§ 33. Країни Південно-Східної Азії
На початку ХХ ст. країни Південно-Східної Азії знаходились у повній залежності від Англії, Франції та Голландії. Для утримання цих територій у кожній з них було встановлено специфічні методи правління: від протекторату до політично безправних територій.
Перша світова війна дала поштовх до створення національних економік і, відповідно, до формування національного капіталу і робітничого класу. Трансформація існуючих структур суспільства викликала появу нових конфліктів між працею й капіталом, між національним капіталом і капіталом метрополій, занепад традиційних еліт.
На новій основі розгорнувся етап національно-визвольного руху за участю національних політичних партій‚ які прагнули подолання відсталості через завоювання національної незалежності та проведення модернізації.
1. Індонезія
Індонезія (Голландська Індія) — це країна, розташована на 13 750 островах. На них живе безліч народів, які сповідують різні релігії, але домінуючим був іслам (90%). Найбільш розвиненими були острови Ява і Суматра.
Порівняно з іншими колоніями в Індонезії не існувало суворого колоніального режиму. Голландія без особливих проблем утримувала цю територію завдяки відсутності територіальної та національної єдності.
Колоніальний стан обумовлював однобічний розвиток індонезійської економіки. На території Індонезії не було великої промисловості‚ крім гірничодобувної. Основним заняттям населення залишалось сільське господарство. Значну частину дрібних підприємств і торгівля знаходилась у руках китайських переселенців хуацяо.
Під час Першої світової війни попит на індонезійську продукцію — нафту, олово, каучук, цукор, тютюн, копру, каву збільшився. Це сприяло піднесенню сільського господарства, добувної і переробної промисловості.
Після Першої світової війни колонізатори пішли на деякі зміни в системі управління колонії, залучиіши до неї представників місцевої еліти. У 1918 р. вони створили Народну раду (фолксрат) — щось на кшталт парламенту. Частина депутатів призначалася генерал-губернатором, інші обиралися виборцями, які репрезентували голландську бюрократію та верхівку індонезійського суспільства. Функції цього органу були суто дорадчими. У 1922 р. нова конституція Нідерландів проголосила Нідерландську Індію "рівноправною частиною імперії". Проте рівноправ`я поширювалося лише на колонізаторів. Це дало поштовх до боротьби за рівноправ`є. Розгорнувся масовий страйковий рух. Арешт голови профспілки транспортників Семаука став сигналом до початку першого в Індонезії загального страйку залізничників. Активну участь в організації акцій протесту взяли найчисельніша організація «Союз іслама» і, утворена у 1921 р., Комуністична партія Індонезії.
Лібералізм влади відійшов у минуле. Було прийнято закони, які забороняли страйки, проведення партіями зборів і мітингів. Плантатори створили воєнізовані організації, які придушували виступи селян. Колоніальна адміністрація готувала заборону Комуністичної партії Індонезії. Було розгромлено видавничі органи КПІ. Партія перейшла на напівлегальний стан, а її керівники взяли курс на збройне антиколоніальне повстання.
Значний вплив на підготовку повстання мали революційні події в Китаї 1925-1927 рр. Повстання почалося в ніч на 13 листопада 1926 р. в столиці Індонезії Батавії (Джакарта) та інших містах на о.Ява. але протягом місяця повстання було придушено. У ніч на 2 січня 1927 р. почалось повстання на о.Суматра, проте і воно було придушено.
Повстання зазнало поразки тому‚ що воно не було достатньо підготовлене ні в політичному, ні в організаційному аспекті. Через відсутність єдиного керівництва повстання являло собою локальні стихійні та різні в часі виступи, що полегшило його придушення. Водночас воно показало народові, що колоніальний режим не є вічним.
Хисткість свого становища відчули й колонізатори. Влада скасувала тяжкий для селянина подушний податок, розширила індонезійське представництво (25 з 61) і повноваження фолксрату. Він отримав право затверджувати бюджет і приймати питиції до голландського короля. Генерал-губернатор дав обіцянку не переслідувати національні союзи.
