У другій половині XIX ст. Османська імперія, Персія (Іран), Сіам (Таїланд) та Китай потрапили в напівколоніальну залежність від великих держав. Вони були поділені на сфери впливу, а місцеві правителі перетворилися на маріонеток, які цілковито залежали від колонізаторів. Лише суперництво великих держав між собою завадило перетворенню їх на звичайні колонії.
Такий стан цих держав зумовлював їх насильницьке втягування у світовий ринок, що неодмінно позначилося й на внутрішньому житті. Традиційні економічна система і політична структура почали швидко руйнуватися. Звичайно, ані правителі, ані народи не бажали бути лише спостерігачами того, як вирішується їхня доля. Правляча верхівка розуміла, що такий стан речей криється у воєнній і технічній відсталості їх країн. Вони запозичували технічні досягнення, переозброювали на європейський лад армії, створювали власну промисловість, намагалися боротися проти деяких традицій, котрі, на їхню думку, стримували розвиток країни.
В Османській імперії такі реформи дістали назву Танзімат ("перетворення"), у Китаї - політика самопосилення, в Ірані - реформи Тагі-хана.
Проте ці та інші реформи не мали бажаного наслідку: вікові традиції не поспішали пристосовуватися до мінливого світу, а самі реформи не були послідовними. Зрештою, все скінчилося крахом.
Нездатність правлячої верхівки протистояти європейському проникненню, погіршення життя більшої частини населення, поразки стихійних антиколоніальних виступів ("боксерське повстання" в Китаї 1899 р.) зумовили те, що боротьбу очолили революціонери, які запозичивши різноманітні європейські революційні вчення, намагалися підняти мирні народні маси на боротьбу проти колонізаторів та їхніх прихильників у своїх країнах.
Пробудження Азії позначилося трьома революціями: іранською (1905-1911 рр.), молодотурецькою (1908 р.) і Синьхайською (1911-1912 рр.). Хоча дві останні перемогли, а іранська зазнала поразки, вони привели до діаметрально протилежного наслідку: ривка з відсталості не відбулося, а розбурхані маси не бажали змін на європейський кшталт, суспільство розкололося на два антагоністичних за поглядами табори (на прихильників і противників змін). Це викликало нові конфлікти та революції.
Іранська революція була першою в Азії у XX ст. До її причин слід віднести: різке зниження життєвого рівня населення і загострення продовольчої проблеми; панування деспотичного режиму Каджарської династії; засилля іноземного капіталу - насамперед англійського та російського. Великий вплив на вибух революції справили революційні події в Росії.
Революція розпочалася наприкінці 1905 р. масовими демонстраціями в Тегерані, Ширазі, Мешхеді та інших містах. Під тиском народних виступів шах пішов на поступки. 7 жовтня 1906 р. Було скликано меджліс (парламент), який прийняв конституцію.
Проти поглиблення революції спільно виступили Англія та Росія, які боялися втрати своїх позицій в країні. Так вони підтримали державний переворот, який вчинив шах у червні 1908 р. Такий розвиток подій лише дав новий поштовх революції. Масовий повстанський рух особливо на півночі країни призвів до повалення Мохаммед Алі-Шаха та відновлення конституції. Новий шах Ахмед у подальших перетвореннях шукав підтримки США. Реформи, які були проведені за допомогою американського радника М. Шустера, сприяли закріпленню завоювань революції і стабілізації режиму. Але це не влаштовувало Англію та Росію, які вдалися до відкритої збройної агресії. Революцію було придушено, а Іран перетворено на напівколонію.
На початку XX ст. Османська імперія переживала скрутні часи. Після неодноразових поразок у війнах з європейськими державами у XVIII-XIX ст. вона втратила будь-який вплив на світову політику. Свої величезні володіння в Європі, Азії та Африці вона зберігала лише тому, що великі держави не могли домовитися про їх поділ. Влада султана втратила авторитет.
У таких умовах виник рух молодотурків - молоді офіцери, інтелігенція - яким була небайдужа доля країни. Перед собою вони поставили мету - відновити конституцію 1876 р., провести реформи, модернізувати суспільство за європейським зразком.
Єдине, що викликало розбіжності серед учасників руху - національне питання. В імперії крім турків проживало багато інших народів, які в минулому були підкорені й зазнавали національного гноблення.
3 липня 1908 р. молодотурки підняли повстання. Султан Абдул-Хамід ІІ поспішив проголосити відновлення конституції та передав молодотуркам владу. Але вони, доступившись до влади, не поспішали з проведенням реформ, непокоючись про можливий розпад імперії. Скориставшись їх бездіяльністю, султан спробував відновити свою одноосібну владу, але невдало. Новим султаном став Мехмед ІІ.
