🚚 🚁 Збираємо на пікап та ремонт дрона аутел

⛑ 🛡 🥾 Шоломи, форма, взуття

Тема 4. СУПЕРЕЧЛИВІ ПРОЦЕСИ МОДЕРНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ (підручник)

Тема 4. Суперечливі процеси модернізації суспільного життя

• Становище населення.
• Процеси модернізації повсякденного життя.
• Доля жінки.
• Посилення міграції українського селянства.

 

• Основні терміни та поняття теми

Модернізація повсякденного життя, урбанізація, емансипація, міграція населення, еміграція

• Які верстви населення складали соціальну структуру суспільства в останні десятиріччя ХІХ ст.?
• Яким було їхнє становище?
• Якими основними рисами характеризувалось повсякденне життя людей в українських землях у другій половині ХІХ ст.?
• Як на ньому відбивались модернізаційні процеси?
• Що ви знаєте про долю жінок людей в українських землях у другій половині ХІХ ст.?
• Коли і чому розпочались міграції сільського населення?

 

1.Становище населення

• Які верстви населення складали соціальну структуру українських земель на початку ХХ ст.?
• Які з них були незадоволені своїм становищем?
• Які з них мали протилежні інтереси?
• Як це могло вплинути на стабільність суспільства?

Розвиток ринкових відносин суттєво вплинув на становище українського населення. Кожна особа тепер мала право купувати чи продавати землю, нерухомість та інші товари, займатись підприємництвом, процвітати або бідувати відповідно до своїх зусиль та можливостей.
Панівне становище в економічній сфері посідала буржуазія. Вона формувалася із тієї частини дворян та поміщиків які змогли пристосувати свої маєтки до умов ринкових відносин, торгівців, заможних селян та ін.

Звернімося до джерел Із спогадів українського поміщика П.Скоропадського Коли моєму брату виповнилось 10 років, а мені 8, дід (мій дід...- колишній полтавський губернський предводитель дворянства) покликав нас до кабінету і серйозно заявив, що... нам потрібно знати, як люди заробляють собі на хліб. Нам оголосили, що будуватимуть для нас селянську хату і ми повинні допомагати робітникам... Через місяць хата була вже під солом’яним дахом... Потім нас повели в поле і заявили, що це поле дідусь віддав нам, і ми його повинні підготувати під пшеницю, засіяти, а восени, якщо хліб вродить, то дідусь урожай у нас купить. Нас навчили орати... Потім від руки засівали зоране нами поле. Уродив хліб. Ми молотили його, а потім урожай завезли волами до дідуся. Як ви думаєте, навіщо поміщицькі діти залучались до господарської діяльності? У який спосіб вони заохочувалися? Чи вважаєте ви ефективним такий метод виховання, чому?

За своїм майновим станом буржуазія поділялась на велику, середню і дрібну. Велика буржуазія – поміщики, заможні торгівці, власники банків та великих підприємств – не була численною, але володіла значним капіталом. Середню буржуазію складали власники середніх промислових підприємств, купці та ін. Дрібну буржуазію представляли заможні селяни, власники невеликих промислових підприємств, ремісничих майстерень, крамниць та ін. Буржуазія брала активну участь у підприємницькій діяльності й використовувала найману робочу силу. За етнічним складом вона була багатонаціональною, причому українці не мали серед неї більшості.
Найбільш численною верствою населення українських земель було селянство. За майновим рівнем воно розшаровувалось на заможних, середняків і бідняків. Заможні селяни орієнтували своє господарство на виробництво товарної продукції на ринок і наближались за своїми можливостями до буржуазії. Вони самі працювали у власному господарстві і використовували найману робочу силу. За прибуток від продажу сільськогосподарської продукції вони купували необхідну техніку, якісний посівний матеріал та ін. і підвищували продуктивність своїх господарств. Водночас заможні селяни намагались збільшити свої земельні володіння, скуповуючи наділи збіднілих односельців.
Селяни-середняки володіли наділами по 8-10 га і мали тяглову силу (коні, воли), зазвичай декілька голів великої рогатої худоби. Вони вели господарство спираючись здебільшого на сили своєї сім’ї. Більша частина врожаю йшла у них на власні потреби, решту продавали й купували реманент та інші товари, необхідні для життя.

