Тема 17. ПАДІННЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА
Брест-Литовський мирний договір, Конституція УНР, гетьманський переворот, Українська держава, КП(б)У
січень 1918 р., лютий 1918 р., 29 квітня 1918 р., 13 листопада1918 р.
1.Мирний договір у Брест-Литовську. Вступ військ Німеччини та Австро-Угорщини на територію УНР.
Перша війна Радянської Росії з Українською Народною Республікою (грудень 1917-1918 рр.)
Наприкінці 1917 р. виявилось, що Росія не могла далі продовжувати війну. Розпочавши переговори з державами Четверного союзу у Брест-Литовську, 2(15) грудня 1917 р. російська делегація підписала перемир’я з представниками Німеччини та Австро-Угорщини. Довідавшись про цю подію, уряд УНР звернувся до всіх воюючих держав з нотою, де проголошувалося, що петроградська влада не має права представляти на переговорах інтереси усіх народів Росії, зокрема українського. Німці збагнули, що присутність у Бресті української делегації дасть їм додаткові важелі впливу на переговорний процес. 13(26) грудня Німеччина та її союзники сповістили Центральну Раду, що вони готові мати справу з УНР у переговорному процесі.
Наприкінці грудня почалися переговори, у яких брало участь близько 400 офіційних і неофіційних представників країн-учасниць. Країни Четверного союзу визнали УНР суверенною державою, яка має право укладати міжнародні договори.
27 січня (9 лютого) 1918 р. між УНР і Німеччиною та її союзниками було підписано мирний договір, що засвідчував завершення війни між договірними сторонами без анексій і контрибуцій. Кордони між УНР і Австро-Угорщиною визнавались за угодами довоєнного часу, а з Польщею планувалось визначити їх шляхом подальших переговорів на підставі етнографічних узгоджень та з урахуванням бажань населення. Сторони відмовлялись від претензій на відшкодування збитків, спричинених війною, передбачався обмін військовополоненими та поновлення взаємних економічних відносин.
Підписання Берестейського миру. 1918 р.
Окрім того, УНР зобов’язалась поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2 млн 750 тис пудів м’яса, іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину. Німеччина і Австро-Угорщина пообіцяли надати Україні сільськогосподарську техніку, вугілля та іншу необхідну сировину і товари.
На момент підписання договору українська делегація вже знала про захоплення Києва більшовицькими військами. Вона звернулась до країн Четверного союзу з проханням надати Україні збройну допомогу проти експансії з боку радянської Росії. Центральна Рада, шукаючи порятунку для України від більшовицької експансії, віддала її під окупацію Німеччини та Австро-Угорщини. Союзники погодились, добре розуміючи, що отримати продовольство з України вони зможуть тільки за умов її окупації своїми військами.
Німецькі війська почали просуватись на територію Україні 5(18) лютого 1918 р. Згодом їх підтримали частини австро-угорської армії. Загальна чисельність окупаційних союзних військ складала 450 тис. чол. Їх наступ не зустрічав серйозного опору з боку радянських військ. 1 березня 1918 р. більшовицькі війська залишили Київ. До столиці знов повернулась Центральна Рада. Населення зустріло її стримано, оскільки вона привела з собою німецьких окупантів.
Більшовики намагались призупинити просування окупаційних військ шляхом проголошення на території України окремих регіональних «республік»: Донецько-Криворізької, Кримської, Одеської та ін. Але союзне командування не визнало їх і продовжувало наступ. Втративши владу в Україні, більшовики, розпустили Народний секретаріат і створили замість нього у квітні 1918 р. Всеукраїнське бюро для керівництва повстанською боротьбою проти німецьких і австро-угорських окупантів.
Спочатку командування німецьких і австро-угорських військ декларувало своє невтручання в українські справи, намагаючись схилити УЦР до якомога скорішого виконання договірних зобов’язань, однак дуже швидко зрозуміло слабість Центральної Ради та безперспективність співробітництва з нею.
На початку квітня головнокомандувач німецьких військ в Україні видав наказ, яким українські селяни попереджались, щоб вони не брали більше поміщицької землі, ніж можуть засіяти і водночас їм заборонялось перешкоджати поміщикам у засіві землі. При спільному обробітку землі поміщиками і селянами урожай ділився між ними порівну. Центральна Рада розцінила цей наказ як пряме втручання у внутрішні справи України, видавши спеціальну резолюції, де засудила ці дії.
