Тема 15. ЗАГОСТРЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ, ЕКОНОМІЧНОЇ ТА СОЦІАЛЬНОЇ СИТУАЦІЇ В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У ЛИПНІ-ЖОВТНІ 1917 р.
Популізм, радикалізм, з’їзд народів Росії
липень 1917 р., серпень 1917 р., серпень 1917 р.
1. Зміни у політичних настроях населення
Події початку липня 1917 р. продемонстрували українському суспільству, що Центральна Рада виявилась не готовою до рішучих дій, до розгортання боротьби за повну незалежність України. Саме таких дій вимагали від неї самостійники, які залишились незадоволені компромісом Центральної Ради і Тимчасового уряду.
Самостійники відмовились визнавати ІІ Універсал і почали готувати збройний виступ українських військових частин, розміщених у Києві, з метою примусити Центральну Раду проголосити самостійність України. Цей план підтримало близько 5 тис. українських вояків, які об’єднались у Другий український полк ім. Павла Полуботка.
В ніч з 4 на 5 (з 17 на 18) липня 1917 р. без узгодження своїх дій з Центральною Радою, яку вони визнавали вищим законодавчим органом влади в Україні, самостійники виступили проти Тимчасового уряду. Повстанці захопили у Києві військовий штаб, комендатуру, банк і виставили охорону біля державних установ та важливих об’єктів.
Звернімося до джерел 
План дій 2-го Українського полку ім. П.Полуботка з 4 на 5 липня 1917 р. Ми, українці-козаки, не хочемо мати свободи тільки на папері, або півсвободи. По проголошенні І Універсалу (ми II Універсалу не визнаємо) ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Задля цього всіх росіян і ренегатів, які гальмують українську роботу, скидаємо з постів силою, не рахуючись з російським урядом. Визнаючи Центральну Раду за свій найвищий уряд, ми поки що виганяємо зрадників з України без її відома. Коли все опануємо силою, тоді цілком підпорядковуємося Центральній Раді. Тоді вона порядкуватиме у Києві і на всій Україні, як у власній хаті. Хто автори документу? За яких обставин його створено? До кого звертається документ? Чи є оцінки, наведені в документі, об’єктивними? Чому? В чому відмінність позиції самостійників від позиції УЦР? |
Генеральний секретаріат відразу засудив дії заколотників і направив проти них вірні Центральній Раді війська. Це викликало серед повстанців розгубленість, вони почали здавати позиції і залишати Київ. Згодом, урядові війська оточили залишки заколотників і після короткого бою біля села Грушки під Києвом роззброїли їх. Організаторів збройного виступу ув’язнили і довгий час тримали під слідством, усунувши їх від політичної діяльності напередодні доленосних для України подій.
Після невдалої спроби більшовицького перевороту на початку липня 1917 р. у Петрограді, Тимчасовий уряд вжив заходів на зміцнення своєї влади. В тилу і на фронті вводилась смертна кара. Уряд почав згортати завоювання Лютневої демократичної революції: вводилась цензура, посилився контроль за діяльністю окремих партій.
Звичайно, що такі зміни у політичному житті Росії не могли не позначитись на її взаємовідносинах з Україною. Наприкінці липня у Києві відбулась провокація з боку російських військових частин, які обстріляли вояків українського полку ім. Б.Хмельницького, що відправлялись на фронт. В ході інциденту двадцять богданівців було вбито і багатьох поранено. Водночас, в російській пресі розгорнулись наклепи на окремих діячів Центральної Ради. Їх безпідставно звинувачували у таємних зносинах з правлячими колами Австро-Угорщини та Німеччини.
На цьому тлі Тимчасовий уряд почав переглядати свої обіцянки Центральній Раді та угоди, що були підписані з нею раніше. Зокрема, він категорично відкинув “Статут Генерального секретаріату”, розроблений Центральною Радою і замінив його «Тимчасовою інструкцією для Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні».
Звернімося до джерел
З «Тимчасової інструкції для Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні» від 4 серпня 1917 р. 1. ...На час до вирішення справи про місцеве врядування Установчими
Зборами по справах місцевого врядування Україною вищим органом
Тимчасового уряду є Генеральний Секретаріат, котрого призначає
Тимчасовий уряд по пропозиціях Центральної Ради. |
Отже, за інструкцією Генеральний секретаріат визнавався місцевим органом винятково Тимчасового уряду і мав ним затверджуватись за поданням Центральної Ради. Правочинність Генерального секретаріату поширювалась тепер тільки на п’ять українських губерній. Він не відповідав за свої дії перед УЦР і не зобов’язувався працювати разом з нею. Окрім того, з компетенції секретаріату виводились секретарства військових, продовольчих, судових справ, шляхів сполучення, пошти і телеграфів. Тимчасовий уряд залишав за собою право в окремих випадках звертатись до органів влади в Україні, минаючи Генеральний секретаріат.
