Пригадайте: 1. Що було характерним для економічної політики російського уряду в Наддніпрянській Україні протягом першої половини ХІХ ст.? 2. Коли і як у Наддніпрянській Україні розпочалася промислова революція? 3. Як розвивалися міста й торгівля у першій половині століття?
Реформи 60–70-х рр., попри їх обмеженість, створили умови для економічного розвитку, уможливили, хоч і запізнілу, індустріалізацію. Її темпи в пореформений період були дуже високими. Особливо це відчувалось у Наддніпрянській Україні, де за кілька років сформувалися цілком нові галузі промисловості. Промисловий розвиток супроводжувався змінами і в інших сферах життя: всі головні міста сполучили між собою новоутворені залізниці, розгорталися процеси урбанізації, складалися нові суспільні верстви підприємців і промислових робітників тощо.
Проте політика імперського уряду не була розрахована на те, щоб Наддніпрянщина скористалася зі свого економічного розвитку. Дотримуючись традиційної політики використання економічного потенціалу українських земель задля задоволення загальноімперських потреб, російський уряд використовував для цього у пореформену добу нові форми.
Одним із них стали залізниці. Вони розглядалися як найзручніший засіб переміщення, в разі потреби, військових контингентів до будь-якого регіону імперії. Після завершення будівництва залізниць ними з Наддніпрянщини до центру імперії доправляли продукти й сировину, а звідти надходили готові вироби з російських підприємств. Внаслідок цього Наддніпрянщина втягувалася до загальноросійського ринку, відповідно до тієї ролі, яку їй визначила імперія.
Наприкінці ХІХ ст. Наддніпрянська Україна давала 26% загальноімперського прибутку, одначе на власні потреби використовувала не більше половини від цієї суми. Решта покривала потреби інших регіонів імперії. Засобом перекачування капіталів з українських губерній до центру стала також політика ціноутворення. Ціни на сировину, що відправлялася з Наддніпрянщини, були набагато нижчими, ніж вартість російських товарів, які надходили з імперського центру. Внаслідок цього українські капітали фінансували розвиток інших регіонів.
Використання економічного потенціалу Наддніпрянщини проявлялося також у тому, що пріоритет надавався тим галузям української економіки, які мали задовольняти імперські потреби (вугледобувна, металургійна, залізорудна), тоді як ті, що могли скласти конкуренцію російським підприємцям (легка промисловість), підтримки не одержували. Внаслідок цього швидкими темпами розвивалися сировинні галузі, а інші помітно відставали. Напередодні першої світової війни Наддніпрянщина давала 72% усього видобутку сировини в імперії та лише 15% виробництва готової продукції. Це стало свідченням того, що українська набула однобічного, залежного від центру характеру розвитку.
Економічна політика Російської імперії стосовно Наддніпрянської України у пореформений період не зазнала змін за своєю сутністю, а лише змінилася за формою, відповідно до нової історичної ситуації.
Пореформений період став добою подальшого розгортання промислової революції. Селянська реформа 1861 р. вивільнила селян від кріпацтва і усунула цим головну перешкоду до формування ринку вільнонайманої робочої сили. Йти працювати на новостворюваних промислових підприємствах селян примушувало постійно зростаюче малоземелля внаслідок збільшення кількості сільського населення. Протягом другої половини століття Наддніпрянщина, як і інші регіони Європи, переживала демографічний вибух – різке зростання кількості населення. Внаслідок цього її населення зросло менше ніж за 40 років на 72%. Неможливість проіснувати в селі змушувала селян шукати роботу. Протягом 60–70-х рр. кількість робітників промислових підприємств збільшилася з 86 тис. до 330 тис. Пореформена доба стала часом залучення збіднілих селян до праці в промисловості, зростання міст, формування нових промислових центрів.
Демографічний стан Наддніпрянської України наприкінці ХІХ ст.
