§ 4                                                                                                     РУХ ОПОРУ В УКРАЇНІ

 

1. Розгортання руху Опору та його течії в Україні

Антифашистський рух Опору став складовою частиною загальної боротьби з окупантами. В Україні він був представлений трьома політичними течіями:

–         керованим радянською владою партизанським і підпільним рухом;

–        військовими формуваннями бульбівців, бандерівців і мельниківців. об'єднаними з часом в ОУН-УПА;

–        двома польськими арміями: прорадянською Армією Людовою і підпорядкованою лондонському еміграційному уряду Армією Крайовою, що вели боротьбу з гітлерівцями, в тому числі на українських теренах.

            Воєнною доктриною Радянського Союзу встановлювалося, що війна, якщо вона розпочнеться, має вестись виключно на чужій території і «малою кров'ю». Підготовка до партизанської війни була визнана недоцільною. У зв'язку з цим на початку 30-х років було ліквідовано мережу партизанських баз, які знаходились у лісах прикордонних округів. Досвідчені кадри зазнали репресій в період сталінських «чисток» як вороги народу.

Проте вже з перших днів війни в офіційних документах (Директива від 29 червня 1941 р.) ставилося завдання створити мережі партизанських загонів і підпільних організацій на захоплених ворогом територіях під керівництвом комуністів.

Однак підпільні організації, поспіхом організовані з самовідданих, але малокомпетентних людей, виявились досить уразливими для німецьких спецслужб і були ліквідовані в перші ж дні окупації.

На початку війни ЦК ВКП(б) орієнтував партійні організації і органи радянської влади на широке використання досвіду громадянської війни, що в умовах нової тактики і стратегії війни було малоефективним. Так, 30 червня 1941 р. секретар ЦК КПУ Бурмистенко, звертаючись до партійного активу Києва, наголошував на якнайскорішому розгортанні руху Опору в тилу ворога, залучаючи до цього ветеранів Громадянської війни, передових робітників, молодь.

Деякі партійні та радянські керівники навіть не уявляли складності завдань, які стояли перед ними. Коли до секретаря Сніжнянського райкому партії Сталінської області та начальника районного відділу НКВС звернулися керівники новоствореного партизанського загону із запитанням, де переховуватись і чим озброювати партизан, вони почули у відповідь, що переховуватись треба у кущах («не будуть же німці перевіряти кожен кущ»), а озброюватись треба сокирами («сокира та­кож є зброєю»).

Новостворені загони діяли в прифронтовій смузі, насиченій німецькими військами. Погано озброєним і непідготовленим людям протистояли добре підготовлені та озброєні піхотні і моторизовані дивізії вермахту. Партизани самовіддано боролись з ворогом і гинули в боях, не завдаючи фашистам відчутних втрат. Водночас в глибокому ворожому тилу активність бойових дій партизан була не досить ефективною. Проявлялася слабка організація партизанського руху в перші місяці війни.

В перший рік війни на окупованій території України було залишено 3 500 партизанських загонів і диверсійних груп, а на червень 1942 р. штаб партизанського руху знав про наявність тільки 22-х діючих загонів, решта розпалася або загинула. Влітку 1942 р. тільки 30% партизанських загонів мали зв'язок з «Великою землею».

Чималу шкоду розгортанню партизанського руху завдало те, що частина керівників, залишених для роботи у підпіллі, самовільно виїхала у радянський тил, кинувши напризволяще людей і доручену справу. Окремі особи з числа керівного та рядового складу виявились зрадниками і перейшли на бік окупантів, допомагали гестапо вистежувати підпільників, виявляти явки, конспіративні квартири.

Пасивність опору окупантам у перші місяці війни пояснюється ще й невдоволенням певної частини населення сталінським режимом, репресіями, голодомором, насильниць­кою колективізацією. Не дивно, що саме сільські райони, які мали стати центрами партизанського руху, найменш активно підтримували його.

Деяка частина селян навіть співробітничала з окупантами. Як повідомлялось в одному з офіційних донесень, складених окупантами, у серпні 1941 р., «закинуті десантам російські партизани не мають жодного впливу на населення. Скрізь, де вони з'являються... їх схоплюють і передають нам»,

Неабияку роль мало те, що з самого початку війни мільйони людей, опинившись у глибокому ворожому тилу, перебували в ізоляції, під тиском пере­слідувань і терору.

На повну потужність працювали гітлерівська пропаганда і ка­ральна система. Спеціальною директивою «Продовження воєнних операцій на Сході», схваленою Гітлером 19 липня 1941 р., наголошувалось: «Для підтримання порядку та безпеки у завойованих східних областях... військ буде вдосталь лише тоді, коли застосовуватиметься не юридичне покарання винних, а породжений окупаційними властями страх, здатний відбити у населення будь-яке бажання чи­нити опір... Замість того, щоб використовувати додаткові охоронні частини, командуючі повинні вживати в своїх районах відповідні драконівські заходи... ».

В інших указах і директивах окупаційної влади зазначалося: «За наявність зброї, боєприпасів і вибухівки в будинках, клунях, садах тощо відповідальність падає на особу, яка використовує дану земельну ділянку» (23 серпня 1941 р.); «хто навмисно чи то несвідомо заподіє шкоду роботі зв'язку.., пошкодить або зруйнує проводи лінії передачі або інші прилади... підлягає розстрілу» (10 жовтня 1941 р.); «партизани, не знищені в бою, повинні осуджуватись до смертної кари» (4 листопада 1941 р.).

