У першій половині ХІХ ст. економіка Наддніпрянської України зберігала аграрний характер. у її сільському господарстві працювало близько 95 % на початку і 89 % населення в середині століття.
Близько 75 % усієї оброблюваної землі перебувало у приватній власності поміщиків. Головними виробниками сільськогосподарської продукції були селяни, котрі за своїм правовим становищем поділялися на дві основні групи:
Поміщицькі селяни або кріпаки перебували в особистій залежності від поміщиків та були прикріплені до їхніх маєтків. Поміщицькі селяни чисельно переважали на Правобережжі;
Державні селяни належали казні й офіційно називалися вільними сільськими обивателями”. Вони були особисто вільними і вели власне господарство. Державні селяни переважали на Півдні й Лівобережжі.
|
Правобережжя |
Лівобережжя |
Південь | |
|
державні селяни |
22% |
35 % |
25 % |
|
поміщицькі селяни |
20 % |
53 % |
24 % |
|
решта населення |
58 % |
12% |
51 % |
Основною формою експлуатації поміщицьких селян була панщина або відробіткова рента. Державні селяни сплачували грошову ренту, віддаючи чверть своїх прибутків як податок державі. Російський уряд офіційно обмежив у 1797 р. панщину 3 днями на тиждень. Проте поміщики обходили закон за допомогою урочної системи, коли на один день панщини давалося таке завдання («урок”), яке можливо було виконати лише за 2—3 дні. Землевласники практикували також переведення селян на «місячину”, коли селяни за постійну панщину отримували місячне утримання натурою.
Потерпали селяни і від обезземелення. Зростання попиту на сільськогосподарську продукцію спричиняло те, що володарі маєтків збільшували кількість поміщицької землі, як джерела своїх прибутків, і постійно зменшували розміри селянських поділів.
Посилюючи експлуатацію кріпаків, кріпаки на невеликий період збільшили свої прибутки. Однак зубожіння селян, занепад їхніх господарств, відсутність у них стимулів для кращої праці, неможливість використовувати нову техніку робили неминучим занепад поміщицьких маєтків. У 30—40-х рр. ХІХ ст. після нетривалого періоду розквіту кріпосницькі господарства опинилися у стані кризи. У Південній Україні, де найбільшого поширення набуло використання вільнонайманої робочої сили сільське господарство розвивалося високими темпами.
Розгортання процесів товаризації сільськогосподарського виробництва призводило до майнового розшарування селян. Швидкими темпами воно розгорталося серед державних селян Лівобережжя і Півдня. Зокрема, у Катеринославській губернії селяни-власники зосередили у своїх руках 18 % усієї приватної землі. З’являлися окремі заможні селяни, які володіли або орендували 100 і більше десятин землі. Імперський уряд підтримував державних селян. Їх було зрівняно у правах з міщанами щодо придбання землі, дозволено влаштовувати фабрики і заводи.
Процеси розшарування розгорталися також серед поміщицьких селян. Їм дозволялося купувати землю на ім’я свого поміщика, використовувати найманих працівників, засновувати підприємства з переробки сільськогосподарської продукції. Проте їхнє правове становище залишалося незмінним, і поміщик міг будь-коли забрати все їхнє майно.
Погіршення умов кріпаків перетворювало їх у джерело соціальної нестабільності. «справа небезпечна і приховувати цю небезпеку є злочином, — повідомляв шеф жандармів О. Бенкендорф Миколу І. — Народ уже не той, яким був 25 років тому. Взагалі кріпацтво є пороховим льохом під державою. Коли-небудь і з чогось потрібно почати і почати поступово — ніж дочекатися, поки почнеться знизу від народу”. Проте, намагаючись вирішити селянське питання імперський уряд остерігався невдоволення поміщиків, які вважали його дії втручанням у їхні справи.
Промислова революція — процес у розвитку продуктивних сил суспільства, під час якого відбувається перехід від мануфактурного до машинного виробництва.
У 30-х рр. ХІХ ст. у Наддніпрянщині розпочалася промислова революція. Мануфактури на українських землях у складі Російської імперії були кріпосницькими підприємствами, заснованими на примусовій праці кріпаків. Тому перехід до фабрично-заводської промисловості, що ґрунтувалася на вільнонайманій праці спричинив тут поступову руйнацію кріпосницьких порядків.
Кількість мануфактур зменшувалася, а фабрик і заводів зростала. у 1825 р. у Наддніпрянщині діяло близько 650 підприємств фабрично-заводської промисловості, а в 1861 р. їх було вже 2330. Особливо швидко процес появи нових підприємств відбувався у суконній промисловості. З 1805 р. до 1859 р. кількість суконних підприємств у Наддніпрянщині зросла з 27 до 160. Основним центром суконної промисловості стала с. Клипці на Чернігівщині, де 1860 р. діяло 9 суконних фабрик. Швидкими темпами розвивалася кам’яновугільна промисловість. На середину ХІХ ст. Донбас став другим за розмірами (після Сілезького басейну в Польщі) в Російській імперії центром кам’яновугільної промисловості. Нові підприємства з’являлися також у цукровій промисловості. На середину ХІХ ст. Наддніпрящина забезпечувала понад 80 % загальноімперського виробництва цукру. Славу перших українських цукрозаводчиків здобули брати Яхненки та Ф. Семиренко.
