Пригадайте: 1. Яким було повсякденне життя українських селян у першій половині ХІХ ст.? 2. Які риси менталітету українського селянства виробляла його щоденне праця? 3. Як виглядали українські міста першої половини століття?
Впродовж другої половини ХІХ ст. чисельність населення дев’яти губерній Наддніпрянщини збільшилася з 13,5 до 23,5 млн душ. Це надзвичайно швидке зростання було безпосереднім результатом демографічного вибуху в європейських країнах протягом другої половини ХІХ ст. До початку першої світової війни населення українських губерній збільшилося до 33 млн душ. Особливо швидкими темпами зростало населення Півдня, де відбувався бурхливий розвиток промисловості: його чисельність збільшилася з 3,6 млн душ 1858 р. до 8,8 млн 1897 р. і 13 млн 1914 р. Міське населення Правобережжя та Лівобережжя зросло за цей час утричі, Півдня – вп’ятеро. Переважну більшість населення Наддніпрянщини (22 млн душ) складали селяни. Промислових робітників наприкінці ХІХ ст. було близько 360 тис. чоловік. За національним складом наприкінці ХІХ ст. переважну більшість населення Наддніпрянщини становили українці. Найчисельнішими національними меншинами були росіяни, білоруси, євреї, німці та молдавани. Найбільший відсоток росіян мешкав у губерніях Півдня – 21–27%.
Українське селянство було тією частиною населення, яка зберігала народну культуру, вважала своєю рідною мовою українську. За пореформеної доби село в цілому зберігало свій давній вигляд. У різних регіонах селяни по-різному будували та прикрашали свої хати, проте вони зберігали традиційні українські риси. Протягом другої половини ХІХ ст. в середовищі незаможного селянства переважало житло, що складалося з хати й сіней. А от заможні господарі дедалі частіше влаштовували у своєму житлі ще й комору. На початку ХХ ст. міські впливи привели до того, що в хаті стали відгороджувати кухню. Традиційне внутрішнє облаштування житла істотних змін не зазнало. Цей традиційних вигляд своєї оселі зберігали українці в Карпатах, на Лівобережжі та в селах, створених переселенцями з Наддніпрянщини на Далекому Сході.
Традиційно важливе місце в житті українського села посідала селянська громада. Проте реформа 1861 р. суттєво змінила економічні й правові основи її життєдіяльності. Відтоді вона стала низовою ланкою імперської адміністрації. Земельний масив усієї надільної землі належав громаді, яка розподіляла його між окремими селянськими господарствами. Періодично відбувалися земельні переділи. Усі члени громади отримували певну смужку з різних полів, внаслідок чого виникало черезсмужжя. Отримавши у власність свою смужку землі, селянин міг її продати за згодою громади, віддати як посаг за дочкою, але не мав можливості використовувати на власний розсуд. Спільне господарювання вимагало підпорядкування селянина громадівській сівозміні, що було неписаним правилом звичаєвого права, порушити яке не було можливості. Ліси, пасовиська, луки, річки, джерела залишалися неподільною спільною власністю громади.
У харчовому раціоні українського селянина значних змін не сталося. Переважна більшість селян харчувалася дуже бідно. Здебільшого вони споживали круп’яну, борошняну їжу, картоплю та інші овочі.
На сніданок у селянина (під час літніх польових робіт – о п’ятій годині ранку) були борщ і каша; на полудень – каша, куліш тощо; вечеряли здебільшого картоплею зі шкварками. Їжа переважної більшості селян була простою та одноманітною. Однак чимало збіднілих селян не могли дозволити собі й цього. Ось чому за середнім рівнем споживання українці залишалися далеко позаду населення провідних європейських країн. Наприкінці ХІХ ст. датчанин споживав річно в середньому 2166 фунтів хліба, німець – 1119, угорець – 1264, росіянин – 1086. А в житниці Європи, як називали тоді Наддніпрянщину, середній рівень споживання становив лише 867 фунтів.
