Пригадайте: 1. Яким був вплив реформ Габсбургів на розвиток західноукраїнських земель? 2. Коли та як було скасовано кріпосне право на західноукраїнських землях? 3. Чому існування кріпосного права заважало подальшому соціально-економічному розвиткові Наддніпрянщини?
Наприкінці 50-х рр. Наддніпрянська Україна була найбільш розвинутою в економічній площині регіоном Російської імперії. Але подальшому економічному розвитку дедалі більше заважало існування кріпосного права. Розвиток промисловості стримували відсутність ринку вільнонайманої робочої сили та вузький попит на промислову продукцію. Існування кріпацтва заважало також процесові розшарування селянства та формуванню суспільних верств селян-підприємців і сільських найманих робітників. До того ж міські підприємці та купці не мали можливості купувати землю, оскільки вона не була предметом вільної купівлі та продажу.
У середині століття поступово почали окреслюватися нові контури господарської спеціалізації регіонів Наддніпрянщини. У господарстві Півдня провідне місце замість вівчарства посіло вирощування пшениці на експорт. На Лівобережжі віддаленість від ринків збуту зернової продукції спричинила в південній частині перетворення на головне джерело прибутків тваринництво, в північній – тютюнництво й льонарство. Значні прибутки землевласникам Лівобережжя давало винокуріння. Правобережжя в 40-х рр. перетворилося на основний район виробництва цукру. Зменшення питомої ваги в господарствах Правобережжя зернових і розвиток цукробурякового виробництва стали відображенням змін, що відбувалися в економіці Наддніпрянщини.
Протягом першої половини ХІХ ст., коли освоювалися землі Півдня, тут переважало вівчарство, володарі маєтків Правобережжя спеціалізувалися на вирощуванні зерна, яке продавалося через чорноморські порти. Зернове господарство Правобережжя було засноване на кріпосній праці, на Півдні – переважало використання вільнонайманої робочої сили. Завдяки продажеві зерна більшість власників маєтків Правобережжя накопичила значні кошти і, а водночас, відбираючи землю в селян під зернові, спричинила появу великої кількості безземельних кріпосних селян. Внаслідок цього поміщики, орієнтуючись на наявний попит, вкладали гроші в будівництво цукрових заводів і закладали бурякові плантації, на яких працювали безземельні селяни. Розвиткові цукробурякового виробництва сприяли також гарні природні умови, великі лісові масиви, які давали паливо для заводів, і протекційна політика російського уряду. Все це забезпечувало цукрозаводчикам високі прибутки.
Попервах цукрова промисловість була переважно поміщицькою. Поступово до неї проникав купецький капітал. Одначе купці не мали можливості використовувати безоплатну працю кріпаків і стали залучати найманих робітників. У середині ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні купці-підприємці орендували 24 цукрові заводи та землі навколо них.
Отож, цукробурякова промисловість набувала ринкового характеру і за своїм змістом ставала прямою протилежністю панівній кріпосницькій системі господарювання. Розвиток цукрової промисловості викликав зміни і в інших галузях економіки. Потреби подальшого розвитку економіки вимагали ліквідації кріпацтва.
Селянська та інші реформи 60–70-х рр. у Російській імперії мали характер запізнілої модернізації, здійсненої під тиском історичних обставин. До її здійснення імперію підштовхувало декілька історичних передумов:
· подальше існування кріпосного права загрожувало імперії перетворитися на другорядну країну, про що промовисто свідчила її поразка у Кримській війні. Селянський рух в українських губерніях наприкінці війни, постійні вимоги вивільнення селян з боку всіх опозиційних царизмові організацій, впливи ліквідації кріпацтва на західноукраїнських землях у 1848 р. – все це також сприяло перетворенню проблеми скасування кріпацтва в нагальну потребу подальшого розвитку імперії;
· кріпосне право сповільнювало темпи економічного розвитку країни. Наявність у складі імперії таких регіонів, як Південь, переконливо засвідчувала переваги вільнонайманої праці, а водночас, спричиняло численні невідповідності між відносинами, які тут існували, і порядками в інших частинах імперії. Проте поміщицькі господарства давали близько 50% товарного хліба, і їхня швидка та одночасна ліквідація могла спричинити катастрофічні наслідки;
· кріпосне право за формою і змістом надто скидалося на рабство. Аморальність володіння «хрещеною власністю» засуджувалася переважною більшістю представників різних суспільних верств. До того ж приклад європейських монархій, у яких ліквідували кріпосне право, засвідчував, що цей акт не похитнув тронів монархів, а навпаки, зміцнив їх і відкрив можливості прискорення соціально-економічного розвитку.
