Аварія на Чорнобильській АЕС, що сталася в ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. за наслідками забруднення стала насправді катастрофою світового масштабу.
Особливо трагічними стали її наслідки для країн Європи. Навколо ЧАЕС було утворено 30-кілометрову зону відселення населення. В Україні, за офіційними даними, вважають забрудненими території 16 областей, а фактично – всі регіони республіки, у тому числі й Київ більше чи менше зазнали згубного впливу радіації. На ліквідацію наслідків катастрофи тільки в 1988 – 1990 рр. витрачено в тодішніх цінах понад 20 млрд руб. Загалом на потреби ліквідації наслідків аварії щорічно витрачається до 7 % коштів Державного бюджету України.
Радіаційне забруднення, спричинене катастрофою, є збудником онкологічних захворювань серед населення, особливо дітей дошкільного та шкільного віку; воно шкідливо позначається на загальному стані здоров’я населення.
Після смерті К. Черненка в березні 1985 р. на посаду Генерального секретаря ЦК КПРС було обрано М. Горбачова. Саме за його ініціативою у квітні 1985 р. розпочалася перебудова в СРСР. Перебудова мала охопити п’ять провідних сфер життєдіяльності суспільства: економіку (перехід від екстенсивних методів господарювання до інтенсивних), внутрішню політику (демократизація суспільного життя та народовладдя), зовнішню політику (припинення «холодної війни» та побудова спільного європейського дому); соціальну сферу (покращення матеріального та культурного добробуту населення); ідеологію (ліквідація цензури, гласність, вільне виявлення думки громадян). Теоретично ідеї перебудови мали шанс на реалізацію, але, як показало життя, крім загальних декларацій, М. Горбачов так і не зміг протягом шестирічного періоду висунути будь-яку практичну концепцію реформування радянського суспільства.
Перебудова швидко зайшла в глухий кут, поглибила суспільно-політичну, економічну та національну кризи і завершилась розпадом СРСР. Партійне керівництво України на словах однозначно підтримувало дії кремлівського керівництва, насправді певний час блокувало перебудовчі процеси в Україні.
Перебудова мала чотири етапи. У березні 1985 р. – січені 1987 р. – перебудова здійснюється під гаслом «більше соціалізму». В період з 1987 по 1988 рр.— основний лейтмотив – «більше демократії», а 1989 – 1990 рр. характеризувалися розмежуванням і розколом у таборі провідників перебудови, що призвело у 1991 р. до перемоги радикал-реформізму та розпаду СРСР.
Перебудовчі процеси в Україні контролювались управлінською номенклатурою тоталітарної держави. Протягом 1985 – 1987 рр. в Україні не існувало політичних сил у вигляді громадських об’єднань та народних фронтів, аналогічних до тих, що виникли в Прибалтиці та Росії. Пасивність широких народних мас має своє пояснення. На тлі загального, насамперед економічного, розвалу ситуація в Україні залишалася відносно стабільною.
Був ще один важливий суб’єктивний чинник. Гласність у союзних республіках почалася із гострої критики перших партійних керівників і партноменклатури різного рангу. В. Щербицький, який сімнадцять років очолював Компартію України, залишався ортодоксальним комуністом і перетворився на одного з опонентів М. Горбачова. Преса називала Україну заповідником застою.
Чорнобильська катастрофа (квітень 1986 р.) сприяла пожвавленню суспільно-політичного руху в республіці. 13 листопада 1988 р. у Києві відбувся перший за роки радянської влади масовий екологічний мітинг (20 тис. учасників). Крім питань екології, гострій критиці були піддані посадові особи, винні в чорнобильській трагедії та її наслідках.
1989 року Україною прокотилася хвиля шахтарських страйків, які поруч з економічними вимогами гостро ставили і політичні питання — відмова в довірі номенклатурі та чиновникам-бюрократам.
В умовах різкого загострення соціально-економічної кризи, зростання цін і невпинного погіршення життєвого рівня населення навесні 1990 р. відбулись перші демократичні вибори до Верховної Ради, які посилили розшарування політичних сил.
