§ 19. СРСР від «застою» до розпаду

 

1. «Застій». СРСР у період системної кризи

            Період 1964-1985 рр. в історичній і публіцистичній літературі отримав образну назву «застій». Дана образна назва не зовсім точно відображає процеси, що відбувалися у другій половині 60-х – першій половині 80-х років, але відбиває загальну тенденцію соціально-економічного і політичного розвитку радянської системи. «Застій» не передбачав припинення розвитку країни. Здійснювалися реформи (друга половина 60-х років), реалізовувалися п`ятирічні плани, велось активне будівництво тощо. Для тих часів характерне досягнення відносної соціальної та матеріальної стабільності, досить пристойного порівняно з попередніми періодами рівня життя основної маси населення. Суть «застою» полягає в тому, що радянську владу охопила системна криза, яка проявлялась у всіх сферах життя: економіці, політиці, соціальній сфері, суспільній моралі тощо.

Будівництво доменної печі. Дніпропетровщина, 1967 р.

 

            Схема: Структурна криза радянської моделі суспільно-політичного розвитку

Економічна криза:

-       дефіцит товарів;

-       відмова або повільне запровадження нових технологій;

-       невисока якість більшості товарів;

-       продовольча криза; хронічна криза сільського господарства;

-       прихована інфляція (зростання цін при незмінних розмірах заробітної плати;

-       переважно екстенсивний шлях розвитку економіки;

-       висока затратність виробництва, енергоємність і матеріалоємність продукції;

-       поява тіньової економіки («цеховики»).

 

Політична криза:

-       воєнні авантюри і нездатність з них вийти (Афганістан, Ефіопія, Ангола тощо);

-       нездатність вищого керівництва реагувати на нові тенденції розвитку світу. “Старіння” керівництва на 1982 р. середній вік вищого керівництво перевищував 70 років);

-       недієздатність законодавчих органів, всі найважливіші питання вирішувалися у вузькому колі вищого партійного керівництва;

-       втрата динамічності у розвитку радянської моделі і, відповідно, її привабливості для інших країн;

-       корупція у вищих ешелонах влади: хабарництво, криміналізація, просування по службовій драбині за принципом знайомства, родинних зв`язків, особистої відданості;

-       посилення репресій проти інакомислячих (дисидентів).

 

Ідеологічна криза:

-       розчарування в правильності обраного шляху розвитку (побудова комунізму);

-       розходження між ідеологічними догмами і реаліями життя;

-       усвідомлення нереальності досягнення мети побудови комунізму;

-       зростання дисидентського руху і настрої у суспільстві;

-       посилення ідеологічного тиску на суспільство.

 

Екологічна криза:

-       бездумна експлуатація природних ресурсів;

-       відсутність наукового обґрунтування розміщення виробничих потужностей;

-       руйнування природного середовища придатного для життя людей (забруднення водоймищ. Атмосфери тощо);

-       поступова деградація нації (генетичні зміни, зростання дитячих захворювань і народжуваності нездорових дітей, скорочення народжуваності, зростання числа хронічних захворювань тощо.

 

Моральна криза:

-       поява явища подвійної моралі (розбіжності між декларованим стилем поведінки і реальними устремліннями та установками; безвідповідальність, прагнення перекласти відповідальність на іншого);

-       ріст престижності професій, посад, які дають змогу отримувати нетрудовий дохід;

-       зростання кількості побутових злочинів;

-       прагнення досягти мету незаконним шляхом;

-       ріст числа економічних (господарських) злочинів;

-       наростання споживацьких настроїв;

-       швидке поширення пияцтва і алкоголізму.

 

Етапи періоду «застою»

 

2. Офіційна ідеологічна концепція. Конституція 1977 р.

            З усуненням Хрущова від влади відбувається поступовий відхід від проголошеного курсу на безпосереднє будівництво комунізму. У 1967 р. була висунута концепція “розвинутого соціалістичного суспільства», яка стверджувала, що неможливо здійснити негайний «скачок» у комунізм. Повинен пройти час, у продовж якого соціалізм повинен розвиватися на власній основі. Саме такий соціалізм називається «зрілим», «розвинутим». З`явився також ще один термін – «реальний соціалізм», яким пояснювали труднощі, що існують у суспільстві. Характеристики розвинутого соціалістичного суспільства були зафіксовані в преамбулі Конституції СРСР 1977 р. Основні складові розвинутого соціалізму це «загальнонародна держава» і «нова історична спільнота людей – радянський народ». Стверджувалось, що при розвинутому соціалізмі суспільство розвивається без конфліктів під «науковим» керівництвом КПРС.