Думки про необхідність ліквідації кріпацтва дедалі більше поширювалися серед усіх верств українського суспільства. Розуміння кріпацтва як великого соціального лиха спричиняло появу пристрасних поезій Тараса Шевченка і прозових творів молодої української письменниці Марко Вовчок. Вони, за свідченням сучасників, були «одним суцільним обвинуваченням проти кріпосницької неволі».
Водночас лунали вимоги не обмежуватися лише вивільненням селян. У своєму листі до редакції російського емігрантського журналу «Колокол» у Лондоні Микола Костомаров, у цілому позитивно ставлячись до намірів імперського уряду скасувати кріпацтво, виступав також за те, щоб урівняти селян у правах з дворянами і створити умови для безперешкодного розвитку української мови як основи культурного розвою українців. Він також висловлювався про необхідність створення українцями своєї держави як складової єдиного слов’янського союзу.
Виступали за ліквідацію кріпацтва купці та підприємці, оскільки розуміли, що воно є головною перешкодою для розвитку промисловості й торгівлі. Серед землевласників також було чимало тих, хто займав ліберальні позиції. Відомий своїми прогресивними поглядами український діяч, володар великих маєтків на Полтавщині й Чернігівщині Григорій Ґалаґан (1819–1888) був членом комісій, які розробляли проекти здійснення реформи. Послідовно обстоюючи інтереси українського селянства, він писав, що «відкладання цього перетворення (скасування кріпацтва.– Авт.) може мати найшкідливіші наслідки з усіма жахами народних повстань».
Г.Ґалаґан
Обґрунтування необхідності скасування кріпосного права поміщиком О.Кошелєвим (1858 р.)
«Слідкуючи за станом поміщицьких господарств і кріпосницького побуту, прислуховуючись до слів дворян, селян і дворових людей та спостерігаючи за діями тих і інших... я прийшов до повного переконання в тому, що настав крайній термін для вжиття рішучих заходів стосовно скасування кріпосного стану...
По-перше, невдоволення селян проти поміщиків посилюється з кожним днем...
По-друге, бажання селян і дворових людей бути вільними виявляється зі зростаючою силою та відвертістю...
По-третє, збідніння поміщицьких селян помітно зростає. Цей фактор безсумнівний... оброки дійшли до розмірів неймовірних... Запас селянського терпіння вичерпується.
...По-сьоме, вдосконалення у галузі сільського господарства постійно вимагають застосування до нього вільної праці. Поки у нас існує панщина, поки ми можемо брати на роботу людей скільки хочемо і до того ж задарма, поки ці люди з’являються до нас зі своїми хоч будь-якими, але дармовими знаряддями, поки поміщик може кожну хвилину замінити селянські наділи землі – доти рільництво не просунеться вперед.
По-восьме, успіхи заводської та фабричної промисловості вимагають збільшення кількості вільних робітників. Тепер величезна кількість людей затримується поміщиками на непродуктивних роботах (у передпокоях, на конюшнях тощо). Навіть більше, всіляка панщина, неурочна робота поглинає вдвоє, втроє більше робочого часу, ніж це потрібно. Весь цей час, усі ці робітники звернуться з необхідності до промисловості, і відчутна тепер нестача робочих рук значно зменшиться.
Ще багато інших обставин примушують бажати якнайшвидшого скасування кріпосного стану...»
Поміркуйте: 1. Чому автор вважає скасування кріпосного стану необхідним для подальшого соціально-економічного розвитку імперії? 2. Сформулюйте основні причини скасування кріпосного права.
Проте більшість поміщиків була набагато консервативнішою у своїх поглядах і якщо погоджувалася на особисте вивільнення селян, то лише без наділення землею.
