ТЕМА 8. РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ НА ПОЧАТКУ XX СТ.
Модернізм, реалізм
1.Освіта в українських землях
Зміст, форма, стильові зміни в культурі залежать не тільки від еволюції мистецтва, вони тісно пов'язані з усіма сторонами життя суспільства, з особливостями та закономірностями історичного процесу в цілому. На початку ХХ ст. суспільне життя дедалі більше набуває рис масовості, що зумовлює концентрацію робочої сили в економіці та формування масових суспільно-політичних рухів у політичній сфері. Прогресуюча соціально-економічна диференціація спричиняє зростання політизації суспільного життя, появу на історичній сцені політичних партій, які активно претендують на владу. Всі ці процеси світового масштабу доповнюються специфічними і значною мірою несприятливими умовами, в яких розвивається українська культура.
Який вплив, на вашу думку, здійснювала на розвиток культури кожна з названих умов?
Процеси модернізації економіки і суспільства у цілому на початку ХХ ст. вимагали підвищення культурного і освітнього рівня населення, підготовки кваліфікованих кадрів для промисловості і сільського господарства. Ці потреби обумовили насамперед зростання кількості навчальних закладів. Тільки в Наддніпрянській Україні з кінця XІX ст. до 1911 р. кількість початкових шкіл для дітей робітників і селян збільшилась на 40%. Збільшувалась мережа ремісничих училищ і шкіл, гірничих і комерційних училищ, де готували кадри для промисловості і торгівлі. Кількість гімназій у Наддніпрянській України досягла 129 (52 чоловічі і 77 жіночих).
Співробітники Новоросійського університету. Перший ліворуч – О.Богомолець, у центрі – М.Ушинський
Було відкрито 8 учительських інститутів, 10 духовних семінарій. Вищу освіту надавали три університети: Київський, Харківський, Новоросійський (Одеса), Історично-філологічний інститут в Ніжині (в 1875 р. перетворений з ліцею), політехнічний інститут у Києві (1898 р.), технологічний та ветеринарний інститути, вищі жіночі курси (1907 р), жіночий медичний інститут (1910 р.) у Харкові, Гірничий інститут (1912 р.) у Катеринославі (1912 р.) та ін. Працювало понад 140 бібліотек для населення.
У 1914-1915 рр. У Наддніпрянщині функціонувало 452 середні школи, в яких навчалися 140 тис. учнів, та 19 вищих навчальних закладів, з 26,7 тис. студентів. У 1917 році вищих навчальних закладів було вже 27 і в них навчалося 35 тис. студентів.
Однак у цілому рівень розвитку системи освіти був незадовільним. Не достатньою була кількість шкіл, а ті що були не покривали потреб дітей шкільного віку. Зокрема, на 1000 осіб населення в початкових, неповних середніх і середніх школах навчалося всього 67 учнів. Так, на Київщині, Волині та Поділлі, що входили до складу Київської шкільної округи, не було земств, а тому не було й земських шкіл, а тільки нечисленні міністерські чи церковні парафіяльні школи.
Заняття в народній школі №60. Київ,1910 р.
Кількість шкіл у Київській шкільній окрузі на початку ХХ ст.
| Регіон | Кількість шкіл | Кількість учнів | У % до загальної кількості дітей |
| Волинь | 1442 | 59 374 | 14 |
| Київщина | 1812 | 103 641 | 17 |
| Поділля | 2045 | 95 583 | 24 |
Прокоментуйте дані таблиці
Однак і в земських місцевостях не все було благополучно. Наприклад, у 1900 р. у Ворзельському повіті на Чернігівщині на 153022 душі населення було 57 початкових шкіл з 5643 учнями, поза школою залишалося 3835 дітей. Лише у 1909-1912 рр. було розроблено план впровадження загальної початкової освіти у підросійській Україні, розрахований на десять років.
Карта. Грамотність населення українських земель
1. Які висновки можна зробити з даних на карті? 2. Як можна пояснити таку велику різницю між регіонами?
