Пригадайте: 1. Якими були основні здобутки першого та другого етапів українського національного руху на західноукраїнських землях? 2. Які характерні риси третього етапу національного руху? 3. Що таке рутенство?
У лютому 1848 р. у Франції спалахнула революція, яка дуже швидко поширилися на німецькі та італійські держави, Австрійську імперію. «Весна народів», як називали її сучасники, мала як спільні риси, так і особливості в кожній країні. У багатонаціональній Австрійській імперії такою особливістю стало поєднання боротьби проти абсолютизму з національно-визвольними рухами.
На західноукраїнських землях під час «весни народів» український рух став набувати ознак, притаманних третьому, політичному етапу націотворення. Головними питаннями, що їх намагалися вирішити під час революційних подій західні українці, були селянське і національне. Необхідність звільнитися від залишків кріпацтва, передусім панщини, стала нагальною потребою соціально-економічного розвитку краю. Водночас з огляду на пробудження національної свідомості поляків і українців належало вирішити проблему впорядкування правового статусу обох народів в умовах співіснування у складі однієї імперської провінції. Пробудження національних почуттів західних українців спричиняло висування вимог територіального розмежування та надання прав самоуправління.
Змагання українців за їхні права під час «весни народів» очолювало греко-католицьке духовенство. Переконаність духовенства у необхідності підтримувати Габсбургів, оскільки лише це дає можливість здобути перевагу над поляками та угорцями, спричиняла консервативний характер українського національно-визвольного руху під час революційних подій.
Революційні події 40-х рр.. ХІХ ст. на західноукраїнських землях
Внаслідок Березневого повстання 1848 р. у Відні уряд всевладного канцлера Меттерніха опинився у відставці. Під тиском революційних вимог новий уряд оголосив демократичні свободи, дозволив окремим краям імперії сформувати власні загони «національної гвардії» для їх захисту та оголосив вибори до першого загальноімперського рейхстагу, який повинен був прийняти нові закони.
Коли звістка про віденські події надійшла до Галичини, першими почали діяти поляки. Вони звернулися до імператора з вимогою відновлення у складі імперії польської державності. Галичину поляки вважали виключно польським краєм, ігноруючи наявність української більшості населення в її східній частині. Саме з Галичини вони планували розпочати відновлення своєї державності.
З метою залучити на свій бік українське селянство поляки, навчені досвідом повстання 1846 р., висунули вимогу скасування панщини. Приєднатися до своїх вимог вони запропонували лідерам галицьких русинів. Та коли останні висунули пропозицію долучити до петиції вимогу, що у школах Галичини поряд із польською повинна використовуватися українська мова, поляки обурилися. «Тут немає Русі, тут є Польща,– лементували вони,– а мова руська є лише діалект польської мови!» У такий спосіб галицьким русинам розтлумачили, що значить для них проголошене поляками гасло «рівність і братерство для усіх народів».
13 квітня у Львові поляки оголосили про заснування Центральної ради народової, яка мала стати майбутнім польським урядом. Водночас з цим вони заходилися створювати окружні польські ради і формувати Національну гвардію. Неприємною несподіванкою для поляків стало те, що ігноровані ними русини створили 2 травня 1848 р. Головну руську раду – орган громадського самоуправління галицьких русинів. Її поява заперечувала претензії поляків виступати від імені всього населення Галичини.
Виникнення Головної руської ради стало переламним моментом розвитку українського національного руху на західноукраїнських землях. Вперше українці створили свій власний представницький орган, який висунув політичну програму.
Революційна хвиля 1848 р. примусила австрійський уряд впритул підійти до вирішення селянської проблеми і ліквідації залишків кріпосницьких відносин. Першими дістали волю селяни Закарпаття. В Угорщині, до складу якої входив цей край, це сталося раніше, ніж в інших частинах імперії. 18 березня, на третій день після початку революції, угорський сейм прийняв закон про аграрну реформу. Панщина скасовувалася, до селян, які ставали власниками землі, повинна була перейти третина оброблюваної землі. При цьому здійснитися це повинно було безоплатно, а компенсацію землевласникам сплачувала держава. Ці події справили значний вплив на селян в інших регіонах імперії.
Губернатор Галичини граф Франц Стадіон (1806–1853) вирішив проявити ініціативу у справі визволення селян. Спричинило це його бажання звести нанівець розрахунки поляків на підтримку українських селян та залучити їх на бік Габсбургів. 22 квітня, за один день перед публікацією прийнятого віденським урядом польського проекту, губернатор оголосив про скасування панщини і право власності селян на землю, яку вони обробляли. Зміни у становищі галицьких селян відбулися на п’ять місяців раніше, ніж в інших частинах імперії. Дії Стадіона були згодом схвалені імператором, оскільки завдяки цьому зросла довіра галицьких селян до Габсбургів.