Антикріпосницькі погляди поширювались і в студентському середовищі. Протягом 1856–1860 рр. у Харківському та Київському університетах діяло таємне політичне товариство, яке об’єднувало понад 40 осіб. Члени товариства намагалися підняти народ на боротьбу за скасування кріпацтва. Проте за своїми політичними поглядами вони не йшли далі загального політичного перевороту в Російській імперії з метою встановлення конституційної монархії або республіки. Необхідність боротьби за національне визволення українського народу у поглядах членів товариства відображення не знайшла.
Підготовка селянської реформи тривала п’ять років. 19 лютого 1861 р. Олександр ІІ підписав «Положення», що містили всі законодавчі акти реформи та маніфест про скасування кріпосного права. «Положення» крили в собі 17 актів, найважливішими з яких були «Загальне положення про селян, звільнених з кріпосної залежності» та чотири місцеві положення для окремих регіонів імперії. Наддніпрянщина підпадала під дію трьох місцевих положень. У губерніях Півдня та південній частині Харківської губернії діяло «Великоросійське місцеве положення», на Правобережжі – «Окреме місцеве положення», на Лівобережжі – «Малоросійське місцеве положення».
Імператор Олександр ІІ
Законодавчі акти селянської реформи вирішували такі основні питання:
· скасування кріпосного права та визначення нового правового статусу селян;
· організацію селянського самоуправління;
· створення інституту мирових посередників;
· наділення селян землею;
· визначення повинностей тимчасовозобов’язаних селян;
· викуп землі селянами.
Одразу після публікації маніфесту селяни отримували особисту свободу. Оголошувалося, що відтепер колишні кріпаки є вільними сільськими обивателями і мають громадські права – одружуватися, укладати самостійно майнові угоди, виступати від свого імені в суді, відкривати торговельні й промислові підприємства, переходити до інших станів, набувати нерухоме майно тощо. Проте повністю станова нерівноправність селян не ліквідувалася. Вони залишалися нижчим податним станом, вимушені були нести подушну та інші грошові й натуральні повинності, зазнавали тілесних покарань, від яких були звільнені інші привілейовані стани.
За «Положеннями» всі селяни повинні були об’єднуватись у громади (общини) – форми селянського самоуправління, що базувалися на спільних господарських інтересах. Надільна земля надавалася не окремим селянським господарствам, а громаді. На Правобережжі та в губерніях, де діяло «Малоросійське положення», за сплату платежів і податків відповідало кожне селянське господарство окремо, в інших регіонах круговою порукою відповідала уся громада. У разі несплати селянином податків його борг розподілявся між іншими членами громади.
Для вирішення господарських питань члени громади збиралися на сільські сходи. Суміжні сільські громади об’єднувались у волості. На сільського старосту і волосного старшину, яку вони обирали, покладалися місцеві адміністративно-господарчі функції: слідкувати за порядком, організовувати виконання вимог вищих органів влади і державних законів.
Діяльність сільського самоуправління і взаємовідносини селян з поміщиками контролювалися мировими посередниками. За задумом російського уряду вони повинні були перешкоджати зловживанням землевласників. Проте більшість мирових посередників сама була поміщиками і захищала насамперед власні інтереси, інколи навіть усупереч законові.
Центральне місце в реформі посідало питання про землю. Акти реформи базувалися на визнанні за поміщиками права власності на всю землю в маєтках, у тому числі й на селянські наділи. Селяни оголошувалися користувачами цієї землі, зобов’язаними відробляти за неї встановленні «Положеннями» повинності – оброк або панщину. Для того щоб стати власником свого наділу, селянин повинен був викупити його в землевласника. Розміри повинностей та наділів встановлювалися для кожної місцевості окремо, залежно від якості землі. На Півдні встановлювалася єдина «указна» норма наділу – від 3 до 6,5 десятин. На Лівобережжі вищий розмір наділу становив 2,7–4,5 десятин, нижчий – половину вищого. За селянами Правобережжя закріплювалися наділи в тих розмірах, які визначалися «Інвентарними правилами» 1847–1848 рр. У середньому селяни отримували 1,9–2,3 десятин землі. Поміщики, згідно з законом, дістали право відрізати у селян «зайві» землі. Лише на Правобережжі селянські наділи було збільшено. Спричинила це необхідність російського уряду привернути на свій бік селян після придушення польського повстання 1863–1864 рр. В цілому розмір селянського землекористування в Наддніпрянській Україні скоротився після реформи на 27%.
