Тема 13. РОЗГОРТАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
Національна ідея, національно-демократична революція, самостійники, Українська Центральна Рада, Вільне козацтво
4 березня 1917 р., 19 березня 1917 р., квітень 1917 р.
1. Початок Української революції
Національна революція охопила всі українські землі і була продуктом розпаду Російської імперії та Австро-Угорської монархії, які перебували у стані війни одна з одною. Але основні події початку Української революції, пов’язані з розпадом Російської імперії і революційними подіями, що її охопили. Невдачі царської армії на фронтах і злигодні, обумовлені війною, стали безпосереднім поштовхом до революції.
Головною передумовою наростання революційних процесів стала загальна соціально-економічна криза. На початку 1917 р. став очевидним розвал промисловості, транспорту, сільського господарства. Голова державної думи М.Родзянко писав царю: ”Становище Росії катастрофічне і водночас глибоко трагічне...” Фантастично зросла заборгованість Росії країнам Антанти. Тільки відсотки за борги перевищували весь довоєнний річний бюджет.
За економічною кризою насунулась політична. Масове зубожіння населення викликало незадоволеність царською владою. 8 березня (23 лютого) 1917 р. у Петрограді почалися масові протестні акції. Населення столиці Російської імперії вимагало від влади підвищити життєвий рівень та припинити війну. До цих виступів приєднались солдати Петроградського гарнізону, які чекали відправлення на фронт. 12 березня (27 лютого) повсталі створили Петроградську раду робітничих і солдатських депутатів. 15 березня (2 березня) російський цар Микола ІІ зрікся престолу і влада перейшла до Тимчасового уряду. В Росії перемогла Лютнева демократична революція. Влада перейшла до Тимчасового уряду. Крах російський монархії призвів до лібералізації суспільно-політичного і культурного життя. Всі мешканці Росії отримали основні права і свободи, а також індивідуальні національно-культурні права. Втягнутою в революцію опинилась і Наддніпрянська Україна.
Тимчасовий уряд передав владу у губерніях і повітах у руки новопризначених комісарів. На місцях стали створюватись нові органи влади - громадські ради та їх виконавчі комітети. За соціальним складом у них переважали представники торговельно-промислової буржуазії та інтелігенція, за партійним – більшість складали кадети.
Водночас з органами влади Тимчасового уряду в Україні, так само як і в Росії, стали виникати місцеві ради робітничих і солдатських депутатів. У першій половині березня 1917 р. їх нараховувалось в Україні 43, вони переважно створювались у промислових районах. Їх засновниками були в основному загальноросійські соціалістичні партії есерів і соціал-демократів.
У багатьох містах Наддніпрянської України відгуком на російську революцію стали багатотисячні демонстрації під національними синьо-жовтими прапорами. Демонстранти вийшли на вулиці Києва, Полтави, Одеси, Харкова, Чернігова з транспарантами “Автономію Україні”, “Хай живе федеративна республіка”, “Вільна Україна у вільній Росії”.
Проте, в Україні були і більш радикально налаштовані політичні сили, які вимагали самостійності. Вони так само брали участь у маніфестаціях під гаслами “Хай живе самостійна Україна”, “Самостійна Україна з гетьманом на чолі”.
Національна ідея гуртувала різні соціальні верстви українського народу. В умовах наростаючої демократизації для українського суспільства з’явився шанс відновити свою державність. В Україні наростала національно-демократична революція.
Звернімося до джерел 
Сучасний історик Валерій Солдатенко про характер Української революції «…За характером Українська революція була національно-демократичною, у своїй стратегічній меті органічно поєднувала завдання національного відродження і державотворення із необхідністю соціальних зрушень в інтересах широких мас українства. Провідники революції мали на меті забезпечити всі можливості для повнокровного розвитку українського народу, для вільної та ефективної життєдіяльності кожного члена суспільства» Що визначає характер революції? Чому історик вважає Українську революцію національно-демократичною? Які дві групи завдань вона поєднувала? |
2. Політичні партії в підросійській Україні
Розвиток революційних подій в Україні залежав від того, за якою політичною силою піде населення. Усвідомлюючи це, всі політичні сили, політичні партії та організації розгорнули боротьбу за вплив на населення.
На початку 1917 р. на політичній арені України були представлені як загальноросійські (кадети, меншовики, більшовики), національні (польські, єврейські та ін.), так і власне українські партії. Наймасовішою була Українська партія соціалістів-революціонерів, до якої від українських лібералів перейшов навіть М.Грушевський. Головними завданнями есери вважали перебудову капіталістичного ладу на соціалістичний, глибокі аграрні перетворення в інтересах селянства, автономію України у складі Російської федеративної демократичної держави.
Другою за чисельністю і впливом політичною партією в Україні була Українська соціал-демократична робітнича партія з лідерами В.Винниченком, С.Петлюрою, М.Порш, Б.Мартосом та ін. УСДРП виступала за демократичний розвиток України з соціалістичною перспективою у складі федеративної Росії.