Тільки за перший рік війни з червня 1941 р. по липень 1942 р. каральні частини та війська СС за підтримку партизан знищили 90 тисяч мирних жителів України, Гітлерівською окупаційною владою був введений інститут заручників. За Інструкцією серед арештованих і засуджених до страти мало бути «процентів 50 євреїв, решта 50 процентів – росіяни, поляки і українці у рівних співвідношеннях».

 

Розгортання руху Опору в Україні

 

2. Радянське підпілля і партизанський рух в Україні

Незважаючи на кривавий нацистський терор, до партизанської й підпільної боротьби ставали найбільш мужні люди, переважно комуністи, комсомольці та бійці Червоної Армії, які потрапили в оточення. У складних умовах підпілля, щодня піддаючи себе смертельному ризику, вони збирали на полях недавніх боїв кинуту зброю, готували мережу явок, шукали і налагоджували зв'язок з «Великою землею» (так називали радянську територію за лінією фронту), розмножували та поширювали антифашистські листівки.

Після розгрому фашистських військ під Москвою ситуація в партизанському русі почала змінюватись. Війна набувала затяжного характеру. Радянське керівництво, враховуючи ситуацію на фронтах, переглянуло свою воєнну доктрину. Необхідно було створити масовий партизанський рух. який би відтягував на себе значні сили ворога, створював йому труднощі та перешкоди в тилу.

З цією метою 30 травня 1942 р. при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) на чолі з першим секретарем ЦК КП(б) Білорусії П.Пономаренком. Услід за цим стали створюватися республіканські й обласні штаби партизанського руху.

У травні 1942 р. виникає Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі зі Т.Строкачем.

 

Постать

Строкач Тимофій Амвросійович (1903-1963) – один із організаторів партизанського руху на Україні. Генерал-лейтенант (1944). Учасник Громадянської війни. З 1924 – в Прикордонних військах. З березня 1941 – заступник наркома внутрішніх справ УРСР. З червня 1941 керував створенням винищувальних батальйонів і партизанських загонів на Україні. Учасник оборони Києва та Москви. У 1942-1945 рр. очолював Український штаб партизанського руху. З 1945 р. – на державній роботі. Член ЦК КПУ (1938-1959). Депутат Верховної Ради СРСР (1937-1958). З 1957 р. – у відставці. Нагороджений трьома орденами Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, орденом Суворова першого ступеня, орденом Вітчизняної війни першого ступеня, двома орденами Червоної Зірки.

 

УШПР розгорнув активну роботу, спрямовану на забезпечення дій партизанських загонів, переправляючи літаками в партизанські краї зброю, боєприпаси, засоби зв'язку, пропагандистську літературу, поліграфічну техніку та спеціалістів з ведення «лісової війни».

Партизанському керівництву вдалося здійснити координацію бойових дій як між окремими партизанськими загонами, так і узгодити їх з діями частин регулярної армії. Під керівництвом Українського штабу партизанського руху визвольна діяльність народних месників активізувалася.

За матеріалами Українського штабу партизанського руху на середину 1943 р. тільки в Україні діяло 46 великих партизанських з'єднань, близько 2 000 загонів і диверсійно-розвідувальних груп. У бойових діях взяло участь до 100 тисяч чоловік.

Український штаб партизанського руху надавав допомогу партиза­нам на території Чехо-Словаччини. Польщі та Румуни. У його спеціальних школах і центрах пройшли підготовку сотні поляків, чехів і словаків. Терор окупантів викликав опір населення, сприяв створенню партизанських загонів. Там, де 1941 р. німців дехто зустрічав ще як визволителів, в 1942 р. вже закладав міни.

Негативну роль в масовому розгортанні руху Опору в Україні на першому етапі війни відіграло сталінське керівництво.

Певний час Сталін з недовірою ставився до керівників партизанських загонів України, обережно й упереджено сприймав всю інформацію, яка надходила з республіки. Провідні посади в УШПР зайняли представники Москви. «Апарат Українського штабу комплек­тувався, як правило, без участі ЦК КП(б)У, внаслідок чого на деякі, навіть командні посади заступили випадкові люди, які не знали України, її соціальних і національних особливостей», – зазначалося в одному з партійних документів.

Думка Сталіна змінилась на користь українських партизан тільки після його особистої зустрічі в Москві з відомими організаторами антифашистського руху Опору в Україні.

Після цього поліпшилось матеріально-технічне забезпечення партизанських загонів і з'єднань, бійців, які відзначились у боях, на­городжували орденами й медалями.

Партизанський рух в Україні набув масового характеру.

У серпні 1942 р. партизанським угру­пованням Ковпака, Федорова, Сабурова було поставлено завдання перейти з Брянських лісів на Правобережну Україну для розгортання там всенародного партизанського руху.

Під час партизанських рейдів були знищені десятки ворожих гарнізонів, розгромлені формування поліцаїв, порушені комунікації та тилове забезпечення вермахту.

