§ 24. Правобережна та Лівобережна Гетьманщини в 60—80-х рр. ХVІІ ст.
1. Коли і в результаті яких подій відбувся розкол України на Лівобережну й Правобережну? 2. Які держави прагнули оволодіти українськими землями?
1. Гетьман П. Дорошенко, возз’єднання України. Принципово нове становище, що склалося після укладення Андрусівського перемир’я, вимагало від українства згуртованості у відстоюванні власних інтересів. Для проведення такої лінії потрібна була сильна особистість. Такою особистістю став гетьман Петро Дорошенко (1665—1676 рр.).
П.Дорошенко
Постать в історії
Серед провідників козацької держави тієї доби постать гетьмана П. Дорошенка є найяскравішою. Його навіть називали „Сонцем Руїни”. П. Дорошенко народився у 1627 р. у Чигирині в козацькій родині. Його дід М. Дорошенко був гетьманом Війська Запорозького (трагічно загинув), а батько — полковником за часів Б. Хмельницького.
П. Дорошенко здобув широку освіту, добре знав латинську і польську мови. Героїчна смерть діда була для нього блискучим прикладом беззастережної відданості своєму народові. У неповних 30 років він став полковником Прилуцького полку, потім Черкаського і Чигиринського полків у війську Б. Хмельницького.
Деякий час він співпрацював з гетьманом І. Виговським, а потім і з Ю. Хмельницьким. Перебуваючи у Чигирині, він мав нагоду познайомитися з державними проблемами і виробити власний погляд на становище в Україні. А ставши гетьманом отримав нагоду втілити своє бачення у життя.
Спочатку Дорошенко підпорядкував своїй владі все Правобережжя і за допомогою суворих заходів навів лад: відбудовувалися міста, відновлювалося господарство і органи влади. Було створено 20-тисячне військо сердюків. Але для здійснення далекоглядних планів ресурсів Правобережжя було недостатньо. Війна, що точилася тут з 1648 р., знищила 65—70 % населення.
Сердюки на марші
Терміни і поняття
Сердюки — найманці, яких набирали гетьмани, переважно з волохів.
Для проведення об’єднавчої політики П. Дорошенко, як колись Б. Хмельницький, вирішив спертися на Кримське ханство. Спочатку він намагався підкорити західноукраїнські землі: Волинь, Західне Поділля, Галичину, що створило б базу для подальшої боротьби. Тут були значні людські ресурси і ця територія відносно мало постраждала від бойових дій. Проте його Західний похід (вересень—жовтень 1667 р.) разом із татарами виявився невдалим. Татари не пропускали нагоди брати ясир і грабувати, що навіть спричинило опір населення. Цим скористався польський коронний гетьман Ян Собеський, який вміло налагодив оборону. Але остаточно зірвав план Дорошенка — похід харківського полку І. Сірка із запорожцями на Крим. У вирішальний момент (Ян Собеський перебував в облозі україно-татарського війська в укріпленому таборі біля Підгайців) татари уклали мир із поляками і повернулися в Крим. Дорошенко був змушений укласти з поляками Підгаєцький договір (1667 р.), згідно з яким він визнавав підданство королю і дозволив польський шляхті повернутися до своїх маєтків.
Гетьман звернувся з пропозицією до московського царя прийняти його протекцію за умови возз’єднання козацької України. Для Москви це б означало розрив Андрусівської угоди, а на це вона не бажала йти через внутрішні проблеми (вирувало повстання С. Разіна (1667-1671 рр.)).
У той же час на Лівобережжі спалахнуло антимосковське повстання. У лютому 1668 р. Брюховецький, розчарований царським підданством, прагнучи втримати владу, оголосив про розрив із Москвою. Невдовзі з більшої частини Лівобережної України було вигнано царських воєвод. Спалахнуло повстання і на Слобожанщині, очолюване І. Сірком.
