Тема V. КРАЇНИ ЄВРОПИ У 50-60-х pp. XIX ст.
§12. Англія та Франція у 50-60-х pp. XIX ст.
1. Досягнення Англією торговельно-промислової першості
Зростання промислового виробництва на основі впровадження нової техніки і збільшення продуктивності праці зумовило перетворення Англії на першу індустріально розвинену країну світу. Справді, у 50-60-х pp. XIX ст. тут інтенсивно розвивалося виробництво машин і устаткування, якими оснащувалася промисловість не лише англійська, а й інших країн Європи та США. Особливим попитом користувалися парові машини, верстати для обробки металу, інструменти. Завдяки застосуванню механічних верстатів чимало видів продукції Англії були кращими й дешевшими, що одразу надавало їй відчутну перевагу на світовому ринку.
Промислові досягнення Англії продемонструвала велика промислова виставка 1851 р. у лондонському Гайд-парку. Натовпи глядачів збиралися біля стендів Англії, де були представлені макети мостів і портових споруд, моделі парових локомотивів, суден, діючі телеграфні апарати і бавовнопрядильні машини. Десятки країн, які брали участь у виставці, не могли зрівнятися
з успіхом Великої Британії. Виставка відкривала золотий вік Англії, коли протягом наступних 20 років вона випереджала всі країни світу за розвитком промисловості й торгівлі. Англію почали називати "майстернею світу", "світовим візником" і "світовим банкіром".
Відкриття всесвітньої промислової виставки королевою Вікторією
Складовою торговельно-промислової першості Англії була її морська могутність. На той час Англія мала найбільший і найпотужніший паровий торговельний флот. Тому англійські товари спрямовувалися скрізь, де був на них попит, що приносило нові прибутки англійській буржуазії. Наприкінці 60-х pp. ХIХ ст. частка Англії у світовій зовнішній торгівлі досягла 25%, тоді як на Францію припадало 10, 5, Німеччину - 9, 7, США - 7, 5%. Англія першою почала вивозити за кордон не тільки товари, а й капітали. До того ж, не маючи власних засобів, інші країни нерідко зверталися за послугами до англійських власників торговельних суден. Англії належала половина торговельного флоту світу, і вона перебрала від Голландії XVII ст. титул "світового візника". Ще одну статтю прибутків флот наповнював завдяки поширенню зв'язків із колоніальними володіннями.
2. Утвердження принципів лібералізму
Економічне піднесення дозволяло покращити життя робітників. Більшість із них домоглася підвищення заробітної платні та 10-годинного робочого дня. Кращі умови життя спричинили зменшення у 50-60-х pp. активності робітничого руху. Це давало змогу успішно впроваджувати в суспільне життя засади лібералізму. Його прихильники сповідували терпимість до вільнодумства і поблажливість до негативних явищ, обстоювали мирний, реформістський шлях соціального розвитку, пропагували демократичні свободи і свободу вільної торгівлі, підприємництва.
Англія лишалася парламентською монархією. Главою держави був монарх - король (королева). Він призначав уряд, відповідальний перед парламентом. До верхньої палати лордів належали спадкові й довічно призначувані главою держави пери, а нижня палата громад обиралася. Країною навперемінно керували дві політичні партії - консерватори (торі) й ліберали (віти), між якими не було принципових розбіжностей, але постійно точилася боротьба за владу. У ліберальній партії тон задавали ті, хто прагнув реформ. Консерватори ж намагалися нічого не змінювати, не переконавшись, що нове краще від старого. Обидві партії були єдині у захисті існуючого політичного ладу і засад демократії.
На той час демократичні засади в Англії настільки зміцніли, що відпала потреба тримати обтяжливий для держави поліцейський апарат і численне чиновництво. Це давало змогу здоровій частині населення корисно і продуктивно працювати і збагачуватись особисто. Багаті люди - багата й держава, яка не боялася видання різноманітних газет, проведення демонстрацій, зборів, діяльності громадських і політичних організацій. Внаслідок цього до Англії з континентальної Європи, після поразки революцій 1848-1849 рр., перебралося чимало діячів, схильних до радикальних дій, теоретиків революції. Зокрема, сюди переселилися з Німеччини К. Маркс і Ф. Енгельс. Російський революціонер О. Герцен організував у Лондоні вільну російську друкарню, де видавав разом із М. Огарьовим альманах "Полярная звезда" і газету "Колокол", в яких містилися заклики до революційної перебудови Росії. Попри цей радикалізм, революційні потрясіння Англію обминули.