У вересні 1989 р. виникла масова політична організація — Рух (Народний рух України за перебудову). Одна за одною створювалися політичні партії України (Українська республіканська партія, Демократична партія України, «Партія зелених», Партія демократичного відродження України та ін.). 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка стала передвісником незалежності нашої держави.
У середині 1880-х рр. у СРСР розпочалася «перебудова». Ініціатива перебудови належала невеликій групі керівних діячів КПРС, які об’єдналися навколо нового Генерального секретаря ЦК М. Горбачова. Сьогодні, коли політична кар’єра Горбачова закінчилася, можна зробити висновок, що реформатори від самого початку не ставили своїм завданням знищення тоталітарного ладу. Задумані реформи не були чітко окреслені. Йшлося про «прискорення», «оновлення», повернення до «ленінських принципів», «нове обличчя соціалізму» і т. п.
Перебудова починалася з інформації. Виник суто радянський термін «гласність», який увійшов в іноземні мови без перекладу. В умовах переходу від тоталітаризму до демократії гласність означає своєрідний перехідний етап між довготривалим періодом мовчазного однодумства до свободи слова. Гласність – це право знати, що відбувається в країні та у світі.
У другій половині 1980-х – на початку 1990-х рр. у державі, де вся інформаційна структура перебувала під найсуворішим контролем, такий проміжний етап на шляху до свободи слова, як гласність, був особливо потрібним. Завдяки гласності люди долали стереотипи й догми старого мислення, отримували змогу реально оцінювати ситуацію, користуючись об’єктивною інформацією, робити власні висновки. Суспільство стрімко політизувалося.
Роль першопроходців у захисті української культури, навколишнього середовища, «білих плям» історії відіграла Спілка письменників України та її центральний орган – газета «Літературна Україна». Широкий розголос мали виступи О. Гончара, Р. Братуня, І. Дзюби, І. Драча, В. Дрозда та багатьох інших. В Україну почали повертатися твори В. Винниченка, С. Петлюри, представників «розстріляного відродження», зокрема М. Хвильового, М. Куліша, М. Зерова, історичні праці М. Грушевського, М. Костомаров, заборонені твори І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?», репресованих у роки «застою» В. Стуса, Є. Сверстюка, І. та І. Калинців. До України повертається з еміграції письменник та один із засновників Української Гельсінської групи (УГГ) М. Руденко.
У республіці стали поширюватися «самвидавські» газети і журнали. Частина з них готувалася за межами України і відбивала загальносоюзні проблеми, інші готувалися в республіці. Ще в 1987 р. В. Чорновіл відновив видання «Українського вісника».
Поступово стала відкриватися правда про такі сторінки української історії ХХ ст., як Центральна Рада, голод 1921 – 1922 рр., голодомор 1932 – 1933 рр., насильницька колективізація, сталінські репресії, діяльність ОУН – УПА, інші трагічні сторінки історії українського народу; розгорнулася дискусія про національну символіку.
Зростання інтересу до історичного минулого українського народу проявлялося в активній участі мас у святкуванні роковин подій, про які раніше офіційна історіографія писати уникала або які висвітлювала необ’єктивно. Найбільшого відгуку політика гласності набула у Львові. У червні та липні 1988 р. було проведено кілька несанкціонованих і безпрецедентних за своїми масштабами мітингів, які очолювали колишні дисиденти В. Чорновіл, брати Горині, Ігор та Ірина Калинці. На цих мітингах відкрито говорилося про численні утиски, яких зазнають українці.
У червні 1986 р. українські письменники, серед яких були О. Гончар, Д. Павличко, І. Драч, виступили проти витіснення з ужитку у школах республіки української мови. За даними міністра освіти В. Фоменка, в Україні в 1987 р. в російськомовних школах навчалося більше половини всіх учнів, а в Києві з 300 тис. учнів українською мовою навчалися лише 70 тис. Однак ця статистика не хвилювала тодішніх партійних функціонерів. Партійний апарат України не поспішав змінювати національну політику.
