Наприкінці 50-х років ХІХ ст. в умовах лібералізації царського режиму відбувається відродження українського національного руху. Одним з центрів відродження стала столиця Російської імперії Петербург. Тут мешкало чимало українців і сюди, після відбуття покарань, дозволили повернутися і навіть обійняти високі посади колишнім братчикам: Костомарову, Білозерському, Шевченку.
Прагнучи якомога більше прислужитися свому народу, українські діячі Петербурга 1859 р. створили першу українську громаду – культурно-освітню організацію, що мала на меті популярізацію національної ідеї через видання книжок, журналів, проведення вечорів, навчання в недільних школах. Власне, організацією першу громаду назвати важко, радше це було неформальне зібрання діячів українського руху. Проте воно стало прикладом для наслідування.
З метою поширення своїх поглядів петербурзька громада за ініциативою Білозерського почала видавати журнал “Основа” (1861-1862). У 60-ті роки це було єдиним українським періодичним виданням, що висвітлювало всі загальноукраїнські проблеми – в культурі, економіці, політиці, освіті, науці, літературі, фолькльорі, історії, міжнаодних відносинах. Журнал наочно показав, що існування української нації, культури було незаперечним фактом.
Український національний рух, що відрождувався, захопив не тільки українців, а навіть частину молоді з польських або спольщених шляхетських родин Правобережної України. Сумління цих людей мучило усвідомлення того, що їх діди-прадіди упродовж століть гнобили українське селянство, і саме тому їх необхідно зблизитися і прислужити народу. Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем називали хлопоманами (походить від слова «холоп» – образлива назва польських панів на адресу українських селян), хоча самі вони себе називали українофілами. Вони перейшли з католицької віри в православну, насили український національний одяг, співали українських пісень, свідомо дотримувалися народних звичаїв і не цуралися селянського товариства. На початку своєї діяльності хлопомани під час студентських канікул та в інший вільний час мандрували селами, збираючи народні казки, прислів`я, звичаї та обряди. Згодом вони влаштовували зібрання, готували і зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували у 1859 р. підпільну школу, де зібрали бідних юнаків, котрих “вчили в національному напрямі”. На межі 1860-1861 рр. гурток хлопоманів саморозпустився, а його члени разом з викладачами і студентами Київського уніерситету, серед яких були П.Чубинський, М.Драгоманов, утвоили нове товариство «Українська громада», яке у 1862 р. нараховувало 200 членів.
Київська громада, як і громади, що виникли по різних містах України (Чернігів, Вінниця, Катеринослав, Одеса, Полтава, Харків), а також Кубані (Катеринодар) та Москві, головним своїм завданням вважали організацію народної освіти рідною мовою (заснування шкіл, написання і видання для них підручників, підготовку вчителів тощо); здійснення наукових досліджень в галузі етнографії, мовознавства, історії; підготовку і видання популярних книжок тощо. Одним словом, займалися культурницькою діяльністюдіяльністю.
Відродження українського руху попервах не викликало занепокоєння царської влади та російської громадськості. Втім підготовка та вибух польського повстання 1863-1864 рр., побоювання того, що українці за культурницькою діяльністю зажадають відродження колишніх прав, а то і незалежності, призвели до видання міністром внутрішніх справ Валуєвим 20 липня 1863 р. теємного циркуляру, який увійшов в історію як Валуєвський циркуляр. Цим документом заборонялось публічне вживання української мови в державних установах, школах, церквах, друкуванні популярної, рилігійної літератури, окрім художніх творів. Проблема української мови роз‘язувалася знаменитою фразою: “Ніякої окремої малоросійської мови не було, немає та бути не може”.
Не витримавши переслідувань з боку царських властей, громади одна за одною самоліквідовувалися або ж були офіційно заборонені.
Проте діячі віддані справі відродження України не полишили працю. Основну свою діяльність вони зосередили на досягненні успіху в царині науки або на освітній ниві. Проте відсутність організації не давало можливості розвивати український рух. Тільки наприкінці 60-х років, після послаблення антиукраїнської політики знову з`являються громади, але вже на нелегальних засадах. Та нелегальне становище давало малий простір для культурницької діяльності і тому провідники українського руху весь час намагаються найти легальні форми для своєї праці. Така можливість відкрилася зі створенням у 1873 р. Південно-Західного відділення Російського Географічного товариства (ПЗВРГТ), яке завдяки громадівцям стає центром українознавчих досліджень. Крім того київська громада перебрала до своїх рук редагування російськомовної газети “Киевский телеграф”.