Такою ситуацією вирішив скористатися П. Дорошенко. Заручившись підтримкою лівобережної старшини і Кримського ханства, він у червні 1668 р. вступив на Лівобережжя. Козаки лівобережних полків вбили Брюховецького і приєдналися до Дорошенка. На загальній козацькій раді П. Дорошенка обрали гетьманом усієї козацької України. Це був беззаперечний успіх гетьмана, але такий розвиток подій не влаштовував сусідні держави. Сподвижник гетьмана київський митрополит Й. Тухальський наказав поминати в церквах Лівобережжя не царя, а „благочестивого і Богом даного гетьмана Петра”.
Тим часом польські підрозділи вдерлися на Брацлавщину. Для організації опору Польщі Дорошенко був змушений повернутися на Правобережжя, залишивши на Лівобережжі наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного. Відбивши наступ поляків, Дорошенко опинився перед лицем нової міжусобиці. Запорожжя, яке підтримало Кримське ханство, проголосило гетьманом запорозького писаря Петра Суховія (1668—1669 рр.).
Суховій здобув підтримку Криму, склавши з ним угоду, яка визнавала зверхність кримського хана над Україною. Два запеклі вороги, Крим і Запорожжя, об’єдналися, переслідуючи кожен свою мету. Крим був обтяжений залежністю від Стамбула і прагнув найти собі союзника, Запорожжя — намагалося зберегти свою самостійність і вважало, що саме Січ повинна відігравати провідну роль в Україні.
2. Міжусобна боротьба. Прийняття турецького протекторату (1668—1669 рр.). Намагаючись уникнути міжусобиці та війни з Кримом, П. Дорошенко направив посольство до Стамбула із пропозиціями, на яких Україна погоджувалася прийняти турецький протекторат. Умови були такими: у межах держави повинні перебувати всі українські землі від р. Вісла й міст Перемишль і Самбір на заході до Севська й Путивля на сході; населення звільнялося від сплати податків і данини; православна церква мала отримати автономію; туркам і татарам заборонялося у межах України руйнувати поселення, брати ясир, заводити мечеті тощо. Більшість із цих умов турецький султан Мехмед ІV прийняв.
Султан Мехмед ІV
Терміни і поняття
Протекторат — форма залежності однієї держави від іншої, більш сильнішої. Держава, що перебуває під протекторатом, користується певною автономією у внутрішніх справах, у той час як питання сторони, зовнішньої політики, а також найважливіші питання внутрішньої політики підлягають контролю з боку сильнішої сторони.
Тим часом на Лівобережжя рушило московське військо на чолі з Г. Ромадановським. Многогрішний не витримав наступу і під тиском частини старшини і духівництва перейшов на бік Москви, склавши присягу царю. У грудні 1668 р. на старшинській раді Чернігівського, Ніжинського і Стародубського полків він був проголошений гетьманом.
Цією ситуацією скористався Суховій, який взяв під контроль південь Лівобережжя. Спалахнули бойові дії. Многогрішний з московськими військами витіснив загони Суховія і татар, що його підтримували, на Правобережжя.
Гетьман Д. Многогрішний
Під час обрання Д. Многогрішного гетьманом на загальній козацькій раді у березні 1669 р. у Глухові були ухвалені нові договірні статті з Москвою. Підписуючи Глухівські статті, царський уряд, наляканий розмахом антимосковських настроїв, пішов на деякі поступки. Зокрема, московські воєводи мали перебувати лише в п’яти містах (Київ, Переяслав, Ніжин, Чернігів, Остер), а їхні функції обмежувалися лише військовими справами. Збір податків із місцевого населення переходив до гетьманських урядників. Гетьману, як і раніше, заборонялося вести зовнішньополітичні зносини, але його представникам дозволялося бути присутніми на посольських з’їздах, де вирішувалися питання, пов’язані з козацькою Україною. Гетьман отримав право на створення найманого кінного війська «компанійців» кількістю 1 тис. осіб. На них покладалися функції підтримання порядку. Окрема стаття передбачала повернення в Україну гармат, дзвонів, срібних речей і книг, захоплених вояками Г. Ромадановського. Перехід селян у козаки обмежувався. Українцям заборонялося торгувати тютюном і горілкою у московських містах.
Гетьман переніс свою резиденцію (столицю) із Гадяча до Батурина. У якості охорони взяв ще тисячу московських стрільців. Від того часу московські війська завжди були прикомандировані до резиденції лівобережного гетьмана.