Враховуючи те, що, за підрахунками економістів для забезпечення мінімальних потреб селянського господарства (його відтворення та сплати численних податків) було потрібно не менше 5 десятин землі, переважна більшість українських селян не отримала цієї необхідної норми. Крім того, чимало кріпаків, зайнятих у хатньому господарстві поміщиків, вивільнялися без наділення землею.
До того часу, як селяни викупали землю, для них передбачалося становище тимчасовозобов’язаних. Розміри селянського наділу й повинностей визначалися окремими угодами. Їх укладення було основною справою мирових посередників. Збільшувати повинності без збільшення розміру наділу поміщикам заборонялося. Одначе закон не передбачав зменшення повинностей у зв’язку зі зменшенням наділів. Тому після відрізок «зайвої» землі повинності селян фактично збільшилися.
Завершальним етапом селянської реформи мала стати викупна операція. Селян зобов'язували сплатити за свій наділ п'яту частину суми його вартості. Іншу частину держава надавала у борг селянину, який повинен був повертати його разом із відсотками протягом 49 років. За наступні майже півстоліття селяни мусили сплатити державі в три рази більше за розмір тогочасної вартості землі.
Здійснення викупної операції завершило відокремлення селянського господарства від поміщицького. Рівночасно поміщики отримували гроші, за які могли здійснити перебудову своїх господарств на новий лад.
Скасування кріпосного права в українських землях
«Положення» селянської реформи поширювалися на колишніх кріпосних селян. Одначе суттєві зміни відбулися і в становище державних селян, які складали 44% усього селянства Наддніпрянщині.
До цієї категорії населення належали колишні козаки, військові поселенці, колоністи Півдня.
Згідно з указом 1866 р. всі землі державних селян, залишаючись власністю держави, закріплювалися за сільськими громадами у безстрокове користування (подвірне або громадське). Селяни повинні були за це сплачувати до казни щорічну «оброчну подать». Державні селяни мали право стати власниками наділів, сплативши за них викуп протягом 8 років, але розмір їхніх наділів встановлювався не більше 8–15 десятин. Внаслідок цієї реформи, здійснення якої тривало 20 років, становище державних селян стало дещо кращим, ніж колишніх кріпосних. Наділи, що їх вони отримали, були в середньому вдвічі більшими, ніж у колишніх кріпаків. У 1886 р. всіх державних селян зобов’язали викупити свої наділи, але викупні платежі для них були значно меншими, ніж у кріпосних селян. Стримувало розвиток господарства державних селян запровадження громад зі спільною відповідальністю за сплату податків.
У значно кращих умовах опинилися колоністи Півдня. Маючи великі наділи до реформи, вони зберегли їх і після неї, а також отримали всілякі пільги. Так, наприклад, вони сплачували у два-три рази меншу «оброчну подать», ніж інші державні селяни. Переважна більшість господарств колоністів була за своїм характером великими фермерськими господарствами, які широко використовували сільськогосподарську техніку і вільнонайману робочу силу, орендували, крім власних наділів, великі земельні ділянки.
Реформа 1861 р. спричинила значні зміни у становищі селян, які на той час становили переважну більшість населення Наддніпрянщини. Однак, оскільки землі тут були набагато кращими, ніж в інших регіонах імперії, саме тут селянство втратило найбільше землі внаслідок «відрізків». Запровадження громадської форми землеволодіння і землекористування тлумило індивідуальну ініціативу селян, заважало становленню ринкових відносин у сільському господарстві. Необхідність сплачувати надмірну ціну за землю заважала селянам розвивати власні господарства. Реформа не створила у селян почуття того, що вони є власниками землі. За таких умов викупні платежі сприймалися як новий податок, а не як часткові виплати за отриману землю.