Після придушення повстання на передній план у національно-визвольній боротьбі виходять національно-революційні партії, які беруть свій початок у різноманітних «дослідних клубів» минулого і традицій індонезійців. На базі цих «клубів» молоді та інтелігенції у 1927 р. створено Національну партію Індонезії (НПІ), яку очолив Сукарно. Вона поєднувала вимоги скинення колоніалізму з планами формування нового спрведливого суспільства.
Теоретичною основою НПІ став розроблений Сукарно мархаєнізм — ідеологія простої людини; у ній поєднувалися елементи соціалістичного народництва Сунь Ятсена і тактика ненасильницьких дій Ганді. Одним з головних принципів мархаєнізму був принцип єдності всіх антиколоніальних сил без різниці етнічної та релігійної приналежності. Мархаєнізм включав у себе три поняття: готон грайнг – співробітництво і взаєморозуміння, мушаварах – спільне обговорення, муфанат – компроміс.
За партією йшли лівонаціоналістичні жіночий і молодіжний союзи. На з’їзді останнього у 1928 р. під впливом Сукарно було оприлюднено "клятву молоді", в якій індонезійські мова, батьківщина і нація проголошувались єдиними для всього населення архіпелагу. Це свідчило про формування індонезійської нації‚ зростання національної самосвідомості.
Криза 1929-1933 рр. значно погіршила становище Індонезії. Експорт скоротився на 59%. Зросло безробіття. Почалось масове розорення селян. Колоніальна адміністрація в цих умовах турбувалась лише за благополуччя голландців, непереймаючись потребами індонезійців. У цей же час до Індонезії почалась масова експансія дешевих японських товарів (вони захопили 32% ринку), що ще більше погіршувало становище, і так слабкої місцевої економіки. Почалось масове розорення місцевих виробників, Голландія стала втрачати контроль над ринком колонії. Щоб захистити сь голланці почали здійснювати програму «індустріалізації» колонії, що мало стати протидією японським і американським товарам. Проте «індустріалізація» не набула значного розмаху.
У 1932-1933 рр. виявилося, що колонізатори більше не можуть покладатися на колоніальну армію і флот. Масові акції протесту, спричинені кризою охопили і колоніальні війська. У 1933 р. спалахнуло повстання на броненосці «Сім провінцій», в якому разом брали участь як голландські, так і індонезійські моряки.
Сукарно
Водночас жорсткішими стали переслідування національних союзів. У них не дозволяли вступати службовцям, їхні мітинги заборонялися поліцією. У 1930 р. стались судові переслідування лідерів НПІ, які заявили про розпуск партії. Проте лівонаціоналістична пропаганда тривала. 1 серпня 1933 р. влада заарештувала Сукарно, а слідом за ним і інших керівників націоналістичних організацій. Всіх арештованих без суду виселяли у віддалені райони Індонезії. Проте антиколоніальний рух не вчухав, він з кожним роком набирав сили і єдності.
У 1939 р. було створено Політичне об’єднання Індонезії, що являло собою федерацію всіх провідних політичних партій. Воно виступало за єдність дій у боротьбі за демократичні реформи, прагнуло виборів до парламенту і формування відповідального перед ним уряду, а також оголосило, що готове об’єднати зусилля політичних партій з голландською владою проти загрози нападу з боку Японії.
В атмосфері наближення воєнного конфлікту колоніальна влада посилила репресії проти національного руху, лідери якого почали спрямовувати погляди до Японії.
2. В’єтнам
В’єтнам, завойований Францією в другій половині ХІХ ст., до кінця Першої світової війни разом із Камбоджею та Лаосом входив до складу Індокитайського Союзу — колоніального володіння Франції в Південно-Східній Азії. У період французького колоніального панування В’єтнам було розділено на території з різними політично-адміністративними правами: Центральний і Північний В’єтнам мали режим протекторатів на чолі з французькими резидентами, Південний В’єтнам уважався колонією, якою керував губернатор. Резиденти і губернатор, своєю чергою, підкорялися генерал-губернаторові всього Індокитаю. В’єтнамська монархія, репрезентована династією Нгуєнів, зберегла національну владу тільки в Центральному та Північному В’єтнамі.
