§29. Індія наприкінці XIX - на початку XX ст. Колонізація Африки
1. Індія - перлина в англійській короні
Індія здавна привертала увагу купців, європейських монархів, усіляких авантюристів. Португальці, іспанці, англійці, французи намагалися закріпитися на півострові Індостан. Найбільшого успіху досягла англійська Ост - Індська компанія, яка стала верховною владою на півострові. Всі багатства країни опинилися в її руках. З 1784 р. діяло подвійне управління Індією; в Калькутті заправляв генерал-губернатор, що представляв англійську королеву, а в Мадрасі та Бомбеї з'явилися губернатори з почтом дрібних чиновників, військовослужбовців, що були призначені компанією. Ост-Індська компанія встановила систему податкового грабунку, експлуатації селян, місцевих землевласників, князів. Компанія підкорила собі майже всі князівства, збирала податки через систему відкупу й посередників.
Пограбування багатств країни, звірства колонізаторів ставали предметом судових процесів у Великій Британії. Скандальним був кількарічний процес у справі колишнього генерал-губернатора У. Гастінгса, який грабував скарбниці індійських князів. Цим не гребувала й сама королева Вікторія, яка привласнила знаменитий діамант Кох-і-Нур, що належав вивезеному до Англії малолітньому магараджі (князеві) сикхів. Неодноразово проти грабіжницької політики компанії, яка довела індійське село до розорення і голоду, поставало місцеве населення. Найбільше вибухнуло в 1857-1858 pp., що отримало назву Сипайського (сипаї - індійські солдати, що служили в англійській колоніальній армії).
Алмаз «Кох-і-Нур»
Придушивши повстання сипаїв, Велика Британія провела деякі реформи, метою яких було усунення всього того, що викликало найбільше обурення Індійців. У 1858 р. було ліквідовано Ост-Індську компанію. Індія перейшла під владу корони. Генерал-губернатор Індії почав називатися віце-королем. Політику колоніального управління проводила Рада міністрів. У 1876 р. королева Вікторія стала імператрицею Індії.
Після придушення повстання сипаїв у країні англійська влада прийняла закон про постійну оренду. За цим Законом селянин-орендар міг стати власником орендованої землі, якщо міг довести в суді, що саме цей наділ він постійно орендував упродовж не менш як 13 років. Цей закон упорядковував заплутану і складну систему аграрних відносин, створену колонізаторами на основі збереження селянської громади і традиційної державної власності на землю. За законом землевласник - заміндар здавав землю частинами в оренду посередникам. Із них (постійних орендарів) бралася рента за розмірами, встановленими законом. Своєю чергою, постійні орендарі здавали землю селянам у суборенду, беручи плату за неї довільно.
Індійське суспільство поділялося за релігійними, кастовими та національно-мовними ознаками, що їх використовували у своїх цілях колонізатори.
Так, наприклад, англо-індійська армія на 1/3 складалася з мусульманських полків, на 1/3 - з сикхів і на 1/3 - з індусів, які ворогували між собою. Це давало можливість у разі повстання 1/3 військових залучити до його придушення 2/3 збройних сил.
В основі кастового устрою лежав успадкований з давніх часів поділ суспільства на три "чисті" касти: брахмани (жерці), кшатрії (воїни), вайші (селяни, купці, ремісники) та однієї "нечистої" - шудри (раби, слуги).
Наприкінці XIX ст., попри всі зусилля англійців, кастова система зберігалася, хоча й зазнала певних змін. Кастовий поділ часто вже не збігався з родом занять людей.
У другій половині XIX - на початку XX ст. економічне значення Індії для Англії почало швидко зростати. Індія стала місцем вигідного вкладення капіталу. Тут будувалися залізниці (на початку XX ст. - 30 тис. км), переробні підприємства (чай, кава, джут і т. ін.).
Наприкінці XIX ст. почала формуватися національна промисловість. На 1911 р. в Індії налічувалося 200 текстильних підприємств, які належали національному капіталові. Найбільшим індійським підприємцем був Тата.