            Ю.Андропов концепцію «розвинутого соціалізму» дещо узгодив з існуючими реаліями. Він визнав існування у радянському суспільстві протиріч і національних проблем. Вирішення цих проблем повинно здійснюватися шляхом «наведення порядку» і прискореного науково-технічного прогресу.

            Побудова розвинутого соціалізму не повинна припиняти «ідеологічну боротьбу з впливом Заходу». Прийнята 7 жовтня 1977 р. Конституція (четверта), крім вище зазначеного у 6 статті офіційно закріплювала керівну і спрямовуючу роль КПРС. Конституція утверджувала посилення ролі союзного центру в економічному і політичному житті за рахунок союзних республік.

            Як і попередні Конституції, видне місце в Основному Законі відводилося блоку соціально-економічних прав, які до того ж доповнювалися новими: право на працю. На безплатну освіту і медичну допомогу, відпочинок, пенсійне забезпечення, житло. Конституція також закріплювала розширення прав громадських організацій.

            Загалом Конституція 1977 р. носила демократичний характер, якщо її положення не порівнювати з реальним життям.

 

Цікаво знати

            Період застою в СРСР характеризують як неосталінізм – відновлення всієї економічної, політичної, репресивної системи, культу особи, з деякими врахуваннями сучасного розвитку.

            Вже з самого початку усунення Хрущова від влади брежневське керівництво намагається реабілітувати сталінізм і особисто Сталіна. У 1965 р. у доповіді, присвяченій 20-й річниці перемозі у Великій вітчизняній війні, Брежнєв відзначив внесок Сталіна у розгром фашизму. Зал відповів аплодисментами.

            На ХХІІІ з`їзді КПРС (1966) була здійснена перша спроба офіційної реабілітації Сталіна. Про це попередньо повідомили китайського (Мао Дзедун) і албанського (Ходжа) лідерів, які активно наполягали на скасуванні рішень ХХ і ХХІІ з`їздів. Компартії ЧССР, Угорщини, Італії, Франції, Югославії, дізнавшись про це, заявили, що відкличуть своїх делегатів на знак протесту. Таким чином спроба була не реалізована. Проте, з підручників було вилучено тексти про культ особи Сталіна. Почали з`являтися книги, фільми, які показували особливу роль Сталіна в історії.

            Друга спроба реабілітувати Сталіна відбулась у 1969 р., коли у «Правді» збирались надрукувати  статтю, в якій засуджувались рішення ХХ і ХХІІІ з`їздів КПРС про культ особи Сталіна. В останню хвилину Брежнєв відмовився від публікації і підготовки відповідної постанови ЦК КПРС.

Леонід Брежнєв (1906 – 1982 рр.)

 

            Після смерті Брежнєва Ю.Андропов теж готував постанову про реабілітацію Сталіна. Але його смерть перервала цю роботу.

 

Таб.: Керівництво СРСР у період «застою»

Керівники партії	Керівники держави	Голови урядів
Генеральні секретарі ЦК КПРС (до 1966 р. перші секретарі)	Голови президіума Верховної Ради СРСР	Голови Ради Міністрів СРСР
Л.Брежнєв (1964-1982) Ю.Андропов (1982-1984) К.Черненко (1984-1985)	А.Мікоян (1964-1965) М.Підгорний (1965-1977) Л.Брежнєв (1977-1982) Ю.Андропов (1982-1984) К.Черненко (1984-1985)	О.Косигін (1964-1980) М.Тіхонов (1980-1985)

 

3. Реформи О.Косигіна та інші реформи періоду «застою».