На той час повернулося посольство зі Стамбула. П. Дорошенко у третій декаді березня провів у Корсуні розширену старшинську раду, у роботі якої взяли участь представники Лівобережжя та Запорожжя. Вона ухвалила прийняти протекторат Туреччини (без складення присяги султану) й підтвердила довічне право гетьманства П. Дорошенка по обидва боки Дніпра. Проти такого рішення виступили запорожці, частина городового козацтва, селяни та міщани, у свідомості яких Туреччина лишалася запеклим ворогом.
У травні запорожці знову проголосили П. Суховія гетьманом, на бік якого перейшли козаки Корсунського і Уманського полків. Розгорілися запеклі бої, у яких Суховій зазнав поразки. У серпні частина козаків проголосила гетьманом уманського полковника М. Ханенка (1699—1670 рр.), якого підтримала Польща, і збройне протистояння продовжилося. Суховій став при ньому писарем.
Гетьман М.Ханенко
У вересні 1670 р. Ханенко підписав Острозькі статті, за якими козаки поверталися у підданство до польського короля і відмовлялися від усяких зносин з іншими державами. Натомість козаки зберігали давні вольності, проголошувалася „безпека, вольності і повага на вічні часи” до православного духівництва.
Документи розповідають
Із „реляції” львівського єпископа Йосипа Шумлянського (березень 1671 р.)
П. Дорошенко дуже зміцнився, абсолютно у них панує й користується всенародною любов’ю. Перебуваючи там... (у Чигирині — ред.), а також під час повернення назад, не чув про нього жодного поганого слова. Ці люди не хлопи, а самостійний народ. Зникли вже там грубіянство тиранство. Пияцтво й інші варварства. Народи з Тукальським проводить у ночі або вранці. Достатки, пишність помітні — все це не як у козацького гетьмана, а як у найбільшого польського пана.
1. Як описує єпископ становище на Правобережжі. На що він звертає увагу? 2. Яку оцінку дає Дорошенку єпископ?
3. Змова проти Д. Многогрішного. Конотопські статті 1672 р. Невдовзі після підписання Глухівських статей лівобережний гетьман повів курс на відновлення прав козацької України часів Б. Хмельницького й перестав узгоджувати свою політику з Москвою. Він відновив зв’язки з П. Дорошенком й став надавати йому військову допомогу, позбавив посад багатьох промоковськи налаштованих старшин. У 1672 р. саме ці старшини сфабрикували справу про „зраду” гетьмана, змовившись із московськими стрільцями, заарештували Многогрішного та його соратників й відправили до Москви. Після катувань Д. Многогрішного присудили до страти, яку в останню хвилину замінили на заслання до Сибіру.
Новим гетьманом Лівобережжя було обрано лояльно налаштованого до Москви Івана Самойловича (1672—1687 рр.). При його обранні було ухвалено Конотопські статті, які в основному повторювали Глухівські статті 1669 р., але містили й нові обмеження влади гетьмана:
— гетьман не мав права звільняти з посад і судити старшину без ради з усією старшиною;
— гетьману заборонялося без царського указу і згоди Старшинської ради писати до іноземних государів і, особливо, до гетьмана П. Дорошенка;
— положення про необхідність присутності представників гетьмана на з’їзді послів при обговоренні справ, що торкалися України, були вилучені.
4. Боротьба за Правобережжя. На Правобережжі наприкінці 60-х рр. XVII ст. ситуація була дуже складною. До міжусобної боротьби додалося військове суперництво за цей регіон Польщі, Московії і Туреччини.
Польський уряд визнав правобережним гетьманом М. Ханенка і влітку 1671 р. розпочав воєнні дії проти П. Дорошенка. Восени коронний гетьман Ян Собеський захопив Брацлавщину. У 1672 р. на боці П. Дорошенка виступила Туреччина. Вона вимагала від Польщі передати їй Східне Поділля. Найстрашнішим було те, що українці брали участь у цьому протистоянні з обох боків, нищачи одне одного у братовбивчій війні.