Правовий стан в’єтнамців визначався спеціальним кодексом для тубільців, уведеним французькими колонізаторами. На підставі цього кодексу в’єтнамців позбавили елементарних громадянських прав: права вільного переміщення країною, права недоторканності житла. Вони підлягали арешту і ув’язненню без суду та розслідуванню за найменшу підозру в "загрозі безпеці". В’єтнамці не допускалися до вищих посад в адміністративно-колоніальному апараті та громадських службах тощо.
Економічна колонізація В’єтнаму французьким капіталом, розпочата у другій половині ХІХ ст., тривала й під час Першої світової війни, хоча його приплив тоді значно уповільнився. Французький капітал досить міцно закріпився у видобутку мінеральної сировини, в обробній промисловості, проникав у сільське господарство.
На початку 20-х рр. в умовах післявоєнного економічного буму французькі колонізатори вдалися до розширеної експлуатації людських і природних багатств В’єтнаму. До країни ринув потік французьких інвестицій. На землях, з яких зганялися цілі народності, бурхливими темпами створювалися французькі плантації каучуку, чаю і кави. Французьке підприємництво швидко розвивалось і в гірничодобувній та обробній галузях.
Попри розвиток ринкових відносин і втягування В’єтнаму у світовий ринок, більш як 94% населення країни змушено було працювати в сільському господарстві, де панувало натуральне господарство. Селяни, переважно дрібні арендарі, сплачували за свої ділянки іноді до 70% врожаю.
Важливе значення для В’єтнаму мав революційний рух, що розгорнувся в сусідньому Китаї.
У першій половині 20-х рр. визвольний рух у В’єтнамі проходив під загальнонаціональними і демократичними гаслами. Соціально-економічні зрушення, що стались у країні напередодні та після Першої світової війни, привели до зміни в рушійних силах і формах визвольної боротьби. Центр в’єтнамського політичного руху перемістився до міст. З’явилися нові соціально-політичні сили — підприємці та наймані робітники.
У політичному русі активну роль відігравала радикально настроєна молодь. Національно-визвольний рух політизувався. Одна за одною почали виникати в’єтнамські політичні партії та угруповання, з’явився ряд газет, які виступали з критикою французького колоніального режиму і вимогами демократичних свобод. Ліворадикальне крило в русі репрезентували Партія нового В’єтнаму, Партія молоді та ін. На правому фланзі стояла Конституційна партія, яка висувала вимоги надання В’єтнамові статусу домініона, рівності французів і в’єтнамців у представницьких органах, демократичних свобод. Її підтримували традиційна еліта В’єтнаму і в`єтнамські підприємці, пов`язані з французьким капіталом. Національна партія В’єтнаму, на програму якої мали великий вплив народні принципи Сунь Ятсена, була радикально-націоналістичною партією.
У 20-ті рр. до В’єтнаму проник марксизм, що мало наслідком зародження комуністичного руху. У його становленні велику роль відіграла Французька комуністична партія, яка приділяла велику увагу роботі серед народів французьких колоній. Знаний у подальшому в усьому світі Хо Ші Мін був одним із активних членів ФКП та брав участь у роботі її першого з’їзду. Завдяки зв’язкам із ФКП деякі в’єтнамські революціонери поїхали до Москви навчатись у Комуністичному університеті трудящих Сходу.
У 1925 р. Хо Ші Мін створив на території Китаю першу в’єтнамську організацію комуністичного напрямку — Революційне товариство в’єтнамської молоді. Товариство незабаром розпочало систематичну роботу серед в’єтнамського пролетаріату і пропаганду марксизму у В’єтнамі. Під впливом діяльності товариства до пропаганди марксизму перейшла також Партія нового В’єтнаму. Наприкінці 20-х років діяло декілька комуністичних груп, які у 1930 р. об`єдналися в Комуністичну партію В’єтнаму. Незабаром вона стала називатися Комуністичною партією Індокитаю (КПІК).
Хо Ши Мін
1930-1931 рр. були часом піднесення революційного руху у В’єтнамі, викликаного економічною кризою 1929-1933 рр. Криза глибоко вразила економіку В’єтнаму, тісно пов’язану зі світовим ринком. Вона призвела до згортання майже всіх галузей виробництва, масового звільнення робітників, розорення тисяч селянських господарств.