«Тимчасова інструкція для Генерального секретаріату» викликала в українському суспільстві гостру негативну реакцію. Київська «Робітнича газета» від 6 серпня характеризувала такі дії, називаючи їх «дрібним шахрайством».
У серпні на адресу Центральної Ради надійшли сотні телеграм з усіх куточків України з рішеннями і резолюціями, де засуджувалась політика Тимчасового уряду. Громадськість закликала українських політиків вийти з під опіки російської влади, денонсувати ІІ Універсал і самочинно затвердити Генеральний секретаріат.
Проте, більшість членів Центральної Ради не відчували впевненості для протистояння Тимчасовому уряду і почали пропонувати нові різні варіанти компромісу. Зрештою, Центральна Рада прийняла «Інструкцію», хоча й з окремими застереженнями.
Лідери Центральної Ради виправдовували свою угодовську позицію тим, що український народ начебто виявився на той час не готовим до рішучої революційної боротьби проти імперської політики Тимчасового уряду, хоча насправді не готові до неї були керівники Центральної Ради. Свідченням тому стала неспроможність Центральної Ради протягом двох тижнів серпня визначитись із складом Генерального секретаріату, який був би прийнятним для Тимчасового уряду. Симптоматично виглядала і плутанина з відставками голів Генерального секретаріату, які захопились політичною грою і не хотіли брати на себе відповідальність за розвиток міжпартійної боротьби.
Усі ці події свідчили, що наприкінці літа від попередніх революційних здобутків вже майже нічого не залишилось, а компроміс Центральної Ради з Тимчасовим урядом дедалі більше ставав однобокості.
Послаблення позицій Центральної Ради відбувалось на тлі наростання соціальної напруги, посилення розрухи та свавілля чиновництва.
Центральна Рада нічого не зробила для проведення аграрної реформи, якої від неї дуже чекало українське селянство. Вона не змогла також скористатись революційним підйомом солдатів – українців, які готові були присягнутись новій владі. Велика кількість українських військових частин мала високу дисципліну і національну свідомість. Але лідери Центральної Ради з недовірою поставились до військових, висуваючи тезу, що революційний народ здатний захистити себе сам, а утримання регулярної армії ляже тяжким тягарем на його плечі.
Отже, прорахунки Центральної Ради призвели до того, що вона почала втрачати соціальну підтримку широких соціальних верств українського населення.
2. Зміни в економічному та соціальному становищі населення
Економічне і соціальне становище населення українських земель було тяжким. Фактично влада Центральної Ради й Генерального секретаріату не розповсюджувалась за межі Києва. Параліч охопив сферу промислового виробництва. Податки не сплачувалися. Буржуазія вдалася до саботажу, зупиняючи фабрики і заводи, викидаючи на вулицю десятки тисяч робітників. На початку осені у Донбасі не працювало 200 шахт. Ціни на товари першого вжитку безперервно зростали. Продовольчих запасів було мало. Тимчасовий уряд, як зазначав В.Винниченко, «вигрібав усе, що міг з України й тим обмежувалась його продовольча політика.» Примара голоду насувалася на міста і робочі селища.
Це призводило до загострення соціальних конфліктів. Страйки робітників фактично не припинялися, переходячи з однієї галузі виробництва на іншу. Інколи вони супроводжувалися встановленням робочого контролю над підприємством, вигнанням адміністрації, повною дезорганізацією виробного процесу. У липні-жовтні 1917 г. у Україні відбулося 188 страйків.
Селяни теж були змучені війною, економічними негараздами, роздратовані діями втікачів з армії, страждали від малоземелля та зростання цін на промислові товари. Частина з них у відчаї вдавались до алкоголю, шукаючи в ньому забуття й розваг. По всіх селах розплодились у величезній кількості саморобні ґуральні, що виробляли «самогонку». Сотні тисяч пудів дорогого хлібу без жалю перероблялись на спиртні напої. Почастішали випадки погромів поміщицьких садиб і насильства над їх власниками. Поміщики з своїми сім'ям тікали у міста.