Наприкінці 60–70-х рр. українське селянство почало використовувати заводські металеві знаряддя праці. Поширення набули нові залізні плуги та плуги з залізними частинами, до яких впрягали коней. Заміна волів кіньми збільшила продуктивність праці в обробітку землі у три, а в перевезенні зерна – у чотири рази. Заводи сільськогосподарського машинобудування випускали культиватори, парові молотарки та інші знаряддя. Проте використовувати техніку мали можливість лише в заможні господарства. Наприкінці ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні з’явилося чимало механічних млинів, які поступово витіснили давні вітряки та водяні млини.
За пореформеної доби, коли селянство почало господарювати самостійно, дедалі помітнішим ставало його майнове розшарування. Внаслідок цього воно поділилося на три основні групи:
· заможне селянство, яке завдяки поєднанню тяжкої праці, ініціативності, рільницького таланту, використанню праці сільських найманих працівників (батраків) успішно вело господарство. Їхні господарства пристосувалися до ринкових потреб і орієнтувалися на виробництво товарної продукції. Вони нарощували свої землі, купуючи наділи збіднілих односельців, мали кілька коней і сільськогосподарський реманент;
· господарі середнього достатку, або середняки. Земельні наділи, що належали цій категорії селян, давали їм можливість прогодувати сім’ю. Вони також мали кількох коней та голів худоби. Попри те, що вони були працьовитими господарями, придбати недешеву сільськогосподарську техніку середняки могли дуже рідко. Працювали вони переважно самі, бо найняти батраків можливості не мали;
· бідні селяни, чи бідняки були, найчисленнішою групою сільського населення. Вони взагалі не мали землі або мали недостатню кількість для того, щоб прогодуватися. Щоб якось проіснувати, бідняки наймалися працювати до заможних односельців і поміщиків або шукали іншої сезонної праці. Причини становища, в яке вони втрапили, були різними. Дехто не вмів господарювати, хтось не міг прожити зі свого малого наділу, часом причиною були нещастя, хвороба, природні лиха, а інколи – просто лінощі та пияцтво. Значна кількість бідняків обумовлювала зростання напруженості у пореформеному українському селі. Ця ситуація певною мірою була наслідком непослідовної та незавершеної земельної реформи 1861 р.
Реформа 1861 р. стала рубіжною подією для більшості дворянства. Звиклі безконтрольно розпоряджатися долею своїх селян і не замислюватися над тим, звідки беруться гроші, землевласники опинилися після реформи у незвичних умовах. Тепер для того, щоб нормально жити, слід було навчитися підраховувати вартість робіт, витрати, прибутки тощо.
Для багатьох ці завдання виявилися непідсильними. Замість переобладнання своїх маєтків, придбання машин тощо вони намагалися зберігати давній стиль життя. Коли грошей не вистачало – закладали маєтки та брали позички, мало замислюючись над тим, що буде далі. Внаслідок цього 1877 р. 77% дворян мали великі борги, які постійно зростали. Розплачуватися за звичку до безтурботного життя багатьом доводилося землею, яку в них купували підприємливі селяни. У 1862–1914 рр. дворянське землеволодіння у Наддніпрянській Україні зменшилося на 53%.
І все ж частина землевласників Правобережжя та Півдня спромоглася перебудувати свої господарства відповідно до нових умов. У нових маєтках-економіях створювалися великі товарні виробництва з використанням вільнонайманої праці. На початку 90-х рр. серед поміщицьких господарств Наддніпрянщини маєтки-економії становили 40%. Найвідомішими серед них були земельні магнати Півдня: Фальц-Фейни у Таврії, Аркаси на Херсонщині, Голуби на Катеринославщині. Хоча за своєю соціальною належністю володарі нових господарств залишалися привілейованим дворянським станом, фактично вони наближалися до великої буржуазії. Дехто з них згодом став також володарями фабрик, заводів, банків.
Еволюція дворянства Наддніпрянщини за пореформеної доби свідчила, що його роль давньої імперської еліти відходила в небуття. Нові історичні умови змусили дворян поступитися місцем провідної суспільної верстви представникам буржуазії.
Структура українського суспільства за пореформеної доби зазнала істотних змін. Новими верствами, які утвердилися в ньому, стали буржуазія і промислові робітники. Процес формування буржуазії розпочався ще за дореформеної доби. Представники нової суспільної верстви були здебільшого вихідцями з купців або заможних селян. Прикладом становлення українського підприємництва стала фірма «Брати Яхненки і Симиренко», про яку вже згадувалося. У пореформений період фірма вела перед у цукровій промисловості.