Та все ж, попри велику кількість хиб, у цілому селянська реформа 1861 р. мала позитивне значення. Вона усунула існуючи перешкоди на шляху соціально-економічної модернізації імперії.
Скасування кріпосного права викликало необхідність проведення реформ у місцевому самоуправлінні, судочинстві, фінансах, освіті, цензурі, військовій справі. Метою цих заходів було здійснення подальших модернізаційних кроків в інших сферах життя імперії.
З метою вдосконалення системи місцевого управління 1864 р. було здійснено земську реформу. За нею у повітах і губерніях запроваджувалося земське (місцеве) самоврядування. Воно складалося з розпорядчих (повітових і губернських земських зборів) та виконавчих (повітових і губернських земських управ) установ. До повітових зборів обирали гласних (депутатів) од різних станів – землевласників, міських власників і селян. На повітових зборах, своєю чергою, обиралися гласні губернських земських зборів. Переважали на земських зборах землевласники.
У Наддніпрянській Україні дія земської реформи поширювалася лише на Лівобережжя та Південь. На Правобережжі було чимало опозиційної до російського уряду польської шляхти, яка брала участь у польському повстанні 1863 р. Тому, побоюючись, що діяльність земств сприятиме новому пожвавленню польського національно-визвольного руху в краї, їх не створювали аж до 1911 р.
Земства Наддніпрянщини поступово перетворилися на авторитетні органи, які проводили велику роботу в різноманітних галузях місцевого управління. Більшість справ фінансували вони самі. Земства створили мережу повітових і губернських агрономів, організовували проведення заходів для підвищення рільницької культури селян – постачали насіння, сільськогосподарські машини, організовували курси, виставки, читання лекцій. Завдяки їхній підтримці виник селянський кооперативний рух, кредитні установи для селян. Земства опікувалися також будівництвом та утриманням шляхів, організацією поштової служби, статистичних досліджень. Вони надавали продовольчу допомогу населенню у неврожайні роки.
Земства утримували початкові та професійні школи, навчання в яких було безкоштовним. Вони неодноразово зверталися з клопотаннями до уряду про запровадження у школах вивчення української мови. На жаль, усі ці прохання відхилялися, а вчителів, які намагалися користуватися українською мовою лише як допоміжною, оскільки вона була зрозуміла селянам, звільняли.
Земства реорганізували мережу закладів охорони здоров’я на принципах безкоштовності, дільничного характеру, створення необхідних умов для стаціонарного лікування населення. Одним із найвагоміших досягнень земської медицини стала організація дієвої системи для боротьби проти епідемій.
Діяльність земств привела до того, що в українському суспільстві їх стали сприймати не лише як органи місцевого самоврядування, а й як організації, опозиційні до політики російського царизму. Саме з земських установ вийшло багато відомих у майбутньому українських громадських діячів. Земства Наддніпрянщини неодноразово зверталися з петиціями до російського уряду стосовно необхідності здійснення конституційних реформ.
Діяльність земських установ мала велике позитивне значення для Наддніпрянщини. З одного боку, вони стали тією школою, яка привчала населення до самоуправління, з іншого – сприяли піднесенню національної свідомості.
За міською реформою 1870 р. самоврядування в містах змінювалося зі станового на безстанове. Відповідно до закону 1875 р. в усіх містах Наддніпрянщини створювалися міські думи. Виборче право надавалося чоловікам із 25 років, але тільки тим, хто були власниками нерухомості, торговельних і промислових підприємств. Робітники, службовці, інтелігенція, які разом складали більшість міського населення, але не мали власності та не сплачували податків, не мали права голосу.
Міська дума
Міські думи, своєю чергою, обирали міські управи – постійно діючі виконавчі органи. Очолював думу та управу міський голова. Діяльність думи та її голови контролювалася губернатором, який міг скасувати будь-яке її рішення. Міська дума опікувалася благоустроєм міста, сприяла розвиткові місцевої торгівлі й промисловості, системи охорони здоров’я і народної освіти.
Попри обмежений характер реформи міського самоврядування, вона мала позитивне значення, оскільки замінювала старі органи станового керівництва містом новими, заснованими на буржуазному принципі майнового цензу.