Урочисте відкриття Відділення відбулось 13 лютого 1873 р.
Головою відділення було обрано Григорія Павловича Галагана, високої освіти сановника з поміщиків Лівобережжя і популярного в Києві мецената, людину, що вболівала за виховання національної інтелігенції. Управителем справ одностайно було обрано П.Чубинського. Органом Відділу стали „Записки Юго-Западного отдела ИРГО“. Неформальним органом Відділення була також газета „Киевский телеграф“, яка виходила в 1874-1876 рр. До її редакційного комітету увійшли М.Драгоманов, М.Зібер, Ф.Вовк, П.Чубинський, М.Лисенко, П.Житецький. Газета стала захисником і ревним пропагандистом великої і плідної роботи з вивчення духовної і матеріальної культурної спадщини українського народу, яку розгорнули діячі Київської громади під егідою ПЗВРГТ. Газета не пропускала нагоди, щоб затаврувати той чи інший антиукраїнський виступ російської реакційної преси.
До роботи у Відділі були залучені значні наукові сили. Тільки дійсних членів набралось аж 76, серед них – В.Антонович, М.І.Драгоманов, В.Р.Лисенко і М.В.Лисенко, О.Д.Ушинський (брат відомого педагога) та багато інших. Окрім них для Відділу самовіддано працювала велика когорта співробітників і провінційних кореспондентів, які присилали записи про народний побут, традиції, вірування.
Крім видавничої справи Відділення провело цілий ряд заходів. Одним з перших було проведення у 1874 р. однодневного перепису населення Києва. В результаті перепису, який був до того ж і першим у місті, виявилось, що в ньому мешканців на половину більше ніж офіційно вважалося (Загальна чисельність перевищувала 220 тис. чол.). Також був з`ясований національний склад міста: українці складали найбільшу етнічну групу.
Іншою важливою акцією Відділення, яка набула міжнародного розголосу, стало проведення у серпні 1874 р. ІІІ Археологічного з`їзду, який засвідчив високий науковий рівень археологічних досліджень на українських землях.
Не порушуючи жодних законів і циркулярів, вживаючи тільки російську мову, вчені-гуманітарії створили науковий центр з українознавства і широкий науковий рух за участю науковців та ентузіастів-провінціалів, збирачів різного роду матеріалів та дописувачів до серйозних журналів. В Україні утворився зародок національної Академії наук.
Зростання авторитету цього культурного руху За час існування Відділу (1873-1876) ним була проведена значна наукова діяльність: видано 7 томів “Трудов Юго-Западной экспедиции” (по 1200 сторінок кожен, не рахуючи додатків), два томи “Записок Юго-Западного Отдела И.Р.Г.О.”, також підготовлено матеріалу на ще три, томи праць М.О.Максимовича; створено етнографічний музей, бібліотеку, архів.
Але і на цей раз вже за науковою працею громадівців пильно око царської поліції розгляділо загрозу майбутнього українського сепаратизму (відділення). Найбільш зусиль у зведенні наклепів на українських діячів доклав М.Юзифович, полтавський поміщик, колишній член київської громади, один з організаторів ПЗВРГТ, але відданий служитель імперії.
Наслідком доносів і наклепів на український рух стало підписання царем 18 травня 1876 р. Емського указу. Він різко посилив репресії проти української культури і наклав нові заборони на українську мову. Було заборонено: ввезення із-за кордону книжок українською мовою; друкування і видання в Росії оригінальних українських творів, перекладів, п`єс для театральних вистав, текстів до нот, крім історичних пам`яток. Указ ліквідував ПЗВРГТ, заборонив громади, встановив жорсткий контроль над художніми творами українською мовою, які мали друкуватися російським правописом. Заборонялася діяльність театральних труп із суто українським репертуаром. Окремий пункт указу стосувався персонально Драгоманова й Чубинського, яким було заборонено жити в Україні.
