🚚 🚁 Збираємо на пікап та ремонт дрона аутел

⛑ 🛡 🥾 Шоломи, форма, взуття

Тема 5. ЕТНОСОЦІАЛЬНІ ТА ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ. (підручник)

Тема 5. Етносоціальні та політичні процесив українських землях на початку ХХ ст.

• Проблеми становлення та консолідації української нації
• Політизація українського суспільства та визвольного руху
• Українські й загальноросійські політичні партії

 

• Основні терміни та поняття теми

Народність, нація, консолідація української нації, модерна політична нація, політизація суспільства, політична партія, автономія

• Основні дати теми

1900 р., 1900-1903 рр.,1902 р.

• Чим поняття «українська нація» відрізняється від понять «українська народність» або «український етнос»?
• Які характеристики їх визначають?
• Які були шляхи мобілізації української нації в умовах модернізаційних трансформацій суспільства?
• У чому сутність ідеї соборності українських земель?
• Коли і за яких обставин утворились перші політичні партії в Україні?

 

1.Проблеми становлення та консолідації української нації

• Які етапи у становленні української нації ви можете виділити?
• Що сприяло, а що перешкоджало процесам її консолідації на початку ХХ ст.?
• Чому вони залишились незавершеними?

 

У другій половині ХІХ ст. після ліквідації феодально-кріпосницьких відносин на всій території України значно посилився і прискорився процес консолідації української нації на етнічній основі*.

Він проявився насамперед у розвитку національної самосвідомості, що стала консолідуючим чинником української спільноти. Визначальну роль у цьому процесі відігравала більша частина українських земель, відома під назвою Наддніпрянської України. Саме вона, об’єктивно сформована на базі давніх великих історико-географічних регіонів, становила компактну цілісність, без якої не могла існувати ані українська народність, ані українська нація.

• Поясніть, як вплинув кожен із названих чинників на процес формування нації.
• Які ще чинники ви вважаєте важливими для цього процесу?

 
Подальша консолідація української нації тісно пов’язана із особливостями модернізаційних процесів, що охопили усі сфери життя суспільства. Вона супроводжувалась зростанням населення на всій території українських земель, що відбувалося як за рахунок природного приросту, так і внаслідок переселення на ці землі, зокрема і представників інших національностей. На початку ХХ століття населення українських земель стає все більше багатонаціональним. За свідченням дослідника А.Пономарьова, більшість населення в українських землях складали українці – 72%, росіян нараховувалося - 12%, євреїв – 8%, німців – 2%, поляків – 1,2%, білорусів і татар – по 0,9%, молдаван - 0,8%, греків і болгар – по 0,3%, чехів – 0,2 %, вірмен – 0,05%, караїмів і турків – по 0,03%, циган, естонців, латишів - по 0,01%, представники інших національних груп – 0,5%. Причому етнічний склад різних регіонів був не однаковим, що пояснювалось різною історичною долею населення того чи іншого регіону та характером модернізаційних процесів. За таких умов постало питання становлення модерної нації, адже людині, щоб вбудуватися у світ, який швидко модернізувався, потрібно було змінювати масштаби і самоутверджуватися, ідентифікуючи себе не з маленькою місцевою групою (сім’я, громада, поселення), а з великими спільнотами такими як нація.
Термін «модерна нація» утвердився у вітчизняній політичній думці на початку ХХ ст.

Звернімося до джерел Український історик Я.Грицак про формування модерної української нації Творення модерних націй слід розглядати як частину загальнішого процесу - поступового перетворення аграрного, малограмотного і мало мобільного суспільства на індустріальне, освічене і мобільне, з широкими політичними правами та економічною свободою для всіх його членів, а не лише для верхівки. Головними історичними процесами, які визначали специфіку новітніх часів, вважають виникнення і поширення модерної демократії, розвиток індустріалізації та появу двох нових великих суспільних сил - націоналізму і соціалізму. На тлі яких процесів відбувається творення модерної української нації? Які тенденції супроводжують таке творення? Як пов’язані, на вашу думку, модерна демократія, індустріалізація, націоналізм, соціалізм і творення модерної нації? Хто виступає творцем цієї нації?