Потреби економічного розвитку спонукали імперський уряд до проведення фінансових реформ. Зокрема, 1860 р. було створено Державний банк, який дістав переважне право кредитування торговельних і промислових підприємств. В усіх губерніях було створено незалежні від місцевої адміністрації контрольні палати. Вони щомісячно перевіряли видатки всіх місцевих установ. Цим кроком уряд намагався хоч якось протидіяти зловживанням і хабарництву, масштаби якого в Росії були значними. Коли імператор одного разу доручив перевірити, хто з його губернаторів не бере хабарів, то йому доповіли, що лише троє з п'ятдесяти відмовляються від «подарунків», тобто не привласнюють податків з місцевого населення.
Було скасовано давню відкупну систему збору податків, за якою більшість зібраних грошей находила не до казни, а до кишені відкупників. Замість цього встановлювалися акцизні збори, що збиралися державними установами. Однак селяни та міщани вимушені були, як і раніше, сплачувати подушну подать, від якої звільнялися лише привілейовані стани.
Проведена 1864 р. судова реформа мала найбільш послідовний буржуазний характер. Завдяки їй було здійснено спробу вивищити імперське судочинство до рівня тогочасної юридичної науки та судової практики європейських країн. Раніше у імперії існував становий, закритий, залежний від місцевої адміністрації суд з відсутністю захисту звинуваченого та бюрократичною тяганиною. Відповідно до нових судових уставів суд ставав безстановим, незалежним від адміністративної влади. Засідання всіх судових органів ставали відкритими для публіки.
Центральною ланкою нового судочинства став окружний суд у кожній губернії. Обвинувачення підтримував прокурор, інтереси підсудного захищав адвокат. Присяжні засідателі у кількості 12 осіб обиралися жеребкуванням із представників усіх станів. Вони, вислухавши обидві сторони, встановлювали, винний чи не винний підсудний, а міру покарання визначав, згідно з законами, суддя і члени суду.
Розгляд дрібних громадянських і кримінальних справ провадив мировий суддя. Його обирали земства чи міські думи. Місцева адміністрація на мала можливості усунути з посади мирового суддю або судій окружного суду.
А втім, попри багато позитивних рис, реформа системи судочинства не була завершеною. Залишалися не зв’язаний із загальною судовою системою становий волосний суд для селян, окремі суди для військових і духовенства. У волосному суді селян судили за місцевим правом застосовували принизливі покарання різками. Внаслідок цього селяни, які складали більшість населення Наддніпрянщини, майже не відчули на собі переваг нової імперської системи судочинства.
Поразка імперії у Кримській війні унаочнила необхідність реформування армії. Внаслідок реорганізації системи військового управління країну було переділено на 15 округів; до складу трьох із них – Київського, Одеського і Харківського – входили українські губернії. На чолі округів були командувачі, які керували розташованими на їхній території військами та підкорялися безпосередньо військовому міністерству. Уряд імперії контролював національний склад військових частин, через що в підрозділах, розташованих у Наддніпрянській Україні, українці складали не більше 40% загального складу. Водночас українців розпорошували по частинах, розташованих в інших частинах імперії.
Вирішальну роль у здійсненні військової реформи відіграло запровадження 1874 р. замість рекрутських наборів нової системи комплектування армії через запровадження загальної військової повинності для осіб чоловічої статі, які досягли 20-річного віку, незалежно від станової належності. Строк військової служби у сухопутних військах становив 6, на флоті – 7 років. Наприкінці ХІХ ст. було встановлено 5-річний термін служби в усіх родах військ. Особи, які здобули освіту, служили менший термін. Військові реформи зміцнили імперську армію, але в українських селян особливої радості вони не викликали, оскільки для них рекрутська повинність змінилася на загальну військову повинність.
Потреби економічного розвитку імперії спричинили необхідність здійснення освітніх реформ. Прийнятий 1863 р. новий університетський устав, дія якого серед інших поширювалася на Харківський та Київський університети, надавав їм досить широку автономію у питаннях внутрішнього життя. Університет у цілому і кожен професор дістали можливість вільно отримувати з-за кордону будь-яку літературу, відправляти на стажування за кордон молодих учених. Навчання для переважної частини студентів залишалося платним.