Емський указ був серйозним ударом по українській науці, культурі і українському рухові в цілому. Свою чинність указ зберігав до 1905 р. Проте на цей раз громадівський рух не припинився. Громади, що збереглися, продовжували існувати підпільно, шукаючи нових шляхів для відновлення легальної діяльності. Як і в попередні роки, найсильнішою і найвпливовішою була Київська (Стара) громада.
У межах Російської імперії організувати легальну роботу було неможливо і тому громадівці сходяться на думці про організацію українського національного центру за кордоном, який мав налагодити видання вільної від цензури української преси і представляти український рух в Європі. Виконання такого завдання громада доручила Михайлу Драгоманову. Також на його долю випала роль виробити політичну програму українського руху, тобто поставити перед ним чітку мету і накреслити шляхи її досягнення, оскільки стало зрозуміло, що без зміни суспільного ладу в Російській імперії змін на краще для українців не буде.
Виїхавши за кордон, Драгоманов зав‘язав тісні стосунки з українськими діячами Галичини, разом із М. Павлюком та С. Подолинським став видавати журнал “Громада” (1878 – 1879 рр., 1882 р.). В основі запропонованої Драгомановим програми лежали такі принципи. як демократизм (надання громадянам демократичних прав і свобод та організація влади на демократичних засадах); федералізм (надання українцям в складі Росії автономних прав і запровадження громадського самоврядування); культурництво (визвольна боротьба повинна вестися виключно просвітницькими формами і методами); еволюційність (уникати радикальних змін, а віддавати перевагу поступовому розвитку); європеїзм (орієнтаія України в своєму розвитку на Європу).
Висунута Драгомановим програма для тодішніх умов, що запанували в Росії після вбивства царя Олександра ІІ, виявилась занадто радикальною. Саме тому Київька громада розірвала відносини з Драгомановим і припинила фінансування журналу. Вона відмовилась від політичної діяльності, яка могла спровокувати репресії з боку російського уряду. Єдиним свідченням українського руху на теренах Російської імперії стало видання російськомовного журналу “Киевская старина” (1882 - 1907 рр.), що продовжував українознавчі дослідження.
Така кропітка дослідницька праця мало приваблювала молодь, що прагнула дій, та бурхливої політичної діяльністю, що була б спрямована на повалення існуючого ладу і встановлення нового більш справедливого. Молодь гуртувалась навколо російського і польського рухів, що боролися проти самодержавства революційними методами, проте це не задовольняло її національного прагнення і не приносило користі українському народу. Зрештою, національно свідома молодь сама стала організовувти громади, які називалися «молоді» або «студентські». Особливо багато постало їх у 90-і роки ХІХ ст. Найрадикальнішою з студентських груп було Братство тарасівців (1891 – 1898 рр.).
Старше покоління громадівців теж прийшло до висновку, що без щоденної політичної діяльності вся іх попередня культурницька праця згасне. Легально здійснить це в межах російської імперії було майже неможливо, таму українські діячі вирішили закласти основи українського політичного руху в Галичині, де умови для політичної діяльності були більш сприятливими. В той же час у Наддніпрянській Україні вони вирішили згуртувати свої сили для більш плідної діяльності на культурницькій ниві. У 1898 р. у Києві була створена Загальноукраїнська безпартійна організація (ЗУБО), яка виконувала роль координатора діяльності громад. Таким чином громади пройшли шлях від окремих гуртів до загальнокраїнської організації, підготувавши підґрунтя для почату політичної боротьби. Вони забезпечили з`єднання українського руху – на Лівобережжі та на Правобережжі. Забезпечили наступість поколінь в українському русі. Громадівці своїми плідними дослідженнями з історії, етнографії, фольклористики, статистики, мовознавства довели, що українство має глибке історичне коріння, чіткі етнічну самобутність, окреслені етнічні межі. Вони підвели український рух до усвідомлення необхідності сформулювати та розробити політичну програму діяльності.
Наприкінці ХІХ ст. в українському русі у середовищі молодих інтелігентів виникає націоналістична течія. Вона виникла як реакція на кризу культурницького руху (українофільства). Зрозуміло, що глибинною причиною був колоніальний стан українського народу в Російській імперії.