Проте, наприкінці квітня, незважаючи на позицію Центральної Ради, німецьке командування оголосило про утворення військово-польових судів над українськими громадянами. Центральна Рада заявила протест проти такого рішення. Тоді 26 квітня німецьке командування в Україні одержало від імператора Вільгельма ІІ дозвіл на зміну українського уряду.
Ускладнення відносин між Центральною Радою і союзними військами відбувалось на тлі загострення внутрішньополітичної ситуації в Україні, швидкої втрати УЦР авторитету серед населення та політичних сил. Заможні верстви особливо дратувала соціалістична фразеологія лідерів Центральної Ради і водночас викликала тривогу проголошена урядом націоналізація великої земельної власності. Вони почали апелювати до командування союзних військ з проханням захистити їх від селянських погромів та свавілля Центральної Ради. Такі звертання знаходили підтримку у німецького та австро-угорського керівництва.
Наростаючий конфлікт з Центральною Радою зблизив окупаційний режим з консервативними колами України.
2. Гетьманський переворот
В умовах наростаючого конфлікту з німецькими та австро-угорськими військами і посиленням внутрішньої політичної кризи Центральна Рада намагалась зміцнити свою соціальну опору за рахунок проведення демократичної реорганізації українського суспільства. Але в Україні на той час не існувало реальних можливостей для розбудови демократичної держави. Про це красномовно свідчив той факт, що 28 квітня, напередодні прийняття Основного Закону УНР, в зал засідань Центральної Ради вдерлися німецькі солдати. Вони провели обшук і заарештували декілька українських міністрів котрих звинуватили у зв’язках з вигаданим “Союзом порятунку України ”, який начебто винен у зникненні деяких підприємців, прихильних до окупаційного режиму.
29 квітня 1918 р. на останньому засіданні Центральної Ради було прийнято Конституцію УНР, яка проголошувала УНР суверенною, незалежною державою. Населенню надавалися широкі громадянські і політичні права незалежно від статі, віросповідання, національності, рівня освіти, майнового стану. На цьому ж засіданні Центральної Ради М.Грушевський був обраний президентом УНР. Проте практичного значення для українського державотворення ці події не мали, бо через кілька годин після них Центральна Рада була розігнана окупантами і припинила своє існування.
Причини падіння Центральної ради
Поясніть та проілюструйте кожну з наведених причин відомими вам фактами.
Отже, спроба створити демократичну Українську Народну Республіку завершилась поразкою. Ініціатива державотворення перейшла до консервативно-монархістської опозиції на чолі з генералом П.Скоропадським.
Знайомимось ближче
Павло Петрович Скоропадський (1873-1945) -
визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, гетьман
України. Походив із стародавнього українського козацько-шляхетського
роду. Народився у м.Вісбаден (Німеччина). Дитячі роки провів на
Чернігівщині. Навчався у привілейованому Петербурзькому пажеському
корпусі. Служив у царській армії. Брав участь у російсько-японській
війні 1904-1905 рр. За виявлений героїзм нагороджений золотою
Георгіївською зброєю, дослужився до звання генерал-лейтенант та згодом
був призначений флігель-ад’ютантом російського імператора Миколи ІІ. Після краху російської монархії, відчувши себе вільним від моральних
обов’язків перед царським престолом, він почав цікавитись українським
політичним життям, шукати можливості прислужитися Україні. Проте
Центральна Рада остерігалася авторитетного генерала, який мав значний
вплив на військо. Взаємовідносини між лідерами Центральної Ради та
П.Скоропадським ще більше загострились після обрання його отаманом
Вільного козацтва. П.Скоропадський не сприймав поглядів керівників Центральної Ради
стосовно розбудови української державності. Наприкінці 1917 р. на цьому
ґрунті він подав у відставку з посади командувача Українським корпусом і
покинув військову службу. За погодженням з німецькою військовою владою 29.04.1918 р. в Києві
була проголошена Українська Держава на чолі з гетьманом П.
Скоропадським. 14.11.1918 р. він проголосив федерацію Української
Держави з майбутньою не більшовицькою Росією, створюючи тим самим єдиний
фронт боротьби з радянською владою. Це стало формальним приводом
протигетьманського повстання. Намагаючись уникнути братовбивчої війни
серед українців, 14.12.1918 р. він підписав зречення від влади і
емігрував до Німеччини. У 1926 р. за його сприянням в Берліні був
створений Український Інститут. У 1937 р. у нацистський Німеччині
засновано Союз гетьманців-державників (СГД) на чолі з П.Скоропадським.
Під час Другої світової війни сприяв звільненню українських
військовополонених з німецьких концтаборів, українських політичних
лідерів. Наприкінці війни, потрапивши під бомбардування на ст.Плеттінг у
Баварії, П.Скоропадський дістав смертельне поранення.
