На початку XIX ст. Російська імперія була найбільшою державою світу з територією понад 18 млн кв. км, що простягалася від Балтики до Тихого океану та від Арктики до Північного Причорномор'я і Кавказу. Населення імперії на той час становило 43,7 млн чоловік і зосереджувалося у центральних і західних губерніях, а в північних та східних районах людей жило вкрай мало. Зокрема, за Уралом мешкало лише 3 млн чоловік.
Наприкінці XIX ст. , за даними першого і єдиного в Російській імперії загального перепису населення, проведеного у 1897 р., її населення становило 130,5 млн чоловік. З них половина припадала на Фінляндію, Прибалтику, Польщу, Білорусь, Україну, Закавказзя і Туркестан - неросійські області імперії.
Російська імперія була багатонаціональною державою. Прикметною рисою імперської політики стосовно неросійських народів була національно-культурна асиміляція, ігнорування особливостей національного походження та історичних традицій, накидання російської культури.
Впродовж усього XIX ст. Росія залишалася самодержавною (абсолютною) монархією. Влада російського імператора нічим не обмежувалася, не існувало парламенту або конституції. В руках монарха зосереджувалася величезна влада. Йому підпорядкувалася ціла армія чиновників - державних службовців, що їх обов'язком було слухняне виконання імператорських наказів і розпоряджень. Столицею імперії залишався Санкт-Петербурґ.
Економіка Росії до 1861 р. базувалася на кріпосницькій системі господарювання. Кріпосні селяни у складі населення імперії цього періоду становили близько 20 млн чоловік. Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. кріпосництво вичерпало свої можливості. Воно стало головною перешкодою на шляху формування ринкових відносин, загрозою для стабільності усієї імперії. Життя потребувало реформування економічної системи. Селянська реформа 1861 р., здійснена за правління Олександра ІІ (1855-1881), ліквідувала кріпосництво. Незважаючи на чисельні кріпосницькі пережитки, вона започаткувала процеси соціально-економічної модернізації імперії.
У пореформений період в сільському господарстві імперії відбувався перехід до ринкових відносин. Однак, на кінець XIX ст. врожайність хліба у Росії була в 1,6 рази нижче, ніж у США та в 4 рази нижче, ніж у Великій Британії.
У промисловості Росії другої половини XIX ст. відбувався підйом. 1868-1872 роки увійшли в історію країни як "залізнична гарячка". Якщо у 1861 р. загальна довжина російських залізниць становила 2 тис. км, то на початку 80-х рр. - понад 22 тис. км. Виникли нові галузі промисловості: паровозо- і вагонобудівна, рейкова, цементна, нафтовидобувна, нафтопереробна, гумова тощо.
Перша чверть XIX ст. в Російській імперії стала періодом піднесення опозиційного суспільного руху. Повстання декабристів у Петербурзі 14 грудня 1825 р. стало спробою розв'язання болючих проблем Російської імперії, - ліквідації самодержавства і кріпосництва, - шляхом "воєнної революції". Після придушення повстання імператор Микола І (1825-1855) взяв курс на посилення дворянської імперії і боротьбу проти революційної загрози.
Пошуки нових шляхів розвитку породили у 30-40-х роках XIX ст. ідейні напрями слов'янофільства, західництва і радикалізму. Новий підйом суспільного руху відбувся у пореформений період. Ліберали, консерватори і народники різними засобами намагалися вплинути на владу, примусити її здійснювати ту політику, яка б відповідала їх уявленням про майбутнє Росії. У 80-90-х роках відбулося перегрупування суспільно-політичних сил. Вплив лібералів у суспільстві помітно зменшився. Посилилася роль консерваторів, завдяки чому чимало їхніх ідей лягли в основу урядової політики. Позиції народників послабилися, з'явилися перші марксистські організації.
Важливою рисою суспільно-політичного життя Російської імперії були національно-визвольні рухи неросійських народів. У Польщі відродити втрачену державність національно-патріотичні сили намагалися під час повстань 1830-1831 та 1863-1864 років. Незважаючи на утиски й переслідування російської влади, активно розвивався український національно-визвольний рух у Наддніпрянщині. Національно-визвольна боротьба народів Кавказу проти російського панування тривала впродовж 1817-1864 років. Вона набула характеру справжньої війни, під час якої місцеві жителі створили власну державу - імамат. Особливо рішучого характеру боротьба набула у 1834-1859 роках за правління імама Шаміля. Війна завершилася поразкою горців, знищенням осередків опору та приєднанням їх земель до Росії.
Зовнішня політика Російської імперії впродовж XIX ст. зберігала загарбницький характер. Результатом цього стало суттєве зростання її території. Після Віденського конгресу 1815 р. Російська імперія стала відігравати активну роль у європейському житті. Спробою імператора Миколи І вирішити на свою користь "східне питання" і перерозподілити європейські володіння Османської імперії стала Кримська війна 1853-1856 років. Унаслідок поразки у війні Росію було фактично усунуто від європейських справ, і вона спрямувала свою експансію до Середньої Азії.
Боротьба Росії за нове місце в європейській зовнішній політиці пов'язана з її виступом на захист південнослов'янських народів. Спричинена цим російсько-турецька війна 1877-1878 років завершилася перемогою Росії.
Наприкінці XIX ст. Росія активізувала свою зовнішню політику. Відбулось оформлення франко-російського союзу, спрямованого проти австро-німецького блоку.
Українська