На початку 90-х рр. ХІХ ст. у Києві утворився студентський гурток, до якого входили М. І. Міхновський, С. М. Шелест, А. П. Кучинський та ін. Цей гурток мав тісні стосунки з провідними діячами українського руху. З цього гуртка вийшли діячі, які невдовзі заснували таємне “Братство тарасівців”. Ще у 1891 р. під час перепису рухомого майна в Полтавській губернії відомий українофіл О. О. Русов, залучив до цієї роботи багатьох студентів. Саме під час цієї роботи склався гурток з чотирьох студентів (І. Липа, М. Байздренко, М. Базькевич, В. Боровик). Влітку 1891 р. вони, склавши клятву вірності ідеї визволення України на могилі Т. Г. Шевченка, заснували таємне товариство, члени якого згодом стали називати себе “Братство тарасівців”.
Першим прилюдним виступом “Братства” стало читання промови на шевченківських роковинах у березні 1893 р. в Харківському університеті. Того ж року промова була надрукована у галицькому часописі “Правда” під назвою “Profession de foi молодих українців”. Ідеї, висловлені в промові, навряд чи можна охарактеризувати як націоналістичні (самостійницькі), але на тлі аполітичного культурництва та загального занепаду українського громадсько-політичного руху вони виглядали справжнім національним радикалізмом. У промові стверджувалося:
Ідеї “Братства” знайшли своїх прихильників, але широкого поширення не знайшли в силу свого різко негативного ставлення до інших течій українського руху та і в силу особистих якостей лідера “Тарасівців” М. І. Міхновського.
“Братство тарасівців” було створено за принципами таємної організації і розбивалось на “п’ятірки”, які на середину 90-х років діяли в Харкові, Одесі, Катеринославі, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах.
Члени братства проводили, в основному, організаційно-виховну роботу, спрямовану на формування національної самосвідомості.
У 1893 р. в Києві відбувся організаційний з’їзд братства, який, можливо, мав надати організації більш стрункої форми. Але, оскільки “Братство тарасівців” не мало конкретної програми дій, а подекуди просто дублювало старе культурництво в своєрідних екстремальних формах (наприклад, демонстративне носіння національного одягу), воно стало занепадати. Наприкінці 90-х років воно фактично розпалося. Цьому сприяли і поліцейські переслідування членів організації.
Кінець ХІХ – початок ХХ ст. характеризувався новими явищами у суспільно-політичному житті українських земель. Початком “відродження нації” називав цей час відомий український письменник та громадський діяч В. К. Винниченко.
Український національний рух набирає політичного характеру. В Україні починають утворюватися перші національно-політичні партії.
Першою національною партією в Наддніпрянській Україні (тобто на центральних, південних та східних землях України) була Революційна Українська Партія (РУП), заснована 29 січня 1900 р. у Харкові діячами студентських громад Д. Антоновичем, М. Русовим, Г. Андрієвським, Л. Мацієвичем та ін. Політичною програмою РУП у 1900–1903 рр. була брошура М. Міхновського “Самостійна Україна”. М. Міхновський, у свій час член “Братства Тарасівців”, діяльний учасник українського визвольного руху, адвокат за професією, був одним з ідейних натхненників РУП на початку її існування. Цей видатний політичний діяч України перший на Наддніпрянщині підняв гасло національної незалежності. Головною метою він вважав створення за будь-яку ціну самостійної України “від Карпат аж по Кавказ”. Основою української нації РУП вважала селянство. З 1903 р. рупівці перейшли на засади Ерфуртської програми західноєвропейських соціал-демократів, вимагали національно-культурної автономії в межах Росії.
1902 р. від РУП відійшло найбільш радикальне крило і утворило свою партію – Народну українську партію (НУП) на чолі з М. Міхновським. Партія була відверто націоналістичною. Головний програмний документ “10 заповідей” проголошував створення самостійної демократичної республіки, гасло “Україна для українців”. 1903 р. з РУП вийшло ще одне угруповання, очолене Б. Ярошевським. Воно найменувало себе Українською соціалістичною партією (УСП). Як НУП, так і УСП були нечисленними і, не маючи скільки-небудь масової опори у суспільстві, скоро занепали.