Українське село. Початок ХХ ст.

Значну частину сільського населення складали бідні селяни – ті, хто мали земельні наділи до 5 га або зовсім їх не мали. Скрутне становище змушувало їх орендувати земельні ділянки у заможних селян, або поміщиків чи найматись на сезонну роботу у заможних господарствах. Проте, орендна плата часто сягала до 60% зібраного врожаю. Разом із тим, зауважимо, що причинами скрутного становища сільської бідноти були не тільки малоземелля й безземелля, а інколи й невміння господарювати, проблеми зі здоров’ям або лінощі.

Звернімося до джерел Із спогадів селянина з Галичини Д.Купляла «Мої батьки були малоземельними. Хліба нам вистачало, але вже на взуття, чи убрання треба було заробляти, де попало. ...Мої рідні постійно виїжджали на сезонні роботи до Німеччини. Зі захопленням слухав я оповідання про життя іншого народу... про взірцеві порядки у німецьких господарів. Батько вживав дуже мало алкоголю... Був віруючою людиною. Від нас дітей вимагав дисципліни і порядку.» Із записок французького віце-консула, 1910 р. «…селяни Півдня (який вважався центром товарного сільськогосподарського виробництва) виробляють лише 1/10 продукції французьких селян і значно поступаються в якості продукції німецьким колоністам. Аграрії Півдня, «впевнені в родючості своїх чорноземів відмовляються, – свідчив французький віце-консул, – використовувати трохи добрив і дозволяють землі поступово виснажуватися. Надто схильні до рутини, вони ніколи не мали бажання скористатися імпортним реманентом, і будучи ледачими від природи, працюють по мінімуму, заради буханця хліба під час численних свят, якими перемежено православний календар.» Проаналізуйте і порівняйте зміст обох документів. Як характеризуються у них селяни? У чому можна вбачати суперечливий характер модернізації на селі?

В умовах подальшого розвитку ринкових відносин утверджувалася нова верства населення - промислові робітники. Оскільки надлишок робочої сили у селах Наддніпрянщини складав понад 9 млн осіб, то приблизно 1 млн з них поповнювали кількість робітників. На початку ХХ ст. у Наддніпрянщині вони становили 7% від наявної робочої сили.
За своїм складом промислові робітники теж не були однорідною верствою. Частина з них працювали на підприємствах постійно. Для них єдиним джерелом існування ставала заробітна плата. Значну частку становили сезонні працівники із сільської бідноти, які по завершенню сільськогосподарських робіт, йшли на підробіток на промислові підприємства, а з початком польових робіт поверталися в село. Їхнє небажання поривати із селом обумовлювалося тим, що маючи земельні наділи, вони сподівались за рахунок підробітків прикупити землю й покращити своє соціальне становище. Окрім того, їх відлякував характер роботи в шахтах, рудниках та інших промислових підприємствах. Не маючи власного житла, вони жили в робочих казармах, або наймали житло, сплачуючи за нього значну частину свого заробітку. Важкі житлові і побутові умови, антисанітарія, в яких знаходилися робочі селища, часто були причиною захворювань, з якими нечисленні медичні працівники не могли справитися.

Житло шахтарів на початку ХХ ст.

• Чому люди погоджувались жити у таких умовах?
• Як це впливало на їхній спосіб життя та мислення?

 

Заробітна плата постійних робітників була різною залежно від кваліфікації та характеру праці, однак порівняно з оплатою селянської праці, вона була значно вищою. Наприклад, на Луганському патронному заводі вона коливалась від 8 до 125 рублів на місяць, а робітник на видобутку нафти в Галичині заробляв за місяць в середньому 100 крон, що дорівнювало дворічному доходу селянина.
У 1900 р. середній денний заробіток гірника Голубовського рудника становив 1 рубель 42 коп., а робітника прокатного цеху Луганського паровозобудівного заводу 1 рубель 47 коп. Якщо співставити заробіток робітника із цінами на продукти харчування, то картина була така: 1 кілограм житнього хліба коштував 5 коп., пшеничного - 7 коп., яловичини 40-80 коп., свинини 30-50 коп., цукру - 38 коп., лососини - 1 рубель, картоплі – 3-5 коп. Проте, ціни на одяг, взуття, житло були високими, поглинаючи до 60% заробітку, а робота на підприємствах і шахтах виснажливою і небезпечною.

