Створення національної турецької держави
Поразка у Першій світовій війні призвела до краху Османської імперії. Англія та Франція, розчленувавши арабські володіння Османської імперії‚ прагнули це зробити і з власне турецькими областями. Країни Антанти встановили контроль над Чорноморськими протоками, французи окупували Кілікію, англійці — Стамбул, Італія та Греція висадили свої війська в Малій Азії.
У відповідь на це в Туреччині виник рух за збереження цілісності країни як національної держави. Його очолив генерал Мустафа Кемаль. На неокупованій частині Туреччини в місті Анкарі було скликано великі національні збори – меджліс, що утворив уряд і почав формування армії.
Тим часом маріонетковий султанський уряд 10 серпня 1920 р. підписав із країнами Антанти Севрський мирний договір‚ який закріпив поділ країни. Туреччина втрачала всі володіння на Близькому Сході. Греції переходила частина європейських володінь і місто Ізмір у Малій Азії. На східних кордонах Туреччини утворювалася Вірменська держава. На території самої Туреччини вводився режим капітуляції, що фактично перетворювало її в напівколонію. Уряд Кемаля відкинув такий договір. Тоді грецькі війська за підтримки Англії почали наступ у глиб країни.
У боротьбі проти країн Антанти Туреччина знайшла союзника в особі радянської Росії. У березні 1921 р. обидві країни підписали договір про дружбу і братерство, згідно з договором було визначено радянсько-турецький кордон. Туреччина отримала території в Закавказзі, що раніше належали Росії (Карська область), а потім Вірменію, яку в такий спосіб було розділено і знищено. Туреччина отримала фінансову і військову допомогу від РСФРР.
У жовтні того ж року аналогічний договір було укладено з радянськими республіками Закавказзя, а в січні 1922 р. підписано договір з УСРР, делегацію якої очолював М.Фрунзе. Останній допоміг М.Кемалю розробити план розгрому грецьких військ.
У 1922 р. турецькі війська здобули перемогу у війні. Антанта змушена була підписати з урядом Кемаля перемир’я і цим визнати його. Положення Севрського договору було переглянуто. У 1923 р. підписали Лозаннський мирний договір, згідно з яким зберігалася територіальна цілісність країни як національної держави.
Зовнішньополітична стабілізація обумовила проведення внутрішніх реформ. Туреччина стала республікою (1923 р.). Іслам відділили від держави, скасували Халіфат (1924 р.), ввели латинський алфавіт. Усіх турків зобов’язали взяти собі прізвища. Мустафа Кемаль узяв прізвище Ататюрк — батько турків. У країні заборонили багатоженство, цивільний шлюб став обов’язковим. Уряд почав підтримувати національну промисловість‚ концентруючи увагу на розвитку імпортзамінних галузей. Після кризи 30-х рр. у країні вводилися елементи планування економіки і створювався державний сектор.
Аж до смерті Ататюрка в 1938 р. Туреччина була досить сильною державою. Ататюрк став прикладом для націоналістів Близького Сходу та Середньої Азії.
Арабський світ
У роки Першої світової війни англійці підтримали повстання арабів проти Османської імперії. Велику роль у його організації відіграв один із найвідоміших англійських розвідників Томас Едвард Лоуренс („Лоуренс Аравійський”). Араби виступали за створення власної держави. Але реалізувати це прагнення не судилося. Після закінчення війни арабські землі, що входили до складу Османської імперії‚ поділили Франція й Англія. Франція захопила Ліван і Сирію, Англія встановила контроль над Іраком, Палестиною і Трансйорданією. Втім у 1922 р. під тиском потужного національно-визвольного руху Англія була змушена надати незалежність Єгипту, зберігши однак свою воєнну присутність у країні та контроль над Суецьким каналом. Арабські лідери, маючи перед собою приклад Єгипту, намагалися шляхом нового повстання позбутись європейців. Проте антианглійське повстання в Палестині в 1922 р. та антифранцузьке повстання в Сирії в 1925-1926 рр. були жорстоко придушені.
Тільки араби Аравійського півострова на чолі з Ібн Саудом зуміли створити державу, яка згодом отримала назву Саудівська Аравія (1932 р.). У 1932 р. Велика Британія змушена була визнати незалежність Іраку.
Велика Британія започаткувала переселення євреїв на територію Палестини для створення їхнього національного осередку, що призвело до конфронтації переселенців із місцевими арабами. Таким чином, проводилася класична імперська політика „розділяй і володарюй!”.
Перша невдала спроба створити єдину арабську державу надала арабському націоналізмові антианглійської та антифранцузької спрямованості. У результаті в 30-ті рр., а надто під час Другої світової війни, у цьому регіоні посилився вплив Німеччини та Італії.
Палестинська проблема
Ідею створення національного осередку євреїв запропонував австрійський журналіст Теодор Герцль у середині XІX ст. На конгресі сіоністського руху в Базелі (Швейцарія) 1897 р. ця ідея дістала обґрунтування. Вирішено було створити єврейську державу на території Палестини. На цю територію площею 25 тис. км2 передбачалося переселити 10 млн євреїв з усього світу. Попервах сіоністи запропонували турецькому султанові, під владою якого знаходилася Палестина, продати ці терени, але той відмовився. Незважаючи на це, євреї почали нелегально переселятися до Палестини‚ де створювали замкнені громади, які вели натуральне господарство.