Наприкінці 1904 – на початку 1905 р. після нового розколу в РУП утворилася нова політична організація – Українська Соціал-демократична Спілка (скорочена назва “Спілка”) на чолі з студентами М. Меленевським-Баском та О. Скоропис-Йолтуховським. Спілка була досить чисельною для того часу (близько 6 тис. членів). Вона закликала пролетарів міста і села розгортати страйковий рух. Збройного повстання, як форми революційної боротьби, вона не схвалювала. Земельне питання пропонувала розв’язати демократичним шляхом: постановою спеціально для цього скликаної всенародної конституційної ради. У 1905 р. Спілка влилася до меншовицької фракції РСДРП на правах її автономної секції.
На початку ХХ ст. утворились українські партії ліберального спрямування. Так, у 1904 р. утворилась Українська Демократична Партія (УДП) на чолі з поміркованими громадськими діячами О. Лотоцьким, Є. Чикаленком та ін. Згодом від неї відкололась Українська Радикальна Партія (УРП) на чолі з письменниками Б. Грінченком та С. Єфремовим. Обидві партії – нечисельні за складом. За своїми основними програмними положеннями були близькими до російського “Союзу визволення” (зародка майбутньої кадетської партії), обстоювали встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка б надала Україні право на автономію (про докорінні соціальні зміни не йшлося). Вже наступного року УРП та УДП злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП).
1905 р. відбулася й реорганізація залишків РУП, яка після цього прийняла назву – Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). Її провідники – Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш.
УСДРП і Спілка не змогли виробити чіткої тактики своєї діяльності та співпраці з іншими партіями і громадськими організаціями. 1909 р. Спілка розпалася. Керівники ж УСДРП С. Петлюра і В. Садовський стали шукати союзника у новоорганізованому 1908 р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів (здебільшого з колишніх членів УДРП, яка самоліквідувалася) – Товаристві українських поступовців (ТУП). Провідники ТУП – М. Грушевський, С. Єфремов, Д. Дорошенко обстоювали конституційно-парламентський шлях боротьби за “українську справу”.
Отже, за винятком НУП, яка своїм ідеалом проголосила самостійну українську державу, інші національні партії Наддніпрянської України (РУП, УСП, Спілка, УСДРП, УДП, УРП та ін.)взяли за основу своїх програм вимоги політичної автономії України у складі Росії.
Серед загальноросійських партій, які мали свої комітети у Наддніпрянській Україні, слід відзначити Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП), що після 1903 р. розкололась на більшовиків на чолі з В. Ульяновим (Леніним) та меншовиків, провідником яких був Ю. Цедербаум (Мартов); партію соціалістів-революціонерів (есери), конституційних демократів (кадети), “Союз 17 жовтня” (“Октябристи”). Діяли також Польська партія соціалістична та єврейський “Бунд” (“Союз”).
Придушення повстання 1848 р. зміцнило владу Габсбургів. На той час Галичина й Буковина належали Австрійській імперії, Закарпаттям володіли Угорщина. Це були одні з найвідсталіших куточків Європи. Західноукраїнські землі фактично були внутрішньою колонією. 1867 р. утворилась Австро-Угорська імперія. Посилення угорців, а слідом за ними й поляків глибоко вразило українців. Представники українського руху, замислюючись над своїм майбутнім, шукали надійної опори в суспільно-політичному житті.
У своїх пошуках західні українці не були єдині. Такі ж проблеми постали і перед іншими пригніченими слов’янськими народами – чехами, сербами, болгарами. Всі вони спрямували свої погляди до Росії. Так, на західноукраїнських землях посилилась течія прибічників Москви – москвофілів або як їх ще називали русофілів. Течія особливо зміцніла наприкінці 60-х років XIX ст. після поширення свого впливу на більшість духовенства, яке мало величезний вплив на суспільне життя. Русофільство стало формою протиставлення ополяченню, засобом самоствердження української духовності.
Українські русофіли належали до тієї частини представників українського руху, яка зневірилась у можливості власними силами досягти політичних чи навіть культурних цілей. Вони бачили марність спроб підняти активність народу і, бажаючи заручитись підтримкою Росії, наголошували на тотожності українців і росіян, близькості їхніх культур. Проте, незнання російської мови, ігнорування мови української призводило до поширення сфери застосування польської мови. Хоча для престижності русофіли друкувалися на малозрозумілій церковнослов’янській мові вони мали значний вплив на українські видання, їм належала найбільша газета "Слово", низка українських закладів. У 1870 р. вони заснували політичну організацію – Руську Раду, яку намагались перетворити на єдиного представника всіх українців у Галичині.