Давній спосіб відкатки вугілля. Донбас, 1911 р.

1. Якими були умови праці шахтарів?
2. Як ви розумієте поширений на той час у Донбасі вислів «шахтарі не знають старості»?

 

Окрім того, на підприємствах співвласниками яких зазвичай були іноземці, встановлювалися жорсткі порядки. Так, на Юзівському металургійному заводі за недбале ставлення робітника до своїх обов’язків карали штрафом - 3 рублі, за паління під час роботи - 2 рублі, за запізнення на 15 хвилин позбавляли денного заробітку.
Більш високий життєвий рівень мали сім’ї кваліфікованих робітників. Вони краще харчувалися, купували дорогий одяг, облаштовували своє житло якісними меблями. Висококваліфіковані робітники виписували журнали, брали в бібліотеках книжки. У вихідні дні відвідували з родиною кінематограф, народні будинки культури, недільні школи.
У цілому рівень життя населення українських земель, що входили до складу Росії був у 2 рази нижчим, ніж у Німеччині, та в чотири рази – ніж в Англії.
Становище робітників на західноукраїнських землях визначалося переплетенням в економіці капіталістичних форм розвитку і господарської відсталості. На початку XX ст. тривалість робочого дня на підприємствах у Галичині була набагато довшою, ніж в інших провінціях Австро-Угорщини, і становила від 11 до 16 годин. Постійним лихом був травматизм робітників. Лише протягом 1902-1904 рр. на підприємствах Галичини сталося близько 8,5 тис. нещасних випадків. Причому власники, заводів і шахт ухилялися від виплати будь-якої компенсації потерпілим. Заробітна плата західноукраїнських робітників була найбільш низькою в Австро-Угорщині і не забезпечувала прожиткового мінімуму. Мешкали вони здебільшого в халупах, бараках тощо.
Вкрай незадовільним було становище такої верстви робітників як сільськогосподарські. Незважаючи на відхід частини селянства на заробітки, основна маса його на Правобережжі й Лівобережжі наймалася до місцевих поміщиків та заможних селян на кабальних умовах. Серед основних форм найму робочої сили (поденної, місячної, строкової та річної) переважали поденна й річна форми. До найму вдавалися переважно малоземельні та безземельні селяни за дуже низьку заробітну плату. Наприклад, на Правобережжі в 1910 р. вона становила від 62 до 86 коп. на день. Оплата праці жінок і підлітків складала 42-77 % заробітку «повного» робітника. Робочий день практично тривав від сходу до заходу сонця. Відсутність будь-якої охорони праці часто призводила до нещасних випадків. Застосування заплутаної системи штрафів відкривало широкий простір для зловживань з боку адміністрації маєтків.
У структурі українського суспільства, окрім названих верств, були й такі соціальні групи як військові, урядовці, духовенство, торгівці та інші.

2. Процеси модернізації повсякденного життя

• Складіть ланцюжок запитань до тексту (по одному на кожен абзац), починаючи кожне з них зі слова «чому».
• Обміняйтесь запитаннями в парах і спробуйте дати відповіді на них.