Зрозуміло, що і відсоток грамотних людей був різним у різних губерніях. В 1910 р. на Україні рівень письменності населення був нижчим середнього для всієї Європейської частини Російської імперії показника – 30%.
Освіта набувалася виключно російською мовою. На всій території підросійської України не було жодного навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи на державному утриманні. Кореспондент газети «Рада» у 1913 р. із прикрістю повідомляв, що тих учителів, які прагнуть у школах викладати українською, називають фанатами. А піклувальник київської шкільної округи П.Деревицький взагалі заборонив вивішувати у школах портрети українських письменників, до "чорного" списку потрапили Т. Шевченко, В. Короленко та ін. Не рідна для українських дітей російська мова сприймалася важко, часто це обумовлювало низьку успішність.
Звернімося до джерел Зі статті українського вчителя та письменника С.Васильченка (1911 р.) 
Школа з нерідною мовою, чужими по духу вчителями тільки за великим непорозумінням може називатися народною …. цілком зрозуміло, чому наші люди дивляться на свою школу в основному як на стежку до всіляких посад, або, як то кажуть, до «легкого хліба», а не як на установу, яка повинна обслуговувати їх щонайперші духовні потреби. Тільки після того, коли б зазвучала в наших школах рідна мова … всім би стало видно, через що наш народ «двічі неграмотний» Про що йдеться в документі? Як, на думку автора документу, українці ставилися до школи з російською мовою навчання? Чому С.Васильченко називає український народ «двічі неграмотним»? |
Дещо в кращому стані перебувала освіта в західноукраїнських землях, насамперед у Галичині. За шкільним законом тут існувало два типи шкіл: нижчий – сільський та вищий – міський. У1900 р. у Східній Галичині працювало 4250 класів з польською мовою навчання, 2250 – з українською мовою навчання. Водночас з 6240 сіл Галичини у 981 селах зовсім не було шкіл. Середніх шкіл на всю Галичину налічувалося 49, і лише в чотирьох із них навчання велося українською мовою.
Напередодні Першої світової війни в Галичині діяло вже 3500 українських початкових шкіл, де навчання велося рідною мовою. З 86 гімназій Галичини було тільки 6 державних і 15 приватних закладів, що знаходилися у віданні українських просвітницьких товариств та уніатської церкви і вели викладання українською.
На Буковині працювало у 1900 р. шість середніх шкіл і жодної з українською мовою навчання. У 1913 р. із 13 державних і приватних гімназій, тільки 2 були українські і 2 – з німецькою та українською мовами навчання. У Південній Буковині діяло 305 початкових шкіл. Найгірша ситуація була у Закарпатті. У всіх 4 середніх навчальних закладах навчання відбувалося тільки угорською мовою. У західноукраїнських землях існували 4 вищих навчальних заклади, з яких 3 у Львові (університет, політехнічний інститут і академія ветеринарної медицини з польською мовою навчання) та університет у Чернівцях - з німецькою мовою навчання.
Отже, на всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні. Навіть після революції 1905-1907 рр. царизм так і не дав дозволу на запровадження навчання в школах України рідною мовою.
2. Розвиток науки і техніки. Видатні українські вчені
Економічні та соціальні потреби суспільства, що модернізувалось, значно прискорили розвиток вітчизняної науки і техніки. Цілий ряд науково-технічних досягнень засвідчив високий рівень інженерної думки. Більшість досліджень була тісно пов’язана із виробництвом.