Українська молодь поступово втягувалась у конфлікт з русофілами, до яких належали здебільшого заможні церковні та світські чиновники. Спочатку розбіжності виявились у царині мови й літератури. Русофіли пропагували твори російських письменників-слов’янофілів. Молодь з середовища студентів, священиків, світської інтелігенції захоплювалась творчістю Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова. Тих, хто переймався життям і долею українського народу, орієнтувався на його проблеми називали народовцями. Провідними діячами руху були В.Барвінський, В.Навроцький, Ю.Романчук, О.Огоновський, А.Вахнянин.
Для народовців найпекучішим було питання мови й літератури. Їх знання вирізняло українську націю з-поміж інших. На відміну від русофілів народовці не шукали підтримки зовні. Вони організували таємні гуртки, видавали часописи, розробляли українську граматику й словники, заснували театр, культурно-освітню організацію "Руська бесіда". 1868 р. виникло товариство "Просвіта", яке займалося вивченням та освітою народу.
Визначна подія сталася 1873 р. у Львові. За підтримки заможних Лизавети Скоропадської-Милорадович та Василя Симиренка тут було створено Літературне товариство ім. Т.Г.Шевченка. Пізніше воно дістало назву наукового товариства й перетворилось на неофіційну українську академію наук.
Після нової хвилі гонінь на українську культуру в Наддніпрянській Україні (Емський указ 1876 р.) народовці стали тісніше спілкувалися із східними українцями, які звернули свої погляди до західних побратимів. Під їхнім впливом народовці поривають з русофілами. На противагу їхньому "Слову" вони започаткували видання газети "Діло".
У 70-х роках XIX ст. русі народовців виділилася радикальна течія. Цьому сприяла, зокрема, енергійна діяльність Михайла Драгоманова, який закликав молодь йти далі старшого покоління, не лише словом, а й ділом піднімати українське суспільство. Найбільш здібними послідовниками поглядів Драгоманова стали Іван Франко та Михайло Павлик. Вони розгорнули наступ на русофілів, а згодом перейшли і на критику народовців. Це зумовило серйозні розходження в західноукраїнському суспільному русі, на практиці означаючи інтелектуальну й ідеологічну революцію.
Політичне життя стало динамічнішим. 1885 р. народовці заснували представницький орган – Народну Раду. У 90-х роках XIX ст. з народовців постали чотири політичні партії.
Кінець ХІХ ст. став переломним у розвитку українського національного руху. З виникненням перших українських партій національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає у широкі маси. На історичну арену виходить нове, енергійніше покоління діячів, яке висуває вимогу повної незалежності України.
Перші українські політичні партії з‘явилися у Галичині. У жовтні 1890 р. у Львові було створено Русько-українську радикальну партію (РУРП). Ініціаторами створення цієї партії стали І. Франко і М. Павлик. За порадами Драгоманова вони стали на позиції “наукового соціалізму”. У 1895 р. до програми було включено положення, що найповніше ідеї соціалізму можна реалізувати в рамках незалежної української держави, а в найближчій перспективі – у межах повністю автономної провінції Австрійської імперії. Окрім цих положень, у програмі висувались вимоги передачі селянам якомога більше землі. Декларувалось встановлення колективної організації праці й колективної власності на засоби виробництва еволюційним шляхом. Партія видавала для селян газети “Хлібороб” і “Громада”. Для пропаганди програмних положень було випущено серію брошур під загальною назвою “Радикальна тактика” (І. Франко). Великої уваги партія приділяла пропаганді своїх ідей у селянських масах через різноманітні установи, організації. Незважаючи на наполегливу працю, партія не здобула собі широкої підтримки. Проти неї було настроєно духовенство, яке заблокувало партії доступ до селянства. Соціалістичні ідеї не мали підтримки через малочисельність українського пролетаріату. Наприкінці 1899 р. партія переживає кризу.
У 1899 р. з’являється Українська соціал-демократична партія (УСДП), яку заснували Микола Ганкевич, Семен Вітик, Юліан Бачинський. Вона була створена з метою відстоювання інтересів українського робітництва. У національному питанні виступала поборником політичної незалежності України.