Консервативна опозиція створила власну політичну організацію – Українську народну громаду – і розгорнула підготовку до встановлення в Україні автократичної влади. Вона, спираючись на заможні верстви населення, вважала, що вихід з кризового стану для України можливий лише за умов створення монархічної форми державного правління з жорсткою централізованою владою.
П.Скоропадський зустрівся з представниками німецької окупаційної адміністрації і заручився їх підтримкою на усунення Центральної Ради від влади. Опозиціонери, готуючись до перевороту, почали формувати офіцерські загони та направляти своїх агітаторів в усі військові частини. 29 квітня 1918 р. у приміщенні київського цирку розпочав свою роботу Всеукраїнський хліборобський конгрес, де взяло участь близько 8 тис делегатів, переважно селян з 8 українських губерній. Делегати конгресу одностайно обрали П.Скоропадського Гетьманом всієї України. Того ж дня було оприлюднено “Грамоту до всього Українського Народу. Скоропадський ліквідував УНР і проголосив Українську державу.
Звернімося до джерел 
З грамоти П.Скоропадського «До всього українського народу» Громадяни України! Вам, козаки та громадяни України, відомі події останнього часу, коли джерелом лилася кров кращих синів України і знову і знову відродившаяся Українська Держава стояла коло краю загибелі.Спаслася вона, дякуючи могутньому підтриманню центральних держав, які, вірні своєму слову, продовжують і по цей час боротись за цілість і спокій України. При такій піддержці у всіх зародилась надія, що почнеться відбудування порядку в Державі й економічне життя України війде, врешті, в нормальне русло. Але ці надії не справдились. Бувше Українське Правительство не здійснило державного будування України, позаяк було зовсім нездатне до цього. Бешкети і анархія продовжуються на Україні, економічна розруха і безробітниця збільшуються і розповсюджуються з кожним днем і врешті для багатющої колись-то України встає грізна мара голоду. ...Цією грамотою я оголошую себе Гетьманом всієї України. Права приватної власності – як фундаменту культури і цивілізації, відбудовуються в повній мірі, і всі розпорядження бувшого Українського уряду, а рівно Тимчасового уряду російського, відмінюються і касуються. Відбувається повна свобода по зробленню купчих по купівлі-продажі землі. Поруч з цим будуть прийняті міри по відчуженню земель по дійсній їх вартості від великих власників, для наділення земельними участками малоземельних хліборобів. Рівнозначно будуть твердо забезпечені права робітничого класу. В області економічній і фінансовій відбувається повна свобода торгу й відчиняється широкий простір приватного підприємства й ініціативи... У зв’язку з якими подіями з’явився цей документ, кому він адресований? Які рішення він оголошує? Кому тепер належить влада? Які соціально-економічні заходи передбачає гетьманський уряд як першочергові? Що ви можете сказати про його соціальну опору, виходячи з тексту? |
3. Внутрішня та зовнішня політика Української Держави і ставлення до неї в суспільстві
Після перевороту П.Скоропадський видав «Закон про тимчасовий державний устрій України», в якому підкреслювалося, що до обрання парламенту, законодавча влада зосереджувалася в руках гетьмана. Строки і порядок скликання парламенту не визначалися. Гетьман залишав за собою всю повноту виконавчої і судової влади.
Гетьман П.Скоропадський зі своїм оточенням
Основу гетьманського уряду складали помірковані консервативно налаштовані чиновники, військові та громадські діячі. Вони вважали, що Українська держава має забезпечити політичну стабільність яка ґрунтуватиметься на засадах приватної власності. Внутрішня політика гетьманату була спрямована на зміцнення Української держави, в якій мали домінувати інтереси заможних верств населення. Головою гетьманської Ради міністрів став Ф.Лизогуб – полтавський поміщик, міністром закордонних справ – Д.Дорошенко, міністром освіти та мистецтв – М.Василенко, міністром юстиції – М.Чубинський.
Головним завданням гетьманської адміністрації стало створення дієздатної державної влади, ліквідація анархії, налагодження господарського життя. Чиновницький апарат наводив порядок авторитарними та репресивними методами. По Україні прокотилась хвиля арештів, покарань, розстрілів. У першу чергу під них підпали ті, хто ще недавно очолював місцеві органи влади і здійснював конфіскацію поміщицьких земель. Значна увага приділялась створенню збройних сил. Почали відкриватись спеціальні школи підготовки офіцерських кадрів, була розгорнута робота по формуванню 8 корпусів і декількох кінних дивізій. Водночас гетьман заборонив військовим вступати до партій та політичних об’єднань, брати участь у мітингах і маніфестаціях.