Знайомимось ближче
Михайло Курако (1872-1920) поступив на металургійний завод у Краматорську в 1902 році на запрошення директора-розпорядника. Тут йому довірили «розкозлення»" і удосконалення заводської домни («Козел» - захололий у доменній печі метал - дуже серйозна аварія). М.Курако ж умів майстерно розплавляти «козли», чим і прославився далеко за межами Маріупольського заводу, де він раніше працював. У Краматорськ його привела перспектива проявити себе як конструктора. ... Після усунення аварії 30-річному М. Курако було «пожалувано» посаду помічника начальника доменного цеху, і він приступив до здійснення своєї мрії. У 1903 році Курако побудував на заводі доменну піч власної конструкції. За свідченням очевидців, це була домна, яка перевершила всі, що існували у Росії і за кордоном. «Знаменитий доменщик» - так стануть називати його потім історики і колеги - насправді був поляком за походженням, землевласником Могилівської губернії. Виключно талановитий металург-самоук, Курако пізнав таємниці доменного виробництва шляхом самоосвіти і досвіду, хоча його багаж з «академічних» знань засвідчував всього лише один єдиний документ — свідоцтво про закінчення 2-класної міністерської школи в с.Борщівці Рославського повіту все тієї ж Могилівської губернії.
Як ви думаєте, чому людині з початковою освітою було довірено посаду інженера?
У дослідженні Донбасу велику роль відіграв геолог Л.Лутугін. Розроблена ним карта геологічної будови Донецького басейну була відзначена золотою медаллю на Всесвітній виставці, а його висновки не втратили науково-промислового значення до нашого часу. Комплексним процесам розробки й експлуатації вугільних родовищ Донбасу були присвячені наукові дослідження професора О.Терпигорева.
Розвиткові вітчизняної авіації сприяв перший аероклуб, відкритий 1908 року в Одесі. Його вихованці М.Н.Єфимов і С.І.Уточкін брали участь у вітчизняних і міжнародних авіаційних змаганнях і добивалися рекордів швидкості, висоти і тривалості польоту. Військовий льотчик П.Нестеров під час служби в Україні (1913-1914 рр.) обґрунтував теорію вищого пілотажу і продемонстрував на практиці низку прийомів, зокрема знамениту «мертву петлю», чим вивів вітчизняну авіацію на одне з перших місць у світі.
Успіхи у повітроплаванні сприяли технічному прогресові авіації. В 1912 р. у майстерні Одеського аероклубу було побудовано близько двадцяти аеропланів різних систем. Пізніше на базі цієї майстерні виник авіаційний завод. Ряд літаків власної конструкції збудував член Харківського аероклубу, авіаційний конструктор С.Гризодубов.
Інтенсивне будівництво нових конструкцій літаків, вертольотів і планерів розгорнулося в Києві на базі Київського товариства повітроплавання (1907-1916 рр.), одного з найбільш активних у країні. Саме тут розпочинали свою діяльність Д.Григорович - конструктор першого в світі гідролітака (1912), І.Сікорський – конструктор перших у світі багатомоторних літаків (1912-1914). Потомствений робітник київського заводу «Арсенал» Ф.Андерс у 1911 р. збудував дирижабль «Київ» оригінальної конструкції, який цього ж року здійснив перші експериментальні польоти.
Відомими вченими у галузі радіофізики, радіотехніки були Д.Рожанський, Т.Кравець, М.Пильчиков. У галузі медицини Д.Заболотний першим запропонував ефективні шляхи боротьби з чумою. Видатний біолог І.Мечников (1845-1916), який тривалий час працював в Новоросійському університеті (Одеса), згодом переїхав до Парижа, де заснував лабораторію при славнозвісному Пастерівському науково-дослідному інституті. Український учений удостоївся найвищої світової наукової нагороди – Нобелівської премії (1908) за досягнення у новій галузі біології та медицини – імунології (вчення про захисні властивості живого організму від інфекційних захворювань). На пропозицію повернутися на Батьківщину І.Мечников відповів рішучою відмовою, підкресливши, що царизм здійснює цілеспрямовану політику руйнування вітчизняної науки.
18 років (1898-1915) прожив у Індії виходець з України В.Хавкін (учень І.Мечникова). Разом із місцевими лікарями він брав активну участь у ліквідації епідемій чуми і холери, заснував у Бомбеї бактеріологічний інститут, що й донині носить його ім’я.
