Пригадайте: 1. Коли і як виникла українська козацька держава - Гетьманщина? 2. Що таке індустріалізація? Коли і як вона розпочалася в Європі?
Перед вами книжка, яка оповідає про нову добу української історії, події якої відбулися у другій половині ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Цей період нашої історії вмістив багато подій. Друга половина ХVІІІ ст. стала часом, коли українські землі опинилися у складі Російської та Австрійської імперій. Знищення російським царизмом Гетьманщини та Запорізької Січі стало завершальною подією історії козацької України, відчутною втратою для поступального розвитку української державної традиції.
Ці сумні для нашої історії події співпали в часі з важливими змінами. Які розпочиналися у тогочасній Європі. Нова епоха європейської історії є, серед іншого, добою розгортання національно-визвольних рухів і виникнення нових національних держав.
Основним змістом наступного “українського ХІХ ст.”, як назвав цей період український історик І.Лисяк-Рудницький, є українське національне відродження кінцевою метою якого було створення модерної української держави. Шлях, що його подолали українці протягом цього часу, перебуваючи під владою двох імперій, був тяжким і складним. Одначе наш народ спромігся гідно пройти його: не втратив своєї культури, мови, історії, заклав підвалени індустріального суспільства, довів своє право на гідне місце серед новоєвропейських націй.
“Сила України полягає в тому, - писав український історик І.Крип`якевич, - що вона постійно підтримувала зв’язки з Західною Європою і звідти переймала всі живі культурні течії”. Що саме було визначальним у розвитку європейської цивілізації в нову історичну добу?
Для Європи це був час всеохопної модернізації (від франц. moderne – сучасний), в результаті якої виникло індустріальне суспільство, в якому провідне місце посідала машинна індустрія, визначаючи його економічне процвітання та міжнародний авторитет.
Одним із продуктів нової епохи стала поява модерних націй. Найпоширенішим уявленням про націю є те, що це будь-яка група людей, яка має спільні інститути і звичаї, почуття соціальної однорідності та спільного інтересу. Найхарактернішими ознаками нації зазвичай вважаються власна самоповага, єдина спільна мова чи близькі діалекти, спільна релігія, традиції та історія, своя історична територія, спільне розуміння правди й кривди, спільна масова громадянська культура, спільна економіка. Проте одного чи декількох із цих елементів може бракувати, що не заважає цій групі претендувати на звання нації.
Витяг з есе Ернеста Ренана «Що таке нація?»
«Нація – це наслідок довготривалої роботи, жертовності й відданості. Спільна слава в минулому і прагнення разом ще раз здійснити велике в сучасному – ось головна умова для того, щоби бути нацією... Нація – це велика спільність, створення розумінням, усвідомленням жертви, колись принесеної, та готовності до нової жертви. Вона існувала в минулому, вона відновлюється в сучасності реальною дією і розумінням, чітко висловленим прагненням продовжувати життя спільноти. Існування нації... – це щоденний плебісцит...»
Поміркуйте: 1. Як розуміє процес появи нації автор есе? 2. Чому існування нації є «щоденним плебісцитом»? 3. Завдяки чому нація існувала в минулому і відновлюється у сьогоденні?
Модерну епоху деякі вчені називали «епохою націоналізму», оскільки домодерні цивілізації не знали організації людських спільнот за національним принципом.
Упродовж ХІХ ст. середовище життя європейців зазнало значних змін. Раніше більшість населення країн Європи мешкала в сільській місцевості, де було зосереджено економічне життя. У модерну епоху розпочався процес урбанізації (від лат. urbanus – міський) – зосередження населення та економічного життя у великих містах. Основними причинами розгортання процесів урбанізації в Європі були:
· поява великої кількості селян, які не могли знайти праці на селі та вимушені були шукати її в містах;
· значний приріст населення у Європі. Чисельність населення (з Росією включно) зросла протягом ХІХ ст. зі 190 млн до 420 млн душ;
· розгортання промислової революції;
· занепад дрібної торгівлі, ремісничого виробництва і, відповідно, спричиняв зникнення невеликих міст із населенням у 10–15 тис. душ.