 

Постать

Ковпак Сидір Артемович (1887-1967) – радянський державний діяч. Один із керівників партизанського руху. Двічі Герой Радянського Союзу (1942, 1944). Генерал-майор (1943). Учасник Громадянської війни. З 1937 р. – голова Путивльського міськвиконкому. Підчас війни (1941-1945) командував одним з найбільших партизанських з'єднань. Член підпільного ЦК КПУ. Здійснив п'ять рейдів по німецьких тилах. Всього партизанські з'єднання Ковпака пройшли понад 10 тис. км, знищили гарнізони ворога в 39 населених пунктах. З 1946 р. – міністр оборони УРСР. З 1947 р. – заступник голови Президії Верховної Ради України. У 1946-1967 рр. – депутат Верховної Ради СРСР. Нагороджений чотирма орденами Леніна, орденом Червоного Прапора, орденом Суворова першого ступеня, орденом Богдана Хмельницького першого ступеня.

У жовтні 1942 р. почався рейд партизанських з'єднань С.Ковпака й О.Сабурова з північних районів Сумської області в райони Київської і Житомирської областей.

У лютому-березні 1943 р. глибокий рейд південними областями України розпочали партизанські з'єднання під командуванням М.Наумова.

В березні рейд із Чернігівської у Волинську область здійснило партизанське з'єднання під командуванням О.Федорова.

 

 

 

 

Постать

Федоров Олексій Федорович (1901-1989) – радянський державний діяч, один із керівників партизанського руху. Двічі Герой Радянського Союзу (1942, 1944). Генерал-майор (1943). Учасник Громадянської війни. З 1938 р. – перший секретар Чернігівського обкому партії. З 1941 р. – депутат Верховної Ради СРСР. З березня 1943 р. – депутат Волинського підпільного обкому партії, одночасно командир партизанського з'єднання, яке діяло в Україні, Білорусії та Брянських лісах. У 1944-1949 рр. очолював Херсонський, з 1950 р. – Ізмаїльський, з 1952 р. – Житомирський обкоми КПУ. У 1957-1979 рр. – міністр соціального забезпечення УРСР.

 

Для продовження бойових дій на півночі України були залишені партизанські з'єднання під командуванням П.Куманька та М.Попудренка.

Під керівництвом Штабу партизанського руху в серпні 1943 р. була проведена одна з найбільших операцій, що мала стратегічне значення. Розпочалась «рейкова війна» на основних залізничних магістралях, якими пересувалися під Курськ гітлерівські дивізії. Українські партизани вивели з ладу тисячі кіло­метрів залізниць, тим самим перешкодивши нацистам перекинути до лінії фронту людські резерви, військову техніку, боєприпаси.

Восени 1943 р., в період підготовки радянських військ до форсування Дніпра, партизани України разом із партизанськими загонами Росії, Білорусії, Молдавії взяли участь в операції «Концерт», під час якої були знищені залізничні колії, засоби зв'язку, що на якийсь час паралізувало передислокацію військ вермахту.

«Велика лісова війна» (так називали боротьбу партизанських загонів) була складовою частиною Великої Вітчизняної війни. За німецькими даними, майже 10% сил вермахту були зайняті бороть­бою з партизанами.

У складних умовах ворожого тилу боролось з нацистами і антифашистське підпілля.

В літопис героїчних справ зробила також свій внесок підпільно-партизанська організація «Народна гвардія» ім. Івана Франка, яка діяла в західних областях України: Львівській, Дрогобицькій, Станіславській (тепер Івано-Франківській) і Тернопільській.

Організація об'єднувала понад 600 чол. її бійці знищили понад 30 військових ешелонів, 10 промислових підприємств, 6 військових складів фашистів. Членами організації розповсюджувались листівки антифашистського змісту українською і польською мовами. Підпільники і партизани від імені народу скарали на смерть фашистських катів України: помічника Коха – Функа, його радників – Вінтера і Шнайдера, нацистського віце-губернатора Галичини Бауера та ін.

Особливо активний опір оку­пантам чинила молодь. Юнаки і дівчата стали найбільш масовими учасниками радянського руху Опору.

Безстрашно боролися з ворогом члени підпільної організації «Партизанська іскра» в селі Кримки на Миколаївщині. її очолили учитель В.Моргуненко, учні-старшокласники П.Гречаний і Д.Дяченко. Підпільники нападали на поліцаїв, чинили диверсії на залізниці, визволяли з концтаборів військовополонених. У лютому 1943 р. організація була викрита ворогом, а її члени – заарештовані.

Героїчну боротьбу в тилу ворога вели підпільні організації в м.Сталіно (нині Донецьк) на чолі з учителем історії С.Матьокіним, у м. Ніжин, яку очолював Я. Батюк, краснодонська «Молода гвардія», командиром якої був І.Туркенич. У спеціальних донесеннях поліції та СД відзначалось, що в Україні «більшість молодих людей є фанатичними більшовиками».

Окрилене перемогами радянських військ, натхненне активіза­цією партизанської і підпільної боротьби, в рух Опору з часом включилося майже все населення окупованої України. Мешканці республі­ки саботували проведення господарських робіт, уникали відправки в Німеччину на роботу, допомагали партизанам.

 

3. ОУН на початку війни

Напад нацистської Німеччини на СРСР викликав сподівання на можливість відновлення української державності серед учасників Організації українських націоналістів (ОУН).