Одним з перших актів нової влади стала реставрація поміщицького землеволодіння, яке мало забезпечити державу товарним хлібом. У липні 1918 р. гетьман прийняв закон «Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства». За ним селянські господарства фактично віддавались у розпорядження поміщиків, які одержали право на примусове використання у своїх маєтках реманенту селян. Останні почали вдаватись до страйків на польових роботах, але влада карала їх за це тюремним ув’язненням. Намагаючись зняти напругу, гетьман пообіцяв вжити заходів до викупу землі у великих власників з метою наділення нею сільської бідноти. Але далі обіцянок справа не пішла.
Всі події українського життя відбувались на фоні наростаючих вимог з боку окупаційних військ відносно поставок продовольства і сировини до Німеччини та Австро-Угорщини, угоду про які П.Скоропадський підписав з урядами союзних держав. В Україні розгорнулась справжня війна гетьманських і окупаційних військ проти селян. Але задовольнити вимоги окупантів гетьману не вдалося.
Складною була ситуація у промисловості, яка опинилась за роки війни майже у повному занепаді. Велика кількість підприємств була зруйнована, на їх відбудову не вистачало коштів. Влада примушувала робітників за мізерну плату працювати інтенсивніше. Серйозною загрозою для багатьох трудових колективів стало закриття підприємств, з яких сировина вивозилась до Німеччини. У травні 1918 р. в Києві відбувся з’їзд представників промисловців, фінансистів і поміщиків. Під його тиском уряд перейшов у наступ на права робітників, скасувавши 8-годинний робочий день, обмеживши свободу профспілкової діяльності та заборонивши страйки.
Таким чином, тягар виходу з економічної кризи було перекладено на плечі трудящих. Проте, надзвичайні заходи дали владі можливість змінити загальну ситуацію на краще. Почала формуватись національна банківська система, а нововведена грошова одиниця – гривня – виявилась досить стабільною. Вдалося відновити роботу залізничного транспорту.
Великі зрушення сталися в освітньо-культурницькій сфері. Результатом цієї діяльності стало відкриття майже 150 українських гімназій. В інших навчальних закладах, де викладання здійснювалось російською мовою вводилось обов’язкове вивчення українських предметів. За часів Гетьманату були відкриті численні культурні та просвітні установи. Широкого розмаху набрало розгортання видавничої справи. Було здійснено українізацію державного апарату. В усіх установах і військових частинах були започатковані курси українознавства.
Звернімося до джерел
Історик Т.Гунчак про соціально-економічну політику П.Скоропадського «…гетьманська політика з самого початку наставила проти себе широкі маси українського населення… Політика Скоропадського та його оточення, його сумнозвісні карні експедиції посилили соціальний аспект революції та водночас послабили наголос на національній самостійності». У чому бачить історик основний сенс заходів уряду української держави? Як він оцінює її наслідки? Чи погоджуєтесь ви з такою оцінкою? |
Водночас уряд Української держави здійснював активну зовнішню політику. Пріоритетний характер мали стосунки з центральними країнами. Гетьман вимушений був враховувати присутність союзних військ в Україні. Проте, він вміло грав на протиріччях між Німеччиною та Австро-Угорщиною, військовими і дипломатами. Зміцненню позиції гетьмана сприяв його візит до Німеччини і переговори з Вільгельмом ІІ влітку 1918 р.
Важливе місце в українській дипломатії приділялось відносинам з радянською Росією. У відповідності до Брестської угоди Україна і Росія мали підписати між собою договір про припинення війни. Така домовленість була досягнута у червні 1918 р. Окрім того, між Україною і Росією відновились транспортні та поштово-телеграфні зв’язки. Українська держава отримала право відкрити консульства у багатьох російських містах.
Найбільші протиріччя і складності у відносинах між Україною і радянською Росією виникли з проблеми кордонів, яку до кінця розв’язати не вдалося. По відношенню до Румунії, яка захопила Бессарабію, П.Скоропадський проводив політику активного тиску. Він заборонив ввозити до країни агресора продовольство та промислові товари. Жорстку політику гетьман здійснював і відносно Польщі, оскільки вона порушувала домовленості щодо розподілу спірних українсько-польських земель.