В умовах модерної доби українці, як етнічна нація, стали рушійною силою для створення національної держави. На початку ХХ ст. національний рух охопив усі верстви українського населення. Лідери цього руху почали усвідомлювати, що українська модерна політична нація повинна творитися не лише етнічними українцями, а й національними меншинами, які мешкають в Україні.
Проте, тісного взаємозв’язку між розвитком економіки, культури і мови і процесом консолідації нації на рубежі XIX-ХХ ст. не склалося. Політика правлячих кіл Росії та Австро-Угорщини об’єктивно призводила до денаціоналізації українського населення. Перешкодою у розвитку національної свідомості був і недостатній рівень освіченості населення. Нарешті сама наявність російсько-австрійсько-угорського кордону ускладнювала економічні, суспільно-політичні та культурні зв’язки між західними і східноукраїнськими землями. Це створювало найсильніший негативний вплив на процес становлення і консолідації української модерної нації, який міг би бути завершений лише за умови возз’єднання українських земель у єдиній державі.

2. Політизація українського суспільства та визвольного руху

Які факти свідчать про політизацію українського суспільства та визвольного руху?

 

На початку ХХ ст. посилився процес політизації українського суспільства*, що обумовлювалось інтенсивним розвитком економіки, зрушеннями у соціальній структурі суспільства, зростанням протестного потенціалу по відношенню до влади, розгортанням національного руху, розвитком парламентаризму. Існуючі внутрішні протиріччя посилювались суперечливими процесами модернізації суспільства, економічною кризою, погіршуючи життя робітників, загострюючи аграрне та національне питання*. Основною силою протестного руху була інтелігенція, до якої приєдналися робітники і селяни.
1900-1903 роки пов’язані з масовими виступами промислових робітників. 1 травня 1900 р. (день святкування міжнародної солідарності трудящих) відбулася масова демонстрація робітників у Харкові з вимогами 8-годинного робочого дня і політичних свобод*. У березні 1901 р. масові демонстрації робітників і студентів відбулися у Києві. У1902 р. першотравневі демонстрації та страйки вже охопили кілька великих міст України: Київ, Катеринослав, Харків та ін. Вимогами протестувальників були: свобода профспілок, страйків, 8-годинний робочий день, скасування надурочних робіт, підвищення заробітної платні. Часто організаторами подібних акцій виступали представники радикальних політичних партій.
Особливо масштабні страйки і демонстрації розгорнулись у липні-серпні 1903 р., охопивши Київ, Миколаїв, Єліpаветград, Катеринослав, Керч та ін. У них взяли участь 115 тис. робітників різних промислових регіонів. Учасники акцій, окрім традиційних економічних вимог, висували і гасло «Геть самодержавство!».
Імперська влада відповіла на виступи робітників репресіями. Тільки 1903 р. у сутичках з поліцією й військами загинуло понад 100 робітників, велика кількість демонстрантів зазнала поранень, понад 2 тис. були заарештовані.
Активно боролися за свої права й робітники західноукраїнських земель. У 1900-1903 рр. у Східній Галичині відбулося 42 страйки. Найбільшим був страйк львівських будівельників, в якому взяли участь 5 тис. робітників. Поліція і жандармерія вчинила над страйкарями криваву розправу.