У липні 1672 р. турецьке військо на чолі з султаном розташувалося під Хотином. Тим часом Дорошенко вів успішні дії проти Ханенка і поляків на Брацлавщині. Невдовзі він з’єднався із силами турків, узяв в облогу Кам’янець-Подільський і незабаром його здобув. Далі об’єднане військо підійшло до Львова.
Отримані поразки змусили поляків підписати у жовтні 1672 р. у Бучачі угоду з Туреччиною. За Бучацьким мирним договором Річ Посполита визнавала існування Української козацької держави під протекторатом турецького султана в межах Брацлавщини і Південної Київщини. Східне Поділля переходило під владу Туреччини, а решта Правобережжя залишалася під польською владою. Польща зобов’язувалася сплачувати данину. Бучацький мир засвідчив помилковість політики Дорошенка, який у боротьбі за об’єднання України сподівався спертися на Туреччину.
Польський сейм відмовився схвалити Бучацький мир, і війна продовжилася. Восени 1673 р. польське військо на чолі з Яном Собеським розгромило турецьку армію під Хотином. Проте Ян Собеський, який був проголошений королем Речі Посполитої, вирішення долі українських земель відклав на потім і зосередився на європейських справах. У 1676 р. він уклав Журавненський мирний договір, за яким Польща визнавала за Туреччиною Поділля, а за гетьманом П. Дорошенком більшу частину Правобережжя, крім Білоцерківського і Паволоцького полків. Натомість скасовувалася щорічна данина Туреччині. Але і цей договір не був схвалений сеймом, і згодом бойові дії відновилися.
Московська держава сприйняла Бучацький договір як зречення Речі Посполитої від Правобережної України й наприкінці 1673 р. розпочала воєнні дії проти П. Дорошенка. До початку березня 1674 р. 70-тисячне московсько-українське військо оволоділо основними містами Правобережжя. На старшинській раді в Переяславі 17 березня 1674 р. Самойловича проголосили гетьманом «обох боків Дніпра». Однак об’єднання усієї України під однією булавою не було тривалим. Турки й татари, які прийшли на допомогу Дорошенку, змусили московсько-українське військо відступити на Лівобережжя. Турецькі загони руйнували церкви, вимагали сплати данини, грабували й захоплювали в полон населення. До того ж Брацлавщину знову захопили поляки. Дорошенко опинився в скрутному становищі. Його влада поширювалася лише на Чигирин та його околиці. Бачучи, як усе руйнується, він вирішив відмовитися від турецького протекторату і визнати владу московського царя. Він присягнув їй перед кошовим отаманом І. Сірком, а той доповів про це Самойловичу. Оскільки Запорожжя не визнавало законності гетьманства Самойловича, з’явилася надія навесні 1676 р. скликати генеральну раду для обрання гетьмана всієї України. Але московський уряд не визнав цей акт присяги й вимагав повторної присяги. У вересні 1676 р., коли московська армія оточила Чигирин, П. Дорошенко, щоб уникнути кровопролиття, поклав перед брамою булаву і склав присягу царю.
Зі зреченням гетьмана П. Дорошенка, на думку істориків (В.Смолія, В.Степанкова та ін.), завершився останній етап Української національної революції, що почалася 1648 р.
5. Гетьманство І. Самойловича. Гетьманування Самойловича тривало 15 років. Він намагався возз’єднати козацьку Україну силою, спираючись на московські війська. Щоб виснажити своїх противників, він руйнував правобережні міста і села, а їхнє населення примушував переселятися на лівий берег Дніпра („Великий загін 1678—1679 рр.). Проте, приєднати Правобережжя Самойлович так і не зміг, бо в боротьбі за нього стикалися інтереси Речі Посполитої, Московської держави й Османської імперії.
Гетьман І.Самойлович
Рішучими заходами гетьман протидіяв спробам Запорозької Січі відігравати роль самостійної політичної сили. Гетьман, по суті, поклав край скликанню загальних козацьких рад і називав себе «верховним володарем і господарем вітчизни». Самойлович започаткував інститут «бунчукових товаришів», до якого належали діти старшини, які з юнацьких років, перебуваючи в оточенні гетьмана, готувалися обійняти у майбутньому керівні посади. Гетьман сприяв становленню старшинського землеволодіння.