Влітку 1848 р., коли селянські заворушення охопили Буковину, віденський уряд рішенням від 9 серпня поширив на ці землі дію законів, прийнятих стосовно селян Галичини. Одночасно з рішеннями стосовно селян, для того щоб заспокоїти землевласників, було оголошено, що вони отримають відшкодування за втрачену робочу силу та землю. Розміри наділів, що перейшли у власність селян, були настільки мізерними, що більшість ледве могла прогодувати невелику сім’ю. Із загальної кількості оброблюваних земель селяни Східної Галичини отримали 56%, Закарпаття – 30%, Буковини – 46%. Невирішеною залишилася проблема сервітутів – лісів і пасовиськ, які раніше були спільною власністю селян і землевласників. Відтепер селяни могли користуватися ними лише за умови сплати землевласникам за це право згідно з «добровільними» угодами. Фактично сервітути стали власністю панів. Боротьба селян за повернення сервітутів тривала аж до 1914 р.
Проте в цілому навіть ці, досить непослідовні, зміни мали позитивне значення для селян. Внаслідок імперських селянських реформ було ліквідовано залишки старих зв’язків між селянином і землевласником. Селяни отримали громадські права (змінювати місце проживання, обирати та бути обраними), стали володарями землі. Відтепер із вільним селянином доводилося рахуватись, оскільки він ставав вагомим чинником суспільно-політичного життя.
Головна руська рада складалася з 30 членів, серед яких одну половину складали представники греко-католицького духовенства, іншу – світська інтелігенція. З її ініціативи у Східній Галичині було засновано 12 окружних і 50 місцевих рад. Установлювалися контакти з українцями Буковини і Закарпаття. За рішенням ради було організовано українську національну гвардію, а на Підкарпатті для боротьби проти угорських повстанців – загони Народної самооборони і батальйони гірських стрільців. Першим головою Ради було обрано єпископа Григорія Яхимовича (1792–1863).
Український церковний і громадсько-політичний діяч Григорій Яхимович відіграв визначну роль в українському національному відродженні у Східній Галичині. Він, за висловом істориків, був «володарем духовної української держави».
Богословську освіту Яхимович дістав у Відні, деякий час був священиком церкви св. Варвари у Відні, продовжуючи навчання. Він здобув учений ступінь доктора богослов’я, філософії та вільних мистецтв. Після повернення до Галичини працював професором і ректором Львівського університету. У 1841–1848 рр. був єпископом – помічником митрополита львівського М.Левицького. Під час революції 1848 р. прилучився до тих, хто ініціював створення окремого українського органу місцевого самоврядування з метою протидії польським впливам у Галичині – Головної руської ради. Яхимович брав участь у роботі Собору руських учених. Він домагався запровадження викладання у школах Східної Галичини української мови, виступав за використання української мови під час церковних проповідей. Яхимович, обраний одним із депутатів від Галичини до першого загальноімперського конституційного рейхстагу, послідовно обстоював права українського населення Галичини, ставав на оборону рідної мови, вимагав збереження православного церковного обряду.
З 1848 р. Яхимович був перемишльським єпископом, з 1860 – львівським митрополитом. Автор численних проповідей, богословських праць, виступів щодо становища українського населення в Галичині.
Основні вимоги галицьких русинів, що їх намагалася реалізувати Головна руська рада, було вперше сформульовано в петиції на ім’я імператора, врученій представниками греко-католицького духовенства губернаторові Стадіону. У ній, зокрема, проголошувалася необхідність таких заходів:
· запровадження української мови у школах та діловодстві краю;
· забезпечення для українців, як і для поляків, рівних можливостей обіймати урядові посади;
· зрівняння у правах греко-католицького духівництва та представників інших віросповідань;
· призначення на урядові посади у Східній Галичині лише тих чиновників, які володіють українською мовою.
Поряд із цими досить вимогами містилися запевнення в лояльності галицьких українців Габсбургам.
У першому номері друкованого органу Головної руської ради газети «Зоря галицька», який вийшов 15 травня, містилася відозва до галицьких русинів.
З відозви Головної руської ради до руського народу, опублікованої 15 травня 1846 р. у першому числі газети «Зоря Галицька»
«Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу, котрий одною говорить мовою; 15 мільйонів виносить, з яких півтретя мільйона землю галицьку замешкує. Той народ був колись самостійний, рівнявсь у славі з наймогутнішими народами Європи, мав свою літературну мову, свої власні устави, своїх власних князів, одним словом: був у добробуті й силі. Через несприятливі умови та різні політичні нещастя розпався поволі наш великий народ, стратив свою самостійність, своїх князів і пішов під чуже панування.
Такі нещастя склонили з часом багатьох можних панів відступитися від руського обряду батьків своїх, а з ними виректися мови руської й відцуратися від свого народу; але та зміна обряду не могла перемінити національності, а руська кров не перестала плисти в їхніх жилах...