Фото Страйк нафтовиків Борислава

Наслідком посилення майнової поляризації і загострення протиріч під час кризи стали й масові селянські рухи. На відміну від робітників їхні виступи у своїй більшості мали стихійний характер. Селяни захоплювали поміщицькі землі й угіддя, чинили опір розмежуванню земель, знищували поміщицькі посіви й сінокоси, рубали ліси, виступали проти продажу майна за недоїмки, відмовлялися сплачувати борги й різні платежі, вимагали поліпшення орендних умов та ін. Разом з тим, дедалі частіше селяни вдавалися й до більш гострих форм боротьби. У 1902 р. у Наддніпрянщині найбільш масовими були виступи селян в Подільській, Полтавській та Харківській губерніях. Сільська біднота розгромила 40 поміщицьких маєтків, спалила 2 заводи, захопила близько 2 тис. десятин поміщицької землі. У 1903-1904 роках у селах Наддніпрянщини відбулося близько 1 тис. виступів бідноти.
На захист власних інтересів виступали й селяни західноукраїнських земель. Найбільших масштабів набули акції протесту селянства влітку 1902 р. у Східній Галичині, в яких взяло участь понад 500 сіл і майже 200 тис. селян.
Хоча такі виступи носили масовий характер, загалом у більшості своїй вони були слабо організовані, а вимоги повсталих – не формулювались чітко і свідомо. Проте, влада не збиралася йти на поступки, а вдалася до репресій. Поліція та війська застосовували проти селян зброю. Значна кількість протестувальників опинилась за гратами. На селян повсталих районів було накладено великі штрафи, з яких відшкодовувались збитки поміщикам.

Що спільного і що відмінного ви бачите між робітничими та селянськими виступами цього періоду?

Звернімося до джерел Із листівки страйкуючих робітників м.Одеси (липень 1903 р.) Наші головні вимоги, загальні для всіх нас, повинні бути такі: 8-годинний робочий день. Збільшення заробітної плати. Видача хворим повної плати до видужання. Невтручання поліції в страйк. Важка наша боротьба з владою капіталу. Але особливо важко вона в безправній царській Росії. Багатьох товаришів борців вже схопили і заарештували. Військо і козаки, жандарми і поліція напоготові. Проти нас ще не діяли зброєю, але хто знає що буде далі? З повідомлення газети «Искра», 1902 р. В Констянтиноградському повіті Полтавської губернії - бунт, убито управляючого, бунтують декілька сіл... В Харківській губернії також бунтують. Місця, охоплені повстанням, оточено і пройти звідти не можна... причиною повстання є вимога селян видати зерно для посіву. На перші спроби селян взяти зерно з магазинів силою власті відповіли жорстокими розправами.

Масові демонстрації робітників і виступи селян справили значний вплив і на активізацію руху найчутливішої частини інтелігенції – студентства. Загальне політичне безправ'я народу, фактичне позбавлення вищих навчальних закладів автономії, національні утиски, поліцейський нагляд викликали невдоволення передової частини студентів, яке виливалося у страйки, сходки, мітинги, демонстрації.
У 1900 р. студентська громада організувала у Львові віче студентів-українців з різних вищих навчальних закладів Австро-Угорщини, де виступила з вимогою до уряду відкрити у Львові український університет. У січні 1901 р. у Київському університеті за участь в акціях протесту урядом було віддано у солдати 183 студенти. У відповідь в імперії розпочався загальноросійський студентський страйк, в якому взяли участь студенти Києва, Харкова, Одеси. До них приєдналися старшокласники гімназій, семінарій, реальних училищ і технічних шкіл. Того ж року з вимогами скасування обмежень на вільний культурний розвиток українського народу, забезпечення права навчатися рідною мовою виступили студенти Львівського університету.
Студентство намагалось об’єднати свої зусилля спрямовані на досягнення демократичних свобод та піднесення національної свідомості українського суспільства, створивши таємні товариства у Києві, Чернігові, Лубнах, Одесі, Львові та інших містах. Згодом вони почали проводити свої з’їзди ухвалювали резолюції та висували вимоги до уряду здійснити соціально-економічні та політичні реформи.
В умовах посилення у суспільстві реформаторських настроїв центрами антимонархічної ліберальної опозиції стали земства. Метою ліберального руху було розбудова економічного життя суспільства на ринкових засадах шляхом заміни абсолютної монархії на конституційну. Учасники руху розробляли проекти реформ щодо розширення прав місцевого самоврядування, прийняття конституції, підвищення добробуту і культурно-освітнього рівня населення, забезпечення охорони його здоров’я і надсилали їх цареві та державним чиновникам. Основною силою земського опозиційного руху були представники інтелігенції, дворянства та чиновники. Серед активних діячів земського руху були Б.Грінченко, М.Коцюбинський, Ф.Лизогуб, Б.Мартос та інші.