Новими промисловими районами, які бурхливо зростали в той час, стали Донецький кам’яновугільний та Криворізький залізорудний та Нікопольський марганцевий басейни. Активне освоєння Донбасу розпочалося на початку 70-х рр. Завдяки урядовим пільгам тут виникали численні акціонерні товариства з іноземним капіталом. Провідне місце серед іноземних вкладників належало французьким та бельгійським підприємцям. Внаслідок вугільного буму Донбас перетворився на головного постачальника вугілля у Російській імперії.
|
Рік |
Усього в імперії (без |
У тому числі в Донбасі |
|
|
|
Польщі), млн пудів |
Млн пудів |
% |
|
1860 |
7,4 |
6,0 |
81,1 |
|
1870 |
22,3 |
15,6 |
70,0 |
|
1880 |
122,3 |
86,3 |
70,5 |
|
1890 |
216,4 |
183,2 |
84,7 |
|
1900 |
734,5 |
671,7 |
91,4 |
Майже через десятиліття після початку освоєння Донбасу розгорнувся широкомасштабний видобуток залізної руди в районі Кривого Рогу. Чільне місце в освоєнні цього регіону також посідав французький капітал.
На початку 70-х рр. на Півдні розпочалося будівництво перших металургійних заводів. Російський уряд для спорудження великого металургійного заводу в Донбасі безоплатно виділив англійському підприємцеві Джону Х'юзу землі з вугільними родовищами і призначив премію за кожен пуд рейок, виготовлених на його заводі. Населений пункт, у якому мешкали працівники заводу, називали Юзівкою (сучасне місто Донецьк). Дуже швидко Юзівка перетворилася на важливий промисловий центр Півдня. У цілому за 1870–1900 рр. виробництво залізної руди на металургійних заводах Півдня збільшилось у 158 разів, значно випередивши давній центр імперської металургії на Уралі (там за цей час виробництво зросло лише в 4 рази).
Металургійний завод у Юзівці кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Бурхливе промислове зростання 60–80-х рр. спричинило затвердження в Наддніпрянській Україні великого фабрично-заводського виробництва. Нові підприємства базувалися на використанні передової техніки (парові двигуни, верстати, системи машин), більш досконалих організаційних форм виробництва. Основним паливом у промисловості стало кам’яне вугілля. Перехід до нових форм виробництва наприкінці 80-х рр. у цілому завершився в машинобудуванні. На той час уже близько 80% підприємств використовували парову енергію.
Промислова революція на українських землях завершилась у 80-х рр. ХІХ ст. Її наслідком стала поява фабрично-заводської промисловості та формування нових суспільних верств.
Характерною рисою розвитку промисловості в Наддніпрянській Україні наприкінці ХІХ ст. став початок процесу концентрації виробництва і появи перших монополій – товариств підприємців з виключним правом вироблення і збуту певної продукції. У цей час виникли: Союз рейкових фабрикантів (1882 р.), Союз мостобудівних заводів (1884 р.), Союз фабрикантів рейкових скріплень (1884 р.).
Друга половина ХІХ ст. стала періодом швидкого зростання міст. Поряд із великими промисловими підприємствами виникали фабрично-заводські поселення, які згодом перетворювалися на нові міста. Небаченій раніше рухомості населення, зростанню чисельності міського населення і виникненню нових міст сприяла поява залізниць. Залізничні вузли поступово, внаслідок розвитку промисловості й торгівлі, перетворювалися на міста. Чисельність міського населення Наддніпрянщини у 60–90-х рр. зросла більш як удвічі, а кількість міст, за переписом 1897 р., становила 130. І все ж, через загальне зростання населення в той час, міське населення наприкінці ХІХ ст. становило лише 13%.
Особливо швидко кількість міського населення збільшувалася на Півдні, де виникали нові фабрично-заводські підприємства. Типовим прикладом став розвиток Катеринослава, який з невеликого міста з населенням 19 тис. душ у середині століття перетворився за другу його половину в одне з найбільших українських міст, населення якого зросло у шість разів.