Під час Першої світової війни султан удався до виселення єврейського населення, звинувативши його в прихильності до Антанти. На завершальному етапі війни у 1917 р. Англія та Франція проголосили декларацію Бальфура, в якій ішлося про повернення частини євреїв на їхню історичну батьківщину і право створити національний осередок у Палестині. Ця декларація започаткувала нову хвилю переселення.
У Палестині почали створюватись єврейські політичні та військові організації. У 1922 р. Англія отримала від Ліги Націй мандат на управління Палестиною. Це відразу викликало повстання арабів проти англійців і євреїв. На той час євреї становили 18% населення Палестини. Повстання придушили, але напруження в стосунках між арабською та єврейською громадами та колоніальною адміністрацією збереглося.
До кінця 30-х рр. Англія сприяла переселенню євреїв. Коли співвідношення єврейського та арабського населення стало загрозливим для стабільності англійської колоніальної імперії, Англія заборонила переселення. У 1936-1939 рр. між арабами та євреями точилася справжня війна, в той же час арабські та єврейські збройні загони вели боротьбу і проти англійців. Проте в єврейських політичних колах уже міцно утвердилась ідея заснування своєї держави. У Палестині створювались єврейські "тіньові" політичні структури — уряд, місцева влада, збройні формування. За сприятливих умов вони мали проголосити державу Ізраїль.
Араби категорично виступили проти створення єврейської держави, що посилило міжнаціональну боротьбу в Палестині, яка триває дотепер.
Іран у міжвоєнний період
Перша світова війна та революція в Росії зачепили Іран. Намагаючись не допустити піднесення національно-визвольного руху та поширення його на Індію, у 1918 р. англійці розпочали окупацію всього Ірану, вдерлись у Баку (Азербайджан) та Середню Азію. Їхньою метою було остаточно поневолити Іран і перетворити його на плацдарм для збройної інтервенції проти радянської Росії.
У Тегерані створили проанглійський уряд на чолі з Восугом ед Доуме. Порушивши конституцію, без відома меджлісу він підписав англо-іранську угоду, що віддавала під контроль англійських радників та інструкторів іранську армію, фінанси, шляхове будівництво, зовнішню торгівлю та інші галузі суспільно-економічного життя країни.
Англійці негайно вдалися до реалізації цієї угоди. Іранські фінанси підпорядкували англійському радникові Е.Сміту. Англійські офіцери та інструктори господарювали в іранській армії. Англо-іранська митна конвенція передбачала низькі тарифи для англійських товарів і забороняла торгівлю з радянською Росією. З країни вивозився хліб, що призвело до зростання цін на продовольство.
Жорсткий контроль встановився над суспільно-політичним та економічним життям країни. Будь-які виступи проти укладених угод придушувалися силою.
Окупація викликала протидію. Особливо широко вона розгорнулася на півночі. 7 квітня 1920 р. в Тебризі (Іранський Азербайджан) спалахнуло повстання проти шахської влади й англійців, що його очолив лідер азербайджанських автономістів шейх Хіабані. Він виступав проти кабальної англо-іранської угоди, вимагав зміцнення національної незалежності, проголошення Ірану республікою, проведення демократичних реформ і автономії для Азербайджану. Повсталі захопили владу в Тебризі та в інших містах і районах Іранського Азербайджану. У вересні 1920 р. англійські та шахські війська придушили повстання. Шейха Хіабані та багатьох його прибічників розстріляли.
В іншій північній провінції Ірану — Гіляні 5 червня 1920 р. було проголошено Гілянську республіку і тимчасовий революційний уряд на чолі з Кучек-ханом. До нього ввійшли представники різних політичних течій і соціальних груп — поміщики, націоналісти, демократи, комуністи. Суперечності між членами уряду, а отже між політичними силами, яких вони репрезентували, зумовили внутрішню слабкість республіки. Голова уряду Кучек-хан відкидав аграрну реформу, на якій наполягали комуністи і представники національних меншин, зокрема курди.
Проанглійська політика зазнала поразки, й уряд Восуга ед Доуме пішов у відставку.
Шах виявився нездатним навести елементарний порядок у країні: на півночі до влади рвалися комуністи, на півдні хазяйнували англійці, населення потерпало від банд грабіжників‚ озброєних загонів кочівників.
За такої ситуації, коли на карту було поставлено існування держави, син селянина, офіцер перських козаків Реза-хан очолив похід чотиритисячного загону козаків на столицю. Фактично це був державний переворот. У лютому 1921 р. за вимогою заколотників було створено новий уряд, в якому Реза-хан обійняв посаду військового міністра. Через три місяці він усунув від влади прем’єр-міністра і вислав його з країни. Вся влада опинилася в руках Реза-хана, за спиною якого стояла віддана йому козацька дивізія.