Вчені-ботаніки С.Навашин і В.Липський одними з перших дали науковий опис рослинного світу Середньої Азії, Індонезії, Північної Африки.
Розвивалися і гуманітарні науки. Вагомим внеском у розвиток української лінгвістики став чотиритомний словник української мови Б.Грінченка (1907-1909 рр.). Визначні досягнення мали вітчизняні історики, які досліджували й популяризували славне минуле українського народу. Зокрема, київський археолог В.Хвойко відкрив і дослідив перші пам’ятки Трипільської культури. Величезний внесок у розвиток вітчизняної історичної науки зробив професор Львівського університету, голова Наукового товариства імені Т.Шевченка, М.Грушевський, якій у 1907 р. заснував Українське наукове товариство у Наддніпрянщині. У Петербурзі в 1904 р. російською мовою вийшов його "Нарис історії українського народу", який тричі перевидавався у 1906, 1911, 1913 рр. У ті роки він працював і над своєю головною багатотомною фундаментальною працею "Історія України-Русі", в якій розробив і обґрунтував концепцію історії українського народу.
М.Грушевський
Поряд з М.Грушевським того часу працювали інші видатні історики. Так, великою популярністю користувалась "Історія України-Русі" М.Аркаса.
М.Аркас
Звернімося до джерел Історіограф В.Біднов про вихід у світ «Історії Русі» М.Аркаса 
«Ні одна українська книжка, крім «Кобзаря», не мала такого успіху, який випав на долю труда М.Аркаса; його купували, читали; питали з захопленням і щиро дякували авторові за його книгу, надсилаючи до нього листи. Видно було, що М. Аркас зрозумів ту велику потребу в популярній історії України, котра почувалася в широких колах нашого громадянства... книжка Аркасова поширювалась серед робітництва і селянства Катеринославщини, роблячи скрізь надзвичайно велике враження на своїх читачів і пробуджуючи в них національну свідомість. Автор її, безумовно, зробив велику послугу нашому національному рухові; наукові та художні хиби не заважали їй робити свій вплив на ті кола, серед котрих книга розповсюджувалася. Досвід наших днів дає нам яскраві докази того, що не науковість захоплює громадянство, а щось інше, протилежне першій». У чому автор бачить значення праці М.Аркаса? Що, на вашу думку, захоплювало «громадянство» початку століття? |
О.Єфременко
Д.Багалій
Перша серед жінок Російської імперії, доктор історії О.Єфименко опублікувала два томи збірника "Південна Русь" і популярну "Історію українського народу". Професор Харківського університету Д.Багалій вивчав історію Слобідської України, а його колега по університету професор В.Бузескул досліджував історію стародавньої Греції. У Київському університеті історію декабристського руху, соціально-економічну історію Білорусії та Литви вивчав професор М.Довнар-Запольський, аграрну історію Франції – професор І.Лучицький, визначним спеціалістом у галузі вітчизняної історіографії став професор В.Іконніков. Фундаментальні праці з історії українського козацтва підготовив відомий історик Д.Яворницький.
3.Українська преса та видавництва
Розвиток преси українською мовою у підросійській Україні, почавшись із революції 1905 р., не припинявся аж до Першої світової війни, хоча деякі роки й були для нього досить тяжкими. Визнаним осередком української преси у цей час був Київ, де виходили такі періодичні видання:
Співробітники редакції журналу «Рідний край». Київ, 1909 р.
Співробітники редакції газети «Рада». Київ, 1905 р.
Поза Києвом виходили: «Сніп» у Харкові, «Світова зірниця» у Могилеві на Поділлі, «Життя і знання» у Полтаві, «Канівська неділя», «Дніпрові хвилі» в Катеринославі.