Незважаючи на певні успіхи, промислове виробництво було розвинене слабо. Робітники становили 1% населення, а місцева буржуазія в більшості була компрадорською.
Аграрне виробництво в Індії поступово переорієнтовувалося к на постачання англійської промисловості сировиною.
Георг V і королева Марія під час коронаціонного візиту в Индию. Красний форт, Делі. 12 грудня 1911 р.
За перше десятиліття XX ст. кількість зайнятих у сільському господарстві людей навіть збільшилася з 66 до 72%. Це сталося через втечу міського населення з міст, де було зруйновано традиційний уклад (розорення ремісників), а нова промисловість не змогла поглинути всіх, хто втратив засоби до існування. Міста перетворилися на центри голоду і злиднів, тоді як у XIX ст. такими центрами були села.
2. Національно-визвольний рух. Діяльність Індійського національного конгресу
Становлення індійської нації стало тим підґрунтям, на якому виник надзвичайно сильний визвольний рух. У 70-80-х pp. серед частини індійської інтелігенції поширилися патріотичні настрої. Вона почала об'єднуватись у культурно-освітні організації, їхні учасники закликали повернутися до стародавніх вірувань ("назад до вед"), відкидали кастовий поділ індійського суспільства, проголошували рівність людей і народів, ставили метою відродження індійської культури. Одночасно висувалися вимоги створення європейської системи освіти, проведення соціальних реформ, прискорення розвитку індійської промисловості. У 1885 р національно свідомі діячі об'єдналися в Індійський національний конгрес (ІНК). Його перший установчий з'їзд став символом єдності Індії; делегати представляли різні народи Індії, тому спілкувалися англійською мовою.
Англійці прихильно поставилися до ІНК, але згодом ставлення до нього змінилося.
В ІНК передовим було ліберально помірковане крило, яке визначило такі цілі:
• захист національної промисловості;
• зниження податків;
• створення системи банківського кредиту;
• розширення самоуправління і виборного представництва.
Ліве крило в ІНК очолював Б. Тілак (1856-1920), який походив із сім'ї брахмана. Він закінчив юридичний університет; виступав за повну ліквідацію англійського колоніального панування, але мирними засобами; був категоричним противником соціальних реформ, закликав повернутися до національних джерел - індуїзму.
Б. Тілак
Тілак суворо дотримувався кастових законів, організовував релігійні свята. За свою діяльність 1897 р. був засуджений англійцями до каторжних робіт. Протести світової та індійської громадськості змусили колонізаторів звільнити Тілака.
Початок XX ст. відзначився піднесенням національно-визвольного руху. Цьому сприяла низка чинників: організаційне оформлення руху; зміцнення національного капіталу; виступи робітничого класу як самостійної сили; посилення виступів селян проти феодальних порядків; політика колонізаторів, зокрема віце-короля Керзона.
На початку XX ст. Керзон прийняв низку законів, які стали поштовхом до масових виступів населення: розпустив виборний муніципалітет у Калькутті; вдвічі збільшив плату за навчання у вищих навчальних закладах; прийняв закон про поділ Бенгалії на дві адміністративні одиниці. Це стало останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння народу і сколихнула індійське суспільство.
Головними центрами масових рухів стали Бенгалія, Пенджаб і Бомбей. На пропозицію ІНК 16 жовтня 1905 р. в Бенгалії було проведено й підтримано всією країною національний траур (фактично - загальнонаціональний страйк) на знак протесту проти поділу Бенгалії.
Розпочався рух "свадеші" - бойкот англійських товарів.
В умовах загальнонаціонального піднесення 1НК висунув гасло "свараджа" - надання Індії самоуправління в межах Британської імперії на кшталт Канади та Австралії.
У 1907 р. рух "свадеші" почав переростати в рух "сварадж".
Кульмінацією національно-визвольного руху став політичний страйк у Бомбеї в липні 1908 р.