            На початок 60-х років темпи розвитку промисловості й сільського господарства сповільнилися. Приріст національного прибутку за 1958-1964 рр. скоротилась вдвічі. Зріс розрив між попитом і його реальним товарним покриттям, особливо щодо окремих продуктів харчування. Розпочалося підвищення цін, причому не тільки офіційне, а й приховане, пов`язане зі зміною асортименту продукції. Одно слово, на початку 60-х років з`явилися елементи стагнації, явища передкризового характеру, що посилило соціальну напруженість у суспільстві.

            Пошуки нового механізму господарювання, який забезпечував би високу ефективність виробництва, почалися ще за М. Хрущова. Ініціатором широкої дискусії з економічних питань виступив професор Харківського інженерно-економічного інституту О.Ліберман. У вересні 1962 р. у газеті “Правда” з`явилась його стаття «План, прибуток і премія». У статті автор пропонував посилити господарську самостійність підприємств, звільнити централізоване планування від дріб`язкової опіки над фабриками і заводами. Висунута ним система базувалася на принципі: те що вигідно суспільству, повинно бути вигідно і кожному підприємству.

            Дискусія навколо пропозицій Лібермана вплинула на підготовку господарської реформи, яка увійшла в історію під назвою «Реформи Косигіна» (за прізвищем Голови Ради Міністрів СРСР).

            У 1964-1965 рр. нові схеми господарювання були перевірені і відпрацьовані в ході експериментів, які дали позитивні результати. Після цього почалось їх поширення на всі підприємства, а також сільське господарство і управління.

 

Таб.: Реформи О.Косигіна

Сфери охоплені реформами	Реформи О.Косигіна
Промисловість	Вдосконалення системи планування і підвищення самостійності підприємств. Посилення економічного стимулювання і підвищення матеріальної зацікавленості трудових колективів.
Сільське господарство	Зменшення планів обов`язкових поставок зерна. Встановлення твердих планів закупівлі продукції на п`ять років. Підвищення закупівельних цін. Запровадження надбавок за надпланову продукцію. Запровадження гарантованої оплати праці колгоспників. Скасування обмежень щодо особистих підсобних господарств. Зміцнення матеріально-технічної бази колгоспів і радгоспів. Дотації і капітальні вкладення у сільське господарство.
Управління	Перехід від територіального принципу управління до галузевого. Відновлення системи міністерств.

 

            Та нажаль всі заходи дали лише тимчасовий результат, особливо позитивно вони позначилися на виконанні планових завдань VІІІ п`ятирічки (1966-1970), яку назвали «золотою». По суті реформи були приречені, бо вони намагались поєднати дві взаємовиключні економічні системи: адміністративно-командну і ринкову.

 

Цікаво знати

            Багато вчених вважають, що Восьма п`ятирічка, п`ятирічка реформ, стала особливо успішною, відзначалася прискоренням темпів і  стрімким підвищенням ефективності виробництва. Її навіть називають “золотою”, єдиною, яка була виконана. За офіційною статистикою, протягом 1966-1970 рр. показники були найкращими за період 60-80-х років. За п`ятирічку було збудовано 1900 (в Україні 250) нових підприємств. Було створено єдину енергетичну систему, завершився процес електрифікації сіл.

Альтернативна точка зору.

            К.Вальтух, В.Лавровський твердять, що підсумки п`ятирічки дещо скромніші.

            В.Селюнін і Г.Ханін твердять, що за даний період економічні показники навіть погіршилися: в цілому по СРСР національний прибуток збільшився на 22% проти 24% за попередні п`ять років, продуктивність праці – на 17% проти 19% й т.п. Гірше стали використовуватися основні виробничі фонди, зросла матеріаломісткість продукції, причому швидко знижувалися показники в машинобудуванні. Високі звітні цифри досягалися за рахунок прихованого підвищення оптових цін. У підсумку реформи 60-х років швидше розладнали старий господарський механізм, ніж створили новий. Вони лише визначили раціональні економічні перспективи.

            Найменшого успіху реформи досягли у сільському господарстві, яке і надалі не забезпечувало країну необхідними продуктами харчування. СРСР став одним з найбільших у світі імпортерів сільгосппродукції. Нові ціни, твердий план здачі продукції, надбавки за надплановий продаж, значні капіталовкладення на деякий час стимулювали розширення сільськогосподарського виробництва. Проте практика показала, що причини відставання аграрного сектору економіки коріняться значно глибше і без розвитку різних форм власності й господарювання, без розкріпачення ініціативи та підприємливості селянства позитивні зрушення в сільському господарстві неможливі.