Звернімося до джерел
Із відомостей Головного управління в справах міліції про аграрний рух в Катеринославській губернії. 9 жовтня 1917 р. У Катеринославському повіті, в маєтку Клейна, селяни самоправно захоплюють землю. Селяни села Мар'ївки захопили у землевласниці Шишкіної землю. В Олександрівськом повіті між селянами-відрубниками і общинниками с.Семенівки із-за захоплення землі загострились стосунки. Група анархістів і комуністів веде посилену агітацію проти Тимчасового уряду і буржуазії. Про що йдеться в документі? Які процеси на селі він віддзеркалює? |
Поширювалася анархія в армії. Цілі загони озброєних кулеметами, рушницями, іноді з гарматами покидали фронт. Як писав В.Винниченко: «Вимучені й розлючені своїми стражданнями в пеклі побоїща, вони страшною темною силою йшли на країну, забивали всі залізниці, додавали ще безладдя й часто виливали на невинних свою лють і відчай….». По дорозі військо палило міста, грабувало населення. Найважчим було становище територій, які прилягали безпосередньо до фронту. Це Волинь та Поділля. У Києві готувалися до самооборони проти лавини втікачів. Всі спроби піднести військовий дух, переконати вояків у необхідності продовжувати війну були марними. В армії розповсюджувалася більшовицька агітація. Військові комітети, один за одним ухвалювали резолюції, в яких вимагали від Тимчасового уряду припинити війну.
Політична та економічна криза призвела до зростання серед робітників популярності максималістських гасел більшовиків. Чисельність більшовиків в Україні швидко зросла (з 2 тис. осіб у лютому до 33 тис. – у середині липня 1917 р.) Після липневих подій 6-й з’їзд РСДРП(б) взяв курс на підготовку збройного повстання з метою захоплення влади. На цьому з’їзді були представлені більшовицькі організації робітників Києва, Харкова, Донбасу. Соціальна напруга зростала.
3.Загострення конфлікту Центральної Ради з Тимчасовим урядом Росії
Наростання соціально-економічної кризи в Російській імперії супроводжувалось подальшою поляризацією громадсько-політичного руху. Його ліве крило представляли радикально-революційні сили, які прагнули розвивати революційний процес далі.
Радикалізм (від лат.radix
– корінь) – політична й ідеологічна течія, яка відстоює необхідність
рішучих дій і докорінних глибоких змін у політичному та
соціально-економічному ладі.
Радикальний – рішучий; докорінний.
Праве крило представляло інтереси панівних верств населення, які намагались стабілізувати наростаючу кризу влади Тимчасового уряду. Один із його представників генерал Л.Корнілов почав готувати заколот, який пізніше назвали “корніловським ”.
26 серпня (7 вересня) Л.Корнілов здійснив спробу захопити владу, віддавши наказ військам захопити Петроград. Командувачі Південно-Західного та Румунського фронтів одержали завдання встановити контроль над українськими губерніями. Від Тимчасового уряду Л.Корнілов вимагав передати йому всю повноту влади в державі.
Українські політики добре розуміли, що перемога корніловського заколоту означатиме повний крах їхніх сподівань на здійснення автономії. Тому не зважаючи на протиріччя, які існували між окремими політичними партіями, вони об’єднали свої зусилля проти заколотників. У містах почали створюватись революційні комітети, комітети порятунку революції та інші органи, які координували боротьбу проти корніловщини.
8 вересня (27 серпня) такий комітет створився у Києві. За його розпорядженнями були заарештовані прихильники заколотників, закрита чорносотенна газета «Киевлянин». Комітет вислав назустріч корніловським військам, що йшли на Київ, своїх агітаторів, які розгорнули серед солдат роз’яснювальну роботу, і ті, зрештою, відмовились виконувати накази офіцерів-заколотників.
У Харкові для боротьби з корніловщиною було створено революційний комітет, який проголосив, що жоден наказ у місцевому гарнізоні не буде виконуватись без узгодження з ним. Водночас, комітет сформував спеціальний військовий загін, який виступив на станцію Куп’янськ проти військ генерала О.Каледіна, поплічника Л.Корнілова. Аналогічно розгорталась боротьба проти корніловського заколоту в Луганську, Горлівці, Одесі, Севастополі, Катеринославі та інших містах України.
Таким чином, загроза контрреволюційного заколоту спричинила швидке зростання політичної активності українського населення. Воно виступило єдиним фронтом за збереження революційних демократичних завоювань.
Розгром корніловщини додав рішучості політичним партіям. Особливою активністю відрізнялись більшовики. Свій вплив у радах та в армії вони використовували для формування загонів червоногвардійців. Восени вони вже мали в Україні до 15 тис. бійців Червоної гвардії і, використовуючи популістські гасла, почали складати серйозну конкуренцію Центральній Раді.
Популізм (від лат. рopulus – народ) - намагання деякими політичними партіями або рухами завоювати політичний авторитет нездійсненними обіцянками, загравання з народом. Популістські гасла завжди орієнтовані на підтримку широких мас, незадоволених існуючим становищем.