Ще у квітні-червні 1941 р. оунівці вручили гітлерівцям меморандуми, в яких виклали свої погляди на принципи побудови взаємовідносин між німецькою адміністрацією та місцевими мешканцями. «Українські націоналісти в першу чергу захищають інтереси свого народу, – наголошував С.Бандера. – Навіть якщо при вступі в Україну німецькі війська сприйматимуться як визволителі, таке ставлен­ня може швидко змінитися, якщо Німеччина увійде без наміру відновлення Української держави й без відповідних гасел. Усяке насильство викличе опір...»

 

Постать

Бандера Степан (1909-1959) – політик. З 1929 р. – член ОУН. З 1933 р. – голова Крайової екзекутиви (виконавчого органу) ОУН на західноукраїнських землях. Організатор низки замахів, у тому числі вбивства в 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пєрацького. У 1934-1939 рр. знаходився в ув'язненні. У 1939 р. очолив опозицію до А. Мельника, яка привела до розколу ОУН. З 1940 р. – голова Революційного проводу ОУН. Ініціатор Акту відновлення Української держави в червні 1941 р. У 1941-1944 рр. ув'язнений німцями у Заксенхаузені. Після війни очолив Закордонні частини ОУН. У 1959 р. убитий в Мюнхені агентом КДБ.

 

Ще до нападу Гітлера на Радянський Союз ОУН (Б) (бандерівців) домовилася з військовими колами нацистської Німеччини про формування із оунівців двох батальйонів – «Нахтігаль» і «Роланд». Вони виникли 1941 р. під егідою німецького генштабу за підтримки німецьких спецслужб. На думку керівників ОУН, ці батальйони мали стати зародкам української національної армії. Зі свого боку, нацистське керівництво мало намір залучити українські частини до каральних акцій проти євреїв та по­ляків.

На окупованих гітлерівцями територіях Польщі ОУН сформувала три похідні групи. їхнє завдання полягало в тому, щоб, просуваючись слідом за німецькими фронтовими частинами, пропагувати в містах і селах ідею самостійності України, й організовувати цивільну адміністрацію – органи місцевого самоврядування та поліцію.

Для кожної групи був визначений свій маршрут.

–          для першої – від Сокаля через Житомир до Харкова,

–          для другої – від Сяна через Вінницю до Києва;

–          для третьої – із Сянка через Дніпропетровськ в Одесу. Окремо від ОУН (Б) подібні групи створили мельниківці – ОУН (М).

Прибувши до Львова, спеціальна група ОУН (Б), очолювана Я.Стецьком, 30 червня 1941 р. у будинку львівської «Просвіти» провела Українські національні збори, які ухвалили Акт відновлення Української держави. Був сформований український уряд, який очолив Я. Стецько.

Постать

Стецько Ярослав (1912-1986) – діяч ОУН з 1932 р. З 1940 р. – член Революційного проводу ОУН (Б). Організатор Акта відновлення Української держави 30 червня 1941 р. Голова Державного правління у Львові. Ув'язнений німцями у концтаборі за відмову скасувати Акт. Звільнений 1944 р. З 1946 р. – голова Антибільшовицького блоку народів. З 1968 р. – голова проводу Закордонних частин ОУН.

Ця подія і сьогодні викликала неоднозначні оцінки. Акт 30 червня 1941 р. мав суперечливе значення. З одного боку:

  –          в 1941 р. було офіційно проголошено про створення Укра­їнської держави;

  –          Акт став спробою консолідації націонал-радикальних сил в боротьбі за українську державність.

Але водночас:

  –          проголошення Акта та формування української влади здійснювалось невеликою групою ОУН (Б) без урахування інтересів інших політичних сил, наприклад, ОУН (М), представників УНР в екзилі;

  –          у третьому пункті Акта суверенність України була підмінена принизливою роллю держави-сателіта гітлерівської Німеччини;

  –          під час прийняття Акта була присутня про гітлерівська риторика (наприклад, «Слава німецькому фюреру»), що відштовхнуло багато патріотів України від підтримки Акта.

Реакція Берліна на відновлення української державності була швидкою і різкою. Лідерам ОУН (Б) було заявлено: «Фюрер – єдиний, хто керує боротьбою... Ми не союзники, ми завойовники російсько-радянських територій».

Гітлерівці заарештували 300 представників ОУН (Б), 15 з них згодом розстріляли, а інших відправили до таборів. Були заарештовані і лідери ОУН (Б) - Степан Бандера та Ярослав Стецько. 8 липня 1941 р. С. Бандеру нацисти вивезли до Берліна, а потім до концтабору Заксенхаузен.

Ще якийсь час керівники ОУН (Б) намагались знайти порозуміння з німецькою адміністрацією, але їхні намагання виявились марними.

Наприкінці 1941р. ОУН (Б) взяла курс на боротьбу проти гітлерівців. Керівники ОУН вважали, що після перемоги Німеччини над Радянським Союзом перша буде настільки знесилена, що українські сили самі зможуть вигнати німців і утворити незалежну Українську державу.

 

4. Оунівське підпілля 1941-1942 рр.

Після репресій проти оунівців місцеві структури ОУН (Б) одержали від свого керівництва завдання збирати зброю на місцях боїв і створювати бойові підрозділи. Оунівці активізували свою діяльність у Києві. Харкові. Дніпропетровську, Донецьку, Полтаві, Одесі. Сімферополі та інших містах, чим викликали занепокоєння з боку окупантів.