Початок революційному піднесенню поклали антифранцузьке повстання єнбайського гарнізону в Північному В’єтнамі, ряд збройних виступів у дельті Червоної річки і в Ханої, організовані Національною партією В’єтнаму (НПВ). Ця партія‚ виступаючи за національну революцію, не змогла виробити соціальної програми руху і залучити народ на свій бік. Її тактика базувалася на методах індивідуального терору та повстань. Тому єнбайське повстання (1930-1931 рр.), незважаючи на героїзм його учасників зазнало поразку, а НПВ практично перестала існувати.
Антиколоніальний рух очолила Компартія Індокитаю. Прийнята нею політична програма ставила першочерговими завданнями: розподіл землі між селянами, скасування колоніального режиму і завоювання незалежності.
На політичне становище у В’єтнамі напередодні Другої світової війни великий вплив мала перемога 1936 р. Народного фронту у Франції.
За активної участі комуністів у В’єтнамі виник рух за скликання Індокитайського конгресу з метою вироблення загальнонаціональних вимог до уряду Франції. Рух сприяв об’єднанню різних верств населення в єдиний фронт. У 1937 р. за пропозицією КПІК було створено Демократичний фронт, у якому об’єдналися легальні комуністичні групи, індокитайська секція Соціалістичної партії Франції, легальні масові організації робітників, інтелігенції, дрібних торговців.
Завдяки загальнодемократичному рухові у В’єтнамі та Франції в’єтнамський народ у ті роки домігся деяких успіхів. Демократичний фронт зміг провести своїх представників до виборних консультативних органів Північного і Центрального В’єтнаму та всього Індокитаю. Завдяки діяльності ДФ було досягнуто поступове скорочення робочого дня до 8 годин, установлено щотижневий день відпочинку, заборонено нічну працю для жінок і дітей.
Отже, у В’єтнамі, як і в інших країнах, що були в колоніальній залежності, національно-визвольний рух вступив у нову фазу боротьби. Домінуючу роль у ньому посіли прокомуністичні сили.
Документи, матеріали
Промова Сукарно перед судом голландських колонізаторів. 1930 р.
(Витяг)
"Національна партія Індонезії бачить, що імперіалізмові притаманні переконання, які суперечать нашим, вона бачить, що імперіалізм використовує свою політичну владу для захисту своїх інтересів, а тому вона заявляє, що ми зможемо по-справжньому опиратися імперіалізмові, ми зможемо позбавитися його, якщо візьмемо політичну владу в свої руки, що ми зможемо перебудувати наше суспільство, зробити його досконалішим, якщо будемо вільні, і тому вона закликає народ Індонезії домагатися цієї волі.Національна партія Індонезії є партією опору,партією опозиційною. НПІ є революційною партією, тому що вона прагне здійснити якнайскоріше радикальні перетворення. Ідеалом НПІ є сильний широкий рух мас, масові дії, у яких візьмуть участь тисячі, десятки тисяч, мільйони людей".
Питання до документа
З’ясуйте мету і методи діяльності Національної партії Індонезії.
Запитання і завдання
1. Які соціальні верстви були носіями ідей національно-визвольного руху народів Південно-Східної Азії після Першої світової війни?
2. Розкрийте спільні риси, притаманні економічному розвиткові країн Південно-Східної Азії.
3. Назвіть особливості розвитку національно-визвольного руху в Індонезії.
4. Яку роль відігравав Сукарно в національно-визвольній боротьбі?
5. Як розвивався національно-визвольний рух у В’єтнамі?
6. Чому у національно-визвольному русі Індокитаю провідне місце посіли прокомуністичні сили?
7. Який вплив мали революційні події в Китаї на розвиток національно-визвольної боротьби в Південно-Східній Азії?
Запам’ятайте дати:
1922 р. Проголошення Нідерландської Індії "рівноправною частиною імперії".
1927 р. Створення Національної партії Індонезії.
1930 - 1931 рр. – енбайське повстання у В`єтнамі.
Українська