Але як все на світі з часом минає, як по зимі прикрій весна наступає, так, браття, і цей сумний стан змінився через конституцію. Це велике право, це велике добродійство,– це сонце, що як усім, так і русинам засвітило і до повного життя нас пробудило. Будяться під тим сонцем освічені народи, далекі і сусідні, підноситься перед нашими очима на землі нашій народність польська... Пробудився вже і наш лев руський і красну нам ворожить пришлість. Вставайте ж, браття, вставайте з довгого сна вашого, бо вже час. Встаньте, але не до незгоди, рушимо разом, щоб піднести народність нашу і забезпечити надані нам свободи... щоб не зганьбили ми себе перед світом і не стягнули на себе нарікань поколінь наступних. Поступаймо з іншими народами в любові і згоді. Будьмо тим, чим бути можемо й повинні. Будьмо народом. Перепоєні почуванням національності в цьому наміренні ми зібралися й працюватимем у такій спосіб:
1. Першим нашим завданням буде зберігати віру й поставити наш обряд... нарівні з правами інших обрядів.
2. Розвивати нашу національність в усіх напрямках: досконалення нашої мови, заведення її у школах вищих та нижчих, видавання часописів... змагання завести нашу мову в усіх публічних установах тощо.
3. Будемо берегти наших конституційних прав, пізнавати потреби нашого народу й шукати способів на поправу його життя на конституційному шляху...»
Поміркуйте: 1. Як визначено у відозві національну належність галицьких русинів? 2. Що свідчить про бажання Головної руської ради діяти, зберігаючи лояльність Габсбургам та виключно конституційними засобами. 3. Охарактеризуйте завдання, що їх ставила перед собою Головна руська рада.
Поміркований характер вимог Головної руської ради влаштовував австрійців. Галицький губернатор установив із радою контакти, сподіваючись використовувати її як противагу польським впливам. Згодом поляки казали, що Стадіон «винайшов русинів» для того, щоби перешкодити їм. Серед галицьких українців вимоги ради здобули широку підтримку.
Головна руська рада вперше у ХІХ ст. поновила традиційну українську символіку. Своєю відзнакою вона зробила герб князів Романовичів – зображення золотого лева на голубому тлі, як було в Галицько-Волинському князівстві за часів князя Данила Галицького та його сина Лева. Завдяки зусиллям Ради у липні 1848 р. було засновано Галицько-руську матицю. Це товариство піклувалося про видання дешевих книжок для народу українською мовою. У жовтні того ж року у Львові було скликано з’їзд діячів науки – Собор руських учених, у якому взяло участь близько 100 учасників. З-поміж найважливіших результатів цього авторитетного зібрання було рішення, що основу української мови повинна складати народна мова, і користуватися треба слов’янською кирилицею, а не латинським алфавітом. Тоді ж у Львові розпочали будівництво Народного дому з великою бібліотекою та музеєм. Упродовж 1848–1849 рр. щотижня виходила перша газета «Зоря галицька». Зусиллями Ради 1849 р. у Львівському університеті було відкрито кафедру української мови та літератури, очолювану Я.Головацьким.
Щоби послабити діяльність Головної руської ради поляки спробували знайти прихильників серед русинів. З ініціативи Центральної ради народової 23 травня було проведено збори польських шляхтичів русинського походження («русинів польської нації»), які утворили Руський собор. Його метою було спрямувати український національно-визвольний рух у Галичині в інтересах поляків. Право українців на самостійний національний розвиток члени цієї організації заперечували. Собор видавав газету «Дневник руський» латинським шрифтом, яка повинна була стати противагою «Зорі галицької». Серед галицьких українців діяльність Руського собору успіху не мала.
Поглиблення національних протиріч і відверте ігнорування поляками прав українців спричинило зміни у вимогах Головної руської ради. 9 червня рада вперше звернулася до імператора з проханням поділу Галичини на польську та українську частини з двома окремими адміністраціями. Цю ж ідею делегація Ради обстоювала на Першому слов’янському конгресі, що зібрався тоді у Празі.
Ареною зближення слов’янських народів, які вперше виступали як самостійні та рівноправні нації зі своїми вимогами, став Перший слов’янський конгрес, що відбувся у червні 1848 р. у Празі.
Ініціаторами скликання конгресу стали діячі чеського національного руху. Вони прагнули об’єднати слов’янські народи імперії Габсбургів навколо своєї програми перебудови імперії на федерацію вільних і рівноправних слов’янських народів. Від Галичини своїх представників на конгрес надіслали Головна руська рада, Центральна рада народова та Руський собор. Представники останнього відрекомендувалися на конгресі як єдині повноважні представники галицьких українців. Це було однією з причин гострих суперечок між трьома делегаціями про те, хто має право репрезентувати Галичину. Лише посередництво господарів конгресу допомогло об’єднати представників цих трьох організацій у єдину Галицько-руську секцію.
А втім, обговорення україно-польських відносин у Галичині одразу ж викликало серед членів секції нові суперечки. Представники Головної руської ради висунули вимогу поділу Галичини на польську та русинську провінції. Проти цього виступили делегати від Центральної ради народової та Руського собору. Знадобилося чергове втручання господарів, щоб досягти компромісу. Вислідом цього стала укладена 7 червня угода між українською та польською делегаціями під назвою «Вимоги українців у Галичині», яка проголошувала:
· рівні права на використання української та польської мов у школах та установах Галичини, утворення окремих гімназій для українців і поляків, викладання у вищих навчальних закладах краю обома мовами;
· зрівняння в правах представників усіх національностей і віросповідань;
· утворення спільної національної гвардії, спільного керівного органу влади і спільного сейму;
· національна і політична рівноправність мала бути гарантована загальноімперською конституцією;
· питання поділу Галичини на дві провінції, що викликало найгостріші суперечки, мало бути передано на вирішення загальноімперського рейхстагу.