Гітлерівська служба безпеки у наказі від 25 листопада 1941 р. наголошувала, що рух Бандери готує повстання, мета якого – створення незалежної України. Тому всі активісти цього руху мали бути негайно заарештовані і «після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіж­ники».

Зовсім іншу політику, у порівнянні з бандерівцями, проводила ОУН під керівництвом А.Мельника ОУН (М) рішуче відмежувалася від львівської акції бандерівців 30 червня 1941 р.

 

Постать

Мельник Андрій (1890-1964) – політичний діяч. У 1914-1916 рр. – сотник Українських січових стрільців. Під час Першої світової війни потрапив до російського полону. У 1917-1920 рр. – організатор Січових стрільців, начальник штабу їх Осадного корпусу, згодом – в Армії УНР. З 1922 р. один із керівників УВО, крайовий комендант на західноукраїнських землях. У 1924-1928 рр. в ув'язненні в Польщі. З 30-х рр. – член ОУН. З 1938 р. – голова Проводу ОУН. Після розколу ОУН очолив фракцію мельниківців. У 1941 р. ізольований німцями. В 1944 р. ув'язнений у Заксенхаузен і. Після війни очолив ОУН (М) в еміграції.

 

Вже 6 липня А. Мельник відправив листа на адресу Гітлера, в якому питання проголо­шення незалежності України не ставилось, а підкреслювалось тільки бажання ОУН (М) «взяти участь у хрестовому поході проти більшовицького варварства, ...йти пліч-о-пліч з німецьким Вермахтам, і мати змогу створити і цією метою українське збройне формування».

Члени похідних груп ОУН, які прибули до Києва на чолі з Олегом Кандибою (Ольжичем), зуміли провести своїх людей до міської адміністрації та поліції.

У жовтні 1941 р. у Києві почала діяти Українська Національна Рада на чолі з професором М.Величківським. Групі О.Кандиби вдалося встановити свій вплив над різноманітними організаціями міста. Так, українська поетеса Олена Теліга створила спілку українських письменників. За її участю почали виходити газета «Українське слово», журнал «Литаври». Українська Національна Рада створила свої осередки в Академії Наук та інших установах, намагалась активно впливати па громадське життя.

Однак окупаційну адміністрацію не влаштовували такі дії ОУН (М). Наприкінці 1941 р. була заборонена діяльність Української Національної Ради.

Відчувши небезпеку, з січня 1942 р. ОУН (М) перейшла на нелегальне становище. В лютому 1942 р. гестапо у Києві заарештувало групу діячів ОУН (М), серед яких були І.Рогач, О.Теліга, М,Теліга, П.Олійник та інші. Згодом їх розстріляли в Бабиному Яру.

Серед організацій, які почали боротьбу з німецькими окупантами, слід відзначити збройні формування, пов'язані з іменем Тараса Бульби-Боровця.

Ще у серпні 1941 р. Т. Бульба-Боровець, який був прибічником уряду Української Народної Республіки в еміграції, організував військо­ве формування української міліції «Поліська СІЧ», що діяло на теренах Полісся та Волині і боролося з роздрібненими частинами Червоної Армії. В складі «Поліської Січі» налічувалось близько 10 тис. чоловік. Наприкінці 1941 р. німці висунули перед бульбівцями вимогу – ліквідувати і розпустити міліцейські загони. Тому бульбівці перейшли до партизанської боротьби. «Поліську Січ» було перейменовано на Українську Повстанську Армію (УПА), яка вела бойові дії як проти німецьких окупантів, так і проти радянських партизан.

На підміну від військових угруповань ОУН, УПА Бульби-Боровця зайняла більш лояльну позицію стосовно національних меншин України, а з часом встановила нейтралітет і у відносинах з радянськими партизанами, який утримувався більше ніж півроку.

19 серпня 1942 р. збройні сили Воронця вчинили успішний напад на станцію Шепетівка і завдали значних втрат гітлерівському гарнізону.

Восени 1942 р. керівництво ОУН (Б) взяло курс на створення власної партизанської армії, яка б боролась як з німецькими окупантами, так і з радянськими та польськими формуваннями. Становлення оунівського партизанського руху почалось у середині 1942 р.

Один із перших його загонів на Поліссі очолив С.Качинський. Загін цей був сформований головним чином з української поліції, члени якої масово перейшли до ОУН. Новостворене військове формування також одержало назву УПА (Українська Повстанська Армія). Офіційним днем її створення вважається 14 жовтня 1942 р. – день Покрови святої Богородиці. З часом до цієї партизанської армії явочним порядком приєдналися збройні формування Боровця й ОУН (М).

 

Воїни УПА

Таким чином, антифашистський рух не був єдиним.

Комуністичний і націоналістичний партизанські рухи перебували у конфронтаційних стосунках. Це, звичайно, послаблювало сили антифашистського руху Опору в Україні.

 

Документ

Присяга воїна Української Повстанської Армії

Я, воїн Української Повстанчої Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров'ю усіх Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського:

Боротись за повне визволення усіх українських земель і Українського Народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крові, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України.

Буду мужнім, відважним і хоробрим у бою та нещадним до ворогів землі української.