На початку ХХ ст. внаслідок модернізації, яка передбачала перехід до більш високого рівня господарського життя з відповідними структурними зрушеннями у суспільстві, відбулися значні зміни і у повсякденному житті населення українських земель.
Однією з важливих ознак цього процесу було витіснення старої дворянської еліти буржуазією, яка утверджувалась як нова панівна верства. Для старої еліти було характерним збереження дворянської честі, висока освіченість, шляхетне виховання та аристократична манера поведінки, що виявлялось у зовнішній вишуканості, витонченості і гордовитості. Вона полюбляла урочисті прийоми та розкішні бали.
Буржуа були людьми з підприємницькою жилкою, не всі з них мали вищу освіту, перевага надавалась набуттю знань пов’язаних з практичною діяльністю, комерцією. Іншими були і розваги. Купецтво, наприклад, полюбляло збиратися у своїх клубах і влаштовувати банкети на відзначення різних подій з пишним гулянням і частуванням.
Стара еліта з погордою ставилась до буржуазії, але втрачаючи свої позиції у суспільстві вимушена була рахуватися з новою верствою, яка живила своїм капіталом економіку і претендувала на політичну владу.
Наслідком модернізації стала майнова поляризація* серед населення. Проте, у побуті заможні селяни, середняки й бідні майже не відрізнялися поміж собою. Усі носили приблизно однаковий одяг, не суттєво різнилося й хатнє убранство. Селяни разом ходили до церкви, на сільські збори. Поміж собою були ввічливі, віталися один до одного, не зважаючи на рівень статку.
У місті майнова поляризація була більш контрастною ззовні. Заможні мешканці (банкіри, підприємці, купці) не шкодували грошей на зведення власного елітного житла. Воно будувалось у вишуканих архітектурних стилях, облаштовувалось побутовими зручностями (електричне освітлення, телефон, водопровід, каналізація), розкішно меблювалося.

Колишня вілла р.Ковшевича, м.Львів

1. Які почуття викликає у вас цей будинок?
2. Які процеси модернізації повсякденного життя він відображає?

 

Водночас на міських задвірках, ярах тіснились хати міських низів. Нерідко власники такого житла здавали його частину сім’ям робітників, намагаючись у такий спосіб покращити своє матеріальне становище. Родини робітників шукали житло подешевше і часто селилися у так званих квартирах ліжково-комірчаного типу. Усе облаштування складалося з ліжка, скрині, невеличкого столу та пари стільців. Жили такі сім’ї від зарплати до зарплати, часто перебували у боргах, харчувалися погано. Одяг носили дешевий інколи саморобний.
Стосунки між заможними міщанами і міською біднотою були не дружелюбні, а часто й неприязні.
Модернізація посилила процес урбанізації. Зростання міського населення в основному відбувалося з приходом великої кількості селян, які, втративши на селі засоби існування, шукали роботу у місті.

Міське населення в українських землях у складі Росії ( 1910 – 1913 рр.)

Про які особливості модернізацій них процесів свідчать відображені в таблиці дані?

 

Збільшення попиту на дешеве житло призвело до появи у містах нічліжних домів, бараків, де мешкали новоявлені міщани, які ще не встигли пристосуватися до міського середовища. Вони відійшли від селянської культури побуду і не увійшли в ритм міського життя. Становище цих людей було хитким, оскільки внаслідок низької кваліфікації відбувалося коливання попиту на їхню працю, і певна частка з них поповнювала ватаги міських злочинців, бродяг, жебраків. Усе це посилювало напругу у суспільстві, оскільки кількісно зростаючі міські низи «тиражували» серед певної частини міського населення вимоги до зрівнялівки та споживацькі настрої.
Значні суперечності породжував і національний склад міст, оскільки міське населення поповнювалось, здебільшого, не тільки українською сільською біднотою, а й переселенцями з російських губерній. Вони приходили в українські міста зі своєю ментальністю, культурою, мовою. У містах Наддніпрянщини утверджувалось російськомовне середовище. Цю тенденцію посилювала й імперська русифікаторська політика. Значний відсоток населення міст України складали євреї, які так само, як і іноземці (англійці, німці, французи, бельгійці та ін.), які займались підприємницькою діяльністю, працювали інженерами, майстрами на промислових підприємствах, викладали у вищих навчальних закладах, не знали української мови і засобом спілкування з місцевим населенням для них ставала російська. Внаслідок цього, українська культура і мова втрачали свої позиції в українських містах. Зокрема у Києві на початку ХХ ст. українську мову вважали рідною лише 16% міщан.
Змінювалася інфраструктура міста. Центральні вулиці міст забруковувалися, тротуари мостили цеглою, гранітом, плитами, пізніше – асфальтом. В Одесі центральні вулиці були вимощені гранітом. Міська влада приділяла багато уваги озеленінню міст, наприклад, вулиці Києва прикрашали алеї лип, каштанів, тополь. У південних містах – Катеринославі, Одесі, Маріуполі, Бердянську висаджувалися акації. Особлива увага приділялася паркам, скверам – «легеням міста». Міські парки стали улюбленим місцем відпочинку і розваг громадян. Влітку тут грали оркестри, в павільйонах можна було скуштувати морозиво, молоко. Влітку частина парку перетворювалася на кафешантан, взимку на ковзанку.
Ще у другій половині 60-х рр. ХІХ ст. в містах з’являється газове освітлення, а наприкінці 80-х рр. електричне. Щоправда, освітлювалися лише центральні вулиці і здебільшого у великих адміністративних чи промислових містах, дрібні містечка та на околиці великих після заходу сонця опинялись у темряві.
Важливою ділянкою міської інфраструктури* було будівництво водогонів, які з’явились у Києві, Одесі, Харкові, Житомирі, Олександрівську. Проте, водогінною водою забезпечувалася невелика, привілейована частина міського населення, більшість використовували воду річок та колодязів.
Удосконалюються у містах і транспортні засоби, наприклад міський кінний рейковий транспорт (конка). На рубежі століть у багатьох містах конки з тентами для пасажирів існували разом з новими видами транспорту: електричними трамваями, автомобілями, що прискорювали ритм міського життя. Головним засобом сполучення у Львові був трамвай з початку кінний, а згодом електричний. Першу трамвайну лінію в Росії та Наддніпрянській Україні довжиною 1,5 км. було збудовано у Києві. Наприкінці ХІХ ст. трамвайний рух відкрився в Одесі, Катеринославі, Житомирі, Єлизаветграді, на початку ХХ ст. – у Полтаві та Херсоні та інших містах.
На початку ХХ ст. проявилися породжені індустріалізацією екологічні проблеми. Пішли в минуле часи, коли в Сіверському Донці, Орелі водилася велика риба – вирезуб, в південних степах можна було зустріти диких коней, в лісах було багато ведмедів, горностаїв, диких кіз. Рідшали лісові масиви – дерева рубали не тільки на будівництво житла, але переводили масу деревини на винокуріння.