Усі положення досягнутої угоди долучили до спільного звернення делегатів конгресу до імператора. Від імені українців та поляків у ньому висловлювалася вимога створити в Галичині спільний крайовий уряд, обрати перед скликанням загальноавстрійського місцевий конституційний сейм і прийняти виборчий закон, який гарантував би справедливе представництво обом народам Галичини. У цьому документі вперше від початку революційних подій було викладено об’єднані вимоги поляків і українців, сформовані на підставі взаємної поваги національних прав.
На жаль втілити угоду в життя не довелося. Конгрес припинив роботу, коли австрійці розпочали обстріл Праги. У Галичині австрійські урядовці доклали зусиль для того, щоб ударемнити досягнуте взаєморозуміння між українцями і поляками. Празька угода залишилася єдиним у ХІХ ст. свідченням можливості досягнення польсько-українського компромісу на рівних засадах.
Вибори до рейхстагу (нижньої палати нового загальноімперського парламенту) в Галичині та Буковині відбулися протягом червня 1848 р. Для більшості русинів вибори були справою новою та незрозумілою. Польська шляхта, намагаючись не допустити українських представників до парламенту, вдавалася до погроз, обману, фальсифікації бюлетенів тощо. Чимало зусиль докладали також, просуваючи своїх кандидатів, австрійські чиновники.
Внаслідок цього зі 100 місць до рейхстагу, визначених для Галичини, русини здобули лише 39, а з 8 місць для Буковини – 5. Серед буковинських депутатів усі п’ятеро були селянами, серед галицьких – 27 селян і 9 представників греко-католицького духовенства.
Незважаючи на брак досвіду і несприятливі умови (незнання німецької мови, якою провадилися засідання, примушувало користуватися послугами перекладачів, презирство з боку заможних верств) селянські депутати гідно репрезентували інтереси українців на засіданнях. Під час обговорення умов скасування панщини вони категорично відкидали можливості стягнення компенсації за неї з селян.
Справжньою сенсацією у роботі рейхстагу стала перша в історії парламентська промова українця, з якою виступив селянин Іван Капущак. Рішуче засудивши багатовікове гноблення селян, він заявив, що землевласники не мають ніяких прав домагатися викупу повинностей, оскільки вже взяли від селян усе, що змогли. Замість визначених 100 днів панщини вони примушували селян відпрацьовувати 300 днів на рік. За це, вважав Капущак, повинні сплатити землевласники селянам, а не навпаки. «Батоги й канчуки, що обвивалися довкола наших голів і нашого струдженого тіла,– закінчив він свою промову,– цього вистачить їм, нехай це й буде для них нашим викупом!» Ця пристрасна промова, виголошена німецькою мовою, викликала в парламенті хвилю оплесків. Проте консервативна більшість депутатів домоглася рішення про те, що селяни повинні сплатити землевласникам компенсацію за визволення від панщини.
Гострі суперечки викликало внесене на розгляд рейхстагу 3 вересня русинськими депутатами питання адміністративного поділу Галичини. Розглядові його передували внесені українцями чотири доповідні записки стосовно особливостей національної ситуації в краї. Поляки рішуче виступили проти цього, оголошуючи, що українці – це «штучна нація». Допомогу українці отримали від чехів. «Поважайте національні прагнення цього народу,– спростував польські заяви чех Францишек Рігер,– досі переслідуваного як поляками, так і росіянами, й покликаного до самостійного існування».
Для того, щоб продемонструвати підтримку своїх вимог у краї, Головна руська рада зініціювала зібрання 200 тис. підписів за поділ Галичини на дві окремі провінції. Парламентські дискусії з цього питання тривали кілька місяців. Врешті, було досягнуто компромісне рішення, за яким провінцію належало переділити на два створені за етнічним принципом самоуправні округи. Проте зреалізовано ці плани так і не було.
Перший досвід парламентської діяльності українців
Розвиток українського національно-визвольного руху під час революційних подій 1848–1849 рр. спонукав багатьох замислюватися над його подальшими перспективами. За цей час галицькі русини зуміли довести, що мають право на власне самостійне існування. Проте яким воно буде у майбутньому, єдиної думки не було. Головна руська рада неодноразово засвідчувала свою лояльність Габсбургам, одначе розраховувати на їхню підтримку українського руху в майбутньому було не варто. Русини цікавили Відень як засіб протидії польським претензіям. Але ті, хто розумів це, не могли знайти спільної мови з поляками, які вбачали в русинах перешкоду, створену австрійцями, на шляху до відновлення Речі Посполитої.
Нові орієнтири в українському національно-визвольному русі на галицьких землях спробував накреслити сільський священик Василь Подолинський (1815–1876). Він став першим на західноукраїнських землях речником ідеї здобуття політичної незалежності України як єдиної демократичної республіки.