Це змусило УЦР розгорнути критику дій Тимчасового уряду, спочатку не в прямій формі, а через Всеукраїнську раду селянських депутатів, що ходила до складу Центральної Ради. На початку вересня, під час проведення другої сесії цього органу, депутати вимагали від Тимчасового уряду поширення влади Генерального секретаріату на всю етнічну українську територію, називаючи Центральну Раду «виразницею інтересів і волі української демократії».
Як нагоду для прямої критики Тимчасового уряду Центральна Рада почала використовувати підготовку до проведення у Петрограді «Демократичної наради», що мала стабілізувати внутрішнє становище в Росії та підняти авторитет влади. Центральна Рада розгорнула роботу з підготовки наказу своїм делегатам до цієї наради. Обговорення послання відбувалось у бурхливих дебатах. Особливо гостро критикували уряд українські соціал-демократи М.Порш та М.Ткаченко. Вони доводили хибність принципів формування Тимчасового уряду, пропонували переобрати його склад, вимагали від центральної влади здійснення повної автономії України.
14(27) вересня “Демократична нарада ” розпочала свою роботу у Петрограді, маючи на меті підняти авторитет Тимчасового уряду, підірваний в ході боротьби проти корніловщини. Але, замість цього, вона продемонструвала відсутність єдності серед російських демократів з питання про владу. На нараді було вирішено утворити постійний орган влади – Тимчасову раду Російської Республіки (Передпарламент), якому планувалось передати на розгляд ці проблеми.
Центральна Рада вирішила скористатись трибуною “Демократичної наради ” для обнародування вимог України, на які вона раніше не наважувалась: “Передання всіх поміщицьких, монастирських і церковних земель у завідування земельних комітетів; заведення контролю державного й крайового над продукцією й розподіленням; оподаткування великого капіталу й майна та конфіскація воєнних прибутків на користь окремих країв і цілої держави; призначення рішучих заходів щодо укладення миру; скликання Установчих зборів у призначений час і без зволікань ”.
Водночас, серед вимог Центральної Ради залишались і традиційні, з якими вона виступала ще у попередні часи: “Передача всієї повноти влади на Україні в руки Української Центральної Ради та її Генерального секретаріату; призначення за всіма націями права на нічим не обмежене самовизначення; скликання кожною нацією та краєм, які того домагаються національно-крайових суверенних Установчих зборів ” та ін.
На нараді делегація Центральної Ради зайняла ліву позицію, яка була по суті близькою до більшовицької. Через це президія постійно тиснула на українське представництво, обмежуючи час виступів його делегатів, коментуючи промовців репліками тощо. Таке ставлення президії до українців передалось й іншим російським делегатам. Вони влаштували представникам Центральної Ради справжню обструкцію, перебиваючи їх викриками, грюканням по столах, демонстративним виходом із зали засідань.
Окрім того, в російській пресі була розгорнута відверта антиукраїнська компанія. Петроградська газета «Живое слово» надрукувала статтю з “сенсаційним” повідомленням, що у складі Центральної Ради перебуває начебто понад десяток офіцерів австрійського і німецького генеральних штабів які допомагають українцям “самовизначитись ”.
Таким чином, після “Демократичної наради ” Центральна Рада остаточно втратила надію дістати автономію не тільки від Тимчасового уряду, а й від майбутніх Всеросійських установчих зборів.
Ускладнення політичної ситуації підштовхнуло Центральну Раду до більш рішучих дій у боротьбі за національні інтереси Україні. З її ініціативи в Києві 21-28 серпня (8-15) вересня 1917 р. відбувся з’їзд народів Росії. Керівництво Центральної Ради взяло на себе ініціативу стати координуючим центром для народів, які прагнули до автономії та федеративної перебудови Росії. На з’їзд прибуло 93 делегати, представляючи інтереси українців, білорусів, молдован, поляків, євреїв, кримських татар, башкирів, грузинів, горців Кавказу, литовців, естонців, латишів, донських козаків та ін. Представників російської нації на з’їзді не було. Це свідчило про те, що російська правляча верхівка залишається на позиціях централізації, русифікації та домінування над іншими народами Росії. У головній постанові з’їзду “Про федеративний устрій Російської держави ” констатувалось, що Росія з централізованої держави має бути перетворена на федеративну.
Наприкінці вересня УЦР оголосила про поширення своєї компетенції на всю територію Наддніпрянської України і на всі сфери життя. Таке рішення викликало нову хвилю незадоволеності з боку Росії. Відносини між УЦР та Тимчасовим урядом продовжували загострюватись.
Українська