Ознакою нової епохи стали міграції (від лат. migratio – переселення) – переміщення мас людей, пов’язані зі зміною постійного місця проживання. Одночасно з переселенням у великі міста набули поширення еміграція (від лат. emigratio – виселення») – вимушене або добровільне переселення людей зі своєї країни до іншої з економічних, політичних або релігійних причин, та імміграція (від лат. immigratio – вселення) – в’їзд іноземців у країну на тривале або постійне проживання.
Розгортання міграційних процесів свідчило про зміни в системі світосприйняття більшості людей. Відтоді вони у пошуках кращих умов життя вже не боялися залишати свої звичні місця і шукати щастя на чужині.
Зміни у структурі народонаселення, пов’язані зі становленням індустріального суспільства, викликали збільшення попиту на продукти харчування. Це, своєю чергою, спричинило явище, що його називають сільськогосподарською революцією. А втім, темпи і масштаби цих змін були значно меншими, ніж у промисловому виробництві. На селі з’являлися парові жниварки, молотарки, косарки тощо. Ця техніка полегшувала працю селянина, а водночас призводила до появи зайвої робочої сили. Протягом ХІХ ст. кількість населення, зайнятого у сільському господарстві, постійно зменшувалася.
На середину ХІХ ст. феодальні відносини, які позаекономічними методами «прив’язували» селянина до землі та примушували його працювати, зникли практично в усій Західній Європі. Європейські селяни працювали на землі задля задоволення власних потреб, сплачуючи при цьому визначені податки державі. У Російській імперії феодально-кріпосницькі відносини зберігалися до 1861 р.
Поступ у розвитку сільського господарства був пов’язаний із розгортанням промислової революції, а згодом індустріалізації. Сільське господарство забезпечувало нові промислові підприємства робочою силою завдяки її надлишку, а водночас було ринком збуту промислової продукції. Промислова революція розгорталась в Європі із заходу континенту на схід. Започатковано її було, як ви вже знаєте, у 60-х рр. XVIII ст. в Англії. Поширюючись континентом, на межі 30–40-х рр. вона досягла Австрійської та Російської імперій, до складу яких у той час входили українські землі. Головним наслідком промислової революції була заміна аграрного суспільства на індустріальне. Процеси, що розгортались у сільському господарстві й промисловості, привели до значних змін у суспільній структурі європейських країн. З’явився досить великий середній клас – буржуазія, чиновники, інтелігенція. Найчастіше ці люди мали добру освіту, працювали та були основою стабільності суспільства. Одночасно з середнім класом з’явилися промислові робітники, умови життя більшості з яких попервах були дуже тяжкими.
Промислова революція кардинально вплинула і суспільне життя, спричинила появу цілої хвилі нових теорій, поглядів, рухів.
Для ідейних пошуків початку ХІХ ст. були характерними спроби зрозуміти і засвоїти уроки Французької революції кінця XVIII ст.. Розчарування в ідеалах Просвітництва, коли під гаслами свободи, рівності й братерства спершу встановилась кривава якобінська диктатура, а згодом імперія Наполеона, спричинило формування нових ідейно-політичних течій:
· лібералізм – об’єднував прихильників парламентського устрою, свободи підприємництва, громадянських і політичних прав та свобод особи. На перше місце висувалися потреби окремої людини, які вважалися важливішими, ніж інтереси колективу;
· консерватизм – відображав політичні погляди тих, хто виступав за збереження традиційних вартостей і підвалин суспільного життя, а необхідність здійснення докорінних змін у житті суспільства категорично заперечував, схиляючись до поступових перетворень;
· радикалізм – об’єднував прихильників проведення рішучих змін у суспільстві, радикальних заходів і крайніх поглядів. Здійснити це вони вимагали негайно.
Суперечки між прихильниками цих поглядів, у тій чи тій формі, були складовою частиною суспільно-політичного життя європейських країн доби становлення індустріального суспільства.
