Будь-яке місто зростає тоді, коли воно стає привабливим для населення навколишньої території. Київ, звичайно, не є винятком із цього правила. Тому у ті періоди, коли територія і кількість мешканців Києва збільшуються, «корінні» кияни опиняються у меншості, а прибульці та їхні найближчі нащадки — у більшості.
Як змінювалася чисельність киян, добре видно на графіку, який охоплює час з Х по ХХ століття. Перший великий «сплеск» відбувся на зламі X—XI ст., коли столиця Русі переживала свій зоряний час. Досягнувши величезної для середньовіччя чисельності у 35—50 тисяч осіб, зростання населення Києва призупинилося. Монгольська навала призвела до того, що місто різко скоротило свої розміри, а наступні століття не сприяли їхньому швидкому відновленню. Хоча кількість киян повільно зростала, війни та пошесті періодично гальмували цей процес. Лише у ХІХ ст., коли Київ став значним військово-адміністративним осередком та університетським центром, місто перетворилося на постійний центр тяжіння для великої території, яка почала «віддавати» місту своїх мешканців. Особливо бурхливим зростання стало після побудови залізниці і перетворення міста на «цукрову столицю» Російської імперії. Першу світову війну Київ зустрів, перебуваючи за кількістю населення серед міст держави на 4-му місці (після Петербурґа, Москви та Варшави).
Перша світова війна загальмувала розвиток міста, а революція та подальший занепад господарства призвели до значного зменшення кількості киян. Проте у наступний, радянський, період Київ знов став зростати, особливо після того, як у 1934 році він став столицею Української РСР. Під час Другої світової війни внаслідок нацистської окупації місто майже обезлюдніло, але по закінченні війни столиця загоїла рани і вже у 1959 р. стала містом-мільйонером. Зростання Києва триває і в епоху незалежної України, хоча економічна криза 1990-х років дещо призупинила цей процес.
Чим більше населення міста, тим більше його площа. У середньовіччі Київ був, у порівнянні зі сучасністю, надзвичайно маленьким і складався з трьох відокремлених одна від одної частин — Верхнього міста, Подолу і Печерська. Упродовж XVIII—XIX століть ці найдавніші історичні місцевості з’єдналися в єдине ціле, до них додалися нові — Липки, Нова Забудова, Лук’янівка та інші. На 1914 р. склалося сучасне міське ядро (територія між Дніпром та Либеддю), до якого тяжіли передмістя (Пріорка, Куренівка, Шулявка, Деміївка), приміські села (Біличі, Жуляни, Борщагівки, Мишоловка, Пирогів), дачні селища (Святошин, Пуща-Водиця). На початку радянської доби до міста приєднали території на лівому березі Дніпра. Найшвидші темпи зростання площі Києва припали на 1950—80-ті роки, коли було збудовано житлові масиви. Найпершим із них є Першотравневий (Чоколівка), а найбільшими — Оболонь і Вигурівщина-Троєщина.
Історичні місцевості та зміни території
Українська