Дипломатія П.Скоропадського сягала значно дальше союзних та сусідніх держав. Гетьманат доклав значних зусиль аби встановити міжнародні відносини з США, Великобританією, Францією, Швецією тощо. Українська держава налагодила стосунки з 13 країнами світу. Отже, Україна впевнено виходила на міжнародну арену. За короткий час сталися позитивні зрушення і в економічному житті держави. Але методи жорсткого адміністрування, тиску і репресій викликали незадоволеність широких верств українського населення.
Особливою активністю відзначалось селянство, яке не хотіло віддавати владі задурно врожай, розгорнувши збройну боротьбу проти гетьманських та окупаційних військ, що здійснювали постійні реквізиції. Влітку 1918 р. великих масштабів набули селянські виступи у Звенигородському і Таращанському повітах. Німці вимушені були кинути проти повстанців свої кращі частини з панцирниками і навіть авіацією. Згодом до збройної боротьби приєднались селяни Бердичівського, Васильківського, Канівського, Сквирського, Уманського та ін. повітів. На Правобережжі повстанці нараховували понад 40 тис. чол. Селянські загони були добре озброєні, мали кулемети та гармати.
Восени 1918 р. селянські виступи охопили Катеринославщину і Північну Таврію. Тут розгорнулася селянська збройна боротьба проти гетьманської адміністрації та німецьких і австрійських військ під керівництвом Н.Махна.
Проти повстанців було кинуто урядові війська, але селянські загони уникали відкритих боїв. Маючи підтримку місцевого населення, вони діяли зненацька, нападали невеличкими загонами на противника, завдавали йому втрат і швидко зникали. Трофеями відбитими в окупантів вони щедро ділилися з місцевим населенням. У листопаді 1918 р. збройні загони махновців складали серйозну силу. За півроку боротьби з повстансько-партизанським рухом окупаційні війська втратили в Україні 19 тис. солдатів та офіцерів.
Проти гетьманського режиму боролись і робітники. Так, у липні і серпні 1918 р. припинили роботу близько 200 тис. залізничників. Це істотно позначилося на вивозі продовольства та сировини в Німеччину і Австро-Угорщину.
Складними були взаємовідносини гетьманського режиму з політичними партіями. Їх лідери звинувачували П.Скоропадського у тому, що він надавав перевагу у формуванні уряду царським чиновникам, а не українським політикам. Зрештою опозиційні партії на початку серпня 1918 р. створили новий блок під назвою – Український національний союз (УНС). Головою УНС обрали В.Винниченка, який не маючи достатніх збройних сил для боротьби з режимом П.Скоропадського, вступив у переговори з українськими більшовиками, та їх російськими однопартійцями. Раднарком обіцяв допомогти УНС, коли той почне повстання проти гетьмана.
Більшовики, кількість яких в Україні зменшилась, вирішили створити всеукраїнський партійний центр. 5-12 липня 1918 р. в Москві відбувся І з’їзд Компартії більшовиків України як складової частини РКП(б). З’їзд прийняв рішення про формування військово-революційних комітетів на місцях для організації робітників і селян на боротьбу за відновлення більшовицької влади в Україні.
Посилення опозиції гетьманському режиму з боку різних політичних сил України свідчило про відсутність у нього широкої соціальної опори.
Українська Держава. Утворення Директорії та відновлення УНР (травень-листопад 1918 р.)
4. Анулювання Брестського миру і наступ військ РСФРР на Україну.
На початку листопада 1918 р. у Німеччині, виснаженій війною на два фронти, сталася революція. Уряд радянської Росії швидко відреагував на ці події і 13 листопада анулював Брестський мирний договір, за яким більшовицька влада визнавала самостійність УНР.
Звернімося до джерел
Із постанови ВЦВК про анулювання Брест-Литовського мирного договору. 13.11. 1918 р. Всім народам Росії, населенню всіх окупованих областей і земель. |
Через чотири дні російський Раднарком, разом з ЦК РКП(б), створили Революційну військову раду, на яку покладалась підготовка збройного походу в Україну. Наприкінці листопада більшовики, намагаючись представити воєнні дії проти України як внутрішню боротьбу різних політичних сил, створили Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який повністю був підпорядкований російському Раднаркому. 29 листопада цей уряд опублікував маніфест, де закликав український народ розгромити контрреволюцію і встановити радянську владу. Водночас Росія почала просування своїх військ на територію України. Разом з ними діяли створені у нейтральній зоні між Росією і Україною Перша та Друга українські дивізії, які перебували під керівництвом більшовиків. Війна між Росією та Україною відновилась і почала набирати широких масштабів.
Члени Тимчасового робітничо-селянського уряду України. 1919 р.
Українська