У 1867 р. в Англії було проведено другу парламентську реформу. Право голосу дістала кваліфікована частина робітничого класу і дрібні власники. Майновий ценз вимагав наявності власного будинку чи квартири. Кількість виборців (чоловіків) зросла майже вдвічі. Право голосу дістала половина дорослого чоловічого населення країни. Акт про реформу був суттєвою віхою демократичного розвитку Англії. Одначе принцип загального виборчого права втілення не знайшов.
3. Зовнішня політика Англії
У 50-60-х pp. XIX ст. Англія дотримувалася принципів зовнішньої політики, що були напрацьовані ще в попередньому столітті. її головною метою було збереження і примноження економічної та політичної могутності держави.
Провідником англійського зовнішньополітичного курсу став Генрі Пальмерстон (1784-1865). Він одержав освіту в університетах Единбурга і Кембриджа та понад півстоліття знаходився серед най впливовіших лідерів Англії. Г. Пальмерстон поєднував у собі риси аристократа і державного діяча, прихильника лібералізму всередині країни й жорстоких методів у зовнішній політиці. Він зумів накинути англійському суспільству думку про вищість Англії, про її особливу роль у міжнародних відносинах. "Британський підданий у будь-якій країні може бути впевненим, що пильне око і сильна рука Англії захистять його від несправедливості та образи", - підкреслював Г. Пальмерстон. Найсильнішим аргументом британського уряду в суперечках була військова могутність, насамперед флот.
Під час Кримської війни (1853-1856 pp. ) Англія разом із Францією та Сардинським королівством (П'ємонтом) виступила проти Росії на боці Туреччини. На той час вона побоювалася зростання могутності Росії. Попри невдачі союзників на початку війни, мети вони досягли: Росії й Туреччині було заборонено мати флот на Чорному морі.
Після закінчення війни небезпечним противником Англії стала Франція. Заради зміцнення власних позицій Англія виявила зацікавленість в об'єднаній Італії, яка могла створити противагу Франції. На словах підтримуючи Польщу в її боротьбі проти російського царизму і Данію, до якої вторглася Пруссія, уряд Пальмерстона не бажав ризикувати життям жодного англійського солдата.
Увагу Англії привертала громадянська війна у Сполучених Штатах Америки. Великі підприємці, земельна аристократія підтримували Південь. Пальмерстон уважав, що там має постати окрема держава. Але багато хто в Англії розумів, що війна між Північчю і Півднем у США є битвою між демократією та системою рабства. Перемога Півночі показала неспроможність Англії проводити всеосяжну політику, бути "володаркою світу".
4. Завоювання колоній
Протягом XVIII - першої половини XIX ст. Англія проводила активну зовнішню політику, постійно намагаючись здобути нові колоніальні володіння. По всьому світу з'явилися території, залежні від Англії, але забаганки англійських колонізаторів не зменшувалися. Використовуючи фінансову й морську могутність, вони споряджали експедиції, щоб завоювати нові землі й підкорити своєму впливові стратегічно найвигідніші місця на планеті Колоніальні володіння зміцнювалися завдяки будівництву опорних баз і військових укріплень, створенню колоніальної адміністрації з широкими повноваженнями. Англія контролювала важливі пункти на шляхах світової торгівлі - вихід із Середземного моря до Атлантичного океану (Гібралтар), з Червоного моря до індійського океану (Аден), підступи до Індії й Китаю (Сінгапур і Гонконг). Південь Африки не можна було оминути без відома Англії, бо їй тут належав Кейптаун на мисі Доброї Надії.
На завойованих землях Англія проводила політику батога і пряника. Колоніальна влада поєднувала жорстокість і дрібні поступки, намагалася заручитися підтримкою неграмотного та безправного місцевого населення.
Перлиною англійської колоніальної імперії вважалася Індія, населення якої перевищувало населення метрополії в десять разів. Англійці складали в Індії вузьке коло чиновників, військових, землевласників, підприємців. Своє панування англійські колонізатори підтримували з допомогою зброї, розпалювання релігійної та етнічної ворожнечі дипломатичними засобами. Повстання індійців жорстоко придушувалися. Найбільше національне повстання проти англійських колонізаторів (Сипайське) відбувалось у 1857-1859 pp.
Сипаї розстрілюють англійців
Одним із напрямів колоніальної експансії Англії стало переселення на нові території в Америці, Африці та Австралії жителів Великої Британії та деяких інших європейських країн. Вони виконували тут двояку роль. З одного боку, білі переселенці створювали бази подальшого просування Англії в глиб континентів, сприяли їх економічному розвиткові. Вони вели торгівлю, представляли економічні й політичні інтереси Великої Британії. З Іншого боку, переселенцями нерідко були люди, які втратили надію на поліпшення свого становища в Європі. Британський уряд сприяв переселенню в колонії політично активних, невдоволених умовами життя робітників, оскільки це послаблювало соціальну напруженість у країні. Колонії були для Англії джерелом сировини і продуктів та ринком збуту англійських фабричних товарів.