В.Симиренко
Наступним етапом формування буржуазії стала індустріалізація. Одночасно з появою фабрично-заводських підприємств, банків, бірж у Наддніпрянській Україні посилювалися її позиції. Активізувалося поповнення її рядів представниками інших станів. Окрім купецтва, її склад збільшувався за рахунок заможних селян, чумаків, скупників, сільських лихварів. Поповнювали її склад і дворяни, які зуміли створити товарні господарства у сільськогосподарському виробництві, харчовій промисловості тощо. Найвідомішими з них стали правобережні дворяни Бобринські, Потоцькі, Браницькі.
О.Бобринський
Формування буржуазії вело до появи в її складі різних за рівнем заможності груп. Велика буржуазія була нечисленною, але зосереджувала у своїх руках найбільші капітали. Її представниками були володарі значних купецьких капіталів, промислових підприємств, найзаможніші власники маєтків-економій. Основну масу середньої буржуазії складало купецтво. До неї також належали колоністи Півдня, володарі середніх за розмірами промислових підприємств тощо. Найчисленнішою була дрібна буржуазія – власники крамниць, ремісничих майстерень, корчем, невеликих промислових закладів, заможних сільських господарств.
За складом буржуазія була багатонаціональною верствою. Українці в ній більшості не мали. Окрім них, до буржуазії належали росіяни, євреї, поляки, німці, французи, бельгійці та ін. Протягом другої половини ХІХ ст. у складі буржуазії стали посилюватися позиції українців.
Серед найвідоміших українських підприємців була сім’я Терещенків із старовинного козацького роду м.Глухова.
М.Терещенко
Головою родини був Артем Терещенко (?–1873). Свій капітал він створив, постачаючи російську армію під час Кримської війни. Потім вклав зароблені гроші в будівництво великої цукроварні в с.Хутір-Михайлівський на Чернігівщині. Пореформена доба стала періодом активізації підприємницької діяльності голови родини та його синів – Миколи Терещенка (1819–1903) і Федора Терещенка (1832–1893). Родина посіла провідні місця в торгівлі хлібом, цукром, худобою, в лісообробці, цукровому, гуральному, суконному виробництві, їй належало понад 200 тис. десятин землі. На цукрових підприємствах, якими володіли Терещенки, річно виробляли продукції більше як на 21 млн крб. Солодка продукція швидко здобула славу як у Російській імперії, так і на світовому ринку. Нарощуючи виробництво, брати не забували про людей. На їхніх заводах для робітників було створено лікарні, їдальні, школи. Такої організації умов для праці й побуту на інших заводах Російської імперії у той час було дуже мало. На всесвітніх промислових виставках у Парижі, Чикаго, Петербурзі брати Терещенки отримували золоті медалі за рівень благоустрою на своїх заводах.
За успішну підприємницьку діяльність Артемові Терещенку було надано дворянське звання. Згодом брати Терещенки стали одними з засновників цукрового, рафінадного синдикатів та Всеросійського товариства цукрозаводчиків.
Родина Терещенків уславилася також благодійними справами, витративши на них 5 млн крб. Микола Терещенко надавав кошти на будівництво притулків, навчальних закладів, лікарень, храмів, музеїв, пам’ятників, театральних приміщень. Переймався він і меценатством, допомагаючи українським митцям. Свій будинок у Києвііз великою колекцією творів образотворчого мистецтва М.Терещенко після своєї смерті 1903 р. заповів місту. Нині в цьому будинку на вулиці, названій вдячними киянами Терещенківською, знаходиться музей, основу експозицій якого складає колекція Терещенка.
Серед відомих представників української буржуазії пореформеної доби були також Харитоненки, Римаренки, Семиренки та ін.
Новою суспільною верствою пореформеної Наддніпрянщини стали промислові робітники. Наприкінці ХІХ ст. кількість промислових робітників Наддніпрянщини становила 330 тис. душ. Вони становили лише 7% наявної робочої сили, хоча в цілому їхня чисельність за пореформені роки зросла в чотири рази.