Однією з перших українських газет стала щоденна «Громадська думка», перший номер якої вийшов 31 грудня 1905 р. На жаль, їй судилося існувати недовго: в ніч на 18 серпня 1906 р. у приміщенні редакції поліція вчинила погром, заарештувала одинадцять працівників. Наступного дня, 19 серпня, згідно з розпорядженням генерал-губернатора, «Громадську думку» закрили. Її ідеї продовжила газета «Рада», яка вийшла через місяць, 15 вересня. Вона пронесла прапор першої українськомовної газети у столиці до середини 1914 р. і була закрита через введення воєнного стану. Як видання загальнополітичне, економічне та літературне, «Громадська думка» / «Рада» значну частину площі своїх сторінок відводила подіям в Україні, Росії, за кордоном. Жодного номера не вийшло без матеріалів, присвячених життю тогочасного Києва. Газета закарбовувала на своїх шпальтах важливі моменти й особливості формування української культури та побуту губернського центру, достовірно відтворювала факти тогочасної дійсності. У постійних рубриках «У Києві», «З українського життя» вміщувалися повідомлення про конкретні події з царини українознавства.
Перед Першою світовою війною українською мовою виходило 17 часописів. Значна частина їх була досить добре організована, мала постійних співробітників, зокрема і видатних журналістів, усталений контингент читачів. Проблемою для деяких видань було їхнє матеріальне забезпечення, яке часто покривалося пожертвами українських меценатів (найбільше Є.Чикаленком, В.Симиренком та ін.).
Існували і російськомовні видання, що публікували також і матеріали українською мовою. У деяких кооперативних та земських часописах українські матеріали складали аж до половини видання. Продовжувала розвиватись українська преса у західноукраїнських землях. Найбільш відомими були видання «Буковина», «Діло» і «Молода Україна». У діаспорі найбільше українських видань (до 75 %) виходило у США та Канаді.
Одним із цікавих українських видань був часопис «Украинская жизнь», призначений для російського читача, який С.Петлюра, журналіст і відомий політичний діяч, почав видавати у Москві у 1912 р. Добрий організатор і редактор він зумів згуртувати навколо журналу талановитих співробітників і зробив його справжньою українською трибуною в Росії. В «Украинской жизни» друкувалися такі визначні автори, як М.Грушевський, С.Єфремов, О.Лотоцький, В.Липинський, Д.Донцов, та ін.
| Кількісний розвиток української преси на початку ХХ ст. | ||||
| Роки | Кількість назв | Землі | Поза межами України | |
| Наддніпрянські | Західноукраїнські | |||
| 1905 | 39 | 7 | 28 | 4 |
| 1906 | 8І | 32 | 37 | 12 |
| 1908 | 47 | 9 | 33 | 6 |
| 1910 | 84 | 14 | 49 | 21 |
| 1911 | 104 | 16 | 59 | 29 |
| 1913 | 48 | 17 | 21 | 10 |
| 1914 | 42 | 16 | 16 | 10 |
Роль тогочасної української преси важко переоцінити. Будучи своєрідним літописцем тодішнього життя, ризикуючи накликати на себе гнів і немилість уряду (що не скажеш про пресу російськомовну), долаючи всілякі (здебільшого – штучні) перешкоди, вона послідовно, на противагу антиукраїнській кампанії, яка дійшла піку в 1913-1914 роках, гідно відбивала шовіністичні напади, підтримувала дух національно свідомих українців.
4. Здобутки майстрів літератури та мистецтва
І.Франко
В.Стефаник та Л.Мартович
Складний суперечливий період переживала на початку століття українська література, представлена яскравою плеядою імен: І.Франка, Лесі Українки, М.Коцюбинського, В.Винниченка, О.Маковея, О.Кобилянської, робітничого поета П.Махині, С.Васильченка, В.Стефаника, Л.Мартовича, М.Черемшини та ін. У своїх творах ці автори відтворювали реалії українського життя, напруженість революційної та визвольної боротьби українського народу, гнівно таврували ганебність та реакційність правлячих режимів Австро-Угорщини та Росії, відповідаючи тим самим на потреби читача, якому, за влучним зауваженням західноукраїнського письменника-демократа Осипа Маковея (причому він мав на увазі читачів усієї України), «уже надоїли: 1) теми з минувшини, писані «в юродивому стилі»; 2) теми з життя люду, оброблювані на стару етнографічну манеру». М.Коцюбинський також закликав письменників розробляти теми «філософічні, соціальні, психологічні, історичні та інші», не обмежуватися описом життя селянства, а й звертати увагу «на інші верстви суспільності, на інтелігенцію, фабричних робітників, військо, світ артистичний та ін.».
