Німеччина після революції 1848-1849 років залишалася поділеною на багато державних утворень, які входили до Німецького союзу. Тим часом німецька буржуазія була зацікавлена у створенні єдиної держави. Головну роль у справі об'єднання Німеччини відіграла Пруссія, уряд якої очолював міністр-президент Отто фон Бісмарк (1815-1898). Об'єднання Німеччини він здійснив "залізом і кров'ю", провівши декілька переможних війн.
У Німецькому союзі за роль політичного лідера, який об'єднає німецькі держави, змагалися Пруссія та Австрія. Бісмарк спочатку разом з австрійцями завдав поразки Данії і відібрав у неї Шлезвіґ і Гольштейн, а потім виступив проти Австрії. Нищівна поразка у війні з Пруссією 1866 р. змусила Австрію відмовитися від своїх претензій на політичну гегемонію у Центральній Європі. Австрійський імператор Франц Йосиф І (1830-1916) вже не міг чинити опір об'єднанню Німеччини під владою прусських Гогенцоллернів. Через внутрішньополітичну кризу він також визнав рівноправність Австрії та Угорщини і погодився на перетворення своєї держави на дуалістичну монархію Австро-Угорщину.
Об'єднанню Німеччини перешкоджала політика французького імператора Наполеона ІІІ. Для остаточного об'єднання країни Бісмарку знадобилася переможна війна з Францією у 1870-1871 роках. 18 січня 1871 р. у Версалі - резиденції французьких королів - було проголошено створення Німецької імперії. Прусський король Вільгельм І Гогенцоллерн став імператором, а Отто фон Бісмарк - канцлером. Відповідно до прийнятої у квітні того ж року загальнонімецької конституції до Німецької імперії увійшли 22 монархії зі своїми династіями, три вільні міста (Бремен, Гамбурґ, Любек) і особлива імперська провінція, створена із захоплених у Франції Ельзасу та Лотаринґії.
В Італії ініціатором боротьби за звільнення від австрійської влади і об'єднання країни виступило Сардинське королівство (П'ємонт) і його прем'єр-міністр граф Камілло де Кавур. 1859 р. король П'ємонту Віктор-Еммануїл ІІ за підтримки Франції розпочав війну з Австрією. В результаті війни він приєднав Ломбардію. 1860 р. Кавур, скориставшись розгортанням в країні руху на підтримку об'єднання Італії, прилучив до Сардинського королівства Парму, Модену, Емілію і Тоскану. Велику роль у визволенні та об'єднанні країни відіграв майбутній національний герой Італії генерал Джузеппе Ґарібальді.
Об'єднане Італійське королівство з'явилося на карті Європи у 1861 р. Парламент з представників усіх областей Італії, який зібрався цього року в Турині, проголосив королем Італії Віктора-Еммануїла ІІ, а прем'єр-міністром Камілло де Кавура. Однак під владою австрійців залишалася Венеція, а Рим перебував під захистом французів. 1866 р. після поразки Австрії у війні з Пруссією Італія заволоділа Венецією. Завершилося об'єднання країни 1870 р., коли, після розгрому у франко-прусській війні 1870-1871 рр., французькі війська залишили Рим і він був приєднаний до Італійського королівства. Від 1871 р. Рим став столицею Італії.
У 1863 р. повстання проти російської влади підняли поляки. Їхньою метою було здобуття національної незалежності і відновлення втраченої державності. Піднесенню польського національно-визвольного руху сприяли успіхи у визволенні і об'єднанні країни, досягнуті італійськими патріотами. Шляхом жорстоких репресій і терору російська влада до вересня 1864 р. придушила повстання. Залишки автономії Царства Польського у складі Російської імперії було скасовано.
У 1875-1878 рр. повстання проти турецького гноблення охопили Болгарію та Боснію і Герцеґовину, які входили до складу Османської імперії. Росія підтримала слов'ян, і після відмови турецького уряду надати автономію Болгарії, Боснії і Герцеґовині оголосила війну Османській імперії. До війни проти Туреччини приєдналася також Румунія. Війна завершилася поразкою турків. Відповідно до рішень Берлінського конгресу 1878 р. Сербія та Румунія отримали повну незалежність, Болгарія - автономію. Боснія і Герцеґовина, а також санджак (округ) Нові-Пазар, задля недопущення створення великої слов'янської держави, були окуповані Австро-Угорщиною.
Українська