            У промисловості командно-адміністративна система зрештою звела нанівець будь-яку самостійність підприємств. Спочатку збільшилась кількість планових показників (продуктивність праці, середню зарплату, собівартість продукції тощо). Зберігалась система централізованого матеріально-технічного постачання, яку так і не замінили на систему оптової (гуртової) торгівлі. Показник «реалізованої продукції» мало чим відрізнявся від «валу», тому що обсяги реалізації (при хронічному дефіциті товарів) зростали від збільшення випуску продукції, тобто валу. Таким чином було збережено затратний механізм. Поліпшення якості, запровадження нових зразків було економічно невиправданим. Не діяло на практиці і матеріальне стимулювання праці. Чим краще працювало підприємство, тим жорстокіші були норми утворення фондів стимулювання.

            Таким чином, реформи були приречені – через внутрішню суперечливість і непослідовність. До того ж вище партійне керівництво до її проведення не проявляло жодного інтересу, хоча реформи ніхто не відміняв. А після «празької весни» (1968 р.) стримане відношення до реформ змінилось на їх заперечення. Так у резолюції ХХІV з`їзду КПРС говорилося: “Досвід чехословацьких подій знову нагадав про необхідність підвищувати пильність щодо підступів імперіалізму та його агентури в країнах соціалістичної співдружності, про значення послідовної боротьби проти правого опортунізму, який під виглядом «поліпшення» соціалізму намагається вихолостити революційну суть марксизму-ленінізму і розчищає шлях для проникнення буржуазної ідеології».

            У 1979 р. радянське керівництво здійснило ще одну спробу оживити економіку країни за рахунок вдосконалення господарського механізму і підвищення ролі партійного керівництва нею. Але різкого прискорення економіки не відбулося. Також не дало ніякого позитивного результату створення великих агро-промислових комплексів (АПК) і прийняття «Продовольчої програми» (1982 р.).

            Останньою спробою здійснити “широкомасштабний економічний експеримент», який передбачав послаблення централізованого планування і розподілу, деякі зміни у ціноутворенні на рівні окремих підприємств і регіонів, були здійснені у 1983 р. за Генерального секретаря Ю.Андропова. Цей експеримент проводився на фоні жорстких заходів з наведення трудової дисципліни за допомогою силових відомств. Але його короткий термін перебування при владі не дав змозі проявитися «експерименту», хоча відмічалося деяке зростання економічних показників.

 

Середньорічні темпи зростання за п`ятирічками (%)

 

Цікаво знати

1.    Доходи СРСР за 70-80-ті роки з експорту нафти складали 180 млрд. дол. Більша їх частина була потрачена на воєнно-промисловий комплекс, на закупівлю сільгосппродукції і товарів широкого вжитку.

2.    За 1960-1987 рр. основні фонди народного господарства (обладнання, техніка, будівлі) зросли у 8 разів, а їх віддача понизилась у 2 рази.

3.    З 160 млн. т сталі, що виплавлялася в СРСР, 20 млн. т  йшло на стружку.

4.    60% продукції, що вироблялося не користувалося попитом.

5.    На одну одиницю зброї, що виробляли країни НАТО, в СРСР вироблялось 7.

6.    Тіньова економіка («цеховики») споживала 10% ресурсів, виробляла – 20% національного доходу.

7.    На початок 80-х років СРСР випускав більше ніж США, тракторів – у 5 разів; залізної руди – у 4 рази; нафти, цементу, сталі, станків – у 2 рази.

8.    У 70-ті роки промислове виробництво у СРСР складало 33% від американського; сільське господарство – 14%.

9.    Відносне скорочення в СРСР витрат на наукові дослідження, поглиблення науково-технічного розриву з США. Так, у 1985 р. в США працювало 1,5 млн новітніх ЕОМ і 17 млн персональних комп`ютерів, то в СРСР – лише декілька десятків тисяч аналогічних машин застарілих моделей.

10. На початку 80-х років у промисловості ручна праця складала 40%, будівництві – 60%, сільському господарстві – 75%.