Свої роздуми Подолинський виклав у праці «Слово перестороги», виданій польською мовою 1848 р. Автор проаналізував чотири можливі напрямки розвитку українського руху (польський, австрійський, галицький і московський) і дійшов висновку, що жоден із них не створить можливостей для повноцінного розвитку галицьких русинів, а тому врятувати галицьких українців від національної загибелі може лише об’єднання з наддніпрянськими українцями в єдиній соборній суверенній державі. Політичним ідеалом автора стала незалежна Україна у федеративному зв’язку слов’янських демократичних республік. Значення появи цієї ідеї у середині ХІХ ст. для подальших перспектив українського руху важко перебільшити. Вона стала свідченням подальшого поступування українства на шляху до створення модерної української державності.
Восени 1848 р. в імперії Габсбургів знов активізувався революційний рух. Його центром стала Угорщина, яка, проголосивши свою незалежність, фактично взяла курс на відокремлення від імперії. 6 жовтня у Відні також спалахнуло повстання на підтримку угорських революціонерів. Звістки про жовтневі бої у столиці імперії спричинили зростання напруженості у Львові. Залунати заклики наслідувати приклад революційного Відня. Підготовку до повстання у Львові розпочали діячі польської Центральної ради народової. Вони хотіли, наслідуючи приклад угорських революціонерів, здійснити повстання, спираючись на тритисячні загони Польської національної гвардії. Проте одностайної підтримки ця ідея не дістала навіть у польських колах. Головна руська рада категорично відмовилася від спільних дій з поляками.
Становище у Львові тим часом загострювалося. Наприкінці жовтня не минало дня без сутичок загонів Польської національної гвардії з австрійськими військами. Коли 1 листопада австрійські війська зайняли усі найважливіші пункти у місті і під час чергової сутички відкрили вогонь, спалахнуло повстання. До польських сміливців долучилися радикально налаштовані студенти-русини та міщани. У Львові на вулицях почали зводити барикади.
Австрійські війська розташували на навколишніх пагорбах гармати і 2 листопада розпочали артилерійський обстріл центру міста. Внаслідок цієї варварської акції було зруйновано міську ратушу, університет і його бібліотеку, театр, політехнічну академію. Людські втрати становили понад 100 вбитих і поранених. У місті спалахнули пожежі. В середині дня повстанці припинили опір. Діячі Центральної ради народової підписали акт капітуляції. Австрійці оголосили в місті стан облоги. Кілька сот повстанців було схоплено і віддано до польових судів. Польську національну гвардію розпустили, всі газети (крім урядових) закрили. Діяльність усіх політичних організацій, в тому числі Головної руської ради та Центральної ради народової, заборонили. 14 листопада діяльність першої та видання «Зорі галицької» було дозволено, хоч і з деякими обмеженнями.
Керівники Головної руської ради схвалили «відновлення порядку» в місті. Позиція русинських лідерів під час Львівського повстання засвідчила традиційну підтримку ними віденського уряду і консерватизм у їхніх поглядах. Одначе для розуміння позиції Ради необхідно знати історичні реалії Східної Галичини. Галичани відчували свою слабкість і побоювалися, що підтримка поляків спричинить поглинення їх останніми. Внаслідок цього орієнтація на підтримку австрійців, влада яких під час «весни народів» у Галичині захиталася і які шукали нових союзників, давала перспективу для розвитку українського руху.
Придушення Львівського та Віденського повстань стало свідченням переходу в наступ прихильників повернення старих порядків в імперії. Найзапеклішим противником русинів став новий губернатор Галичини граф Агенор Гонуховський, який керував провінцією в 1849–1859 рр. Саме його протидія остаточно ударемнила спроби галицьких українців переділити провінцію та об’єднати її українську частину з Закарпаттям.
З листа галицького губернатора А.Голуховського до Відня стосовно можливості об’єднання Закарпаття зі Східною Галичиною
«Вона (Головна Руська Рада.– Авт.), додаючи прохання духовенства і руських мешканців комітатів Північної Угорщини, просить об’єднати ці комітати з руською частиною Галичини в одне ціле, з єдиним конституційним устроєм, єдиним законодавством і єдиною урядовою владою... Пробивається прагнення до об’єднання з спорідненими народами, і якщо це прохання було б задоволене і русини внаслідок свого національного розвитку при теперішніх ієрархічних відносинах зміцнилися б, то в такому разі якщо не теперішнє, та, безумовно, майбутнє покоління звернулося б до споріднених народів, які живуть під скіпетром російським, з метою створення єдиного міцного державного організму. Тоді руська частина Галичини при прогресі освіти й матеріальної культури стала б вогнищем підступів і заходів, що мають на меті як злом ієрархічної сили духовенства, так і згадане вище об’єднання народів. Коротше кажучи, могла б початися така ж боротьба за Русь, яка протягом багатьох років з перервами, але з залізною витривалістю ведеться за відродження вільної і незалежної Польщі».
Поміркуйте: 1. Які наслідки об’єднання земель, заселених українцями, передбачав губернатор? 2. Чи можна вважати, на підставі цього документа, Голуховського далекоглядним політиком?