Для придушення масових виступів населення колоніальна влада вдалася до репресивних заходів. Ще 1907 р. було прийнято закон про заколотників, який забороняв мітинги й демонстрації, а 1908 р. - закон, за яким закривалися газети, що "підбурювали до заколоту". На підставі цього закону заарештували й Тілака, над яким було влаштовано політичний процес, що привернув до себе увагу всієї країни.
Упередженість суддів І англійських присяжних обурили країну. У Бомбеї почався загальний політичний страйк: припинили роботу підприємства, магазини, навчальні заклади. Демонстрації та мітинги переростали в сутички з поліцією.
Бомбейський страйк, піднесення національно-визвольного руху в країні змусили колоніальну владу піти на поступки: збільшилася кількість виборних осіб у раді при віце-королі, у законодавчих зборах провінцій було створено виборчу більшість. Водночас колонізатори намагалися внести релігійний і національний розкол в індійське суспільство. Так, вибори проводилися по куріях, утворюваних за релігійною та національною ознакою.
У 1911 р. віце-король скасував закон про розділ Бенгалії та переніс свою столицю з Калькутти в Делі.
Піднесення національно-визвольного руху поставило на порядок денний питання про вироблення програми руху.
У м. Ланау 1916 р. відбулися з'їзди двох найбільших національних політичних організацій (ІНК та Мусульманської ліги), на яких було вироблено програму вимог національно - визвольного руху, зокрема таких: негайне надання Індії широкого самоврядування; призначення індійців на командні посади в армії; розширення митної автономії; встановлення індійського контролю над фінансами.
У роки першої світової війни в індійському національно-визвольному русі помітною постаттю став Могандас Карамчанд Ганді (1869-1948). Люди називали його Магатмою - великою душею. Він прибув до Індії з Південної Африки, де набув досвіду в організації специфічної форми національно-визвольної боротьби - "ненасильницького неспівробітництва" з владою. Ця форма боротьби - "сатьяграха" (впертість в істині) була відпрацьована Ганді в Південній Африці під час боротьби проти расової дискримінації індійських іммігрантів.
М.Ганді
Основою для вчення Ганді стала теорія ненасильства Л. М. Толстого, ідеї мирних масових дій. Мислитель був противником насильства і збройної боротьби. Він усвідомлював, що Індії з ЇЇ кастовим, мовним, національним, релігійним поділом слід уникати крайнощів. Теорія "ненасильницького опору" (або громадської непокори), її досвід застосування в подальшому набули поширення у світі.
Національно-визвольний рух в Індії на початку XX ст. не досяг своєї мети. Для успіху боротьби ще не визріли необхідні умови: не сформувалася соціальна сила, яка повела б за собою всі соціальні верстви індійського суспільства. Не було забезпечено достатньої підтримки з боку населення.
Незважаючи на поразку, національно-визвольний рух збагатився необхідним досвідом боротьби.
3. Колонізація Африки
До моменту встановлення європейського панування в Африці вона складалася з двох історико-географічних регіонів.
Перший, розташований на північ від Сахари і до Червоного моря, входив у зону поширення цивілізації Середземномор'я - давньоєгипетської, фінікійської, греко-римської. Після арабських завоювань тут утвердився іслам, а після розпаду халіфату утворилося декілька арабських держав. Згодом ці держави, за винятком Марокко, увійшли до складу Османської імперії.
В Ефіопії збереглося християнство, і в середині XIX ст. тут виникла держава на чолі з імператором (негусом). Загалом цей регіон із давніми традиціями державності, відносно розвиненим господарством був одним із центрів ісламської культури.
На південь від Сахари жили численні народи негроїдної раси, які перебували на стадії первісногромадського ладу або переходу до перших державних утворень. Господарчий уклад цих народів був різноманітним: від кочового скотарства і рільництва до полювання і збиральництва. Більша частина народів сповідувала племінні культи. Втягуючись у торгівлю з більш розвиненими народами, Тропічна Африка поставляла єдиний "товар" - рабів. Работоргівля в Африці процвітала ще з часів єгипетських фараонів.