 

4. Соціальна політика

            Соціальна політика Радянського Союзу завжди була предметом його гордості: відсутність безробіття, найменші у світі ціни на хліб, молоко, квартплату, безплатна освіта і медичне обслуговування тощо. Проте у період застою у цій сфері спостерігалися негативні явища. У даний період соціальна сфера фінансувалася виключно за залишковим принципом. Що вже швидко почало давати негативні прояви. Так, у 80-ті роки значно скоротилося житлове будівництво, що відразу загострило житлову проблему. У 1984 р. було збудовано стільки кв. м. житла, як у 1960 р. (тут слід врахувати, що площа квартир у новобудовах була вдвічі більшою ніж у 60-ті роки).

            Урізання витрат на охорону здоров`я, відразу відбилося на стані і якості обслуговування населення. Так, якщо у 60-ті роки в СРСР була найнижча у світі смертність, то у 80-ті роки СРСР вже знаходився на 35 місті по тривалості життя і на 50-му по рівні дитячої смертності.

            На початок 80-х років значно загострилася продовольча проблема. Для покриття дефіциту сільгосппродукції витрачалися мільярди дол. Головним джерелом для закупівлі став експорт нафти та інших природних ресурсів. Фактично відбувалося проїдання природних багатств. Продовольчі труднощі призводили до того, що у 70-ті роки у деяких регіонах стали з`являтися продовольчі картки. Відбувалося приховане підвищення цін. Так, якщо великі міста більш-менш забезпечувались сільгосппродукцією за низькими державними цінами, то населення малих міст могли її придбати лише через мережу кооперативної торгів або ринки, де ціни були значно вищими.

            У 70-80-ті роки почалося швидке скорочення реальних доходів громадян. За рівнем споживання Радянський Союз у цей період займав 77 місце у світі.

            Все це свідчило про те, що утримувати статус наддержави було можливо лише за рахунок відносного посилення експлуатації робітників, скорочення соціальних програм, безжальною експлуатацією природних ресурсів.

 

5. Дисидентський рух

            Хрущовська «відлига» породила надії й водночас принесла розчарування. Процес оновлення суспільства розвивався надзвичайно непослідовно. Тим часом молодь, що відчула смак свободи, прагнула рішучих змін. Те, що реформи М.Хрущова носили поверховий характер; що вони не торкалися підвалин тоталітаризму призвело до появи дисидентського руху, який набув свого поширення після усунення Хрущова від влади.

            Дисидентство (незгодні) – виступ проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології й політиці; відступництво від учення панівної церкви.

 

Періодизація дисидентського руху в СРСР

 

            Дисидентський рух у другій половині 60-х – першій половині 80-х років у порівнянні з рухом періоду хрущовської «відлиги» мав свої особливості: він стає більш масовим і організованим; були відкинуті ілюзії щодо ідей соціалізму і комунізму, рух став яскраво вираженим антитоталітарним; у поглядах дисидентів прослідковувався майже весь ідеологічний спектр; налагоджується зв`язок з громадськістю країн Заходу і міжнародними правозахисними організаціями; заперечує насильницькі методи боротьби; дисиденти прагнуть легалізувати свою діяльність; 80% дисидентів становила інтелігенція.

 

Течії дисидентського руху в 60-80-ті роки

 

 

за соціалізм з «людським обличчям»;

національно-визвольна

демократична правозахисна

релігійна

 

            У своїй боротьбі дисиденти використовували наступні методи: масові заходи; листи-протести до керівних органів СРСР; протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн; видання і розповсюдження самвидаву; акції солідарності з іншими народами, що зазнали утисків від тоталітарної системи; підтримка кримських татар у їх прагненні повернутися на батьківщину; відстоювання ідеї рівноправ`я народів; розповсюдження листівок; індивідуальні протести; створення правозахисних організацій.

З середини 60-х років почалися безперервні, хоча й нечисельні, виступи і проти комуністичної системи, і проти комуністичної ідеології.