У лютому 1989 р. були засновані Товариство української мови ім. Т. Шевченка, що діяло поза партійним контролем, «Товариство Лева», «Зелений світ».
Швидка політизація суспільства проявилася в мітингах і демонстраціях, наймасовішим з-поміж яких став людський ланцюг 21 січня 1990 р. з нагоди святкування річниці Акту злуки УНР і ЗУНР.
Під тиском демократичних сил Верховна Рада УРСР у 1989 р. прийняла Закон про мову, за яким українська мова набула статусу державної. Громадянам України надавалися правові гарантії вільного використання російської мови та мов інших народностей, що проживали на території республіки.
На початку серпня 1990 р. у Дніпропетровській і Запорізькій областях як всеукраїнське свято пройшли Дні козацької слави, присвячені 500-річному ювілею українського козацтва.
Гласність, лібералізація, повернення народові правди про його минуле підірвали радянські ідеологічні штампи, прискорили процес досягнення справжнього суверенітету України.
На початку 1980-х рр. суспільство дедалі глибше втягувалося в тотальну соціально-економічну, політичну та ідеологічну кризу, а в «низах» наростало невдоволення, зневіра і байдужість. У «верхах» формувалися реформаторські сили, які об’єдналися навколо нового Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова, обраного на цю посаду в березні 1985 р.
У 1986 р. XXVII з’їзд КПРС визначив курс на «прискорення» — подолання відставання СРСР від передових країн світу. На січневому пленумі ЦК КПРС 1987 р. М. Горбачов проголосив курс на перебудову, тобто вдосконалення, оновлення радянської системи, та гласність. Україна була серед останніх, хто втягнувся у ці процеси.
Оскільки проведення економічної реформи наштовхнулося на опір усередині самої КПРС, М. Горбачов узяв курс на лібералізацію режиму. Він намагався за допомогою «гласності», «соціалістичного плюралізму» під гаслом «перебудови» сталінської моделі соціалізму та повернення до «ленінських принципів» активізувати народні маси й, контролюючи цю активність згори, послабити реакціонерів.
В Україні політична ситуація змінювалася дуже повільно, оскільки лідери республіки займали консервативну позицію. У перші роки перебудови гласність, проголошена в Москві, мало змінила обличчя республіканської преси.
В умовах лібералізації в Україні виникають групи «зелених», політичні клуби, просвітницькі українознавчі організації («Товариство Лева» 1987 р., клуб «Спадщина» 1988 р. та студентське об’єднання «Громада»). Їхня діяльність одразу виходить за межі суто просвітницької і набуває політизованого характеру. Восени 1987 р. у Києві виник Український культурологічний клуб (УКК). За спробу провести в 1988 р. демонстрацію до другої річниці аварії на Чорнобильській станції кількох лідерів УКК було заарештовано. Наприкінці 1987 р. виходять з ув’язнення й повертаються в Україну відомі правозахисники, зокрема В. Чорновіл і М. Горинь, у січні 1989 р.— Л. Лук’яненко. У 1988 р. офіційне святкування 1000-ліття введення християнства на Русі було використане дисидентами в Україні для привернення уваги до долі УАПЦ та УКЦ.
Великий вплив на ситуацію в Україні мало виникнення в СРСР народних рухів, насамперед у республіках Балтії. 7 липня 1988 р. Українська Гельсінська спілка, створена на основі відновленої УГГ, оприлюднила Декларацію принципів, що за рядом положень була близькою до програмних принципів народних рухів республік Балтії: перетворення СРСР на конфедерацію незалежних держав; державність української мови; звільнення всіх політв’язнів тощо.
У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України, підтриманої історико-просвітницьким товариством «Меморіал» (установча конференція — травень 1989 р.) і Товариством української мови ім. Т. Г. Шевченка (установча конференція – лютий 1989 р.), виникла масова політична організація — Рух (Народний рух України за перебудову).