Промислові робітники, на відміну від селян, не мали ніяких засобів виробництва і вимушені були внаслідок цього продавати не власні вироби, а свою робочу силу. Перебування на величезних заводах і фабриках, обізнаність з досить складною технікою виробництва, участь у взаємозалежній за своєю природою праці сприяли формуванню в них почуття тісного взаємозв’язку з товаришами та колективізму. Вислідом цього стало те, що поступаючись численністю селянам, вони були значно організованішими за них. Робітники утворили ту масу, яка згодом привернула увагу різноманітних опозиційних царизмові сил.
Промислові робітники у другій половині ХІХ ст. були неоднорідною за складом верствою. Велику кількість робітництва складали сезонні працівники, зайняті в цукровій промисловості. У позасезонний час вони поверталися до своїх сіл, тому їхня праця мала напіввиробничий та напівселянський характер. Суто промисловими робітниками були, насамперед, трударі промислових районів Півдня – шахтарі Донбасу, металурги Кривого Рогу тощо. Досить строкатим був національний склад промислових робітників. У багатьох галузях промисловості Наддніпрянщини другої половини ХІХ ст. українці складали меншість серед робітників. Спричиняло таку ситуацію багато в чому те, що умови життя і праці робітників жахали українських селян. Тому вони всіляко намагалися не поривати своїх зв’язків із землею. Внаслідок цього підприємці, залучали до праці на заводах і фабриках селян з інших губерній імперії.
Житло шахтарів на початку ХХ ст.
Умови життя і праці промислових робітників, за рідкісними винятками, аж ніяк не відповідали тогочасним європейським нормам.
Ось типова картина початку робочого дня. Затемна лунають на заводських околицях голосні свистки. Це – заклик до праці для робітників. Кожна фабрика має свій свисток, і робітники пізнають його. За першим вони повинні були прокинутися, за другим – вийти з казарми, за третім – бути на своєму робочому місті. На вулиці ще темно, а череда робітників темною масою з лайками сунула до прохідних своїх заводів. О шостій годині ранку розпочиналася праця. Робочі зміни тривали 10–15 годин. Ніякої технічної безпеки та медичного обслуговування не існувало. Умови праці робітників жахали кожного, хто їх бачив. У цукроварнях, наприклад, їм доводилося ходити в дерев’яних сандаліях по чавунних плитах, розпечених до 100°С. «Я бачив старого газовика,– писав очевидець,– який протягом двадцяти років праці на газовому заводі дихав таким повітрям, у якому я не міг витримати і десяти хвилин».
Українські селяни, які намагаючись заробити гроші, йшли працювати на промислові підприємства Півдня, опинялися в умовах, які нагадували їм пекло. Житлом, замість звичної хати, для них ставала казарма. У спільних спальнях уздовж стін стояли триярусні нари. Часто ними користувалися почережно, бо місця не вистачало. Для сімейних робітників у казармах відгороджували кутки. Про казарми цукрових заводів Правобережжя сучасники казали, що життя в них не схоже на людське.
Робітники намагалися вирватися з казарм, але для того, щоб зняти кімнату, не мали коштів. Внаслідок цього деякі будували землянки, викопуючи ями на схилах балок. У містах вони знімали кутки у спільних кімнатах. Про будь-які елементарні побутові зручності годі було й казати: прямо на підлозі в кімнаті площею 65 кв. м могли спати одночасно 40–50 душ.
Жахливі умови життя спричиняли занепад моралі. Серед робітників поширювалися пияцтво, венеричні хвороби. Слід зауважити, що в тогочасному українському селі пияцтво було рідкісним. На свято або весілля брали, наприклад, два-три літри горілки на кілька десятків людей і пили кілька днів, за традицією, кругом з однієї чарки. Внаслідок цього одна людина за вечір випивала три-чотири чарки. Не дивно, що того, хто йшов із села працювати на завод, вважали пропащою людиною.
Особливо тяжким було становище робітників у великих промислових центрах. Щоправда висококваліфіковані робітники згодом почали отримувати платню, достатню для пристойного життя.