Прагнення Самойловича до одноосібної влади, тяжіння до запровадження монархічної форми правління в Україні непокоїло царський уряд. Серед лівобережної старшини було чимало незадоволених жадобою і здирництвом гетьмана. Саме за доносом старшини, що Самойлович збирається зрадити царя, його й було усунуто з посади. Новим гетьманом став Іван Мазепа (1687—1709 рр.).
6. Повернення до влади Ю. Хмельницького. Чигиринські походи турецької армії. Бахчисарайський мир 1681 р. Після зречення П. Дорошенком гетьманства турецький уряд спробував утримати під своїм протекторатом Правобережжя за допомогою Ю. Хмельницького. У 1677 р. султан Магомет ІV вручив йому булаву з гучним титулом «князя Сарматії та України, володаря Війська Запорозького». Навесні 1677 р. разом із турецькою армією Ю. Хмельницький з’явився в Україні. Проте місцеве населення з недовірою поставилося до його закликів підкоритися туркам і не виявило особливої готовності йти за новим гетьманом.
На початку серпня 1677 р. 100-тисячна турецько-татарська армія разом із загоном прибічників Хмельницького підійшла до Чигирина і взяла його в облогу. Спроби Ю. Хмельницького схилити козаків на свій бік були марними. Штурм міста теж був невдалим. Після того як на допомогу гарнізону Чигирина прибуло 57-тисячне московсько-українське військо, очолюване Ромодановським і Самойловичем, турки змушені були зняти облогу і відійти.
Облога Чигирина
У липні 1678 р. 200-тисячна турецько-татарська армія знову вторглася в Україну і вдруге спробувала захопити Чигирин. На допомогу обложеним прибули 70-тисячне московське і 50-тисячне козацьке військо. Зрештою турки за допомогою підкопів підірвали вал і увірвалися у нижнє місто. Козаки відступили до фортеці. Московське військо відмовилось прийти на допомогу. Ромодановський мав таємний наказ царя здати місто, але все зробити так, ніби турки його захопили. Цар уважав, що, пожертвувавши туркам Чигирин, він втримає за собою Лівобережжя.
Турки вщент зруйнували місто. Це був крок відчаю. Знекровлені тривалою облогою, вони вже не змогли продовжити наступ і повернулися до Молдавії. Другий Чигиринський похід, як і Перший, завершився невдачею. Захопити все Правобережжя турки не змогли. Водночас для українців знищення козацької столиці стало болючою втратою.
Документи розповідають
Самійло Величко про становище на Правобережжі
«Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в князівство Руське, до Львова, Замостя, Бродів і далі подорожуючи, бачив я багато городів і замків безлюдних і пусті вали... що стали пристанищем і житлом тільки для диких звірів. Мури ж, як то у Чолганському, Константинові, Бердичеві, Збаражі, Сокалі, що тільки на шляху нам у поході військовому трапилися, бачив я одні малолюдні, інші цілком розвалені...».
1. Як змальовує наслідки Руїни для Правобережжя Самійло Величко? 2. Чим було зумовлене таке становище на Правобережжі?
Після розорення Чигирина правителем Правобережжя турки залишили Ю. Хмельницького. Резиденцією він обрав місто Немирів. Контроль над ним здійснював турецький паша з Кам’янця-Подільського. Проте влада його була не довгою. За однією з версій турки його арештували, задушили і скинули з мурів Кам’янця-Подільського у річку Смотрич.
У наступні роки протистояння між Московією і Туреччиною за українські землі переросло у довготривалий конфлікт, у якому жодна зі сторін не мала достатньо сил, щоб вирішити питання на свою користь. Зрештою 13 січня 1681 р. сторони підписали Бахчисарайський мир, за яким:
— кордон між державами пролягав по Дніпру;
— Лівобережна Україна, Київ з навколишніми містами та Запорожжя визнавалися за Московією, а Південна Київщина і Поділля — за Туреччиною;
— обидві сторони зобов’язувалися не споруджувати і не відбудовувати укріплення між Південним Бугом і Дніпром, а також не заселяти ці землі;
— татарські орди могли вільно кочувати в південноукраїнських степах, а запорозькі козаки і все населення — ловити рибу в Дніпрі, добувати сіль, полювати і пересуватися річками до Чорного моря;
— турецький султан і кримський хан зобов’язувалися не допомагати ворогам Московської держави.