Одночасно з названими вище з’явилася ще одна течія, прихильники якої вважали пріоритетним чинником суспільного розвитку життя нації. На підставі цих поглядів виник націоналізм, який став, на думку деяких учених, однією з найвпливовіших і найжиттєздатніших ідей людської історії. Націоналізм був течією, прихильники якої вважали націю однією з найбільших вартостей, вважали, що вона повинна бути вільною і жити власним політичним життям, маючи автономію чи незалежну державу. Право на це, на їх думку, було одним із невід’ємних, природних прав людини.
Початок поширенню цих поглядів у Європі поклала французька революція кінця XVIII ст., яка замінила завчений заклик «Хай живе король!» новим, що йшов від душі й серця: «Хай живе нація!». Ця подія завершила донаціональну еру в історії людства і започаткувала нову еру національного існування.
Саме в роки революції на арену політичного життя вийшов новий суб’єкт, нація, яка в боротьбі за «місце під сонцем» взяла на озброєння національну ідею. Під час революції виник, який дістав назву гуманного, або відроджувального. У цей час націоналізм не означав нічого іншого, крім любові до своєї нації, готовності на будь-які жертви заради її існування і процвітання. Його роль зводилася виключно до формування націй, утворення національних держав та їхнього захисту. Націоналізм проповідував рівність народів, повагу до їхніх прав і свобод, демонстрував терпимість до націоналізму інших.
Французька революція, а надто – наполеонівські війни викликали хвилю піднесення націоналізму або національно-визвольної боротьби практично серед усіх європейських народів, насамперед серед тих, які зазнали нападу з боку французької армії. Тоді остаточно викристалізувався принцип національності, за яким кожен народ є носієм верховної влади і має право на створення власної національної держави. Відтоді цей принцип став однією з найважливіших складових національної ідеї.
Подальший розвиток ідеї відроджувального націоналізму був пов’язаний з діяльністю німецьких філософів. Внаслідок поразки Пруссії у війні проти Наполеона філософ Йоганн-Готліб Фіхте (1762–1814) закликав німців до національного відродження. Надії німців об’єднатися в єдину державу після Віденського конгресу (1815 р.) зазнали невдачі. Це спричинило розгортання в німецьких землях молодіжного романтичного руху. Його метою було національне об’єднання та утворення німецької держави. Теоретичною основою цього руху став романтизм – напрямок духовної культури першої половини ХІХ ст., який підтримував прагнення людини до свободи, її бажання самовдосконалюватися, стверджував велику вартість народних традицій і мови.
Один із теоретиків романтизму, німецький філософ Йоганн-Готфрід Гердер (1744–1803) особливу увагу звертав на слов’янські народи, пророкуючи їм велике майбутнє. Особливо вирізняв він з-поміж інших народів українців. «Україна,– твердив філософ,– стане колись новою Елладою. Прекрасне підсоння цієї країни, лагідна вдача народу, його музичний хист, плодюча земля колись обуряться. Із малих племен, якими колись були й греки, постане велика культурна нація. Її межі простягнуться до Чорного моря, а звідти в широкий світ».
Поширенню ідей націоналізму у Східній Європі, зокрема в Україні, значною мірою сприяли поляки. Внаслідок поділів Речі Посполитої вони втратили свою державність саме в той момент, який вважався часом народження націоналізму.
Відчайдушна боротьба поляків за відновлення втраченої державності мала значний вплив на молоду інтелігенцію центрально- та східноєвропейських націй, серед яких були й українці, які на той час також переживали період національного пробудження. Діяльність польських патріотів стала для них прикладом, моделлю, яку вони використовували з урахуванням власних історичних реалій.
Витяг із праці Жана-Жака Руссо «Роздуми про уряд Польщі»
«Ви [поляки] не зможете завадити [вашим ворогам] проковтнути вас, але якщо ви дотримаєтесь того, щоб жодний поляк ніколи не став росіянином, я гарантую: Росія ніколи не поневолить Польщу».
Поміркуйте: 1. За яких умов нація може вижити в умовах імперського панування? 2. Що повинна була робити українська еліта, щоби вберегти українців від денаціоналізації під владою двох імперій?
Втім, польський національний рух був досить обмеженим як у соціальній, так і в національній площинах. Упродовж тривалого часу поляки нічого не пропонували для покращання становища кріпосних селян, домагалися відновлення Польщі не в етнічних межах розселення польського народу, а у кордонах Речі Посполитої. Ця особливість визначала, зокрема, щонайменше байдужість (а інколи й ворожість) українців до боротьби поляків.