3. Доля жінки

Як змінився статус і життя жінки підчас модернізації суспільства?

 

Процеси модернізації вплинули і на долю жінок. Вони ставали все більш активними учасницями господарського життя. Зростала кількість жінок, котрі працювали. Так, в Одесі серед росіянок працюючих було 33%, єврейок – 19%, українок – 8 %. Прагнучи підвищити життєвий рівень своїх сімей, жінки влаштовувались надомницями, у крамницях, на фабриках. Зазвичай, не маючи кваліфікації, вони працювали на підсобних роботах. Причому заробітна платня жінок становила 1/2, або у кращому випадку 2/3 від заробітної плати чоловіків. Така дискримінація викликала незадоволення серед робітниць і вони намагались чинити їй опір шляхом створення товариств із захисту працюючих жінок.

Вивантажування коксу з ковша на металургійному заводі в м.Юзівка. 1914 р.

• Яка участь жінок у цих роботах?
• Чи працюють вони нарівні з чоловіками?
• До яких наслідків у житті жінок це призводило?

Проте, розгортання жіночого руху в українських землях не обмежувалось лише економічним захистом працюючих жінок. На початку ХХ ст. Почав набирати сили рух емансипації (або фемінізму)*. Учасниці цього руху виступали за рівні права з чоловіками у політичній, суспільній та професійній сферах. Першими організаторками цього руху стали у Наддніпрянщині – громадська діячка О.Доброграєва, а в Галичині – Н.Кобринська.
У політичному житті українського суспільства з’явились національно-патріотично налаштовані громадські діячки як Х.Алчевська, Н.Грінченко, О.Корольова, К.Лозенко та ін.
Жінки активно виборювали рівне право з чоловіками на освіту. Наприкінці ХІХ ст. в українських землях грамотних жінок (у віці 9-49 років) нараховувалось 14%, в той час як чоловіків 40%. Стараннями жіноцтва та прогресивної громадськості ситуацію вдалося змінити на краще, зокрема виборовши право на відкриття гімназій для дівчат. Дочки осіб духовного звання здобували освіту у семирічних єпархіальних школах. Вже у 1910 р. у Київській шкільній окрузі 60% від кількості учнів складали дівчата.

