обов'язкову службу. Петра ІІІ було усунуто від влади внаслідок останнього у XVIII ст. двірцевого перевороту.
Мал. Петро ІІІ
Події 28 червня 1762 р. завершують "епоху двірцевих переворотів". Двірцеві перевороти (1725-1762) були закономірним етапом у зміцненні абсолютизму Росії. Вони мали певні соціальні наслідки. В результаті переворотів змінилося становище дворянства, розширення його прав і привілеї.
Документи. Факти. Коментарі
Петро І про себе і свої дії
“...Бачили (до І. І. Неплюєва), я і цар, але в мене на руках мозолі; а все це від того: показати вам приклад і хоча б під старість бачити гідних помічників і слуг Батьківщини.
...Цей государ (Іван Грозний) є моїм попередником і взірцем; я завжди уявляв його взірцем правління у громадянських і військових справах, але ще не встиг здійснити стільки, як він. Тільки бевзі, яким невідомі обставини його часу, властивості його народу і велич його заслуг, називають його мучителем.
...Я знаю, що мене вважають жорстоким государем і тираном. Помиляються в цьому ті, хто не знає всіх обставин. Богові відомі сердце і совість моя, те, скільки співчуття маю я до підданих і скільки блага бажаю Батьківщині.
...Невігластво, впертість, підступність завжди виступали проти мене відтоді, як користі різні в державі запроваджувати і суворі звичаї змінити я вирішив. Вони є тиранами, а не я. Порядних, працелюбних, покірливих, розумних синів Батьківщини возвеличую і нагороджую я, а непокірливих і поганих виправляю з необхідності. Нехай лютість людська зводить на мене наклепи, — моє сумління чисте. Бог мені суддя!”.
Поміркуйте:
1. Як наведені вислови характеризують царя?
2. Яке ваше особисте ставлення до Петра І?
Запитання і завдання
1.Схарактеризуйте внутрішнє та зовнішнє становище Московської держави наприкінці XVII ст.
2.Розкажіть про початок правління Петра І.
3.Визначте передумови внутрішніх перетворень у Московській державі.
4.Розкрийте причини Північної війни. Розкажіть про її підготовку і початок.
5.Як розгорталися воєнні дії після Полтавської битви?
6.Використовуючи додаткову літературу, складіть порівняльний історичний портрет царя Петра І та українського гетьмана І. Мазепи.
7.Складіть таблицю “Північна війна 1700—1721 рр.” за схемою:
Запитання |
Зміст відповіді |
|
Причини війни |
|
|
Перебіг воєнних дій |
|
|
Результати і наслідки війни |
|
8.Які реформи державного управління було проведено Петром І?
9.З'ясуйте наслідки реформаторської діяльності Петра І для подальшого розвитку Росії.
10.З'ясуйте причини серії двірцевих переворотів у Росії в XVIII ст.
11.Розкажіть, як відбувалися двірцеві перевороти. Яку роль відігравала в переворотах гвардія?
12.Схарактеризуйте правління імператриці Єлизавети Петрівни.
Запам'ятайте дати:
1700—1721 рр. — Північна війна.
27 липня 1709 р. — Полтавська битва.
1721 р. — Проголошення Росії імперією.
1756—1763 рр. — Семилітня війна.
Українська