В.Винниченко
С.Петлюра
Ліберально налаштована частина української інтелігенції була об’єднана у лавах Української партії соціалістів-федералістів, до складу якої входили авторитетні діячі українського руху, як С.Єфремов, Д.Дорошенко, О.Лотоцький та ін.
С.О.Єфремов
Д.І.Дорошенко
Активно діяло Товариство українських поступовців (ТУП), реорганізований у Союз українських федералістів – автономістів, які перебували на поміркованих позиціях і прагнули створити автономію України на федеративних засадах у складі Росії.
Представницями радикальної течії національного руху вважались Українська народна партія (УНП) та новостворена Українська партія самостійників – соціалістів, ідеалом для яких була «непідлежна Україна-Республіка вільних людей, вільної праці».
Самостійники – радикальної течія українського національний руху, що виступала за створення незалежної української держави
Звернімося до джерел
Історики О.С.Рубльов, О.П.Реєнт про політичні сили В Наддніпрянщині напередодні революції Таким чином, в авангарді Української національно-демократичної революції перебували партії, що могли акумулювати революційний потенціал широких верств суспільства, зацікавлених у докорінній зміні національних і соціально-економічних відносин. І тому на першому етапі діяльності Центральної Ради існували реальні підстави для консолідації сил, які уособлювали інтереси всього українського суспільства». Як оцінюють історики політичну ситуацію у Наддніпрянській Україні на початку 1917 року? Чи погоджуєте ви з ними? Чому? |
3. Утворення Центральної Ради
Незважаючи на розбіжності та суперечності щодо майбутнього України, лідери різних політичних осередків дійшли згоди і поєдналися для створення єдиного керівного органу, який мав очолити боротьбу за відродження української державності.
В результаті, за ініціативою українських самостійників і тупівців, 4 (за новим стилем 17) березня 1917 р. у Києві було проголошено створення Української Центральної Ради (УЦР). Вона виникла як громадський політичний центр, до складу якого, увійшли: партії самостійницького спрямування, Українська партія соціалістів-революціонерів, Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія соціалістів-федералістів, студентські спілки, військові організації, представники духовенства, творчої інтелігенції та ін.
Головою Української Центральної Ради 7 (20 березня) було обрано Михайла Грушевського, про якого відомий громадський діяч Д.Дорошенко зазначав, що ”ніхто в даний момент не підходив більше для ролі національного вождя, як Грушевський, ніхто навіть і рівнятися не міг із ним щодо загального признаного авторитету й тої поваги, якою оточувало його все українське громадянство”.
Знайомимось ближче
Михайло Сергійович Грушевський
(1866-1934) історик, літературознавець, публіцист, громадсько-політичний
діяч, лідер українського національно-визвольного руху першої чверті ХХ
ст. Народився у м. Холмі (нині територія Польщі). По закінченні
Київського університету проводив дослідницьку роботу в наукових
установах Львова і Києва. Водночас брав активну участь в
громадсько-політичному житті: один із засновників
Національно-демократичної партії в Галичині, а згодом Товариства
українських поступовців. Неодноразово був заарештований царським урядом. У 1917 р. обраний Головою Української Центральної Ради, яку очолював до останніх днів її існування. У квітні 1919 р. М.Грушевський залишив Україну і виїхав до Праги, де
зосередився на науковій роботі. У 1924 р. повернувся до України, був
обраний академіком і працював в галузі вітчизняної та всесвітньої
історії. Автор найважливіших праць: ”Історія України – Руси”, ”Нарис
історії українського народу”, ”Історія української літератури” та ін., в
яких зазначав, що українське життя повинно насамперед знайти себе,
з’ясувати свої можливості, завдання й інтереси, брати для себе все, що
може бути корисним. Закликав не просто шукати ідеалів у минулому, а
вирішувати національне питання в дусі справжнього демократизму, в
інтересах народних мас. Помер М.Грушевський у 1934 р., похований у Києві.
З перших днів існування УЦР її авторитет серед українського народу почав швидко зростати, оскільки вона обстоювала близькі для нього соціалістичні ідеї та національно-територіальну автономію. Ці ідеї стали для УЦР програмними. Проте її лідери певний час свідомо ухилялись від обговорення гострих соціально-економічних питань, дотримуючись гасла “Національна справа перш за все – соціальна потім”. Вони побоювались, що зосередженість на соціальних аспектах може розколоти національний рух. Подальший розвиток політичної ситуації в Україні показав хибність такої політики. Вона обернулась для УЦР втратою соціальної підтримки серед трудящих верств українського населення.
Звернімося до джерел
З відозви Центральної Ради “До українського народу ” 9(22) березня 1917р. Народе український! Впали вікові пута. Прийшла воля всьому
пригніченому людові, всім поне¬воленим націям РОСІЇ. Настав час і твоєї
волі й пробудження до нового вільного, творчого життя після більш як
200-літнього сну. |
Українська революція швидко набирала силу. Вже 19 березня (по новому стилю 1 квітня) 1917 р. відбулася маніфестація, в якій брало участь 100 тис. осіб. Під українськими прапорами йшли військові, студенти, учні, робітники. На майдані Міської ради М.Грушевський виголосив промову, в якій закликав домагатися автономії України.