Б.Грінченко

Ф.Лизогуб

Б. Мартос

У 1903 р. земські ліберали разом з представниками інтелігенції заснували «Союз визволення», який вимагав прийняття конституції і введення загального виборчого права. Того ж року ліберально-налаштовані поміщики сформували «Союз земців-конституціоналістів». У наступні роки відбулася низка земських з’їздів, учасники яких домагалися скликання представницького законодавчого органу Російської імперії.

П.Валуєв
Посилювався на початку століття і визвольний рух. Українська громадськість, авторитетні науковці, діячі культури розгорнули масову компанію за скасування Валуєвського та Емського указів, якими українці позбавлялися права на власний культурний розвиток. Зокрема у 1905 р. вчені Російської академії наук Ф.Корш та О.Шахматов підготували ґрунтовну доповідь «Об отмене стеснений малорусского печатного слова», з якою виступили на загальних зборах академіків і, одержавши підтримку, надіслали текст доповіді царському урядові. В демократичній і ліберальній пресі публікувалися списки осіб, які вимагали свободи українського слова.

В.Антонович
Наприкінці ХІХ ст. у Києві за ініціатива В.Антоновича і О.Кониського було утворено Загальну українську безпартійну демократичну організацію (ЗУБДО). Це політично-громадське об’єднання мало на меті згуртувати українську інтелігенцію для культурницької роботи задля національного відродження України. На початку ХХ ст. ЗУБДО налічувала понад 150 осіб, об’єднавши колишніх діячів київської Старої громади, «Братерства тарасівців» та ін. Від 1901 р. ця організація складалася не з окремих членів, а з 20 автономних громад, від яких обиралися делегати на з’їзди, що проводилися двічі на рік. ЗУБДО спрямовувала свої зусилля на пропаганду серед інтелігенції ідей українського національно-культурного відродження, видання і розповсюдження українського друкованого слова, що створювало основу майбутніх українських політичних організацій і формувало для них кадри.
Оскільки над Східною Галичиною не тяжіли заборони українського слова й друку, звідси нелегально завозилося у Наддніпрянщину багато українських видань. Через товариства "Соколи" та "Січ", які набули масового поширення, українські патріоти Галичини активно виховували юнаків на військових традиціях українського козацтва.

Карта. Суспільно-політичне життя на українських землях у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

3.Українські й загальноросійські політичні партії

• Які політичні партії виникли на території України?
• Які вимоги вони висували?
• На які верстви населення спиралися?
• Які течії можна визначити у тогочасному політичному житті України?