У цей час у культурній сфері чітко окреслилися дві тенденції – збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український ґрунт новітніх європейських зразків художнього самовираження (модернізм*). Своєрідною синтезною моделлю народництва і модернізму стала «нова школа» української прози (М.Коцюбинський, В.Стефаник, О.Кобилянська, М.Черемшина), яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи з новітніми європейськими здобутками – символізмом* та психоаналізом. Характерною рисою розвитку українського варіанту модернізму в літературі був значний вплив романтизму*, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є органічним елементом світобачення будь-якої доби.
Незважаючи на заборони, розвивається українське мистецтво, особливо музика і театр. Провідне місце у музичному житті належало М.Лисенку, у музичній спадщині якого є чимало творів на тексти І.Франка, Т.Шевченка, Лесі Українки, Г.Гейне та інших поетів, сотні обробок українських народних пісень, що мають велику мистецьку цінність. Багато з них за життя композитора так і не побачили світу. Зокрема, незважаючи на настійні вимоги передової громадськості, царські власті не дали дозволу на постановку історико-героїчної опери Лисенка «Тарас Бульба» – шедевра української оперної класики. Вони всіляко перешкоджали сценічному виконанню й інших творів композитора.
Викладачі та учні відділу української драми Музично-драматичної школи М.Лисинка в м.Київ
Композитор все життя мріяв про те, щоб обдарована молодь з народу дістала можливість здобути спеціальну вищу музичну освіту. 1904 р. він заснував у Києві музично-драматичну школу і керував нею до самої смерті. Школа готувала диригентів, хормейстерів, виконавців гри на народних українських інструментах, співаків, режисерів, акторів. Для підготовки театральних спеціалістів тут було відкрито два відділи: російської та української драми. Зі стін цього навчального закладу вийшло чимало визначних митців: композитор К.Стеценко, співак М.Микиша, актори Б.Романицький, О.Ватуля та ін.
Талановитими продовжувачами школи М.Лисенка були композитори М.Леонтович, Я.Степовий, С.Людкевич. Всесвітньо визнаною співачкою стала вихованка Львівської консерваторії С.Крушельницька. Її неповторний голос, що зачаровував слухачів країн Європи, Америки, Африки, справедливо відносять до скарбниці вокального мистецтва світу.
М.Кропивницький
П.Саксаганський
М.Заньковецька
М.Садовський
Піднесенню ролі національного театру сприяли М.Кропивницький, П.Саксаганський, М.Старицький, М.Карпенко-Карий, М.Заньковецька, Г.Борисоглібська, О.Полянська, І.Мар’яненко та ін. Під керівництвом М.Садовського у 1905-1906 рр. пожвавив свою діяльність єдиний в західноукраїнських землях професійний український театр товариства "Руська бесіда". 1907 р. М.Садовський заснував у Києві перший на Україні стаціонарний український театр. Наступного року в ньому було урочисто відзначено 25-річчя сценічної діяльності геніальної української актриси М.Заньковецької. Ювілярка отримала безліч привітань з усіх кіпців України і Росії, зокрема від знаменитого Московського художнього театру, основоположники якого В. Немирович-Данченко і К. Станіславський зазначали, що таких актрис, як Заньковецька, буває не більше двох-трьох на ціле століття і що блискуча плеяда тодішніх митців української сцени має бути занесена золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва.