За його ініціативою 1851 р. Головну руську раду було розпущено. Усе управління в провінції губернатор передав полякам, які заступили німців на вищих посадах цивільної служби. Одначе про будь-які спроби відновлення польської державності чи автономії у складі імперії годі було й казати. Дії австрійської влади в Галичині підтвердили побоювання тих, хто не довіряв їм раніше.
Революційні події 1848–1849 рр. спричинили активізацію селянського руху на західноукраїнських землях. Сприяв цьому обмежений характер селянської реформи 1848 р. Відмови селян сплачувати відшкодування колишнім господарям за панщину та боротьба за сервітутні ліси й пасовища набули в той час масового характеру. Для придушення цих виступів уряд використовував військову силу.
Зміни становища селян сприяли зростанню їхньої політичної свідомості. Стихійні виступи не стали єдиною формою опору селян сваволі землевласників. Свідченням зростання авторитету в Галичині Головної руської ради та її місцевих осередків стало постійне зростання кількості селянських звернень до неї. Занепокоєна цими зверненнями Рада закликала селян через «Зорю галицьку» до терплячості, неодноразово зверталася до рейхстагу і віденського уряду стосовно порушень селянських прав. Справу сервітутів Рада пропонувала вирішити передачею лісів і пасовиськ у власність селян. Проте всі ці пропозиції залишалися без відповіді. Свідченням зростання політичної активності селянства стало також обрання 32 селянських депутатів від Східної Галичини та Буковини до австрійського рейхстагу. Це було найбільше селянське представництво з усіх провінцій імперії.
Влітку 1848 р. посилився селянський рух у Закарпатті. Хоча селянська реформа розпочалася на цих землях раніше за інші регіони, селяни також були незадоволені її здійсненням. Землевласники фактично саботували закон про скасування панщини, захоплювали ліси й пасовиська. У багатьох місцях обурені селяни відмовлялися виконувати панщину. «Знаєте ви,– казали селяни,– що сталось у Польщі (йшлося про повстання 1846 р. в Галичині.– Авт.)? Там усіх панів перебили, і тут слід таке вчинити».
Найбільшого розмаху селянський рух набув наприкінці 1848 – на початку 1849 р. у Північній Буковині. Організаторами селянських протестів стали обрані від цих округів депутати рейхстагу. На вимогу селян вони влаштовували збори, де звітували про свою боротьбу за їхні права у рейхстазі. Популярністю серед селян користувався ватажок гуцульських бунтів 1843–1844 рр., депутат рейхстагу Лук’ян Кобилиця.
Про цього легендарного ватажка буковинських селян збереглося багато переказів, але дуже мало достовірних відомостей. Відомо, що у 27-річному віці він уже мав неабиякий авторитет у селян, за що вони обрали Кобилицю уповноваженим представником їхніх інтересів перед землевласником. У 1843 р. окремі заворушення переросли в бунт, серед ватажків якого вперше було згадано ім’я Лук’яна Кобилиці. У матеріалах слідства залишився опис зовнішності ватажка повсталих. Лук’ян, як записав слідчий, «був чоловік з інтелігентним виразом обличчя... Великі чорні бистрі очі, орлиний гарний ніс, чорний вусок і гарна іспанська борідка надавали йому подобу іспанського гранда. Він відповідав із великою гідністю та наголошував, що «ліси наші», і що з гуцулів дідичі стягують неналежні данини. За участь у бунтах Кобилицю били киями і посадили у в’язницю.
Після звільнення бунтівний гуцул знову намагався підняти повстання. Спроба була невдалою, і Кобилицю заарештували. Початок революції 1848 р. він зустрів у в’язниці. Після звільнення, коли відбулися вибори до рейхстагу, селяни обрали свого захисника депутатом.
У рейхстазі неписьменному селянинові, який не знав німецької мови, було важко, одначе він не став німим свідком подій. За допомогою писарів він складав звернення до урядових установ, вимагав скасування панщини без будь-якого відшкодування. Коли імператор розпустив рейхстаг, Кобилиця повернувся додому і продовжив боротьбу за права селян. Він збирав селян, показував їм своє депутатське посвідчення з печаткою (вплив його був майже магічний) і казав, що його друг – імператор віддав йому всю владу над Буковиною. Відтепер, казав «правитель» Буковини, усі ліси, пасовиська й землі є власністю селян.
З озброєним загоном своїх прихильників їздив Кобилиця буковинськими селами, виганяв звідти австрійських чиновників і землевласників, передавав землю селянам. Повстання швидко поширювалося. Внаслідок цього восени 1848 р. австрійці вимушені були спрямувати на Буковину значні військові підрозділи. За голову живого чи мертвого Кобилиці було оголошено нагороду в одну тисячу золотих, але це не допомагало. Лише у квітні 1850 р. ватажка бунтівників схопили. Після тривалого слідства, що супроводжувалося тортурами, він тяжко захворів і наприкінці жовтня 1851 р. помер.