Український громадсько-політичний діяч Сергій Подолинський про умови життя робітників цукроварень
«Тільки на деяких цукроварнях людей харчують доволі й непогано, наприклад, у Бобринських і в Симиренка належиться по фунтові м’яса за день на робітника. Зате майже в усіх інших заводах м’яса дають тільки 2–3 рази на тиждень і не більше як по 1/2 фунта. Житнього борошна належиться від 1 пуда 30 фунтів до 2 пудів на місяць на чоловіка, каші – звичайно пшона, по 30 фунтів. Солі відпускається 3–4 фунти і стільки ж сала. У піст замість сала дають конопляну олію. Приварку, тобто борщу і т.д. дають дуже трохи, хоча в нашім краю овочі не дорогі... На вечерю дають те саме, що на обід, на сніданок і полудень звичайно тільки самий хліб... Далеко не на всіх заводах є лазні... Так само ніде на заводах нема осібних прачок для прання сорочок робітника, які через те звичайно ходять в чорних сорочках, аж поки вони на їхніх плечах не розпадуться... Далеко не при всіх заводах є шпиталі та навіть далеко не всі заводи наймають лікаря для своїх робітників... У кожному випадку хворий робітник позбувається на той час заробітної платні, а підрядники навіть вираховують з їхньої платні за харчі. Робітники, покалічені на заводах, тільки зрідка дістають карбованців 10 за своє каліцтво, звичайно ж їм не дають нічого».
Поміркуйте: 1. Підрахуйте у грамах і кілограмах, скільки харчів становить щоденно норма робітника (1 пуд = 40 фунтів = 16 кг). 2. Яким був рівень соціальної захищеності робітників?
Життя і побут будь-якої людини визначаються її прибутками. Платня промислового робітника була єдиним джерелом його існування. Робітники Наддніпрянщини отримували вдвічі менше, ніж їхні колеги в Англії, та в чотири рази менше, ніж у США. Але й цю платню видавали не регулярно, а за бажанням господаря. Зазвичай розрахунки з робітниками здійснювалися три-чотири рази на рік – на Різдво, Пасху тощо. До чергової платні робітник отримував продукти у заводській крамниці в кредит за цінами, що значно перевищували ринкові. Внаслідок цього робітники майже не вживали м’яса, їли лише хліб, картоплю та сало.
Якщо порівняти ціни на продукти харчування і розмір платні, то, на перший погляд, проіснувати було можливо, але повноцінне життя людини включає витрати не лише на їжу. У Донбасі наприкінці 80-х рр. шахтар отримував 21 крб. на місяць, а саночник – 16 крб. На промислових підприємствах також платили на місяць близько 20 крб. Жінкам і підліткам за ту саму роботу, що й дорослим чоловікам, платили відповідно дві третини і половину заробітку. Хліб у той час коштував 45 копійок за фунт (один фунт дорівнював приблизно 400 грамів), миска борщу – півтори копійки, галушок – 5 копійок, м’ясна ковбаса – 15–20 копійок за фунт, свіжий короп – від 50 коп. до 1 крб. за фунт.
Знедолене становище спричиняло дедалі частіші страйки та інші сутички між володарями підприємств та їхніми працівниками. Завдяки своїм виступам робітники інколи виборювали деяке поліпшення свого становища.
Індустріалізація спричинила значні зміни у міському житті. Міста стали, певною мірою, відображенням тих змін, що відбувалися в суспільстві.
Характерним явищем, пов’язаним із швидким зростанням міського населення, стала поява нічліжних домів у майже кожному великому місті. Їх мешканцями ставали переважно селяни, які працювали на місцевих фабриках і заводах. Ці нові міщани не були пристосовані до нового середовища існування, нових вартостей, міських традицій і звичок. Вони порвали зі своїм минулим, кепсько орієнтувались у сьогоденні, не були переконані в майбутньому і внаслідок цього часто опинялися біля межі життя, ставали суспільними маргіналами (від лат. marginalis – той, хто знаходиться з краю). Саме вони поповнювали гурт міських крадіїв, жебраків тощо. Суспільні низи складали масове тло міського невдоволення, джерело вимог запровадження зрівнялівки та негайних радикальних перетворень.
