§14. Російська імперія в другій половині XIX ст.
1. Кримська війна
Російська імперія після Віденського конгресу (1815 р. ) відігравала активну роль у європейському житті. За свою участь у придушенні революційних та національно-визвольних рухів вона здобула собі сумнівну славу "жандарма Європи". Виконуючи жандармські функції, Росія не забувала і про свої давні плани посилення впливу на Балканах, які знаходилися під владою давнього ворога - Османської імперії.
На початку 50-х pp. XIX ст. Микола І готувався завдати Османській Імперії вирішального удару. Приводом до конфлікту стала суперечка між православним і католицьким духівництвом за право нагляду за християнськими святинями в Єрусалимі. Миколу І вкрай образило те, що турецький султан, за підтримки президента Франції Луї-Наполеона, надав перевагу католикам. Натомість російські війська окупували залежні від Туреччини дунайські князівства Молдавію та Валахію. Ці події стали початком Кримської війни (1853-1856 pp. ).
Англо-французький флот біля берегів Криму
Дії Росії викликали негативну реакцію в Європі, і вона опинилась у дипломатичній ізоляції. Попервах події на фронтах розгорталися досить успішно для Миколи І» У Синопській бухті російська ескадра під командуванням П. Нахімова знищила турецький флот, російська армія досить успішно просувалась у Закавказзі, форсувала Дунай. Ці та інші поразки поставили Туреччину у скрутне становище. Англія та Франція, не бажаючи подальшого посилення Росії, 1854 р. оголосили про вступ у війну на боці Туреччини. Згодом до них приєдналося Сардинське королівство. Росія опинилась перед загрозою війни майже на всьому периметрі свого кордону: від Заходу до Далекого Сходу. Це позбавляло її можливості успішно чинити опір об'єднаним силам провідних європейських держав. До того ж технічна відсталість (відсутність залізниць і парового флоту, застаріле озброєння), комплектування армії з неписьменних селян на основі рекрутської повинності, у більшості випадків некомпетентність офіцерського корпусу робили шанси перемоги у війни ефемерними.
Після вступу в війну союзників Туреччини основні воєнні події розгорнулись у Криму. У вересні-жовтні 1854 р. десант союзників завдав тут кількох поразок росіянам і оточив головну морську базу імперії на Чорному морі - Севастополь. Захисники бази розпочали героїчну оборону, яка тривала 11 місяців. Одначе надати дієву допомогу мужнім севастопольцям бездарне імперське командування не спромоглося. Відтак у серпні 1856 р. захисники Севастополя залишили місто.
Оборона Севастополя (фрагмент діорами)
Падіння Севастополя фактично означало поразку Росії. Новий імператор Олександр II (1855-1881 pp.) вирішив припинити війну. На Паризькому мирному конгресі (1856 р. ) переможена Російська імперія вимушена була погодитися на вимоги Англії та Франції. Найдошкульнішими з-поміж них були заборона тримати військовий флот у Чорному морі та фактичне усунення від європейських справ.
Імператор Олександр ІІ
Кримська війна наочно засвідчила відсталість миколаївської Росії та спричинила розуміння в імперських верхах необхідності подолання відставання країни від індустріальних держав Європи.
2. Реформа 1861 р. Скасування кріпосного права
Поразка Росії у Кримській війні та принизливі для неї умови Паризького мирного договору 1856 р. поставили перед імператором Олександром II складні проблеми. Однією з них було кріпосне право, оскільки Росія залишалась єдиною європейською країною, де використовувалася підневільна праця. Збереження кріпосного права у Російській імперії означало б невідворотне її перетворення в майбутньому на другорядну державу. Це, звісна річ, не відповідало амбітним планам її правителів. Кримська війна наочно продемонструвала відставання Росії від західноєвропейських країн, що загрозливо посилювалося. До того ж кріпосне право, володіння "хрещеною власністю", дуже схоже на рабство, викликало осуд своєю аморальністю.