Буду чесним, дисциплінованим і революційнопильним воїном.

Буду виконувати всі накази зверхників.

Суворо зберігатиму військову і державну таємницю.

Буду гідним побратимом у бою та в бойовому життю всім своїм товаришам по зброї.

Коли я порушу або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Національної Рево­люції і спаде на мене зневага Українського Народу.

 

 

Текст Присяги членів підпільної організації «Народна гвардія», яка діяла в західних областях Української РСР /не раніше грудня 1942 р.

Я, син (донька) українського народу, присягаю, що мужньо і до останніх сил буду боротися за волю народу та за визволення моєї Радянської Батьківщини, братніх слов'янських народів з-під гітлерівського ярма.

Присягаю, що, підпорядковуючись керівництву парти­занським рухом західних областей України, буду безвідмовно виконувати накази та довірені мені бойові завдання, не відступаючи перед жодною небезпекою.

Присягаю зберігати організаційно-бойову військову таємницю та не зрадити її навіть під найжахливішим катуванням, сміливо викривати зрадників, що розголошуватимуть таємниці.

Присягаю, що в боротьбі за визволення Радянської Батьківщини не відпочину аж до остаточної перемоги. Смерть німецьким загарбникам!

 

Запитання до документів

Порівняйте між собою присяги воїнів УПА та радянських підпільників. Що об'єднувало, а що розділяло ці дві течії антифашистського Опору?

 

Течії Руху Опору в Україні (1941-1944 рр.)

Течії	Радянський	Націоналістичний	Польський
Мета	Визволення від загарбників
	Відновлення радянської влади	Відновлення української держави	Відновлення польської держави, повернення західноукраїнських земель до складу Польщі
Організаційне оформлення	1941-1942 рр. партизанські загони, з`єднання; радянське підпілля (3 500 підпільних організацій і груп)	похідні групи (1941 р.), “Поліська Січ” (1941 р.), УПА(листопад 1942 р.) та інші загони, підпілля ОУН	1941-1942 рр. Армія Крайова, Армія Людова, батальйони хлопські
Чисельність	40-200 тис.	50-200 тис. (похідні групи – 5 тис.)	10-20 тис.
Командири	С.Ковпак, О.Сабуров, О.Федоров, М.Наумов. Очолював штаб партизанського руху в Україні – Т.Строкач.	Командир “Поліської Січі” – Тарас Бульба-Боровець. Командуючі УПА: Дмитро Клячківський (Клим Савур), Роман Шухевич (Тарас Чупринка).	Командуючий Армії Крайової – Бур-Комаровський
Основні райони дій	Українське Полісся, Чернігівщина, Сумщина	Волинь, Галичина, українське Полісся	Волинь, Полісся
Специфіка бойових дій	Діяльність партизан як правило підпорядковувалась і узгоджувалась з потребами фронту: диверсії на залізницях, удари по воєнним об`єктам, розвідка, допомога у переправі через річки тощо. Найбільші координовані операції партизан: “Рейкова війна” і “Концерт” по зриву перевезень воєнних грузів на залізницях, а також рейди великих партизанських з`єднань по тилах ворога.	Переважно діяла як самооборона населення – витискування окупаційної адміністрації, створення української, захищала людей від сваволі властей, зривала спроби вивозу до Німеччини продовольства, робочої сили, проведення оборонних боїв з карателями по периметру і всередині контрольованої території. Напади на воєнні об`єкти здійснювалась в основному з метою оволодіння зброєю.	Переважно діяла як самооборона польського населення.. Засвідчувала претензії Польщі на західноукраїнські землі

Примітка: українці також брали активну участь у антинацистському русі Опору в країнах Європи: Франції, Італії, Югославії тощо.

 

5. Волинська трагедія

Трагедія Волині (1943 р.)

Причини

1. Драматичну історію польського та українського народів в ХVІ-ХVІІІ століттях, заповнену особливо жорстокими селянськими бунтами і козацькими повстаннями, що придушувалися у потоках крові і залишили у свідомості багатьох поколінь задавнені незабуті взаємні кривди, також почуття соціальної несправедливості;

2. Досвід і висновки з програної українцями війни з Польщею в 1918-1919 рр., які вказували на Польщу як одну з головних перешкоду у побудові незалежної України;

3. Неврегульовані загальнополітичні умови після Першої світової війни, що позбавили українців мати власну державність;

4. Національну політику II Речі Посполитої на східних територіях, що ґрунтувалася на засадах націоналізму і усунення інших національностей від участі в державному і громадському житті (справа автономії та самоврядування, проблема земельної реформи, освітня політика, порушення громадянських прав і свобод, репресій проти українців). Вона не ліквідовувала давні суспільні конфлікти, а навпаки їх загострювала;

5. Терористичну і саботажну діяльність УВО, а потім ОУН на території Польщі у міжвоєнний період;

6. Антипольську діяльність ОУН під час Другої світової війни, що виникла здебільшого з прийнятої ідеології інтегрального націоналізму Д.Донцова і формувала свідомість українського суспільства в дусі ненависті до поляків, як таких, що стоять на перешкоді незалежності України;

7. Підбурювану роль обох тоталітарних режимів – радянського і німецького в підсилені українсько-польського конфлікту;

8. Деморалізуючий вплив війни, яка спричинила велике моральне спустошення і відхід від норм соціальної поведінки, обумовив кривавий і злочинний характер конфлікту;

9. Безкомпромісні позиції польського уряду і керівництва ОУН в територіальному питанні.