Реза-хан здійснив різкий поворот у зовнішній політиці країни: було ліквідовано політичну залежність від Великої Британії, і англійські війська пішли з Ірану. Одночасно було налагоджено відносини з радянською Росією (угода 1921 р.).
Реза-хан жорстоко розправився з повстанцями і навів лад у країні. Шах у цій ситуації перетворився на символічну фігуру.
У 1925 р. меджліс під тиском військових призначив Реза-хана верховним головнокомандувачем із необмеженими повноваженнями. Меджліс ухвалив рішення про зречення Каджарської династії та про передачу тимчасової влади Реза-ханові, а також про скликання Установчих зборів, які мали визначити форму державного правління в Ірані. 12 грудня 1925 р. обрані з прихильників прем’єра Установчі збори проголосили Реза-хана спадкоємним шахом Ірану під іменем Реза-шаха Пехлеві. В Ірані утвердилася нова династія.
Події в Ірані 1919-1922 рр. можна оцінити як національну революцію, основним завданням якої були ліквідація напівколоніальної залежності, збереження єдності країни та проведення в ній модернізації.
Реза-шах, спираючись на досвід Туреччини та американських радників, почав проведення реформ, спрямованих на модернізацію країни. Фінансові реформи забезпечувалися прибутками від продажу нафти. Підґрунтям економічної самостійності країни мала стати індустріалізація.
У 20-30-х рр. в Ірані було проведено деякі реформи в царині культури і побуту; запроваджено світські школи, невелике число жіночих шкіл, відкрито університети в Тегерані та сільськогосподарський інститут у Кереджі. У 1935 р. було видано декрет про обов’язкове зняття чадри, запроваджено європейську форму одягу, пишні феодальні титули замінено прізвищами. Вплив духовенства в суспільно-політичному житті країни обмежувався, було проведено реформу календаря — замість місячного офіційним стало сонячне літочислення, запроваджувався григоріанський календар.
Рівночасно придушувалися будь-які виступи опозиції, селянські повстання.
У зовнішній політиці у 30-ті рр. Реза-шах пішов на зближення з Німеччиною, прагнучи знайти в ній противагу СРСР і Великій Британії.
У 1937 р. Іран підписав антирадянський Садабадський пакт; 1938 р. відмовився укласти новий торговельний договір із СРСР, що привело до майже повного припинення радянсько-іранської торгівлі, яка до того становила майже 40% зовнішньоторгового обороту Ірану. Територію Ірану як плацдарм для здійснення своїх завойовницьких планів намагалася використати Німеччина.
Італо-ефіопська війна (1935-1936 рр.)
На початок ХХ ст. на Африканському континенті залишалися тільки дві незалежні держави – Ліберія та Ефіопія. Ліберію засновали колишні американські раби, що вирішили повернутися на історичну батьківщину. Ефіопія ж була однією з найдавніших християнських держав. На чолі держави стояв імператор. Наприкінці ХІХ ст. Ефіопія відстояла свою незалежність у війні з Італією, 1920 р. увійшовши до складу Ліги Націй, і стала повноправним членом сітового співтовариства.
У середині 30-х років над країною знову нависла небезпека втрати незалежності. Італійські фашисти, прагнучи довести велич Італії, намагалися створити колоніальну імперію. Завоювання Ефіопії й об’єднання всіх італійських володінь на Африканському Розі мало стати початком здійснення цих грандіозних планів.
Заручившись мовчазною згодою Англії та Франції, будучи підтриманою Німеччиною („Пакт чотирьох”, 1934 р.), Італія стала готуватися до війни. В Еритрею та Італійське Сомалі було перекинуто 500-тисячну армію озброєну танками, гарматами та літаками. Імператор-реформатор Ефіопії Хайле Селассіє І спробував заручитися підтримкою в європейських держав, але марно. 3 жовтня 1935 р. італійська армія вторглася на територію Ефіопії. Проте розвиток подій ішов не за таким сценарієм, як розраховували в Римі. Народ Ефіопії вчинив агресорам впертий опір, а сучасно озброєна імператорська 10-тисячна гвардія завдавала відчутних втрат агресорові. Агресію Італії засудила Ліга Націй та оголосила економічні санкції. Ці заходи виявилися малоефективними. США і Велика Британія оголосили нейтралітет і відмовилися постачати зброю Ефіопії. Хід війни був вирішений чисельною та технічною перевагою агресора. Італія навіть застосувала проти ефіопів заборонену хімічну зброю. У вирішальній битві 31 березня 1936 р. імператорська гвардія зазнала цілковитої поразки. Італійські війська 5 травня 1936 р. вступили в Аддис-Абебу, імператор з родиною змушений був емігрувати. У Римі оголосили про створення нової колонії – Італійської Східної Африки. Проте єфіопи не склали зброю, розгорнувши партизанську війну, яка завершилась визволенням країни за допомогою англійців у 1941 р. Війна й окупація дорого коштувала ефіопському народові: 400 тис.чоловік загинули, 300 тис. померли від голоду і хвороб, 35 тис. були закатовані в концентраційних таборах.
Українська