А втім, поступове поширення в російському суспільстві думки про необхідність ліквідації кріпацтва не виключало гострих суперечок стосовно того, як це можна здійснити. Ліберали вважали за доцільне здійснити селянську реформу таким чином, щоб вона створила умови для розвитку ринкових відносин у сільському господарстві. Консерватори, які становили більшість поміщиків, погоджувалися на реформу лише як на вимушену поступку. Вони намагалися збереженням тривалої напівкріпосницької залежності селян забезпечити своє майбутнє.
Селянська реформа стала наслідком компромісу, який мав би задовольнити державні, поміщицькі та селянські інтереси. Насправді ж вона повністю не влаштовувала нікого.
19 лютого 1861 р. Олександр II затвердив "Положення", "Маніфест" та інші документи селянської реформи. "Положення" поширювалися на більшість губерній Європейської Росії, в яких налічувалося близько 25 млн кріпосних селян. За "Маніфестом" вони отримували особисту свободу і деякі громадянські права, могли найматися на роботу на фабрики й заводи. У "Положеннях" визначалися окремі питання реформи: розміри земельних наділів, повинності, викупні операції та ін. Усі селянські дореформені наділи вважалися власністю поміщика І знаходились У селян на правах землекористування. За це вони виконували на користь поміщика низку повинностей і перебували на становищі "тимчасовозобовязаних. Лише після викупу наділів селяни ставали їх власниками. До викупу селяни виконували на користь поміщика повинності у вигляді оброку. Термін викупу землі селянами чітко не визначався, а його умови передбачали, що 75-80% вартості селянського наділу грошима або цінними паперами поміщикові виплачувала держава, решту - сам селянин. Виплачена поміщикові державою сума стягувалася з селянина протягом 49 років у розмірі 6% річних. Усього селянам довелося заплатити близько 1, 5 млрд карбованців (за вартості землі близько 500 млн карбованців).
Оголошення царського маніфесту 19 лютого 1861 р
Попри те, що після реформи 1861 р. збереглися великі поміщицькі землеволодіння (ЗО тис. поміщиків мали 95 млн десятин землі, тоді як 20 млн колишніх поміщицьких селян - 116 млн десятин), деяку залежність селян від поміщиків і дріб'язкову опіку з боку селянської "общини", селянська реформа мала прогресивну сутність, оскільки ліквідувала багатовікове раб- ство і створила умови для швидкого економічного розвитку країни.
На селі розпочалося розшарування: з'являлися заможні селяни, які використовували найману робочу силу, та бідняки, які вимушені були шукати додаткових джерел заробітку. Завдяки цьому російські фабрики та заводи дістали можливість постійного припливу дешевої робочої сили. Водночас реформа сприяла збільшенню внутрішнього ринку, що стало стимулом для розвитку промислового виробництва. Внаслідок наявності цих рис селянську реформу 1861 р. вважали межею між старою та новою Росією.
3. Земська, судова, міська та військова реформи
Скасування кріпосного права потягло необхідність подальших перетворень відповідно до нових історичних умов. Ці реформи, хоч і не змінили в цілому державного ладу Росії та залишили непорушним самодержавство, створили основу для переходу від феодально-станового устрою Російської імперії до буржуазного.
У 1864 р. за земською реформою було створено виборні органи влади в масштабі губернії та повіту - земства. Земські гласні обирались із землевласників, міських виборців і представників сільських громад. Сфера діяльності земських установ обмежувалася господарськими питаннями місцевого значення: утримання шляхів, пошт, шкіл, лікарень, налагодження ветеринарної та агрономічної служби тощо. Кошти на це надходили із земського податку, яким обкладалося все населення. Одначе земські Управи не мали права вимагати виконання своїх рішень. Для Цього вони повинні були звертатися за допомогою до царських властей, головно поліції. Чиновники на місцях на свій розсуд могли призупинити будь-яке рішення земства. І все ж поява земств мала велике значення. У Російській Імперії з'явилися органи місцевого самоуправління, діяльність яких суттєво відрізнялася від панівної державно-бюрократичної системи.
На кшталт земських установ 1870 р. було перебудовано й міське самоврядування. Виборні міські думи опікувалися міським благоустроєм, охороною здоров'я та освіти.
Одним із найважливіших тогочасних перетворень була судова реформа 1864 р.
Дореформений суд був становим (тобто кожний стан мав свій окремий суд) і негласним (судові засідання відбувалися за зачиненими дверима, підсудні не мали оборонців). Суд цілком залежав від адміністрації.