Образ цього напівказкового богатиря, який поєднував гумор, добру вдачу з бажанням захистити народ від кривдників, назавжди залишився в легендах і переказах Буковини.
Під час селянських виступів у Буковині стали з’являтися свідчення стихійного пробудження національної свідомості українського населення краю. У слідчих справах гуцульських бунтів є згадки про те, що селяни вимагали дозволити їм створити власним коштом школи для навчання дітей рідною мовою. Землевласники-румуни спробували домогтися відокремлення Буковини від Галичини і перетворення її в окремий коронний край з власною адміністрацією. Селянські депутати виступили проти цього. Було організовано подачу звернень від буковинських селян щодо залишення їхнього краю з Галичиною у складі однієї провінції. Скликані 1 листопада 1848 р. за ініціативою селян – депутатів рейхстагу збори представників усіх селянських громад краю також висловилися за те, щоб Буковина була разом із Галичиною. Проте імперський уряд зігнорував бажання народу. За конституцією 1849 р. Буковина стала окремим коронним краєм. Внаслідок цього вона фактично опинилася під владою румунських бояр.
Упродовж 1848–1849 рр. революційні події охопили Закарпаття. Спочатку закарпатські русини вітали угорську революцію, покладаючи надії, що вона допоможе їм здобути автономію свого краю у складі нової Угорщини. Проте після повалення династії Габсбургів керівники революції заперечили право неугорських народів на самовизначення. Це стало головною причиною того, що закарпатські русини не підтримали угорських повстанців і залишилися вірними Габсбургам.
Свідченням певної політизації українського національного руху в Закарпатті стало пропагування ідеї об’єднання Закарпаття зі Східною Галичиною та Буковиною в окрему адміністративну автономну одиницю імперії. Першим відкрито висловився про необхідність здійснення цього священик Олександр Духнович (1803–1865).
Цей закарпатський вчений гідно продовжував боротьбу своїх попередників за національно-культурні права русинів. У його творчому доробку – літературні твори, праці з педагогіки, філософії, історії. Головною справою свого життя Духнович уважав створення фундаментальної праці з історії закарпатських русинів, проте зміг опублікувати лише основні її положення в окремих статтях. Причиною цього були перешкоди австрійських чиновників, оскільки у праці вченого порушувалися питання, що не відповідали інтересам імперії.
Свої погляди на історію закарпатських русинів Духнович висловив у статті «Становище русинів в Угорщині», опублікованій 1849 р. у «Зорі галицькій». Велика заслуга вченого полягала в тому, що він не лише насмілився показати пригноблене становище русинів, а й висловив своє бачення того, як його слід покращити.
Після завершення революції Духнович продовжував докладати зусиль для того, щоб русини «залишили глибокий сон». У 1850–1852 рр. він організував випуск трьох літературних альманахів «Поздоровлення русинів», у галицьких виданнях надрукував багато статей про життя закарпатців, писав шкільні підручники та художні твори. Треба було справді не лише любити свій народ, а й мати особисту мужність для того, щоб в умовах переслідувань угорськими властями у 50-ті рр. заявити:
Я Русин был, есмь и буду,
Я родился Русином,
Честный мой род не забуду,
Останусь его сыном».
Ці слова знайшли стежку до серця закарпатців і стали своєрідним національним гімном, якого знали в усьому краї, тим закликом, який об’єднував усіх, хто виступав проти мадяризації русинів. Багатогранна діяльність Духновича сприяла включенню закарпатських русинів у єдиний потік національного відродження слов’янських народів.
Вперше ідею возз’єднання русинських земель Духнович висунув у статті «Становище русинів в Угорщині». Правомірність цього акту Духнович покріплював тим, що русини обабіч Карпатських гір належать до одного народу. Вчений застерігав, що коли русини і далі залишатимуться роз’єднаними, то це може спричинити їхнє поглинення іншими народами.
Боротьбу за нацонально-культурні права свого народу вів також закарпатський вчений, громадсько-політичний і культурно-освітній діяч Адольф Добрянський (1817–1901).
Добрянський набув технічну освіту і працював інженером у Чехії, де мав змогу побачити політичне безправ’я слов’янських народів і зблизитися з чеськими та словацькими «будителями». Від них він перейняв ідею слов’янської єдності.
Після початку революції Добрянський повернувся в Закарпаття. Попервах він підтримав угорську революцію, але його погляди значно відрізнялися від ставлення до національного питання лідерів угорської революції. Відтак Добрянський, разом із Духновичем, установив зв’язки з Головною руською радою і розпочав боротьбу за об’єднання русинських земель у єдиному адміністративному утворенні.
Добрянський долучився до боротьби Габсбургів проти угорської революції. У критичний для себе час австрійський імператор змушений був звернутися по допомогу до російського імператора. У липні 1849 р. російські війська перейшли Карпати. Австрійський уряд призначив до них Добрянського своїм представником. Угорська революцію завдяки російській допомозі було придушено. Ймовірно, під враженням цих подій Добрянський почав схилятися до думки, що Росія є тією силою, яка зможе допомогти русинам захиститися від мадяризації. Адже навіть Габсбургам довелося шукати її допомоги. Це стало приводом для майбутніх звинувачень Добрянського у тому, що він започаткував русофільський, або москвофільський, напрямок у суспільно-політичному житті Закарпаття. Однак оцінювати Добрянського слід із позицій тогочасної історичної реальності. За відсутності української державності орієнтація на православну слов’янську Росію вважалася йому найбільш реальним способом захисту від мадяризації та окатоличення закарпатських русинів.