Установлення європейського панування в Африці відбувалося по-різному. Спроби європейців закріпитись у Північній Африці почалися наприкінці XVIII ст. Першим реальним здобутком стало загарбання у 1830 р. Францією Алжиру. На початку XX ст. всю територію Північної Африки було переділено між європейськими державами. Алжир, Туніс і Марокко належали Франції, Лівія - Італії, Єгипет і Судан - Англії, частина Марокко - Іспанії.
Боротьба за Марокко призвела до двох гострих міжнародних криз (1905-1906 pp., 1911 p.), які могли вилитись у світову війну.
Проникнення у Тропічну й Південну Африку було повільнішим, хоча воно почалося ще в XV-XVI ст. Попервах європейські держави прагнули встановити контроль над работоргівлею. Вони створювали опорні пункти на узбережжі та не прагнули проникнути в глиб континенту. Під контролем європейців знаходилося 11% території Африки.
До 1807 p., коли англійці заборонили і стали перешкоджати работоргівлі, з Африки було вивезено 12 млн рабів.
Уже перший досвід колонізації показував, що в Африці можна розвивати плантаційне господарство, але проникнення вглиб стримувалося з огляду на кепські шляхи та наявність вогнищ тяжких захворювань, від яких європейці не мали ліків.
Однак наприкінці XIX ст. ситуація кардинально змінилась. Європейські держави, для яких наявність колоній була символом статусу великої держави, почали активно захоплювати й ділити Африканський континент. На початку XX ст. на території Африки залишилося лише дві незалежні держави: Ефіопія, яка захистила свою незалежність у боротьбі проти Італії, та Ліберія, заснована в XIX ст. неграми з США, які прагнули повернутися на свою історичну Батьківщину.
Найбільші колоніальні володіння мали Англія (30%) і Франція (34%). Крім них, колонії на Африканському континенті мали Німеччина (Того, Камерун, Танганьїка, Намібія), Португалія (Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау), Іспанія (Західна Сахара, Екваторіальна Гвінея), Бельгія (Конго), Італія (Лівія, Сомалі, Еритрея).
Оскільки розділ Тропічної та Південної Африки відбувався за відсутності відносно стабільних державних утворень на континенті, він був здійснений європейськими державами довільно; кордони колоній не збігалися ні з етнічними кордонами, ні з географічними, що призвело до поділу багатьох народів.
Різниця в характері колонізації зумовила відмінності в характері визвольного руху.
У Північній Африці він набув форми відновлення незалежності держав, що раніше тут існували. У XX ст. ці вимоги зазвичай поєднувалися з програмами модернізації цих держав за європейським зразком.
Так, сталися великі повстання в Алжирі (1871-1872 pp.), Тунісі, Єгипті (1881 p.), Судані (було створено махдистську державу на чолі з Мухамед-Ахмедом, яка проіснувала до 1898 p.).
Махді
У Центральній та Південній Африці опір колонізаторам мав характер періодичних збройних виступів під проводом місцевих вождів. З огляду на перевагу європейців в озброєнні та ворожнечу між різними племенами, вони не становили загрози колонізаторам. Найзначнішими були повстання: туарегів у Західній Африці під орудою Саморі Туре проти французьких колонізаторів, яке тривало 18 років; зулусів проти англійців (1879 p.); гереро (1904 р.) і нама проти німецьких колонізаторів. Усі вони були жорстоко придушені, а населення майже повністю винищено.
Полонення Саморі-Туре
Зовсім інакше розвивалася Південна Африка. На крайньому півдні континенту в XVII ст. голландці заснували Капську колонію. Колоністи обробляли землю. Себе вони називали бурами (бур голландською мовою - фермер, селянин), Усі вони за віросповіданням були вельми побожними кальвіністами. Тривале перебування серед африканців - язичників породило у бурів уявлення про себе як про богообраних, а про африканців - як про свою обслугу. І тому бури вважали рабство таким, що не суперечить християнській моралі.