Нові судові статути проголошували незалежність суду від адміністрації: суддю призначав уряд, але зняти з посади міг тільки суд. Попереднє слідство проводили судові слідчі, які не підлягали поліції. Запроваджувався суд, єдиний для всього населення. Він ставав гласним: на судових засіданнях могли бути представники преси і публіка. Вводився змагальний процес: обвинувачення підтримував прокурор, оборону - адвокат (присяжний повірений).
Кримінальні справи розглядалися за участю присяжних засідателів від усіх станів, у тому числі й від селян (присяжними не могли бути особи, що працювали за наймом, тобто робітники, слуги та ін. ). Присяжні засідателі визначали винність підсудного, а вирок виносили голова і два члени суду.
Реформа суду була найбільш послідовною реформою. Щоправда, збереглись особливі волосні суди для селянства, суди для духівництва, військові суди; обмежувалася підсудність чиновників: невдовзі жандармерії знову було надано право попереднього слідства в політичних справах, особливо важливі справи передавалися до спеціально створених урядом судових комісій; було збережено тілесні покарання для селян, каторжан, штрафних солдатів; гласність судочинства порушувалася.
У 60-х pp. з ініціативи військового міністра Д.О.Мілютіна почалися військові реформи.
Найбільше значення мала реформа 1874 p., за якою запроваджувалася загальна військова повинність; її мали відбути всі чоловіки 21-річного віку, придатні до військової служби. Терміни служби скорочувались. У піхоті строк служби встановлювався тривалістю 6 років із наступним зарахуванням у запас на 9 років. У флоті служба тривала 7 років і 3 роки в запасі. Це давало можливість значно збільшувати армію під час війни. Для осіб з освітою було встановлено менші строки служби. Поліпшилися навчання військ і підготовка офіцерських кадрів. Армія почала оснащуватися сучасними видами зброї, створювався паровий військовий флот.
Проте поряд із змінами в армії можна було бачити багато старого: командний склад залишився дворянським, збереглися муштра й побиття солдатів.
Реформи 60-70-х pp. XIX ст. стали поштовхом до швидкого й динамічного економічного та соціально-політичного розвитку Росії. Особливості реформ у Росії полягали в тому, що їх проведення повністю залежало від правлячої верхівки, вони були непослідовними й половинчастими, особливо в політичній сфері. Росія залишалась абсолютною монархією, без представницької системи, багатопартійності, чітко окреслених громадянських прав і свобод.
І все ж таки ці реформи докорінно змінили соціальну та економічну структуру Російської імперії, створили необхідні умови для її поступального розвитку.
4. Економічний розвиток пореформеної Росії
Після скасування кріпосного права у російській промисловості вільнонаймана праця почала поступово переважати над примусовою. Від середини 60-х pp. російський уряд став надавати більше підтримки приватному капіталові, передавати в його руки державні підприємства. Успішно розвивалася текстильна промисловість - виробництво бавовняних тканин зросло за 20 років удвічі. У металургії потрібно було не лише перейти на використання вільнонайманої робочої сили, а й здійснити технічне переозброєння. Виробництво металу на Уралі, старій металургійній базі імперії, у пореформені роки занепало, та дедалі більше набирала темпів металургійна та гірнича промисловість у Донецько-Криворізькому басейні.
У 60-х pp. розгорнулось активне будівництво залізниць. Уряд сприяв розвиткові машинобудування, внаслідок чого з другої половини 70-х pp. пересувний склад залізниць був переважно вітчизняного виробництва.
Промислова революція спричинила появу нових міст. Значним центром текстильної промисловості став Іваново-Вознесенськ, швидко зростало портове місто Ростов-на-Дону, найбільшим сибірським узагалі й торговельним містом став Томськ.
Відбувалися значні зміни у складі населення. Дедалі вагоміше місце в суспільстві посідали підприємці. Зростала чисельність промислових робітників, ряди яких поповнювалися селянами, Що шукали заробітків. З часом вони остаточно полишали сільське господарство і селились у містах. Умови праці робітників були вкрай тяжкими через відсутність у Російській імперії будь-якого робітничого законодавства. Сільське господарство Росії розвивалося повільно. Після падіння кріпосного права поміщикам доводилося перебудовувати свої господарства на ринкових засадах. Не всі були здатні це зробити. Частина землевласників перетворювала свої маєтки на товарно-ринкові, інші, не здатні до господарювання за нових умов, продавали свої землі.