Перші верстати для фабрично-заводських підприємств завозилися з-за кордону, переважно через Одеський порт. У 40—50-х рр. підприємства з виробництва промислового устаткування виникли у Києві, Катеринославі, Ромнах, поблизу Луганська та інших містах. У 1861 р. в Наддніпрянщині діяло близько 20 механічних заводів.
Разом з формуванням фабрично-заводської промисловості формувалися нові суспільні верстви: підприємці й наймані промислові робітники. Серед власників фабрик і заводів більшість становили росіяни. Формуванню кадрів промислових робітників заважало існування кріпацтва. Джерелами його формування були зубожілі державні селяни, розорені міські ремісники та відпущені на оброк кріпаки, котрі частину свого заробітку віддавали як грошовий оброк поміщику.
Чисельність промислових робітників у Наддніпрянській Україні (тис. осіб)
|
1800 р. |
1825 р. |
1846 р. |
1853 р. |
1860 р. |
|
10,0 |
15,0 |
51,7 |
61,7 |
86,7 |
Становище робітників більшості фабрик і заводів було надзвичайно важким. Робочий день сягав 15 годин, заробітна платня була мізерною, а умови життя — просто жахливими. Чимало робітників ставало каліками і гинуло через відсутність техніки безпеки та медичної допомоги.
Західноукраїнські землі за рівнем свого економічного розвитку значно поступалися іншим регіонам імперії Габсбургів. Основою економіки краю було сільське господарство. У Східній Галичині переважало рільництво. Упродовж першої половини ХІХ ст. в краю зростало обезземелення селян. За цей час середній розмір селянських наділів зменшився з 6 до 4 га, а земельних володінь поміщиків зріс з 400 до 600 га. Рільництво мало екстенсивний характер, а отже — низькі врожаї. За таких умов стихійні лиха і неврожаї викликали на селі масовий голод у 1805, 1817, 1829, 1844—1847 рр. При цьому у ті самі роки зерно з поміщицьких маєтків вивозилося до інших провінцій імперії та за кордон.
Поміщицьке землеволодіння на західноукраїнських землях у першій половині ХІХ ст.
|
Регіон |
%. яким володіли поміщики від усієї землі |
|
Східна Галичина |
96 |
|
Північна Буковина |
69 |
|
Закарпаття |
90 |
У Закарпатті більшість оброблюваних земель використовувалася для промислового виноградарства, садівництва та рільництва. Переважна більшість земель належала угорським і німецьким поміщикам, державі й монастирям. Дрібні селянські наділи не могли забезпечити їх власників продуктами харчування. Це змушувало селян відправлятися на заробітки до інших регіонів імперії. У господарстві гірських районів краю важливу роль відігравали тваринництво та лісорозробки. Закарпатські вовна та ліс надходили звідти на угорський та австрійський ринки. Селянство потерпало від безземелля, а близько його половини взагалі не мали землі. Більшість селян постійно голодувала. Майже кожного року тисячі селян умирали від голоду.
На більшій частині Північної Буковини провідну роль у господарстві відігравало рільництво, а в гірських районах — тваринництво, лісорозробки і мисливство. Фактичними господарями в краю були великі землевласники, яким належало дві третини оброблюваної землі та більшість сіл.
Переважна більшість західноукраїнського селянства була кріпаками і перебувала у дуже тяжкому становищі. Панщина замість 2—3 днів, установлених наприкінці XVIII ст. реформами Марії Терезії та Йосифа ІІ, досягала 6 днів на тиждень. Крім цього існували данина натурою, повинності на користь землевласника (літні допоміжні дні, нічна сторожа, толока тощо) і держави (будівництво доріг, мостів, 14-річна військова служба, земельний податок).
Промисловість західноукраїнських земель перебувала у тривалому застої. Традиційні галузі місцевої промисловості — шкіряна, соляна, текстильна, лісова, тютюнова, залізоробна — майже не розвивалися. Промисловість зберігала ремісничо-мануфактурний рівень. У селах знаходилася більшість мануфактур, які були власністю поміщиків або держави. Працювали на них кріпосні селяни.
У 30—40-х рр. ХІХ ст. під впливом промислової революції, яка охопила західні провінції імперії Габсбургів, розпочалося деяке пожвавлення у промисловості Східної Галичини. У 1843 р. на підприємствах краю з’явилися перші дві парові машини (на той час в інших частинах імперії діяло понад 200 машин). Однак, праця вільнонайманих працівників використовувалася дуже мало.
Попит на промислову продукцію на західноукраїнських землях задовольнявся переважно її ввозом із західних провінцій імперії. Унаслідок цього дешевий за місцеві вироби фабрично-заводські товари спричиняли занепад ремісничо-мануфактурних підприємств Західної України.
Таким чином, у сільському господарстві Наддніпрянської України панівне становище займали кріпосницькі відносини, які дедалі більше ставали гальмівним фактором його розвитку.
У 30-х рр. ХІХ ст. у Наддніпрянській Україні розпочалася промислова революція. Проте темпи її розвитку уповільнювалися відсутністю ринку вільнонайманої робочої сили.
Господарство західноукраїнських земель розвивалося дуже повільними темпами. В економіці краю вело перед сільське господарство, що базувалося на кріпосницьких відносинах. Кріпосництво було також основною перешкодою для переростання місцевої мануфактурної промисловості у фабричну.
Українська