Національне пробудження бездержавних народів стало складовою частиною європейського суспільно-політичного життя ХІХ ст. Одним з європейських національних рухів поневолених народів став і український.
Термін «національне відродження» став ідеологічним винаходом ХІХ ст. тогочасних інтелектуальних еліт (еліта – провідна верства) народів, які боролися за створення нової державності. У його формуванні містилася ідея, що в історичному минулому існувала нація, яка внаслідок несприятливих історичних умов занепала і тепер прагне відродитися.
Першим прикладом застосування терміна «відродження» стосовно національного піднесення став італійський національний рух. У 1847 р. у П’ємонті виходив журнал «Відродження», за яким і стали називати цей рух. Згодом термін «національне відродження» або його відповідник – «пробудження націй» набув поширення для характеристики інших національних рухів.
Одначе реальний зміст цього поняття у модерну епоху був дещо іншим. За змістом і формою національне відродження прибрало форму творення нових націй як суб’єктів модерної європейської історії. Національне відродження у модерну добу як і кожен складний і тривалий за часом історичний процес, можна переділити на декілька стадій.
Чеський вчений Мирослав Грох, дослідник історії національних рухів слов’янських народів, запропонував три умовні стадії, а саме:
· фольклорно-етнографічну, коли окремі дослідники-ентузіасти «винаходять» національність, збирають і публікують народні пісні, вивчають історію, звичаї, мову свого народу. Внаслідок цього вони знаходять аргументи, які підтверджують ідею, що певна етнографічна група є окремою спільнотою з погляду етнографії, філології та історії;
· культурницька, або літературна, коли дослідження, здійснені на першому етапі, трансформуються в певні ідеї, що поширюються серед освічених верств. Головним стає відродження мови, боротьба за розширення сфери її вжитку;
· політичну, коли згуртована усвідомленням власної історії та спільної мови нація розгортає боротьбу за національне визволення. Виникають політичні організації, створюються політичні програми з вимогами здобуття самоврядування, автономії та, врешті-решт, самостійності.
У реальному житті народів ці стадії часто перехрещувалися – в межах другої інколи зароджувалися елементи третьої або існували прояви першої стадії. Відповідають цій схемі і процеси українського націотворення у модерну добу.
Важливу роль у поширенні нових ідей у ХІХ ст. відіграла нова суспільна верства, яку в західноєвропейських країнах називали інтелектуалами, а в східноєвропейських – інтелігенцією. У широкому розумінні це поняття об’єднувало представників різних верств, які мали вищу освіту. Однак головною рисою, притаманною інтелігенції, було те, що вона об’єднувала людей, які присвячували себе служінню народу, боротьбі за покращання його культурного, соціального і політичного становища.
Поява інтелігенції мала важливе значення для подальшого розвитку європейських народів. Особливо вагомим це було для таких суспільств, як українське, що внаслідок поглинання імперськими структурами втратило свою давню національну еліту. Інтелігенція заступила її, стала новою культурною і політичною елітою суспільства у модерну добу.
1. Як Ви розумієте вислів: “Від старої до нової України”.
2. Вкажіть особливості цивілізаційного розвитку Європи за нової доби?
3. Що таке нація? Якими були ознаки модерних націй?
4. Охарактеризуйте зміни в народонаселенні європейських країн протягом ХІХ ст.
5. Як змінювалося соціально-економічне життя країн Європи?
6. Що спричинило появу ідейно-політичних течій? Якими були їхні особливості?
7. Розкрийте зміст поняття національного відродження.
8. Чим різнилися стадії національного відродження.
9. Яку роль відігравала в суспільно-політичному житті європейських країн інтелігенція?
10. У ХІХ ст. набув поширення іронічний вислів: «Нація це група людей, об’єднаних спільною помилкою щодо свого минулого і спільною відразою до своїх сусідів». Визначте, прихильники якої ідейно-політичної течії могли дотримуватися таких поглядів? Яким є ваше ставлення до такої оцінки нації?
Українська