Розшарування селянства після реформи спричинило те, що більшість на селі становили бідні та середні за рівнем достатку селяни, заможних господарів було мало.
У пореформені десятиріччя в економіці Російської імперії відбувався перехід до нової економічної моделі, заснованої на використанні вільнонайманої робочої сили. Економічний розвиток спричиняв у Російській Імперії появу передової промисловості, яка співіснувала з численними кріпосницькими пережитками на селі та самодержавною політичною системою, що позбавляла громадян елементарних демократичних прав. Це вело до численних соціальних конфліктів, які були небезпечним джерелом нестабільності в країні.
5. Суспільно-політичні рухи другої половини XIX ст.
У центрі суспільно-політичного життя Російської імперії другої половини XIX ст. знаходилися найболючіші питання - землі та волі. Реформаторські заходи влади російське суспільство сприйняло прихильно. Але невирішеність земельного питання, відсутність політичних прав і свобод викликали зростання кількості невдоволених серед різних суспільних верств.
У 1865 р. на зборах представників московського дворянства було порушено питання про запровадження в країні представницької форми правління. Імператор не вдався до репресій, оскільки не бажав псувати стосунків із впливовим московським дворянством, але відповів, що запровадження в Російській імперії конституції спричинить її розпад. Аналогічні вимоги висловлювалися земствами. У пореформений період земства стали основними центрами руху за конституцію. Внаслідок цього російський уряд розпочав політику обмеження прав земських установ.
Небажання уряду рахуватися з громадською думкою викликали поляризацію в середовищі інтелігенції, яка поповнювалася вихідцями з недворянських різночинських верств. Серед молоді, передусім студентства, поширювалися радикально-демократичні ідеї, які пропонували вирішити нагальні проблеми суспільно-політичного життя через народне повстання. Ідеологами цього напряму були М. Чернишевський, М. Добролюбов, О. Герцен. У 60-х pp. радикально налаштована інтелігенція стала створювати таємні антиурядові організації. Серед них були "Земля І воля" (1862-1864 pp. ), гурток М. Ішутіна, "Народна розправа" (1869 р. ) під керівництвом С. Нечаєва. Жорстокі репресії самодержавства спричинили перехід радикалів до тактики індивідуального терору (замах Д. Каракозова у 1866 р. на Олександра II).
На межі 60-70-х pp. у Росії відбувалося становлення ідеології революційного народництва. Це був радикально-демократичний рух, який на підставі західноєвропейських соціалістичних ідей створив власну теорію переходу Росії до соціалізму через народне повстання і селянську "общину". Вбачаючи єдину мету, теоретики народництва пропонували різні способи її досягнення. М. Бакунін (бунтарський напрям) виступав за негайну селянську революцію, яку розпочне радикальна інтелігенція. П. Лавров (пропагандистський напрям) уважав, що спершу необхідно просвітити селян, аби підготувати їх до революції. П. Ткачов (змовницький напрям) також поділяв думку, що селяни не готові до революції, але наполягав на тому, що для розкріпачення селян інтелігенція повинна захопити владу завдяки збройному перевороту і здійснити зверху необхідні перетворення.
Розгром поліцією підпільної типографії народників
Спроби народників утілити їхні плани в життя були невдалими. Жертовне "ходіння у народ" з метою пропагандистської роботи серед селян провалилося. Втративши віру в те, що селяни здатні піднятися проти самодержавства, народники вдалися до індивідуального терору. Постріл В. Засулич у генерал-губернатора Трепова (1878 р. ) започаткував хвилю замахів на вищих урядовців і навіть самого царя. Терором народники намагалися зруйнувати систему царської влади.