Так, через обставини і політичні прорахунки було втрачено ще один шанс вибороти незалежність України. Козацька держава, що постала в результаті національновизвольної війни під проводом Б. Хмельницького, була розділена між сусідніми державами: Московською державою, Річчю Посполитою та Османською імперією.
Цікаво знати
Відмовившись від наміру створення у Правобережній Україні васальної держави, Туреччина не хотіла втрачати контролю над Брацлавщиною і Київщиною. Тому ці землі були віддані під управління молдавського господаря Г. Дуці, який титулував себе «господарем земель молдавських і земель українських». Він призначив наказним гетьманом Я. Драгича. Останній, оселившись у Немирові, почав призначати полковників до колишніх полкових міст і зайнявся активною колонізаційною політикою. Він проголосив «всезагальне право свободи по всій Україні і відновлення козацьких полків». Ці заходи викликали занепокоєння Москви, яка засудила дії Дуки. Лівобережний гетьман І. Самойлович навіть здійснив рейд на Правобережжя і розігнав нових поселенців. Улітку 1683 р. на скликаній раді козаки вирішили прогнати Я. Драгинича і обрали С. Куницького. Останній отримав від польського короля гетьманський титул. Наприкінці 1683 — на початку 1684 р. він здійснив успішний похід проти татар і турок у Молдавію і Буджацькі степи. Проте після повернення з походу був убитий козаками. Новим гетьманом стає А. Могила. Саме його козаки брали участь у війні з Туреччиною в армії Яна Собеського.
Висновки
— П. Дорошенко, ставши гетьманом Правобережжя, повів рішучу боротьбу за возз’єднання Української козацької держави. Однак цей успіх був короткочасним.
— Сусідні держави не були зацікавлені у сильній українській державі. До того ж її єдність підточувала боротьба старшинських угруповань за владу. Ця боротьба призвела до того, що в Україні діяли кілька гетьманів одночасно.
— Ні спроби П. Дорошенка за допомогою турецького протекторату, ні намагання І. Самойловича за допомогою Московії відновити єдність України не мали успіху. Інтереси Москви і Стамбула в Україні були примирені повним винищенням українських земель між Південним Бугом і Дніпром, що було закріплено у Бахчисарайському договорі 1681 р.
Запитання і завдання
1. У результаті яких подій П. Дорошенко став гетьманом? 2. У якому році гетьману П. Дорошенку вдалося об’єднати Українську козацьку державу під своєю владою? 3. Із яким гетьманом Москва уклала Глухівські статті? 4. Між якими державами було укладено Бучацький мир? 5. Скільки відбулося Чигиринських походів турецької армії? 6. У якому році та за яких обставин П. Дорошенко склав гетьманську булаву? 7. Коли і на яких умовах була припинена боротьба між Туреччиною і Московією за Правобережну Україну?
8. Якою була мета політики гетьмана П. Дорошенка? Чи досягнув він її? 9. Чому частина селян і міщан західноукраїнських земель відмовилася підтримувати П. Дорошенка й перейшла на бік поляків? 10. Поміркуйте, чому військовополітичний союз гетьмана П. Дорошенка з Туреччиною призвів до нового спалаху громадянської війни в Україні? 11. Чому повернення Ю. Хмельницького до влади завершилося крахом? 12. Які основні політичні цілі ставив перед собою І. Самойлович? Чому він був позбавлений гетьманської булави?
13. Прослідкуйте за картою, якими були основні напрямки воєнних походів та де відбувалися битви у 1665—1681 рр. 14. Порівняйте Глухівські статті 1669 р. з Московськими статтями 1665 р. Що було між ними спільного, а що відмінного?
15. Якою, на вашу думку, була роль гетьмана П. Дорошенка в подіях Руїни? Чи справедливо його називають «Сонцем Руїни»? 16. Які здобутки Української національної революції середини ХVІІ ст. вдалося зберегти після подій, що увійшли в історію під назвою «Руїна»?
Українська