            На початку 70-х років дисидентський рух зміцнів і режим відчув у ньому загрозу. У 1972 р. відбувся загальний "погром" правозахисного руху. Були застосовані широкі репресії проти його учасників. Рух був послаблений і тим, що деякі його учасники погодилися на співпрацю з режимом і почали закликати до цього інших. Проти найбільш знаних учасників руху – академіка Андрія Сахарова (автор радянської водневої бомби) і письменника Олександра Солженіцина розпочалася кампанія цькування через засоби масової інформації. У 1974 р. Солженіцина було силою депортовано за кордон, а Сахаров знаходився фактично під домашнім арештом.

Андрій Сахаров

 

 

Із записки КДБ і Генеральної прокуратури СРСР в ЦК КПРС (листопад 1972 р.)

            У відповідності з вказівками ЦК КПРС органи КДБ ведуть значну профілактичну роботу по попередженню злочинів, припиненню дій організованої підривної діяльності націоналістичних, ревізіоністських та інших антирадянських елементів, а також по локалізації виникаючих у ряді місць угруповань політично шкідливого характеру.

            За останні п`ять років виявлено 3096 таких угруповань, профілактовано 13602 чол., що входили до їх складу…

            Подібні групи були виявлені у Москві, Свердловську, Тулі, Володимирі, Омську, Казані, Тюмені,. На Україні, в Латвії, Литві, Естонії, Білорусії, Молдавії, Казахстані та інших містах.

 

            Після того як СРСР у Гельсінкі підписав угоду про захист прав людини, дисидентський рух посилився. У 1976 р. виникли Групи сприяння виконанню Гельсінських угод в СРСР ("Гельсінські групи") у Москві, в Україні, у Литві, а ще через рік – у Грузії та Вірменії. Організатори груп добре знали, що Радянський Союз підписав угоду тільки заради ідеологічного ефекту, а насправді не збирається її виконувати. Тому на себе вони взяли громадський контроль за виконанням підписаного документу. В Україні відомими учасниками "Гельсінських груп" були Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь та ін.

            Замисливши інтервенцію в Афганістан і передбачаючи, яку реакцію це викличе в світі, кремлівський режим вирішив принаймні нейтралізувати опозицію всередині країни. У листопаді 1979 р. відбулися арешти членів «Гельсінських груп» – найактивніших учасників правозахисного руху. У 1980 р. академік Сахаров був відправлений у заслання до закритого для іноземців м. Горького (нині Нижній Новгород).

На початок 80-х років майже всі активні учасники дисидентського руху опинилися в ув’язненні або у засланні.

            Незважаючи на репресії з боку КДБ, рух на захист прав людини в СРСР не припинився, він поповнювався новими людьми. У перші роки перебудови, щоб піднести свій міжнародний престиж, режим був змушений надати майже всім ув’язненим дисидентам волю.

            Дисидентський рух у СРСР є однією з яскравих історичних сторінок. Досить невелика група інтелектуалів потроху поширювала ідеї демократії, будила національну свідомість і підштовхувала населення до опозиції існуючій системі.

 

2. Перебудова (1985-1991 рр.).

            На середину 80-х років СРСР охопила економічна, соціальна і політична кризи. Тоталітарна система з командно-адміністративними методами управління вже не відповідала вимогам часу. Постала нагальна необхідність оновлення всіх сторін суспільства, його економічних основ, соціального життя, політичного устрою, духовної сфери.

            У березні 1985 р. на посаду генерального секретаря ЦК КПРС було обрано М.С.Горбачова.

Михайло Горбачов

 

            З виступу міністра закордонних справ А.Громико під час представлення кандидатури М.Горбачова учасникам позачергового пленуму ЦК КПРС 11 березня 1985 р.

            «Він завжди тримає у центрі уваги суть питання… прямо каже про свою позицію, подобається вона співрозмовнику чи може ні… вміє аналітично підходити до проблеми… Він не тільки добре аналізує проблеми, а і робить узагальнення і висновки…

            У Михайла Сергійовича партійний підхід до людей, вміння організувати людей, знаходити з ними спільну мову. Це не всім дано… Вміння бачити головні ланки і головним підпорядковувати другорядні, притаманно у сильній ступені. Це вміння – гідність і велика гідність… у особі М.С.Горбачова ми маємо діяча широкого масштабу, діяча видатного, який гідно буде займати посаду Генерального секретаря ЦК КПРС».