Звернімося до джерел А Т Е С Т А Т Пред'явниця цього, учениця 7-го класу Одеської Маріїнської Товариської Жіночої Гімназії Євгенія Софронова, як видно з документів, дочка Стародубського міщанина, православного сповідання, що народилася 21 лютого 1880 р., поступила по свідотству Вознесенської жіночої прогімназії в 4-й клас Одеської Маріїнської Товариської Жіночої Гімназії у вересні 1892 р. і, знаходячись в ній до повного курсу навчання, протягом всього цього часу поводилася відмінно і переводилася, по випробуваннях, у вищі класи, а саме: у 1893 р. в V кл., 1894 – VI кл., 1895 – VII кл. У цьому році, при остаточному випробуванні учениць VII кл., вона показала в обов'язкових предметах гімназичного курсу нижченаведені пізнання: У законі Божому – відмінно (5) У російській мові з Церковно-слов'янською і Словесності – добре (4) і твори на російській мові написала добре. У математиці – задовільно (3) У Географії Загальній і Російській – добре (4) У Природній історії – відмінно (5) У історії Загальній і Російській – добре (4) У Фізиці Математичної і Фізичної Географії – добре (4) Зі всіх цих предметів одержала в загальному і середньому висновку відмітку 4,1. Потім Чистописанню і Рукоділлю навчалася добре. Понад планом, з необов'язкових предметів гімназичного курсу вона навчалася педагогіці добре (4) і малюванню задовільно (3). Тому, на підставі встановлених правил, вона Євгенія Софронова удостоєна звання учениці, що закінчила повний курс навчання в жіночій гімназії, з розповсюдженням на неї прав переваг, наданих ст. 45 Положення про жіночі гімназії і прогімназіях Міністерства Народної Освіти, Високо затвердженого 24 мая/8 червня 1870 р., і ст. 12 думки Державної Ради з питання про спеціальні випробування по Міністерству Народної Освіти, затвердженого 22-го квітня 1868 р. У посвідчення чого і даний їй, Євгенія Софронової цей атестат, за визначенням Педагогічної Ради Одеської Маріїнської Товариської Жіночої Гімназії, що відбувся 1-го червня 1896 р. Одеса, Червня 1-го 1896 р. Голова Секретар Педагогічної Педагогічної Ради ___________________________ Начальник Гімназії ______________________________________________ Члени Ради ____________________________________________________ Ради Чого навчали у жіночий гімназії? Чи зверталась увага на особливості жіноцтва і їх майбутнє життя? Аргументуйте свою відповідь

Значних здобутків досягло жіноцтво й у вищій школі. Для них було відкрито Вищі жіночі курси у Києві та Харкові з відділеннями: фізико-математичне, історико-філологічне, правниче, медичне, економічне, Жіночі медичні інститути у Києві, Харкові й Одесі, Жіночий політехнічний інститут у Харкові, Педагогічні Фребелівські курси у Харкові. Згодом жінки вибороли право поступати на навчання до університетів.
У західноукраїнських землях жіноцтво також мало вагомі здобутки у сфері освіти, зокрема вищої. В Австро-Угорщині ще 1900 р. було прийнято закон про допущення жінок до навчання в університетах. Проте, здобути середню й вищу освіту могли далеко не всі жінки, які мали бажання вчитися оскільки навчання було платним. Поступово почали виникали тут і жіночі організації.

Фундуклеївська гімназія (жіноча гімназія)

Інститут шляхетних дівчат

Н.Полонська-Василенко – гімназистка

4. Посилення міграції та трудової еміграції українського населення

Визначте і коротко запишіть причини і наслідки трудової міграції та еміграції українців.