Англійці завжди пишалися тим, що у створеній ними імперії "ніколи не заходить сонце". Наявність величезних колоніальних володінь була одним із головних джерел могутності й процвітання Великої Британії.
5. Друга імперія у Франції
Після проголошення себе імператором Луї-Наполеон оголосив: "Імперія - це мир". Одначе 18 років правління Наполеона III стали періодом війн.
Система державного управління Другої імперії була розрахована на те, щоб збільшити роль імператора, якому належала реальна влада, та зменшити роль представницьких органів.
Нова конституція 1852 р. починалась із заяви, що вона "визнає, підтверджує та гарантує великі Принципи 1789 р". Та насправді у Другій імперії мало залишилося від часів французької революції. З революційних символів зберігся лише триколірний прапор, але слова "Французька республіка. Свобода. Рівність. Братерство" з нього усунули.
Луї Наполеон
Наполеон III мав виключне право призначати й скликати Державну раду, яка розглядала бюджет країни і вносила зміни до законопроектів. Уряду в країні не існувало: міністри підкорялися безпосередньо імператорові. Наполеон III був головнокомандувачем армії, мав право оголошувати війну та укладати мир, призначати на державні посади, видавати декрети з питань виконання законів.
Повноваження законодавчого корпусу обмежувалися лише затвердженням законів та бюджету. Члени верхньої палати - сенату призначалися довічно імператором, нижня - палата депутатів складалася з 260 осіб, що обиралися на 6 років. Єдине, що збереглося у Франції від часів революції, - загальне виборче право. Воно поширювалося на всіх чоловіків, які досягли 21-річного віку. Одначе голосування здійснювалося під брутальним тиском влади на виборців.
Величезну владу в країні здобула католицька церква, яка сприяла встановленню влади Наполеона III. Під її наглядом знаходилася народна освіта. З університетів було звільнено багатьох професорів; відомих республіканськими та ліберальними поглядами.
В'язниці були переповнені супротивниками бонапартистського режиму. Прихильники республіки, яких не було заарештовано, опинилися в еміграції. У країні заборонялося проводити будь-які масові заходи - маніфестації, мітинги тощо.
Усе це спонукало протиборців імперії до таємних змов і терористичних дій. За час правління Наполеона III на нього було вчинено декілька замахів.
Бонапартистський режим у Франції спирався на заможне селянство, велику торговельно-промислову буржуазію, банкірів. Особливість бонапартизму як форми державної влади полягала в поєднанні методів військово-поліційного терору з лавіруванням між різними соціальними верствами. Спираючись на католицьку церкву і розгалужений бюрократичний апарат, бонапартистський режим видавав себе за загальнонаціональну владу, яка бере до уваги інтереси всього населення країни.
6. Завершення промислової революції
Імперія позбавила Францію політичної свободи, але водночас 50-60-ті pp. стали добою бурхливого розвитку промисловості й торгівлі. У той час у країні завершилася промислова революція. Усі основні галузі господарства охопило впровадження у виробництво машин. Внаслідок цього у 50-60-х pp. загальний обсяг промислової продукції збільшився вдвічі, обсяг зовнішньої торгівлі – втричі.
Швидкими темпами споруджувалися залізниці. У промисловості відбувався процес концентрації виробництва і капіталів: дрібні та середні фірми поступово поглиналися великими кампаніями.
У 1855 р. в Парижі відкрилася чергова всесвітня промислова виставка. Вона великою мірою перетворилася на демонстрацію розквіту економіки Франції. На стендах виставки були представлені найновіші досягнення промисловості країни. Основним політичним завданням цієї та наступної (1867 р. ) виставок було продемонструвати стабільність Другої імперії та високий рівень економіки Франції.
У 1852 р. було розпочато грандіозний проект реконструкції Парижа. Це повинно було зменшити безробіття і прикрасити місто. На місці середньовічного Парижа постало нове місто. Мури підірвали, замість вузьких вулиць проклали прямі та широкі бульвари, висадили вздовж них дерева, побудували вокзали. Реконструювалися також інші міста країни.
7. Зовнішня політика Другої імперії
У зовнішній політиці Наполеон ІІІ мав схильність до авантюрних рішень - можливо, йому не давали просвітку лаври уславленого дядька - невтомного завойовника Наполеона Бонапарта. Усе його правління стало періодом неперервних війн, які коштували Франції значних людських і матеріальних жертв, але не принесли ніякої користі.