Бойовим хрещенням для активістів нових громадських об’єднань стали вибори народних депутатів СРСР навесні 1989 р., коли вперше за багато десятиріч у радянській виборчій системі на одне місце претендувало кілька кандидатів, та ще й висунутих «знизу». Незважаючи на антидемократизм Закону про вибори, вдалося провести ряд депутатів від опозиції. У Львові майоріли жовто-блакитні прапори, лунали заклики до страйку.
Улітку 1989 р. страйк шахтарів охопив найважливіші вугледобувні райони СРСР, у тому числі Донбас (страйкувало 250 тис. осіб) і Львівсько-Волинський басейн. Хоча вони висували тоді здебільшого економічні вимоги, однак КПРС не могла уже виставляти себе захисником інтересів робітничого класу.
Восени 1989 р. вдалося внести істотні поправки до проекту Закону про вибори до Верховної Ради УРСР, зокрема, було знято представництво від громадських організацій. Тоді ж Верховна Рада прийняла Закон про мови, згідно з яким українська мова проголошувалася державною.
У 1989 – 1990 рр. з’являються паростки багатопартійності. Активізація політичного життя спричинила стрімке зростання національної свідомості населення. З 1990 р. почався рух за вихід із СРСР. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, де проголошувалися верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.
У складі депутатів Верховної Ради УРСР ХІІ скликання (1990 – 1994 рр.) абсолютну більшість депутатів (239 осіб) були членами КПУ. Однак ідея національного відродження незалежності заявляла про себе все активніше й наполегливіше устами меншості – національно-демократичної частини депутатів. Партійно-державне керівництво республіки не могло протистояти цим настроям і пішло на крок, що суперечив політиці центру.
Прийнята 16 липня 1990 р. Декларація про державний суверенітет України проголосила волю народу України самостійно вирішувати свою долю.
У 1989—1990 рр. в СРСР поряд із соціально-економічними проблемами гостро постало питання щодо зміни державного ладу країни. 17 березня 1991 р. відбувся Всесоюзний референдум з питання збереження Радянського Союзу. В Україні під час проведення цього референдуму Верховна Рада запропонувала жителям республіки додаткове запитання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?»
Народ України відповів позитивно як на основне (70,2 % від тих, хто взяв участь у голосуванні), так і на додаткове запитання (80,2 %). Незважаючи на суперечливість результатів референдуму й опитування, було очевидно, що громадська думка в Україні схиляється в бік незалежності.
Після проведення референдуму розпочався так званий «Новоогарьовський процес» — переговори керівників дев’яти республік, включаючи Україну, з президентом СРСР М. Горбачовим про новий союзний договір. Попереднє підписання договору планувалося провести 20 серпня 1991 р. Це була остання спроба М. Горбачова врятувати державну цілісність СРСР шляхом компромісу між республіками і центром. У цей процес втрутилися консервативні сили, які прагнули не лише зберегти єдину союзну державу, а й не допустити її оновлення у будь-якій формі.
19 серпня 1991 р. реакціонери здійснили спробу державного перевороту. Блокувавши М. Горбачова на дачі у Форосі, найближчі співпрацівники президента СРСР оголосили про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС, рос.— ГКЧП), до якого увійшли вісім осіб. Серед них віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем’єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов, міністр внутрішніх справ Б. Пуго.
Вони заявили про свій намір відновити в країні порядок і не допустити розпаду СРСР. Призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій і масових рухів. Заборонялося проведення мітингів, демонстрацій, страйків. Встановлювався контроль над засобами масової інформації. У деяких регіонах Радянського Союзу на шість місяців запроваджувався надзвичайний стан.
Проте заколотники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РРФСР на чолі з Президентом Росії Б. Єльциним. На захист демократії виступили десятки тисяч жителів Москви, а також інших міст СРСР. Серед захисників Білого дому в Москві були і представники України під синьо-жовтими прапорами. Рішучі дії Б. Єльцина підтримали більшість урядів країн світу. Заколот провалився.