У XIX ст. Капську колонію захопили англійці, які скасували рабство і прагнули ввести самоврядування на основі расової рівності. Тоді частина бурів вирішила переселитися на Схід і Північний Схід. Вступивши у війну з племенами зулусів, вони заснували колонії" Наталь, Оранжеву республіку і Трансвааль. На території цих колоній було знайдено значні поклади золота, алмазів тощо. Англійці, прагнучи оволодіти цими багатствами, почали війну проти бурів. Після англо-бурської війни (1899-1902 pp.) ці території захопили англійці. Та опір бурів був настільки значним, що англійці для збереження стабільності пішли на поступки. У 1910 р. всі ці території було об'єднано в Південно-Африканський Союз (ПАС), який отримав статус .домініону. Англійська мова та африкаанс (діалект голландської) стали офіційними, а в бурських провінціях зберігалися порядки, що виключали небілих із політичного життя. Створення домініону зробило бурів господарями становища, позаяк вони становили більшість білого населення. їхній вплив особливо зріс після Першої світової війни, коли вони продемонстрували повну лояльність до Англії; наслідком цього стало закріплення в ПАС режиму расової дискримінації.
Загін бурів під час англо-бурської війни
В африканців було вилучено майже всі землі. Вони мусили жити тільки на відведених землях і отримувати спеціальний дозвіл на проживання на землях білих та в спеціально відведених місцях.
Документи. Факти. Коментарі
1. З англійської газети "Дейлі мейл". Битва махдистів проти англійців під Омдурманом 2-3 вересня 1898 р.
"Це була найбільша, найкраща й найхоробріша армія, яка будь-коли билася проти нас за махдизм, і вона вмирала з гідні тю... їхні стрільці... змордовані й... змучені, зімкнулися довкола чорного і зеленого прапора. їхні списники щохвилі кидались у безнадійну атаку... Лінія смуглявих солдатів піднялася й кинулась на штурм. Та ось вона вигнулась, зламалась, розпалася і зникла. Перш ніж розвіявся дим, іншу лінію було зім'ято."
2. Свідчення одного з учасників придушення повстання, оголошене 1905 р. на засіданні німецького рейхстагу
"22 серпня о 5 годині ранку ми наздогнали заколотників біля Чивата, саме в ту мить, коли вони збиралися переходити річку. Там був довгий вузький міст, яким вони мали пройти, тож ми могли цілком спокійно підстрілювати їх. Отже, ми вбили 76 чоловік, не рахуючи тих, що поранені попадали в річку. Багато хто хотів переплисти річку, та їх проковтнули крокодили, безліч яких водиться в цих місцях: Посеред річки була піщана обмілина. На ній багато переслідуваних намагалися перепочити, та їх і там настигали наші кулі. Оце було видовище/ Я стояв над річкою позад упалого дерева й випустив 120 куль. Усіх полонених, яких ми захопили, було повішено."
Поміркуйте:
1. Чим можна пояснити таке жорстоке поводження колонізаторів з місцевим населенням ?
2. Про які повстання йдеться у документах 1-3? Чому вони зазнали поразки ?
Запитання і завдання
1. Схарактеризуйте політичне і соціально-економічне становище Індії наприкінці XIX - на початку XX cm.
2. Що являв собою ІНК?
3. Розкажіть про національно-визвольний рух в Індії на початку XX cm. Визначте його головні рушійні сили.
4. Що ви знаєте про М. Ганді та Б. Тілака ?
5. Як розвивалася національно-визвольна боротьба народів Африки ?
6. Які особливості мала національно-визвольна боротьба на півночі Африки?
7. Якими були історичні передумови встановлення на півдні Африки режиму апартеїду?
Запам'ятайте дати!
1885 р. - Заснування партії Індійський національний конгрес.
1899-1902 рр, - Ляглобурська війна.
1906-1908pp. - Піднесення національно-визвольного руху в Індії.
1910р. - Створено Південно-Африканський Союз - домініон Великої Британії.
Українська