 

 

Політично-військова стратегія ОУН і УПА передбачала реалізацію наступних головних завдань:

1. Організація військових відділів ОУН на теренах Волині і Полісся, а потім у Східній Галичині; 2. Опанування якнайбільших теренів Волині, усунення з них німецької адміністрації; 3. Створення основ української адміністрації, підпорядкованої ОУН і УПА; 4. Підпорядкування всіх партизанських відділів керівництву ОУН-Б ( в тому числі відділів Т. Бульби, ОУН – Мельника, не зупиняючись перед застосуванням сили); 5. Усунення або знищення польського елемента на Волині і в Східній Галичині, як перешкоду українських прагнень до незалежності.

 

Хронологія подій

30 червня 1941 р. У Львові проголошено Акт відновлення Української Держави та створено її уряд (Українське Державне Правління (УДП)) на чолі з Я.Стецьком. Нацитський режим не визнав цього політичного рішення

5,9 липня 1941 р. Арешт фашистами С.Бандери у Кракові, Я.Стецька у Львові

15 вересня 1941 р. Оголошення фракції ОУН(Б) поза законом. Масові арешти і вбивства членів організації. Перехід ОУН(Б) до підпільної форми боротьби.

Жовтень 1941 р. Остаточне формування фашистської адміністративної системи на Волині.

Листопад 1941 р. В Галичині і на Волині поляки почали активно створювати свій рух опору – Армію Крайову (АК). Для утримання цієї партизанської армії поляки часто проводили реквізицію продуктів у місцевого населення. Керівництво АК, подібно до еміграційного уряду, розглядали Волинь як частину "кресов всходніх", тобто польських східних територій, і неодноразово на міжнародному рівні заявляли про необхідність у повоєнний час відтворити Польську державу в межах 1939 р. Утворення регулярних загонів АК завершилося до лютого 1942 р.

Грудень 1941 р. лютий 1942 р. Перші поодинокі напади польського підпілля на українське населення на території Польщі. Метою нападів на українське населення Холмщини було знищити тих українців, які працювали в фашистській адміністрації. Загинуло близько 400 людей, серед яких були священики та вчителі.

Початок 1942 р. Польські антиукраїнські акції у Володавському, Грубешівському, Омашівському та Холмському повітах На Холмщині, згідно з заявою Товариства "Холмщина", в роки війни польські бойові формування тільки в одному Грубешівському повіті спалили понад 50 українських сіл.

Березень-квітень 1942 р. Перші напади на польське мирне населення. В Дубенському, Рівненському, Луцькому, Здолбунівському, Кременецькому повітах і на Поліссі було вбито близько 2 тисяч поляків.

Квітень 1942 р. На II Конференції ОУН(Б) заявлено про необхідність поліпшення українсько-польских відносин на базі незалежності держав. Проголошено необхідність визнання права українського народу на західноукраїнські землі. Засуджено шовіністичні настрої серед поляків та їхні спроби захопити адміністративно-господарський апарат західноукраїнських земель. Разом з тим, ухвалено рішення про посилення революційної діяльності і підготовку до утворення повстанської армії. Поряд з діючими на терені Волині відділами Поліської Січі Максима Боровця (Тараса Бульби), організовано відділи, що підлягали ОУН(Б).

Липень 1942 р. Відбулися перші українські репресивні акції проти поляків у сільських адміністраціях та лісництвах, що були створені нацистами.

14 жовтня 1942 р. Утворення Української Повстанської Армії (УПА), яку очолив Дмитро Клячківський (Клим Савур).

13 листопада 1942 р. Перші жертви серед польського мирного населення (с.Обірки Луцького повіту)

24-25 грудня 1942 р. Напад польського загону на с.Пересоповичі

Січень 1943 р. Польське населення Волині формує загони Селянської оборони

17-23 лютого 1943 р. III конференція ОУН(Б) Затверджено рішення про перехід до відкритої форми боротьби з нацистським режимом та з радянською владою. Прийнято остаточне рішення про формування УПА. Рішення про етнічні чистки ця конференція офіційно не приймала, проте було зроблено заяву про те, що ОУН та УПА будуть вести боротьбу проти всіх озброєних ворогів Української держави, включно з радянськими і німецькими військами та польськими військовими формуваннями. Згодом районні організації ОУН(Б) отримали свободу чинити стосовно польського населення так, як вважають за потрібне.

15 березня-10 квітня 1943 р. До УПА приєдналося близько 5 тисяч українців, що служили у допоміжній поліції. При переході було захоплено значну кількість німецької зброї. Замість українців, до допоміжної поліції фашисти набирають поляків, які відзначилися у боротьбі з українцями.

Березень-квітень 1943 р. Жертви серед мирного польського населення у Луцькому, Рівненському, Дубнівському та Здолбунівському повітах Головним виправданням своїх дій здійснювачі операцій називали відплату.

Квітень-травень 1943 р. Масові жертви серед польського населення Сарненського та Костопільського повітів

Квітень-травень 1943 р. Перші "відплатні акції" поляків проти українського населення Перші поодинокі відплатні акції проводили загони польської поліції, польські бази самооборони, згодом їх проводили все частіше і за все більшої участі регулярних військових з'єднань.