Значний відсоток серед переселенців до тих українських міст, які перетворилися на значні промислові центри, становили селяни з російських губерній. Збільшення їхньої кількості в містах і панівне становище російської культури спричиняли те, що на міських вулицях переважала російська мова. Так, якщо у Києві в 1874 р. українську мову вважали рідною 60% жителів, то у 1917 р. – лише 16%. Навіть більшість тогочасних українських суспільних діячів та національно свідомої інтелігенції розмовляли російською мовою, оскільки інакше не вміли.
Індустріалізація змінила не лише склад міщан, а й зовнішній вигляд міст. Особливо інтенсивно змінювалися Катеринослав, Київ, Харків, Одеса, які перетворилися на великі торговельно-промислові центри. Дедалі більше зводилося кам’яних споруд. Кількість кам’яниць у Києві зросла з 361 у 1856 р. до 3 тис. у 80-х рр. Виникала значна кількість громадських будівель: повітових і губернських земських установ, міських дум, дворянських і губернських зібрань тощо. Житлові квартали стали прикрашати пишні будинки підприємців, купців, банкірів. З’являлися цілі квартали приватних прибуткових будинків, квартири в яких у наймали платоспроможні.
На міських околицях купчилися хатки незаможних міщан і робітничі оселі. За цими районами закріплювалися іронічні назви «шанхаїв», «кабиздохівок», «собачівок». Поряд із ними можна було побачити схожі на сільські городи, сінокоси, пасовиська, на яких випасалася дрібна худоба.
Значні зміни стались у міському благоустрої. Центральні вулиці викладалися бруківкою, плитами, цеглою. Тротуари наприкінці ХІХ ст. стали вкривати асфальтом. Зросла увага до озеленення міст. Уздовж вулиць у Києві висаджували липи, тополі, каштани, придніпровські схили перетворювали в затишні парки. На вулицях південних міст висаджували акації. У другій половині ХІХ ст. значно покращилося освітлення міських вулиць. Спершу їх освітлювали гасовими, а згодом – газовими ліхтарями. Наприкінці 70-х рр. газове освітлення з’явилось у Києві, на Хрещатику, а з 1890 р. місто почали освітлювати електрикою.
Розгорнулося також будівництво водогонів. У 1872 р. одним із перших було споруджено водогін у Києві, який забезпечував місто дніпровською водою. У наступні роки водогони з’явилися в Одесі, Харкові, Житомирі, Олександрівську. Однак більшість міського населення, як і перше, користувалася колодязною водою. Важливою проблемою розвитку міст була система каналізації. Її примітивність спричиняла в минулому численні спалахи епідемій інфекційних захворювань серед міського населення. В середині ХІХ ст. каналізацію було побудовано у Феодосії, де відпочивала імперська знать. Наприкінці століття каналізація стала діяти у Києві, Одесі, Ялті.
На початку 80-х рр. розпочалося швидке поширення телефонного зв’язку. Через десять років телефонні лінії вже діяли в Одесі, Києві, Харкові, Миколаєві. Через досить високу абонентську плату кількість користувачів телефонів була незначною.
Зростання міст і збільшення їхнього населення спричинило появу міського громадського транспорту. В містах виникли кінні залізниці – конки. У 1890 р. конка з’явилася на вулицях Києва, а згодом і в інших містах. Починаючи з 80-х рр. у найбільших містах Наддніпрянщини споруджували електростанції. Відтак 1892 р. конку на вулицях Києва заступив перший у Східній Європі електричний трамвай. До початку ХХ ст. трамвайний рух розпочався в Катеринославі, Житомирі, Єлисаветграді, Севастополі. Поширення електрики сприяло також змінам в освітленні житла. Свічки поступилися спершу гасовим лампам, а по деякім часі – електричному освітленню.
7. Поліція – уособлення імперської влади у Наддніпрянській Україні
Повсякденне життя українських міст другої половини ХІХ ст. було важко уявити без звичної постаті городового, околоточного чи ще якогось представника поліції. Для населення вона була найближчою владою, з якою йому доводилося безпосередньо вирішувати всі нагальні справи.
Поліція мала величезні повноваження, що дозволяли їй втручатися в усі сфери суспільного та особистого життя громадян. Одним із найважливіших засобів у цьому було її право видавати довідки про благонадійність громадян. Без них було неможливо вступити до університету чи посісти відповідальну посаду. Попередній дозвіл поліції був також необхідний для підприємницької діяльності.