Чільне місце у репертуарі театру М.Садовського зайняли музично-драматичні твори відомих українських, російських, польських, чеських, італійських композиторів. Здійснювались постановки не тільки вже випробуваних часом національних опер як «Запорожець за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського і «Наталка Полтавка» М. Лисенка, а й багатьох інших, нових: «Чорноморці», «Утоплениця», «Різдвяна ніч», «Енеїда» М.Лисенка, «Катерина» М.Аркаса, «Галька» С. Монюшка, «Продана наречена» Б.Сметани, «Сільська честь» П.Масканьї. Все це сприяло розвитку кращих національних особливостей українського театру, в якому органічно поєднувались драматичне і музично-вокальне мистецтво.
Значна частина українських художників продовжувала працювати у реалістичній манері. Серед них талановитий живописець, критик і громадський діяч революційно-демократичного напряму І.Труш (автор пейзажних полотен, портретів видатних діячів української демократичної культури І.Франка, Лесі Українки, В.Стефаника, М.Лисенка та ін. Значною подією в культурному житті України стала перша всеукраїнська художня виставка, організована за ініціативою І.Труша 1905 р. у Львові, де були широко представлені твори художників з усіх регіонів України. Неабиякий успіх у відвідувачів виставки мало художнє полотно «Гість з Запоріжжя», автором якого був племінник Т.Шевченка Ф.Красицький (1873—1944), учень І.Рєпіна.
Творчість художників М.Пимоненка, О.Мурашка, а також художників П.Левченка, М.Самокиша, М.Ярового, К.Костанді не тільки збагатила вітчизняний живопис новими здобутками, а й вивела його на європейський рівень. Цікавими були і пошуки модерністів у живопису (М.Жук, О.Новаківський, В. та Ф.Кричевські та ін.).
«Сім’я». Ф.Кричевський
В українській скульптурі початку ХХ ст., за висловом Д.Антоновича, панував еклектизм*. Пластичність класицизму уходила в минуле, на зміну йшов реалізм, що прагнув віддзеркалювати явища реального життя без помпезності та урочистості. Саме в такому стилі працювали скульптори Наддніпрянщини – М.Микешин, В.Беклемішев, Ф.Балавенський, М.Гаврилко, Л.Позен та Галичини – П.Війтович, Г.Кузневич, Р.Левандовський та ін.
Водночас під впливом західних мистецьких шкіл формується плеяда українських скульпторів-модерністів – П. Війтович М. Гаврилко, В. Іщенко, М. Паращук та ін., витворам яких властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм. Зірка світового масштабу О.Архипенко збагатив мову пластики XX ст., змусивши порожній простір стати органічним і дуже виразним елементом композиції. Цьому неперевершеному майстрові належать «Ступаюча жінка», «Жінка, яка зачісується» «Жінка і кіт» та інші твори. Відвідувачі виставок не розуміли, чому скульптури О.Архипенка не мають зв’язку з реальністю. Тож не дивно, що час від часу у пресі з’являлись карикатури в яких висміювалась творчість скульптора. Одна з них стосувалась скульптури «Жінка і кіт». Карикатурист вважав, що під важкою рукою кремезної жінки, кіт повинен присісти, а тому й зобразив його присадкуватим на задні лапи з випученими очима.
О.Архипенко
Львів. Залізничний вокзал
Київ. Бессарабський ринок
Наприкінці XIX - на початку XX ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що виявилося в геометрично чітких лініях споруд, динамічності їхніх форм. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок у Києві (Бессарабський). Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду. Найбільш типові споруди цього стилю з характерними для нього природними декоративними формами і синтезом мистецтв – це «будинок з химерами» (архітектор В Городецький) та Державний банк (архітектори О.Вербицький і О.Кабелєв) у Києві, художня школа імені І.Котляревського (архітектор. В.Кричевський) у Харкові та ін.
В.Городецький
Будинок з химерами. В.Городецький
У чому особливості модерну як архітектурного стилю проявились у цій споруді?
Українська