Червень 1943 р. Масові напади українських загонів на польське населення у Дубнівському та Луцькому повітах

5 червня 1943 р. Делегат польського уряду видає наказ стосовно координації заходів польського населення Волині з метою самооборони

7 липня 1943 р. Спроба порозуміння з українськими представниками делегата польського уряду

11 липня 1943 р. АКЦІЯ ДЕПОЛОНІЗАЦІЇ ВОЛИНІ, ОРГАНІЗОВАНА КЕРІВНИЦТВОМ ОУН(Б). У Володимирському повіті українські загони напали на щонайменше 99 польських сіл (згідно польських джерел: 167 населених пунктів) і масово винищили польське населення. В результаті акцій проти мирного населення на Волині від рук поліціянтів та українських націоналістів загинуло близько 40 тисяч поляків (задокументовано втрати 36.750 людей, відомі імена та прізвища 19.401 людини) (див. E., W. Siemaszko, “Ludobojstwo dokonane przez nacjonalistow ukrainskich na ludnosci polskiej Wolynia 1939-1945”, t. 2, Warszawa, 2000. - s. 1038), втрати української сторони на Волині визначають у декілька тисяч. Максим Боровець (Тарас Бульба) відмовився підкоритися керівництву ОУН(Б). Керівник ОУН(Б) на той момент – Микола Лебідь – виступив проти, але гору взяла позиція волинського крайового проводу на чолі з Дмитром Клячківським (Климом Савуром).

Серпень 1943 р. Ускладнення українсько-польських стосунків на Галичині

21-25 серпня 1943 р. ІІІ Надзвичайний Великий Збір ОУН(Б). Підтверджено політику боротьби за Незалежну Соборну Україну. Головою проводу ОУН(Б) було призначено Романа Шухевича (Тараса Чупринку) (до нього фактичним лідером УПА був Дмитро Клячківський (Клим Савур)).

Жовтень 1943 р. Комюніке ОУН, в якому засуджено українсько-польський конфлікт на Волині

27 жовтня 1943 р. "Наказ № 1/43" ОУН, який заборонив антипольські дії

Середина грудня 1943 р. на передодні католицького свята Різдва Христового на Волині прокотилася нова хвиля антипольських акцій.

Січень 1944 р. Прибуття на Волинь полковника К.Бомбінського. Починається процес створення нової польської дивізії, яка отримала назву 27 Волинської дивізії піхоти Армії Крайової. Згідно з планами польського підпілля, головний виступ проти українських збройних формувань мав відбутися з наближенням Червоної армії.

Кінець січня 1944 р. 27-а Волинська піхотна дивізія АК, до складу якої увійшли партизанські загони, частина членів самооборони і підпілля, що діяли в містах, разом близько 7 тисяч осіб, здійснила напад на УПА, захопивши території від Ковеля до Турії та Бугу. З цих територій було вигнано українське мирне населення.

Початок 1944 р. переміщення центру антипольських акцій з Волині в Галичину.

1 вересня 1944 р. Офіційна відмова ОУН (Б) від антипольських акцій. ОУН (Б) почала шукати порозуміння з АК з метою спільної боротьби проти радянських окупантів. Головнокомандувач УПА в Східній Галичині Василь Сидор (Шелест) видав наказ, який стримував масові антипольські акції "за винятком польського елементу, що співробітничає з НКВС".

 

Висновок: Український народ мав повне право прагнути до здобуття незалежності, проте методи і засоби, що застосовувалися ОУН і УПА проти польського населення, не можуть бути виправдані. Не мають виправдання і польські акції проти українського населення.

 

Запитання і завдання

1. Як радянські партизани боролися проти німецьких окупантів?

2. Назвіть відомих Вам керівників радянського партизанського та підпільного рухів в Ук­раїні.

3. Назвіть відомих Вам керівників оунівського підпілля.

4. Назвіть головні течії антифашистського руху Опору в Україні.

5. Які підпільні антифашистські організації, що діяли на території України, Ви знаєте?

6. Хто очолив український уряд, який був створений після проголошення Акта від 30 червня 1941 р.?

7. З якою метою силами ОУН були створені похідні колони?

8. Визначте хронологічну послідовність подій:

- «рейкова війна»;

- проголошення Акта відновлення незалежності Української держави;

- початок рейду партизанських з'єднань С. Ковпака й О. Сабурова;

- створення ОУН (Б) Української Повстанської Армії.

9. У чому полягають причини невдач радянського партизанського руху в 1941 р.?

10. Назвіть основні напрямки діяльності оунівського підпілля в 1941-1942 рр.

11. Порівняйте методи боротьби представників різних течій антифашистського руху в Україні – бульбівців, бандерівців, мельниківців, радянських партизан. Що у них було спільного, а що відмінного?

12. Чим, на Ваш погляд, було викликане намагання частини українських національних організацій співпрацювати з нацистами?

13. Чому представники ОУН (М) не підтримали спробу ОУН (Б) відновити незалежну Українську державу?

14. Як Ви вважаєте, чому Акт відновлення Української дер­жави від 30 червня 1941 р. неоднозначно сприймається різними політичними силами нинішньої України?