Протягом цього часу відбувався процес побільшення міст. Кількість дрібних міст скоротилася майже вдвічі, тоді як великих і середніх міст подвоїлася.
|
Місто |
Чисельність населення 1897 р. (тис. осіб) |
|
Одеса |
403,8 |
|
Київ |
247,7 |
|
Харків |
173,9 |
|
Катеринослав |
112,8 |
Промислова революція швидко змінювала вигляд міст. Ті, в яких зосереджувалися фабрично-заводські підприємства, перетворилися на великі промислові центри. Найбільшими з них стали Київ, Харків, Катеринослав, Одеса, Херсон, Миколаїв, Єлисаветград, Кременчук, Луганськ, Юзівка, Маріуполь, Кривий Ріг. Щоправда, промислова революція не спричинила повного зникнення ремісничого й мануфактурного виробництва. Протягом другої половини століття ремісничі майстерні й мануфактури задовольняли потреби міщан і селян в одязі, посуді, дрібному господарському інвентарі тощо.
Великі міста стали також значними культурними центрами, де діяли вищі й середні навчальні заклади, науково-культурні товариства, театри й музеї.
Життя тих губернських і повітових міст, які не перетворилися на промислові й торговельні центри, змінилося мало.
Розгортання промислової революції, зміни в житті пореформеного українського села сприяли пожвавленню торгівлі. Велике значення для її розвитку мала поява залізниць, яка зробила товарообіг значно дешевшим і швидшим. Внаслідок цього фактично зникло чумацтво. Більшість із тих, хто накопичив капітали, займаючись чумацьким промислом, вкладали їх в організацію промислових підприємств або торговельних фірм.
Залізничні станції перетворилися на торговельні центри. Дрібні торговці-посередники засновували тут свої контори і закуповували в селян товари, на які був попит у місті. Водночас вони продавали те, що було потрібно селянам. Внаслідок цього село дедалі більше втягувалось у товарно-грошові відносини, ставало частиною структури ринкової економіки.
Протягом 60–90-х рр. дедалі більше змінювалися форми торгівлі. Зростання міст і міського населення спричинило поступову заміну базарів стаціонарною торгівлею через крамниці й магазини. Стаціонарна торгівля зосереджувалась у великих промислових центрах, де виникали сотні магазинів і крамниць. Нові торговельні заклади створювались і поза межами міст – у фабрично-заводських поселеннях, інших населених пунктах. Мережа крамниць формувалася стихійно, відповідно до вимог задоволення попиту населення. Головне місце в їхньому асортименті посідали фабрично-заводські товари.
Одначе пожвавлення внутрішньої торгівлі у Наддніпрянській Україні збагачувало центральні російські губернії, оскільки саме звідти надходила більшість промислових товарів. Українське населення було вимушене купувати російські промислові товари (здебільшого вироблені з української сировини) за завищеними цінами. У такий спосіб українці фінансували розвиток промисловості в центрі імперії.
Питома вага традиційних українських ярмарків у загальному товарообороті зменшувалася. Замість торгівлі сільськогосподарськими продуктами і кустарними виробами, як раніше, набув поширення оптовий продаж за зразками. Внаслідок цього ярмаркова торгівля набула характеру біржових операцій.
Для задоволення щоденних потреб міського населення у містах і містечках збиралися базари, на яких продавалися продукти харчування. Зростання їхньої мережі у 60–90-х рр. було пов’язане з розвитком промисловості та зростанням міст. Наприкінці ХІХ ст. у Києві щоденно працювали шість базарів, у Харкові та Одесі – п’ять.
Купецтво у пореформені роки зросло чисельно і збільшило свій вплив у суспільстві. Але через обмеження попередніх десятиліть українське купецтво залишалось у меншості, поступаючись кількісно і за впливом російським купцям.
У пореформений період Наддніпрянщина посіла чільне місце у зовнішній торгівлі імперії. Через азово-чорноморські порти і розташовані на російсько-австрійському кордоні митниці Волині й Поділля вивозилася значна кількість товарів, вироблених в Україні. Більшість товарів експорту становила сировина. Поряд із зерном вивозилася чимала кількість продуктів тваринництва – м’ясо, сало, шкури, вовна тощо. Через Одеський порт у 80–90-х рр. експортувалися мільйони пудів українського цукру і сотні тисяч відер спирту. У більшості тогочасних європейських країн споживався саме український цукор.