В європейській політиці Наполеон III пропагував ідею повернення Франції у ті кордони, що Існували до 1815 p., виношував плани об'єднання Європи на чолі з Францією. Перешкодою на шляху реалізації своїх ідей імператор уважав Росію, яка виконувала роль "жандарма Європи". У 1854-1856 pp. Франція взяла участь у Кримській (Східній) війні, внаслідок якої Росію було усунуто від європейських справ. Через деякий час імператор вирішив втрутитись в італійські справи. За право приєднати Ніццу й Савойю він оголосив війну Австрії на боці П'ємонту. Одначе після двох перемог союзників над австрійцями імператор змінив свої погляди. З Австрією було укладено мир, а французькі війська відправилися до Риму для захисту папи. Так Наполеон НІ зрадив своїх італійських союзників. Зламавши такими нерозважливими діями складну систему європейської рівноваги, він не зумів утримати першість Франції та зазнав поразки від Пруссії (1870 p. ).
Друга імперія швидкими темпами збільшувала свої колоніальні володіння. Тривали війни за підкорення Алжиру й Сенегалу в Африці, що розпочались у 30-ті pp. XIX ст. У 1853 р. Французькою колонією стала Нова Каледонія (неподалік Австралії). Активну колоніальну політику Наполеон III здійснював на Далекому Сході. Разом з Англією Франція вела воєнні дії в Китаї (1857-1860 pp. ) і змусила його погодитися на нерівноправні договори. Франція також брала участь у боротьбі за "відкриття" Японії для європейців. З 1858 р. розпочалася французька колонізація Південного В'єтнаму.
На початку 60-х pp. Наполеон ІІІ втрутився в національно-визвольну боротьбу проти іспанців у Мексиці. Він вирішив допомогти іспанцям придушити повстанську армію за допомогою одного французького корпусу. Мексиканська авантюра завершилася. провалом. На вимогу США у 1867 р. французькі війська було відкликано з Мексики. Невдовзі імператора Максиміліана, який тримався на французьких багнетах, мексиканські республіканці скинули з престолу і розстріляли. Експедиція до Мексики коштувала дуже дорого, ЇЇ провал викликав хвилю невдоволення у Франції.
У 1863 р. Наполеон III вирішив надати дипломатичну підтримку польському визвольному повстанню, що мало наслідком нове різке погіршення відносин із Російською імперією. Наприкінці 60-х pp. він примудрився викликати загострення відносин Франції з Пруссією, Англією та більшістю італійських держав.
Отож, наслідками зовнішньої політики Другої імперії стало значне зростання колоніальних володінь і погіршення відносин Франції з більшістю європейських країн.
Документи. Факти. Коментарі
Англійський економіст Стенлі Джеванс про становище Англії в середині XIX ст.
"Рівнини Північної Америки та Росії є нашими хлібними полями; Чикаго й Одеса - наші засіки; Канада і Прибалтика - наші виробники деревини; в Австралії та Новій Зеландії пасуться отари наших овець; в Аргентині та західних преріях Північної Америки - стада наших биків; Перу надсилає нам своє срібло, а з Південної Америки та Австралії до Лондона тече золото. Індуси й китайці вирощують для нас чай, а в обох Індіях. розширюються наші плантації кави, цукру і прянощів; Іспанія і Франція є нашими виноградниками, а країни Середземного моря - наші городники. Наші бавовняні поля, які протягом тривалого часу вкривали південну частину Сполучених Штатів, простяглися тепер майже на всі жаркі території земної кулі".
Поміркуйте:
1. Завдяки чому Англія виборола таке становище у світі?
2. Як торгівля забезпечувала Англії економічне процвітання ?
Запитання і завдання
1. Які факти свідчать про здобуття Англією торговельно - промислової першості у 50-60-х pp. XIX cm. ?
2. Зазначте особливості внутрішньополітичного розвитку Англії.
3. Схарактеризуйте зовнішню політику Англії.
4. Як відбувалася колоніальна експансія Англії?
5. Схарактеризуйте режим, що встановився у Франції в роки Другої імперії.
6. Що таке бонапартизм ?
7. Якими були особливості економічного розвитку Франції у 50-60-х pp. XIX cm. ?
8.Чому зовнішню політику Наполеона III можна вважати авантюрною? Якими були здобутки і прорахунки зовнішньо - політичного курсу Другої імперії?
9.Складіть порівняльну таблицю розвитку Англії та Франції у 50-60-х pp. XIX cm. Питання для порівняння визначте самостійно.
Українська