Після завершення «весни народів» Добрянський не припиняв своєї боротьби. Для цього він використовував свої повноваження депутата від Закарпаття до угорського парламенту. Проте на неодноразові виступи Добрянського з парламентської трибуни угорські урядовці відповідали, що в країні не існує іншої нації, крім угорської. Попри різні оцінки діяльності Добрянського, у другій половині ХІХ ст. його внесок у формування національної свідомості закарпатських русинів у роки «весни народів» є дуже вагомим.
У січні 1849 р. очолювана Добрянським закарпатська делегація вручила петицію імператорові з вимогою об’єднати Східну Галичину і Закарпаття у єдине політичне й адміністративне ціле. Через деякий час закарпатці надіслали до Відня ще одну делегацію. Під час зустрічі з нею імператор пообіцяв задовольнити вимоги русинів, але слова не дотримав. Мізерною поступкою русинським вимогам став дозвіл віденського уряду створити автономний Руський дистрикт (округ) із заселених русинами земель Угорщини з центром в Ужгороді. Проте 1860 р. його ліквідували.
Хоч ідею возз’єднання Закарпаття і Східної Галичини зреалізувати не пощастило, вона засвідчила новий рівень політичної свідомості західних українців. Висловлена вперше під час «весни народів», вона згодом знаходила дедалі більше прихильників на західноукраїнських землях.
У Північній Буковині у роки «весни народів» український національно-визвольний рух не мав достатньої власної бази для розвитку. У краї розгорталося румунське національне відродження, метою якого було приєднання Буковини до румунських земель і створення своєї держави. Відсутність власної національної еліти вадила зростанню національної свідомості українців Буковини.
Весна у природі – короткотривала пора року. Події «весни народів» відбувалися на західноукраїнських землях також недовго, але наслідки були вагомими. Найважливішими досягненнями в соціальній сфері стали скасування панщини та втілення в життя засад конституційного правління.
У період революційних подій західні українці вперше здобули визнання своєї національної належності. Усі політичні сили, з власного бажання чи вимушено, визнали існування на цих землях українського народу з його національними прагненнями. Вирішальна заслуга в цьому була першої в ХІХ ст. української політичної організації – Головної руської ради. Її керівництво дотримувалося, як уже зазначалося вище, консервативних поглядів. Проте це не завадило їй відіграти свою історичну роль – об’єднати русинів, стати лідером і захисником їхніх прав. Те, що західні українці визнали Головну руську раду крайовим органом влади, засвідчило, що вона відповідала вимогам свого часу.
Свідченням розвою українського національного руху стали перші спроби українців висунути свої власні політичні програми. Зміст цих документів демонстрував їхнє усвідомлення себе єдиною етнічною спільнотою з наддніпрянськими українцями.
За короткий історичний термін «весни народів» західні українці стали одним із тих народів, який мав найвагоміші здобутки у своєму національно-визвольному русі. Попри те, що на західноукраїнських землях після революційних подій 1848–1849 рр. запанувала реакція, українці вже ніколи не були такими, як раніше. Відчуття себе частиною одного українського народу додавало їм сил і наснаги в подальшій боротьбі за національне і соціальне визволення.
Вплив революційних подій у Європі відчувався також на українських землях у складі Російської імперії. Вони спричинили загострення тих проблем, які існували у суспільстві. Це був польський національно-визвольний рух на Правобережжі ( поляки намагались організувати національне повстання) і боротьба українського селянства за скасування кріпацтва. Для українських діячів європейські події стали черговим приводом замислитися над тим, як покращити долю свого народу.
1. Якими були особливості українського руху під час революції 18481849 рр.?
2. Як розпочалися революційні події у Східній Галичині?
3. Як на західноукраїнських землях було ліквідовано залишки кріпосницьких відносин?
4. Складіть план пункту «Діяльність Головної руської ради» та підготуйте розповідь за ним. (Готуючись, використайте документ 1.)
5. Охарактеризуйте участь українців у роботі Першого слов’янського конгресу.
6. Наведіть факти, які свідчать про дієву участь українців у роботі загальноімперського рейхстагу.
7. Поясніть, чому В.Подолинського вважають діячем, який спробував накреслити нові орієнтири в українському національно-визвольному русі?
8. Які події відбувалися у Східній Галичині на завершальному етапі революції?
9. Які факти підтверджують стихійне зростання національної свідомості українських селян у роки революції?
10. Як розгортався український національно-визвольний рух у Закарпатті?
11. Визначте результати та історичне значення революційних подій 18481849 рр. на західноукраїнських землях.
12. Складіть хронологічний ланцюжок подій, що відбувалися на західноукраїнських землях упродовж 18481849 рр.
Українська