Першою українською політичною партією стала створена у 1890 р. у Львові Русько-Українська радикальна партія (РУРП), що намагалась захистити соціальні інтереси українських селян та відстоювала національні права українського населення Галичини. Проте, партія не одержала широкої підтримки серед галичан через радикалізм і соціалістичну ідеологію. Зрештою частина її членів вийшла з РУРП і, об’єднавшись з народовцями, створили у 1899 р. Українську національно-демократичну партію (УНДП). Об’єднуючим чинником цих двох політичних сил став їх відхід від соціалістичних ідей на користь національних. УНДП, базуючись на національній платформі і вимогах автономії краю у складі Австрії, стала потужною політичною силою, яка намагалась протистояти польському націоналістичному рухові в Галичині.
Іншою політичною партією, що відділилася від РУРП у 1899 р., була Українська соціал-демократична партія (УСДП) - легальна реформістська соціалістична партія, яка діяла в Галичині і Буковині. Спираючись в основному на промислових та сільськогосподарських робітників і опікуючись їхнім соціальним захистом, УСДП стояла на позиціях соборності і незалежності України. Вона активно співпрацювала з профспілковим рухом, однак широкої підтримки серед населення не мала.
Разом з партіями, що представляли політичні сили українофілів, у західноукраїнських землях діяли й політичні об’єднання русофілів. У 1900 р. у Львові утворилась Руська народна партія (РНП). Її членами були в основному представники духовенства і частково – селянства. Головною метою РНП проголосила досягнення єдності українців з росіянами, використання російської мови в усіх сферах суспільного життя. РНП вела боротьбу з українськими національними партіями, звинувачуючи їх у намаганні розколоти «єдиний руський народ», до якого лідери партії відносили й українців, і орієнтувалась у своїй діяльності на підтримку Російської імперії. Це викликало негативну реакцію з боку влади Австро-Угорщини, яка у відповідь призначала на адміністративні посади в Галичині поляків, намагаючись зробити з них прихильників правлячого режиму, які б протистояли розгортанню українського національного руху.
За таких обставин український національний рух, очолюваний політичними партіями, ставав все більш опозиційним до імперської влади. Він орієнтувався на власні сили свого народу і мав серед нього підтримку.
На рубежі ХІХ-ХХ ст. виникають політичні партії й у підросійській Україні. У 1900 р. радикально налаштована українофільська студентська молодь створила у Харкові Революційну українську партію (РУП). Її засновниками стали члени Харківської студентської громади Д.Антонович, М.Русов, П.Андріївський та ін. Головою партії став Д.Антонович. Він звернувся з проханням написати програму для новоствореної партії до М.Міхновського, який ще навчаючись на юридичному факультеті Київського університету, 1893 р. розробив основні політичні засади «Братства Тарасівців».

Д.Антонович
М.Міхновський розробив програму і видав її у вигляді брошури під назвою «Самостійна Україна».

М.Міхновський

Звернімося до джерел Із програми Революційної української партії «Самостійна Україна» Ми не здобудемо собі політичних і державних прав, доки ми не матимемо змоги уладнати стан речей у себе дома до нашої уподоби, бо інтерес наших господарів есть цілком супротилежний нашим інтересам...Сю ...задачу мусить узяти на себе національна інтелігенція. Нині увесь цвіт української нації по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією надією: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято в нас теж силою. Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для Вкраїнців, і доки хоч один ворог чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружія... До чого закликає програма? Хто має очолити національно-визвольну боротьбу українського народу? Які методи боротьби визначені у програмі?Надайте власну оцінку позиції М. Міхновського.

 

Використовуючи створені партією видання та місцеві осередки, члени партії намагалися впливати на формування політичної думки у суспільстві, проводили пропаганду своїх ідей насамперед серед селян, яких вважали основою української нації. Проте згодом, більшість членів партії стали вимагати скоординувати діяльність РУП у соціал-демократичний бік на противагу самостійницьким ідеям. У 1903 р партія відмовилась від програми М.Міхновського і прийняла нову - соціал-демократичного спрямування. Частина РУП на чолі з Д.Антоновичем, В.Винниченком, С.Петлюрою, М.Поршем трансформувалася в Українську соціал-демократичну партію (УСДРП). Її програма передбачала ідею автономії України, конфіскації земельної власності, вважала можливим об’єднання з РСДРП на федеративних засадах*.