Іншим джерелом влади поліції над громадянами було її право встановлювати нагляд за будь-яким громадянином. У того, за ким установлювався нагляд, відбиралися всі документи, а замість них видавалося посвідчення від поліції. Піднаглядний не мав права переїздити до іншого міста без дозволу поліції, його оселю могли будь-коли обшукати. Йому заборонялося обіймати будь-яку громадську посаду, викладати, читати лекції тощо. Поліція також контролювала його пошту.
Американський журналіст кінця ХІХ ст. Джордж Кеннан про обмеження для громадян, які існували у Російській імперії
«Якщо ви... бажаєте заснувати газету, ви повинні звернутися за дозволом до Міністерства внутрішніх справ. Якщо ви бажаєте заснувати недільну чи будь-яку іншу школу... ви повинні отримати дозвіл Міністерства народної освіти. Якщо ви хочете влаштувати концерт або виставу на потреби сирітського притулку, ви повинні звернутися до найближчого представника Міністерства внутрішніх справ, потім надати програму вистави на затвердження або виправлення цензору і, нарешті, віддати прибуток від вистави поліції, яка його прогуляє або, може, віддасть притулку. Якщо ви бажаєте продавати на вулиці газети, ви повинні заручитися дозволом, зареєструватися в поліції та носити на шиї мідну бляху, розміром із блюдце. Якщо ви бажаєте відкрити аптеку, друкарню, фотоательє або книжкову крамницю, ви повинні отримати дозвіл... Якщо ви лікар, перед тим, як розпочати практику, ви повинні отримати дозвіл; потім, якщо ви не бажаєте відвідувати хворих за викликами вночі, ви повинні отримати дозвіл відповідати на них відмовою... Якщо ви селянин і бажаєте побудувати на своїй ділянці лазню, ви повинні отримати дозвіл. Якщо ви бажаєте молотити зерно ввечері при свічках, ви повинні отримати дозвіл або дати хабара поліції. Якщо ви бажаєте поїхати від своєї оселі далі, ніж на 15 миль, ви повинні отримати дозвіл. Якщо ви іноземець... ви не можете жити, пересуватися і функціонувати в Російській імперії без дозволу. Поліція, очолювана Міністерством внутрішніх справ, за допомогою паспортів, контролює пересування всіх жителів імперії, вона постійно тримає під наглядом тисячі підозрілих... вона збирає статистику, слідкує за виконанням санітарних правил, здійснює обшуки та вилучення у приватних будинках, проглядає кореспонденцію підозрілих осіб... і примушує громадян покірливо виконувати тисячі різноманітних наказів і розпоряджень, покликаних сприяти добробутові народу і зміцненню безпеки держави. Законодавчі акти, дотичні до поліції, займають понад п’ять тисяч параграфів Зводу Законів... і не буде перебільшенням сказати, що в селах, віддалених від центрів освіти, поліція є всюдисущим і всесильним розпорядником усієї поведінки людини...»
Поміркуйте: 1. Як величезні повноваження поліції характеризували відносини між владою й суспільством у Російській імперії?
Для населення Наддніпрянщини всевладність поліції стала уособленням імперської влади. Жорсткий контроль, установлений над життям громадян, повинен був унеможливити прояви будь-яких опозиційних настроїв стосовно існуючих порядків.
1. Які зміни відбувалися у складі населення Наддніпрянщини протягом другої половини ХІХ ст.?
2. Вкажіть основні зміни, що відбулися у становищі українських селян за пореформеної доби.
3. Охарактеризуйте становище дворянства. Чим воно відрізнялося від їхнього життя за дореформеної доби?
4. Якими були особливості формування буржуазії у пореформену добу?
5. Розкажіть про родину українських підприємців Терещенків.
6. Охарактеризуйте умови життя і праці промислових робітників Наддніпрянщини. (Готуючи відповідь, використайте документ 1.)
7. Складіть порівняльний опис умов життя, інтересів і потреб представників різних соціальних верств Наддніпрянщини у другій половині ХІХ ст.
8. Визначте зміни, що стались у вигляді міст Наддніпрянщини проти першої половини ХІХ ст.
Українська