Молодотурки залишалися при владі до 1918 р. За час свого правління вони так і не виконали обіцянок провести модернізацію країни і звільнитися від європейського економічного засилля. Натомість спромоглися лише ліквідувати найбільш варварські методи управління, започаткували парламентські та конституційні норми. Щоправда, самі вони їх неодноразово порушували.
Щоб відвернути народне невдоволення від себе, молодотурки почали роздмухувати національну ворожнечу, перекладаючи вину за невдачі на вірменів, греків, слов'ян.
Авторитет молодотурків був підірваний також поразками у війнах із Італією (1911-1912 рр.) та Балканським союзом (1912 р.).
Отже, молодотурецька революція 1908 р. не виконала свого основного завдання - здійснення модернізації Османської імперії. Імперія почала розвалюватись, а її економіка потрапила під повний контроль від іноземного капіталу. Переважно німецького.
Китай з його багатомільйонним населенням і тисячолітньою історією, особливо болісно сприйняв поширення у країні європейського панування. Маньчжурська династія виявилася неспроможною протистояти не тільки європейцям, а і Японії. Країна почала розвалюватися. Тоді на чолі національно-визвольного руху стали революціонери, очолювані Сунь Ятсеном.
Революція почалася 10 жовтня 1911 р. в Ухані (загальна назва трьох міст - Учан, Ханькоу, Ханьян) і швидко охопила інші міста. Маньчжурська династія в пошуках порятунку звернулася до авторитетного генерала Юань Шікая, який знаходився на засланні. Той погодився, але незабаром усунув імператора від влади. Влада Юань Шікая поширювалася на північ Китая, прихильників революції - на південь. 29 грудня 1911 р. у Нанкіні делегації революційних провінцій проголосили утворення Китайської республіки, тимчасовим президентом якої був обраний Сунь Ятсен. Розколота країна опинилася перед загрозою громадянської війни. Щоб уникнути її Сунь Ятсен поступився владою Юань Шікаю, який і став президентом.
Китай пережив бурхливий рік, який за місячним календарем називається синьхай. Синьхайська революція в Китаї закінчилася. У березні 1912 р. в Нанкіні було прийнято конституцію Китайської республіки та вирішено перенести столицю до Пекіна.
Пробудження Азії торкнулося й Індії, де могутній національно-визвольний рух, очолюваний Індійським національним конгресом (ІНК), віддавав перевагу ненасильницьким методам боротьби. Мирні акції протесту, демонстрації, бойкот, громадянська непокора виявилися не менш дієвими, ніж збройна боротьба. Її піком у цей період став політичний страйк у Бомбеї 1908 р.
Особливе місце серед країн Азії посіла Японія. В середині XIX ст. після насильного "відкриття" вона опинилася перед перспективою перетворення в колонію великих держав. Проте, завдяки консолідації нації, реформам, що отримали назву революція Мейдзі ("нове правління"), Японія докорінно змінилася, і на початок XX ст. сама увійшла до групи великих держав. Реформи в Японії супроводжувалися зовнішньою експансією. Першою жертвою японської агресії стала Корея, якій Японія в 1876 р. нав'язала нерівноправний договір. Подальша японська експансія наштовхнулася на протидію Китая та Росії. Уміло граючи на протиріччях Росії та Англії, Японія уклала з останньою союз. У 1875 р. між Росією та Японією було укладено договір, за яким першій відходив о. Сахалін, а другій - Курильські о-ви.
Рубежем у розвитку Японії стала японсько-китайська війна 1894-1895 років. Здобувши в ній перемогу, Японія отримала першу колонію - острів Тайвань. Отриману від Китаю контрибуцію було спрямовано на фінансування 10-річної програми створення важкої промисловості, яка повинна була дати нову зброю. Флот планувалося збільшити в 4 рази, армію у 2 рази. Здійснені заходи дали свої результати, так лише за 5 років було збудовано 3 тис. нових підприємств. У 1900 р. Японія нарівні з іншими великими державами брала участь у придушенні повстання Іхетуань ("боксерського повстання") в Китаї. Наступним кроком Японії, який ще більше зміцнив її новий статус, стала перемога у війні з Росією (1904-1905). Ця перемога дала змогу остаточно утвердитися в Кореї (в 1910 р. стала колонією) і Китаї. Повіривши у свою велич і непереможність правлячі кола Японії стали виношувати плани подальшої експансії на Далекому Сході та басейні Тихого океану.
Українська