У 1899 р. утворилась Українська Національно-демократична партія (УНДП), яка стала наймасовішою і найвпливовішою партією. Засновниками цієї партії були оновлені народовці і частина радикалів. Найвизначнішими діячами партії стали Є. Левицький, В. Охримович, М. Грушевський і І. Франко. У своїй програмі УНДП проголосила своєю довготривалою метою національну незалежність України, до своїх найближчих цілей вона відносила автономію і збереження відданості Габсбургам. У інших питаннях це була типово ліберальна партія, яка прагнула уникати гострих соціальних питань. Своєю поміркованістю і народовською тактикою вона завоювала прихильність більшої частини населення. Під її впливом знаходилась “Просвіта” та інші організації, установи.
Також у 1899 р. окремі представники духовенства утворили Католицько-руський союз. Але будучи клерикально-консервативною партією, вона не знайшла широкої підтримки навіть серед священиків.
Із зростанням організаційної і політичної сили українофілів у Галичині слабнув вплив русофілів, які здавали свої позиції як на організаційному, так і на політичному рівні. Так “Просвіта” по Галичині мала 900 відділень, аналогічна русофільська організація – лише 106. У виборах 1913 р. до галицького сейму було обрано 30 українофілів і лише 1 русофіл.
Сподіваючись затримати процес свого занепаду, в 1900 р. русофіли проголосили “новий курс”, що закликав до цілковитого ототожнення з Росією. Вони заснували Російську національну партію, яка отримала великі дотації від царського уряду і була підтримана польською аристократією, щоб внести розкол в український рух.
Народники – це загальноросійський рух різночинної інтелігенції, який виник під впливом ідей соціалізму і особливостей розвитку Росії другої половини XIX ст. Вони виступали за повалення самодержавства шляхом селянської революції. З’явившись наприкінці 60-х років XIX ст., народницький рух став вагомим чинником суспільно-політичного життя в середині 70-х років. Народники були переконані у тому, що збереження колективістських традицій сільської общини в майбутньому призведе до соціалістичної організації суспільства. Росія, тлумачили вони, на відміну від країн Західної Європи повинна обминути капіталістичну стадію розвитку, а селянство народники вважали рушійною силою революції на шляху суспільства до соціалізму.
1874 р. вони розгорнули пропагандистську роботу серед селян. Однак чи не всі учасники “ходіння в народ” одразу ж зазнали репресій з боку уряду. До того ж їх пропаганда була незрозуміла селянам. Тоді в народників визріла думка створити законспіровану революційну організацію. “Земля і воля”, що виникла наприкінці 1876 р., повела боротьбу за передачу землі селянам, ліквідацію викупних платежів і податей.
В Україні найвідоміший гурток цієї організації створив ще на початку 1875 р. В. Дебогорій-Мокрієвич. 1877 р. з гуртка виділилася група Я. Стефановича, яка створила в селах Чигиринського та Черкаського повітів підпільну селянську організацію “Таємна дружина” числом понад 1000 учасників. Жандарми перешкодили підготовці повстання й розгромили організацію.
Втративши віру в те, що селянство здатне піднятися проти самодержавства, народники переглянули тактику боротьби і вдалися до терору. Постріл В. Засулич у генерал-губернатора Трепова в січні 1878 р. породив хвилю замахів на вищих чиновників царського апарату й безпосередньо на царя.
У серпні 1879 р. “Земля і воля” розпалася на самостійні організації – “Народну волю” та “Чорний переділ”. “Народна воля” відкрила новий етап революційного руху, етап революційного терору. В ній склалася військова організація з кількох сотень “офіцерів”. Подібні гуртки існували в Одесі, Миколаєві, Херсоні та інших містах України. Членами організацій було здійснено серією терористичних актів проти вищих сановників і царя. Винесений “народовольцями” смертний вирок царю Олександру ІІ було виконано 1 березня 1881 року.
“Чорнопередільці” залишилися на платформі “Землі і волі”. До керівництва цієї організації входили, зокрема, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич, Г. Плеханов, Я. Стефанович. Гуртки “Чорного переділу” діяли у Києві, Харкові та інших містах України. Переслідування з боку поліції змусили засновників “Чорного переділу“ емігрувати. Наприкінці 80-х – на початку 90-х років народницький рух поступається масовому робітничому і соціалістичному руху. Мета і методи боротьби народників виявились помилковими.
Українська