Одначе розвиток зовнішньої торгівлі не приносив значної користь українському народові. Для відсталої від провідних європейських країн Російської імперії експорт української сировини був одним із важливих джерел прибутків. У той час, коли українські селяни не бачили цукру, він установлював премії цукрозаводчикам на його вивезення. У Наддніпрянській Україні ціни на цукор завищували (адже прибутки йшли до імперської казни), внаслідок чого в Лондоні цукор продавався втричі дешевше, ніж удома. Як висловився міністр фінансів імперії про зміст її зовнішньої торгівлі: «Недоїмо, але вивеземо!»
Через порти і митниці Наддніпрянщини ввозилися в той час бавовняні, шовкові й вовняні тканини, чай, кава, прянощі, рис, вина тощо. Митні збори з імпортних товарів були, як і раніше, джерелом поповнення імперської казни.
Селянська реформа 1861 р. вивільнила селян від особистої залежності, але мало покращила їхнє економічне становище. Більшість селян отримала недостатні за розміром для нормального розвитку господарства наділи. Водночас архітектори реформи не врахували природного зростання кількості населення, внаслідок чого наділи, якими володіли селяни, стали зменшуватися до катастрофічних розмірів. У 1914 р. на тій самій кількості надільної землі, що й у 1861 р., у Наддніпрянській Україні вело господарство майже вдвічі більше селян. До того ж селян обклали занадто високими податками і виплатами за землю. За офіційними даними, наприкінці ХІХ ст. селяни сплачували у 10 разів більше податків, ніж дворяни.
Поява нужденного села стала прямим наслідком реформи 1861 р. Більшість селян не мала можливостей придбати ані додаткову землю, ані сільськогосподарську техніку. Не маючи змоги вести самостійне господарство, селяни були вимушені йти працювати на панській землі. Так зберіглися залишки кріпацтва у вигляді відробіткової системи, що полягала в обробітку поміщицької землі селянами їхнім реманентом. Наймалися селяни переважно за гроші чи хліб у борг, зобов’язуючись потім відробити. Існування відробіткової системи спричиняло використання застарілих сільськогосподарських знарядь і низькі врожаї. Розуміючи її невигідність, деякі землевласники відмовлялися від неї та заміняли відробітки вільнонайманою працею. Використання вільнонайманої праці переважало в господарствах Правобережжя й Півдня, а на Лівобережжі були поширені обидві системи.
Опис поміщицького господарства нового типу О.Енгельгардта (за його листом)
«Зараз у мене багато роботи, оскільки я змінив усю систему господарювання. Значна частина робіт здійснюється батраками і поденниками (тобто людьми, які не можуть прожити зі свого господарства та наймаються в інше господарство). Роботи найрізноманітніші: випалюю пустища під пшеницю, викорчовую березняки під льон, взяв в оренду луки на Дніпрі та насіяв багато конюшини, жита, льону. Працівників потрібно дуже багато. Щоби їх мати, слід потурбуватися заздалегідь, оскільки надійде час праці, усі будуть зайняті або вдома або в інших господарствах. Таке вербування працівників зазвичай здійснюється виданням наперед грошей і хліба для праці... Якщо селяни житимуть добре, то ведення господарства (поміщиків.– Авт.) за існуючої системи неможливо: кожен поміщик, кожен управитель, кожен староста скаже вам, що якби селяни нічого не потребували, то він не міг би господарювати».
Поміркуйте: 1. Які передумови для економічно вигідного перетворення поміщицьких господарств створила реформа 1861 р.? 2. Які особливості були притаманні новим пореформеним поміщицьким господарствам? 3. Чому поміщики були зацікавлені в тому, щоб селяни не могли проіснувати зі свого господарства?