В.Винниченко

С.Петлюра
Прибічники М.Міхновського, які у 1902 р. вийшли з РУП, створили Українську народну партію (УНП), програмні засади якої базувались на брошурі М.Міхновського «Самостійна Україна». Окрім цього, М.Міхновський написав стислу програму новоствореної партії відому під назвою «Десять заповідей УНП», що стали одним із найгострішим документів українського самостійницького руху. Документ зазнав критики з боку політичних противників УНП, проте українські націоналісти представляли свою позицію як оборонну, спрямовану на самозбереження українців, як протидію великодержавному російському шовінізму, який намагався денаціоналізувати українців. Головною метою УНП було досягнення незалежності України шляхом розгортання страйків і збройних повстань. Членами партії в основному були представники інтелігенції, студенти, дрібні землевласники.
На початку століття активізували свою діяльність й представники ліберально-демократичної течії, які у 1904 р. створили Українську демократичну партію (УДП). Її лідерами стали С.Єфремов, Б.Грінченко, Є.Чикаленко та ін.

С.Єфремов

Б.Грінченко
Із звернення «Від Української демократичної партії»
Головні принципи нашої партії такі:
1.Знесення політичного абсолютизму, заведення парламентарного ладу, участь народу в державних справах на підставі загального безпосереднього, рівного, пропорційного і тайного голосування. 2. Свобода особи, слова, віри ... зборів, спілок, організацій, страйків. Знищення станів. 3. Заведення народної мови в школах, судах, адміністрації і у всіх громадських інституціях. 4. ...Вимагаємо для території, заселеної українським народом, автономії. 5. Щодо економічних питань...: а) 8-годинний робочий день; б) державну пенсію всім робітникам, що дожили до 60-ти років; в) прогресивно-доходовий податок. 6. Визначаємо, що орудувати землею можуть тільки ті, що її обробляють...
За народами, які живуть на території України... Ми визначаємо рівне право з українцями на задоволення їх національних, культурних, політичних та економічних потреб.
Які вимоги економічні чи політичні, домінують в документі? Як пропонувала УДП розв’язати національне питання?

Звернімося до джерел Із звернення «Від Української демократичної партії» Головні принципи нашої партії такі: 1.Знесення політичного абсолютизму, заведення парламентарного ладу, участь народу в державних справах на підставі загального безпосереднього, рівного, пропорційного і тайного голосування. 2. Свобода особи, слова, віри ... зборів, спілок, організацій, страйків. Знищення станів. 3. Заведення народної мови в школах, судах, адміністрації і у всіх громадських інституціях. 4. ...Вимагаємо для території, заселеної українським народом, автономії. 5. Щодо економічних питань...: а) 8-годинний робочий день; б) державну пенсію всім робітникам, що дожили до 60-ти років; в) прогресивно-доходовий податок. 6. Визначаємо, що орудувати землею можуть тільки ті, що її обробляють... За народами, які живуть на території України... Ми визначаємо рівне право з українцями на задоволення їх національних, культурних, політичних та економічних потреб. Які вимоги економічні чи політичні, домінують в документі? Як пропонувала УДП розв’язати національне питання?

 

У 1904 р. у Києві виникла ще одна українська національна ліберальна партія – Українська радикальна (УРП), яку очолили письменники Б.Грінченко, С.Єфремов, Ф.Матушевський. У 1905 р. обидві партії злилися в Українську демократично-радикальну партію, яка з 1907 р. була названа Українською трудовою партією.