Будинок Четвертої чоловічої гімназії. м.Київ
Освітня реформа започаткувала в імперії вищу жіночу освіту. Хоча жінкам не дозволяли навчатися в університетах, для них запровадили приватні вищі жіночі курси. Відтак у Києві було відкрито вищі жіночі курси з природничих (1870 р.), фізико-математичних та історико-філологічних (1878 р.) наук.
Інститут шляхетних дівчат. м.Київ
Н.Полонська-Василенко – гімназистка. 1897 р.
Перетворення в царині середньої освіти полягали в реорганізації гімназій. Право навчатись у них надавалося представникам усіх станів, але високий розмір платні за навчання унеможливлював здобуття середньої освіти дітьми простого люду. Гімназії поділялися на реальні та класичні, з окремим навчанням юнаків і дівчат. Закінчення класичної гімназії давало можливість вступу до університету, реальної – до вищої технічної школи.
Будинок Третьої чоловічої гімназії. м.Київ
Фундуклеївська гімназія (київська жіноча гімназія)
Згідно з реформою запроваджувалась єдина система початкової освіти. Засновувати школи могли приватні особи, земства, інші громадські установи, але з дозволу влади. Початкова школа мала виховувати у дітей дух вірнопідданства імперії, тому зміст навчання в усіх видах шкіл контролювався губернською училищною радою. Навчання в початкових школах (окрім приватних) було безкоштовним.
Імперський уряд вбачав велику небезпеку в поширенні волелюбних ідей друкованим словом. Було видано низку законів, які посилювали засоби адміністративного впливу на органи друку. Установи імперської та церковної цензури у Наддніпрянській України дістали широкі повноваження для боротьби проти будь-яких спроб друкованих органів сприяти пробудженню національної свідомості. Редакторам газет і журналів під загрозою закриття заборонялося торкатися гострих політичних питань. Порушення цих вимог спричиняло тимчасове закриття видання або навіть його заборону.
Реформи 60–70-х рр., мали усунути кріпосницькі пережитки з імперської дійсності, але так, щоб зберегти незмінними основи російського самодержавства. Здійснюючи реформи, імперія використовувала адміністративно-командні методи управління, підтримувала становий лад у всіх сферах суспільно-політичного життя. Над новоутвореними органами місцевого самоврядування, судами, закладами освіти, пресою зберігався контроль імперської адміністрації. Але об’єктивно здійснення реформ в окремих сферах привело до непрогнозованих імперією наслідків. Найпоказовішим прикладом цього стала земська реформа, яка потягла появу авторитетних і дієвих органів місцевого управління, що навіть висували національні вимоги до імперського уряду. Земська реформа засвідчила, що представники пригнобленого імперією українського народу використовували будь-які можливі легальні засоби для створення власних органів самоврядування і покращання умов життя.
Реформи 60–70-х рр. були, власне, поступками часові, що їх робила Російська імперія, і не мали на меті створення повноцінних умов для розвитку як українського, так і будь-якого іншого з народів, пригноблених імперією.
1. Наведіть факти, які свідчать про те, що кріпосницькі відносини заважали економічному розвиткові Наддніпрянщини. (Готуючи відповідь, використайте документ 1.)
2. Яким були передумови проведення селянської реформи?
3. Охарактеризуйте суспільний рух за ліквідацію кріпосного права у Наддніпрянській Україні.
4. Складіть таблицю «Особливості здійснення реформи 1861 р. у Наддніпрянській Україні» за схемою:
|
Основні питання реформи |
Як вони вирішувалися? |
|
|
|
5. Як змінилося становище колишніх кріпосних селян? Які права вони отримали?
6. Які зміни відбулися у становищі державних селян?
7. Схарактеризуйте наслідки селянської реформи.
8. Складіть таблицю «Вплив реформ 6070-х рр. на розвиток Наддніпрянської України» за схемою:
|
Назва реформи |
Основні положення |
Вплив на розвиток Наддніпрянщини |
|
|
|
|
9. Розкрийте наслідки реформ 6070-х рр.
Українська