Тяжке соціально-економічне становище частини українського населення спонукало його до пошуку кращого життя поза межами українських земель. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. спостерігалось масова, здебільшого стихійна, трудова міграція* українців у межах Російської імперії. Загальна кількість переселенців сягала близько двох мільйонів осіб. Вони розселялися у Південно-Західному Сибіру й Північному Казахстані. Переселенці дали цим землям неофіційну назву - Сірий Клин. Українські селяни переселялися і на Далекий Схід. Вони добиралися сюди пароплавами з Одеси до Владивостока, а згодом залізницею новозбудованої Транссибірської магістралі. На Далекому Сході українські переселенці в основному оселялися у Приморському краї, Амурській області, Хабаровському краї. Освоєній території вони дали назву - Зелений Клин. Селянські родини одержували тут безкоштовно 100 десятин землі. Проте, райського життя переселенці не мали. Суворі кліматичні умови, віддаленість від центрів цивілізації, нестача сільськогосподарського реманенту, матеріальні труднощі стали для мігрантів серйозним випробуванням. Між 1896 і 1906 рр., на Схід переселилося близько 800 тис. осіб. Єврейське населення з Правобережжя і Полісся емігрувало до Америки.

Карта. Розселення та еміграція українців на початку ХХ ст.

Певна частина українців з під російської території шукала для себе кращої долі у заокеанській еміграції*. Однак переважну більшість емігрантів становили селяни західноукраїнських земель. Вони в основному відправлялися до Канади, США, Бразилії, Аргентини та інших країн. За півтора десятиріччя перед Першою світовою війною із Східної Галичини емігрувало понад 302 тис. осіб, тобто майже половина всього її населення. Як зазначало Крайове Управління Буковини 1900 р., еміграція є «симптомом хворобливого стану, … широкі верстви соціального населення в умовах своїх карликових господарств не можуть забезпечити свого існування». За даними дослідника еміграції українців до Америки д-ра Дж. С.Вудсворта, 50% емігрантів не мали жодного капіталу, 42% мали менш, як 500 дол., і тільки 8% мали понад 500 дол.
Для багатьох емігрантів шлях через океан перетворювався на важке випробування, оскільки переселенцям надавались в основному тихохідні пароплави, що доставляли до Європи вантажі та худобу. На таких кораблях емігрантів чекала тіснява, антисанітарія, погане харчування. Багатьох переселенців мучила морська хвороба, а враховуючи те, що подорож за океан тривала два-три тижні, то люди сходили на берег знесиленими. Проте, випробування на цьому не завершувались.

Звернімося до джерел Із споминів закарпатського селянина Ю.Галатея про свої враження від Америки Коли підпливав я до материка і дивився на статую Свободи, мені здавалось: ось він земний рай. А рай починався так: загнали нас на велику площу, обгороджену великим штахетом з колючим дротом. Площа називалась: «Плац для емігрантів». Там вже було тисячі людей різних національностей, здебільшого слов’ян. Кілька місяців валялись ми на «плаці», очікуючи хто б купив нас Хто є автором документу? Як поводились еміграційні служби з переселенцями? В яких умовах утримувались емігранти на розподільчих пунктах?

 

Емігранти з України за роботою у полі. Канада. 1904 р.

• Якого віку люди зображені на фото?
• Як вони одягнуті і який мають соціальний статус?
• Яка мета прибуття цих людей до Канади?

У подальшому, одержавши направлення на місця проживання, емігранти зазнавали усяких поневірянь через незнання мови та звичаїв нового для них суспільства. Вони важко працювали і часто ставали жертвами місцевих шахраїв та здирників.

 

 

• Чи відбулися зміни у соціальній структурі суспільства на початку нового століття? Які?
• Яким було становище панівних верств населення?
• Які прошарки складали трудове населення? Яким було їхнє становище на початку ХХ ст.?
• Які були прояви модернізації повсякденного життя населення?
• У чому їхня суперечливість?
• Які зміни відбулися на початку століття у житті жінок?
• Опишіть основні факти, що свідчать про масовість трудової міграції населення в перші десятиріччя ХХ ст.
• Охарактеризуйте і порівняйте прояви і процеси модернізації повсякденного життя населення Наддніпрянської України та західноукраїнських земель між собою, а також з аналогічними загальноєвропейськими.
• Поясніть, як пов’язані суперечливі прояви модернізації повсякденного життя українського населення з її наздоганяючим характером
• Поясніть, як пов’язані економічні та соціальні аспекти модернізації.

• ← Тема 3. ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦТВА ТА ІНДУСТРІАЛЬНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ НА ПОЧАТКУ ХХ ст.
• Тема 5. ЕТНОСОЦІАЛЬНІ ТА ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ. →