Попри бідування більшості селянства Наддніпрянщини, вона зберігала роль європейської житниці. Найпомітнішим зростання виробництва товарного зерна було на Півдні, де здавна переважала вільнонаймана праця. Врожайність зростала, хоч і дещо повільніше, і в інших регіонах. Внаслідок цього наприкінці ХІХ ст. Наддніпрянщина постачала хліб у центральні губернії імперії та забезпечувала 90% експорту зерна.
Рівночасно зі зростанням виробництва товарного зерна збільшувалося виробництво цукру, ячменю й тютюну. Товарного характеру набувало тваринництво. У Наддніпрянській Україні, зокрема у 80-х рр. існувало більше тисячі кінних заводів, де вирощували високопорідних коней на продаж в імперії та за кордон. Чільне місце посідали українські губернії у виробництві м’яса, тонкорунної вовни, шкур, кінського волосу та інших продуктів тваринництва.
Розвиток товарного виробництва сприяв наприкінці ХІХ ст. деяким змінам у спеціалізації районів сільськогосподарського виробництва. Південна Україна, крім Кримського півострова, стала регіоном поширення торговельного зернового господарства. Крим та Бессарабія спеціалізувались у розвитку виноградарства. Полтавська губернія вважалася одним із головних виробників тютюну в імперії. Інші губернії Лівобережжя та Правобережжя стали регіоном переважання цукробурякового виробництва. Наведена спеціалізація дозволяла збагнути не лише те, наскільки вагомим був внесок Наддніпрянщини до імперської економіки, а й те, чому імперія завжди наполягала на тому, що ці багаті терени – «исконно русская земля».
Гостра нестача землі в Наддніпрянській Україні змушувала селян шукати інших засобів для існування. Земля значно зросла в ціні, у деяких регіонах проти 1861 р.– у три-чотири рази. Більшість селян була неспроможна придбати землю або знайти собі роботу в сільському господарстві. Місто з його новим життям відлякувало багатьох селян. Селяни зазвичай трималися громади, а якщо виїздили, то прагнули осісти на нових землях старими українськими селами та працювати на землі. Водночас в Україну переїздили російські селяни, які йшли працювати на фабрики і заводи. Отож, російська міграція була спрямована в міста Наддніпрянщини, українська – до сіл у східних регіонах імперії. За підрахунками економістів, надлишок робочої сили в Наддніпрянській Україні сягав 68% працездатного населення.
Розселення та еміграція українців у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.
Переселення українських селян на землі російського Далекого Сходу, Сибіру та Казахстану, як і еміграція селян із західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини в 70–90-х рр., стали двома потоками першої хвилі масової української трудової еміграції.
Українській еміграції на Схід були притаманні такі особливості:
· переселенці з Наддніпрянщини залишалися на землях у межах Російської імперії та не були емігрантами у традиційному значенні цього слова;
· переселення мали переважно стихійний характер вільної колонізації незаселених земель;
· основну масу переселенців складали селяни, які переселялися на нові місця, переважно разом зі своїми сім’ями;
· регіонами, які дали основну масу переселенців, стали спершу Лівобережжя, а згодом і Правобережжя;
· на відміну від селян, які переселялись із західноукраїнських земель на Американський континент, мешканці з Наддніпрянщини, оселившись у східних регіонах Російської імперії, не мали можливостей створювати свої національно-культурні інституції.
Ставлення імперського уряду до українських переселенців було неоднозначним. З одного боку, його інтересам відповідало освоєння вільних земель на околицях імперії, можливість у зв’язку з цим знайти застосування зайвим робочим рукам та збільшити водночас російське населення в Наддніпрянській Україні. З іншого боку, перейматися облаштуванням переселенців уряд не бажав, а тому видавалися таємні інституції, у яких рекомендувалося не задовольняти прохань на переселення бідних і багатодітних сімей.