Маніфестація на Софійському майдані. Київ, 1917 р.
Демонстрація завершилась на Софійській площі, де відбулося народне віче. Воно прийняло резолюцію.
Звернімося до джерел
Резолюція Мітингу українського населення Києва 19 березня (1 квітня) 1917 р. Ми, Українці, зібрані у Києві 19 березоля на першім Українськім
Святі Свободи, вітаємо відновлення народовластя, знищеного царським
деспотизмом і одностайно постановляємо:
Піддержувати Центральне Правительство, помагаючи йому всіма силами
забезпечити новий свобідний лад від всяких ворожих заходів, в твердім
переконанню, що воно далі прикладатиме усі сили для укріплення свободи і
демократизму; |
Одночасно виникли Українські Національні Ради в Петрограді (голова О.Лотоцький) та Москві (голова О.Саліковський), які налагодили тісні зв’язки з Центральною Радою.
Початок визвольних змагань українського народу. Утворення Української Народної Республіки (березень 1917 - березень 1918 рр.)
4. Початок українізації армії
Боротьба за відродження української державності не могла бути успішною без формування національних збройних сил. Ініціаторами їх створення виступили самостійники. Вони розгорнули активну агітаційну роботу серед українців, мобілізованих до російської армії, які брали участь у Першій світовій війні з метою добитись українізації армії.
М.Міхновський
У березні 1917 р., з ініціативи М.Міхновського, були проведені перші збори українських старшин і вояків київського гарнізону, де проголошено створення Української військової ради. Вона, у свою чергу, сформувала Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка та Український військовий організаційний комітет. Клуб взяв на себе ідеологічну роботу, а комітет розгорнув організаційно-технічну підготовку українських збройних сил.
В гарнізонах за участю національно свідомих вояків стали проводитись збори та формуватись військові товариства. У квітні у Києві, Тернополі, Харкові, Катеринославі та інших містах України відбулись військові збори, що супроводжувались маніфестаціями під національними прапорами за участю військових. Національний рух охопив військові частини Західного фронту. Тут утворилась Українська фронтова рада на чолі з С.Петлюрою.
В середині квітня на київському етапному пункті, під впливом агітаційної роботи самостійників солдати-українці перед відправкою на фронт вирішили не розчинятися в багатонаціональних військових формуваннях, а йти на війну у складі єдиного українського полку імені Богдана Хмельницького. Полк нараховував понад 3,5 тис. вояків. З цих подій почалось розгортання українських національних збройних сил.
Подальший розвиток революції сприяв відродженню давніх козацьких традицій у створенні збройних формувань місцевої самооборони. Разом з революцією українське суспільство почала охоплювати анархія. Особливо це відчувалось у сільській місцевості, де населення було вимушене дбати про самозахист. З цією метою почали створювати Вільне козацтво.
Вільне козацтво – добровільні військово-міліцейські формування для захисту української державності та охорони правопорядку
Перший кіш Вільного козацтва виник у квітні 1917 р. у Звенигородському повіті на Київщині. Згодом такі формування почали формуватись із національно свідомих селян і робітників віком старше 18 років за територіальним принципом на Лівобережжі, Волині, Запоріжжі та інших регіонах України.
Для заснування козацького загону ініціативна група мала зібрати не менше 20 чоловік, список яких затверджувався місцевою адміністративною владою. Умови прийому нових членів козацької громади були досить жорсткими. Кожен кандидат складав іспит козацькій старшині на знання статуту й інструкцій, а також давав урочисту присягу. Зарахування в козаки здійснювалось за рекомендацією трьох членів товариства, які мали відповідати за подальші вчинки свого підопічного. Ніякої плати за охорону громадського порядку козаки не одержували.
Основним підрозділом Вільного козацтва була сотня, що формувалась з громадян одного села або міста. Сотні об’єднувались у курінь, курені – в полк, а полки цілої округи утворювали кіш. Такі формування очолювала виборна старшина. Вищим органом товариства були загальні збори.
Козацтво брало активну участь у громадському житті. Воно видавало журнали і брошури, поширювало газети і літературу, організовувало проведення лекцій, читань і концертів, вистав військово-патріотичних та спортивних заходів тощо. Почесним отаманом Вільного козацтва став М.Грушевський, головою військових формувань - П.Скоропадський, а наказним отаманом – І.Полтавець-Остряниця.
У постановах, прийнятих на з’їздах Вільного козацтва, чітко зазначалась його головна мета – підтримувати демократичний устрій у суспільстві, боротися з ворогами українського народу, не допускати братовбивства, забезпечувати правопорядок.
а) Крах російський монархії привів до………
б) …1917 року у Києві було проголошено створення Української Центральної Ради
Українська