Заколот висвітив реальні, а не декларативні позиції й наміри всіх політичних сил і державних органів в Україні. Керівництво ЦК КПУ опинилося на боці заколотників. Секретаріат ЦК надіслав на місця шифрограму, у якій схвалювався переворот і парткомам пропонувалося організувати підтримку дій ДКНС.
Присланий до України генерал Варенников заявив, що в разі непідтримки рішень ДКНС, проведення страйків, акцій непокори будуть застосовані війська. Л. Кравчук та очолювана ним Президія Верховної Ради України (де була більшість представників КПУ) закликали до спокою і витримки. Але при цьому Л. Кравчук заявив, що будь-які зміни повинні відбуватися на основі закону і підстав для введення в республіці надзвичайного стану немає.
Послідовно й рішуче виступила проти заколотників в Україні тільки опозиція –представники Руху і новоутворених демократичних партій. Вони виступили з пропозицією засудити заколот спеціальним рішенням Верховної Ради УРСР. За умов блокування Президією Верховної Ради спроб дати належну оцінку дій ДКНС, демократи розгорнули широку роботу в масах. Почалася підготовка до страйку.
24 серпня 1991 р. Верховна Рада Української РСР прийняла історичний документ – Акт проголошення незалежності України, в якому, зокрема, підкреслювалося: «Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави – України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України».
Тим самим було покладено край юридичному існуванню УРСР. На політичній карті світу з’явилася нова суверенна держава – Україна.
Акт проголошення незалежності України, день прийняття якого став національним святом держави, не був випадковим явищем. Прагнення до національного суверенітету випробувано віками. Право самовизначення — це право народу самому визначати свою долю.
Отже, Акт проголошення незалежності України — це документ великої історичної ваги, який, відновивши історичну справедливість, став закономірним наслідком процесу розвитку українського народу.
Згідно з чинним на той час законодавством, питання про реалізацію права народу України на самовизначення виходило за межі компетенції Верховної Ради УРСР і мало вирішуватися виключно Всеукраїнським референдумом. Тому того самого дня було прийнято й постанову Верховної Ради УРСР «Про проголошення незалежності України», якою передбачалося провести 1 грудня 1991 р. всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України.
Референдум відбувся у намічений термін; 90,32 % громадян, які брали участь у референдумі, на запитання в бюлетені щодо підтвердження Акта відповіли: «Так, підтверджую». Позитивну відповідь дало населення всіх областей України і Криму незалежно від їх національного складу. Підсумки референдуму засвідчили прагнення народу бути повноправним господарем на власній землі, а не «молодшим братом», частиною ще однієї імперії з оновленим фасадом. Результати голосування ознаменували повноправне входження України до світового співтовариства вільних держав. Почалася хвиля дипломатичного визнання України як незалежної держави.
1 грудня 1991 р. Україна обирала першого Президента своєї самостійної держави.
До виборчого бюлетеня по виборах Президента України було включено шість кандидатів — В. Гриньова, Л. Кравчука, Л. Лук’яненка, Л. Табурянського, В. Чорновола, І. Юхновського. Кандидат у Президенти України О. Ткаченко на останньому етапі боротьби зняв свою кандидатуру і закликав виборців голосувати за Л. Кравчука. Опозиція не спромоглася виставити єдиного кандидата: Рух висунув голову Львівської обласної Ради В. Чорновола, однак його лідери І. Драч і М. Горинь, як і Українська республіканська партія, агітували за голову УРП Л. Лук’яненка, Партія демократичного відродження України (ПДВУ) — за керівника Народної Ради в парламенті України академіка І. Юхновського та за одного з лідерів ПДВУ, народного депутата В. Гриньова.
Уже в першому турі, набравши 61,6 % голосів, переміг Голова Верховної Ради України, у недалекому минулому завідуючий ідеологічним відділом ЦК КПУ, секретар ЦК КПУ Л. Кравчук. Він став першим Президентом незалежної України.
Українська