Ф.Матушевський
Окрім українських політичних партій у Наддніпрянщині діяли й загальноросійські.
Осередки найбільш численної з них Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП) діяли по всій території Російської імперії, у тому числі і на підросійській Україні. У 1903 р. у РСДРП відбувся розкол: більшість на чолі з В.Леніним (Ульяновим) хотіла створити міцну партію революціонерів з твердою дисципліною під керівництвом директив Центрального Комітету (більшовики), а менша частина на чолі з Л.Мартовим стояла за більш вільну організацію робітників за типом німецьких соціал-демократів (меншовики). На більшовицьких позиціях стояли Катеринославський, Миколаївський комітети. Меншовицьку позицію зайняли Київський, Харківський комітети РСДРП і Донецький союз робітників. Було чимало організацій, які з різних причин не визначилися. Незважаючи на розбіжності, кінцевою метою РСДРП була проголошена перемога у соціалістичній революції та розбудова пролетарської держави на теренах єдиної неподільної Росії.
У Наддніпрянщині діяли й осередки партії національного типу - Загального єврейського робітничого союзу в Литві, Польщі і Росії (БУНД), заснованого у 1897 р. До 1903 рр. БУНД входив до РСДРП на правах автономної організації у питаннях, що стосувалися єврейського пролетаріату. Її лідери пропонували побудувати РСДРП за національним принципом, але не одержали підтримки. В Україні БУНД активно діяв у Київській, Подільській, Волинській губерніях та великих промислових містах.
Іншою загальноросійського партією, що діяла в Україні, була Партія соціалістів-революціонерів (есерів), утворена 1902 р. Її програма базувалась на ідеях демократичного соціалізму й особливого шляху до нього аграрних країн, насамперед Росії і ставила основним завданням повалення влади царя, встановлення демократичної республіки, соціалізацію землі таким чином, щоб вона належала тим, хто її обробляє. Така позиція партії забезпечила їй підтримку з боку селянства. У питаннях розбудови російської державності есери відстоювали федеративну республіку з широкою автономією міських та сільських громад, а також національних регіонів із визнанням за ними права на самовизначення.
Певний вплив на населення у Наддніпрянській Україні мали й організації анархістів.
Панівні верстви (буржуазія і землевласники) на той час ще не відчували потреби мати власні політичні партії, а тому створили їх пізніше. Певним досягненням українського визвольного руху було залучення до нього групи відомих спольщених у середні віки шляхетських родин. Вони включилися у боротьбу за права українців, а деякі з них стали фундаторами українського консерватизму (Ф.Уманець, В.Горленко, П.Дорошенко та ін.) Провідним речником консерватизму в український політичній думці став В.Липинський (1882-1931 рр.), який вважав, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографічній території, врятує націю від економічного розпаду та кривавої анархії. Лейтмотивом творчості В.Липинського є слова: "Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути". На його думку, консолідуючим чинником українського суспільства виступає ідея конституційної монархії започаткованої Б. Хмельницьким. Це має бути трудова, правова і спадкова монархія на чолі з гетьманом. Основними підвалинами, на яких має засновуватися українська монархія, В.Липинський називав аристократію, творення української політичної нації («територіальний патріотизм»*), селянин як соціальне підґрунтя державотворення, релігійний дух.
Нація у В.Липинського виступає як політична спільність, що включає в себе усіх громадян держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності. Забезпеченню єдності нації слугує й територіальний патріотизм - усвідомлення своєї території, любов до своєї землі, почуття єдності та співпраці між усіма її постійними мешканцями, незалежно від їх походження, соціальне класової та етнічної належності, віросповідання.

• Складіть таблицю

Етапи становлення української нації

Сутність процесів, що відбувались

• У чому проявилась політизація українського суспільства?
• Які політичні сили і яким чином брали участь у протестному русі на початку ХХ століття?
• Які політичні партії створились в українських землях на початку ХХ століття?
• Заповніть хронологічну таблицю теми

Рік	Події
1900
1900-1903
1902

• Охарактеризуйте кожну з соціальних верств, що брали участь у протестному русі початку ХХ століття.
• У чому полягає взаємозв’язок між модернізаційними процесами початку ХХ ст. і піднесенням протестного руху різних верств населення?
• У чому різниця між етнічною та модерною нацією?
• Чому процеси консолідації української нації на початку ХХ ст. залишились незавершеними?
• Що спільного було у розвитку різних політичних партій?
• У чому сутність українського консерватизму?

• ← Тема 4. СУПЕРЕЧЛИВІ ПРОЦЕСИ МОДЕРНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ
• ТЕМА 6. ПОДІЇ РОСІЙСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1905—1907 РР. В УКРАЇНІ →