Відсутність бажаних результатів та урядові репресії спричинили розкол "Землі і волі", яка 1879 р. розпалася на "Чорний переділ" і "Народну волю". Члени останньої організації зосередилися на політичному терорі. У 1881 р. вони вбили Олександра II. Іронія долі полягала в тому, що в день убивства імператор схвалив пропозиції міністра внутрішніх справ М. Лоріс-Мелікова стосовно подальших реформ і заходів із запровадження в імперії представницької форми правління.
Вбивство імператора нічого не змінило в країні, хіба що погіршило становище. Престол наслідував Олександр III (1881- 1894 pp.). "Конституцію" Лоріс - Мелікова було відхилено, в країні запанувала реакція.
Імператор Олександр ІІІ
Політика контрреформ, як характеризували внутрішньополітичний курс Олександра III, мала на меті зміцнення самодержавства та обмеження політичних свобод. У країні було посилено цензуру, закрито ліберальні видання, обмежено можливості здобуття освіти для дітей з нижчих верств (циркуляр про "кухарчиних дітей" 1887 p.), посилено адміністративний контроль за земствами та міським самоуправлінням.
6. Зовнішня політика Росії
Від кінця 50-х pp. Російська імперія, усунута від європейських справ, спрямувала свою експансію на Середню Азію. Протягом 1864-1884 pp. вона вела війни за загарбання територій Кокандського та Хівінського ханств, Бухарського емірату й казахських земель. їх наслідком стало встановлення на завойованих землях російського військово-адміністративного управління. Одначе російська експансія в Середній Азії спричинила зіткнення з інтересами Англії. У 1887 р. обидві країни підписали протокол про російсько-англійське розмежування, який зупинив подальше просування Росії на південь на північно-західному кордоні Афганістану. Внаслідок російської експансії у другій половині XIX ст. до її складу увійшла велика територія Середньої Азії - від Каспійського моря до гір Тянь-Шаню та від Аральського моря до кордону з Афганістаном.
Зовнішньополітична діяльність Росії в Європі була спрямована на перегляд рішень Паризького договору 1856 р. Обережна і вміла політика міністра закордонних справ О. Горчакова дозволила Росії, використовуючи протиріччя між європейськими країнами, вийти з дипломатичної ізоляції та посилити свій вплив на Балканах. Після того як Пруссія завдала поразки Австрії (1866 р.) та Франції (1871 p. ), Росія не зустріла з їхнього боку. протидії своїм планам.
У 70-х pp. Росія відновила свій військовий флот у Чорному морі та взяла напрям на розвал Османської імперії через підтримку національно-визвольних рухів. У ті роки активізувався визвольний рух на Балканах, що його турки жорстоко придушували. Спершу Росія надавала балканським народам неофіційну підтримку, а 1877 р. оголосила війну Османській імперії. Ця війна завершилася перемогою Росії. Внаслідок російсько-турецької війни 1877-1878 pp. Туреччина визнала незалежність Румунії, Сербії, Чорногорії та надала автономно Болгарії. Одначе Берлінський трактат 1878 р. обмежив вплив Росії на Балканах та Близькому Сході.
Нове співвідношення сил, що склалося в Європі наприкінці 70-х pp., спричинило переорієнтацію в зовнішній політиці Російської імперії. На панівне становище в Європі претендувала Німеччина, яка уклала військовий союз з Австро-Угорщиною (1879 р.) та Італією (1882 p. ). Так виник Троїстий союз, Спрямований насамперед проти Росії та Франції. Це спонукало Росію шукати зближення з Францією та Англією і відмовитися від Союзу трьох імператорів, що його накинув Росії Бісмарк у 1873 р.
Запитання і завдання
1. Визначте причини й наслідки Кримської війни.
2. Чому російський уряд пішов на проведення селянської реформи 1861р. ?
3. Охарактеризуйте основні положення селянської реформи 1861р.
4. Які зміни стались у Російській імперії за земською, судовою, міською та військовими реформами ?
5. У чому полягала обмеженість реформ 60- 70-х pp. ? Яке значення вони мали для розвитку Росії?
6. Охарактеризуйте економічний розвиток пореформеноі Росії.
7. Складіть план пункту "Суспільно-політичні рухи другої половини XIX cm. " і підготуйте розповідь за ним.
8. Розкрийте особливості зовнішньої політики Російської імперії у другій половині XIX cm.
Українська