З урядових документів щодо українських переселенців у східні райони імперії
«Малороси, які багато зробили для Росії, нині не тільки не здатні служити її національним інтересам, а й навіть сильно потребують у захисті від ворожого російському урядові польського на них впливу... Необхідно залучати в Україну селян-великоросів, які дійсно внесли б у цей край російський дух, значно підняли б у місцевого населення любов до Росії... Тому казенні та придбані урядом землі в українських губерніях варто віддавати переселенцям із внутрішніх, чисто російських губерній, місцеве ж, обідніле населення корисно було б переселяти в інші частини Росії, на землі, призначені для переселенців... Основна причина такої політики у тому, що малороси не здатні до проведення російської національної ідеї».
Поміркуйте: 1. Яким було ставлення імперського уряду до українських переселенців? 2. Що свідчить про те, що уряд намагався використати проблему переселенців для збільшення в Україні російського населення?
Проте зупинити потік доведених до зубожіння селян було важко. Офіційна відмова спричиняла самовільне переселення цілими сім’ями та групами; селяни вночі залишали свої села і рушали до залізничних станцій. Основна маса українських селян переселялася навмання. Відсутність будь-якої допомоги в організації переїзду призводила до недуг, голоду і смертності. Серед переселенців 84% складали вихідці з Лівобережжя, де найбільше дошкуляли малоземелля і залишки кріпацтва. Загалом у 1885–1900 рр. з Наддніпрянщини на Схід переселилися 367 тис. селян.
Українські переселенці дали назви новим землям, що їх вони заселяли. Вузьку смугу своїх поселень на південній околиці киргизо-казахстанських степів українські переселенці наприкінці ХІХ ст. назвали Сірим Клином, або Сірою Україною. На початку ХХ ст. українці складали понад 50% загальної кількості переселенців, що становило близько 33 тис. душ. Зелений Клин об’єднував землі, заселені українцями в південній частині Далекого Сходу – Приморському краї, Амурській області та південній частині Хабаровського краю. Освоївши цей регіон, українські поселенці часто називали його також Зеленою, або Далекосхідною Україною. Шлях українських поселенців до цих земель – 17 тис. км – пролягав морем з Одеси до Владивостока. Українських переселенців ці далекі землі приваблювали тим, що за указом імперського уряду кожна сім’я отримувала наділ у 100 десятин і мала значні пільги щодо сплати податків. Пов’язане це було з тим, що міжнародна ситуація на Далекому Сході вимагала негайного залюднення цих величезних просторів російської території. Серед усіх переселенців до Зеленого Клину українці, за підрахунками дослідників, складали на початку ХХ ст. 63%, що становило близько 110 тис. душ.
На початку ХХ ст. Сірий Клин та Зелений Клин стали двома найбільшими суцільними просторами української колонізації в Азії. Українські поселенці заплатили за освоєну ними землю каторжною працею та життями тисяч співвітчизників. У підросійській Азії переселенці з Наддніпрянщини започаткували появу української діаспори – сукупності українців, які проживають за кордоном, за межами суцільної етнічної української території.
1. Порівняйте економічну політику імперського уряду в українських губерніях у першій та другій половині ХІХ ст. Визначте спільні та відмінні риси.
2. Охарактеризуйте перебіг промислової революції у Наддніпрянській Україні.
3. Вкажіть особливості розвитку українських міст у другій половині ХIХ ст.
4. Які нові явища з’явились у розвитку торгівлі?
5. Яке місце посідала Україна у зовнішній політиці Російської імперії?
6. Охарактеризуйте розвиток сільського господарства у пореформений період. (Готуючи відповідь, використайте документ 1.)
7. Підготуйте розповідь про переселення українських селян у східні райони імперії за планом:
а) причини переселення; б) політика російського уряду стосовно українських переселенців; в) особливості переселення; г) землі, заселені українськими переселенцями; д) наслідки переселення українців до підросійської Азії.
8. Складіть порівняльну таблицю «Особливості економічного розвитку Наддніпрянщини у ХІХ ст.» за схемою:
|
Галузі |
Характерні риси розвитку |
|
|
|
перша половина ХІХ ст. |
друга половина ХІХ ст. |
|
Сільське господарство |
|
|
|
Промисловість |
|
|
|
Торгівля |
|
|
Українська