 

            Спочатку нове керівництво ще не усвідомлювало всієї глибини кризи, що охопила радянське суспільство. Вихід з кризового становища (згубних наслідків “застою” – тоді з`явився цей термін для характеристики брежнєвської епохи) вважався у прискоренні соціально-економічного розвитку (автор концепції економіст Аганбегян) шляхом подвоєння економічного потенціалу і технічного переоснащення виробництва на основі останніх досягнень НТР, наведення порядку, викорінення таких явищ як алкоголізм та ін., оновлення партійного і державного апарату. На квітневому (1985 р.) Пленумі ЦК КПРС був проголошений курс на прискорення соціально-економічного розвитку.

            У 1986 р. відбувся XXVII з’їзд КПРС, на якому Горбачову вдалося провести нову концепцію міжнародних відносин, відсунувши на другий план "класову боротьбу" і висунувши положення про взаємозв’язок всіх світових явищ. Він почав завойовувати світове визнання, що дало йому додатковий козир в боротьбі за владу.

            Вироблення конкретних заходів по проведенню реформ (які згодом отримали назву Пе­ребудова) виявилось не простою справою. Проведення реформ згідно з традиційною командно-адміністративною практикою виявилось неможливим. Бюрократичні методи давали значні деформації у проведенні перетворень (яскравим підтвердженням цього є проведення антиалкогольної компанії і боротьби з нетрудовими доходами) і побічні явища, які повністю нівелювали реформи.

            До того ж концепція прискорення виявила свою недієздатність. Зорієнтована на прискорення розвитку машинобудування, вона ще більше зменшила виробництво товарів широкого вжитку і тим самим посилила інфляційні тенденції, дефіцит. На відміну від традиційних криз, притаманних ринковій економіці, криза радянської економіки поєднувала в собі не тільки зниження темпів зростання за показниками, а і зменшення обсягів виробництва. До цього додавалась інфляція (прихована), дефіцит на оптовому і на споживчому ринках.

            Тоді М.С.Горбачов на січневому пленумі ЦК КПРС у 1987 р. підняв питання про вироблення кадрової політики партії в умовах перебудови, яка мала б забезпечити кадрами проведення реформ. Одночасно пленум започаткував і нову політику гласності. Ця політика передбачала дозоване, контрольоване партією розкриття народу правду про трагічні сторінки радянського минулого з метою повернути довіру народу до комуністичної партії. Крім того передбачалось припинити переслідування за політичні погляди і проводити відкриту політику перед своїми громадянами.

            Так вперше за всю радянську історію КПРС взяла на себе відповідальність за допущені "деформації" у розбудові радянського суспільства. У засобах масової інформації спочатку несміливо, а потім на весь голос стали простежуватися критичні мотиви. Почався процес реабілітації репресованих у 30-50-ті роки. Але багатьом людям важко доводилось долати стереотипи у сприйнятті історії та сучасності. Одним в силу того, що руйнувались їхні ідеали, іншим – тому що це зачіпало їхнє минуле, коли вони робили кар’єру на боротьбі з "ворогами народу".

Своєрідним символом опору змінам не тільки у житті, але і у свідомості стала публікація в газеті "Советская Россия" статті ленінградського викладача хімії Ніни Андреєвої ("Не могу поступиться принципами"), в якій фактично відстоювалося консервативна (сталінська) модель радянської історії. Поява статті означала, що у партійному керівництві є сили, які поділяють позицію автора. Одночасно ця стаття стала поштовхом до консолідації консервативних сил.

            У цей час робиться спроба здійснити реформування радянської економіки на засадах "самофінансування", "самоуправління", «cамоокупності». У основі реформ лежали дві складові:

            а) розширення самостійності трудових колективів (закон "Про державне підприємство та об’єднання";

            б) розширення сфери дії приватної ініціативи (закон "Про кооперацію", "Про індивідуальну трудову діяльність").

            Але у здійсненні цих реформ простежувалася непослідовність і до того ж вони не виривали економіку з рук бюрократії. До того ж радянська економіка зберігала ті ж тенденції, що і раніше: екстенсивність, абсолютна централізація, командно-адміністративні методи управління. Зберігалося гіпертрофоване переважання добувної, машинобудівної, воєнної економіки. Мілітаризація економіки, зростання незавершеного будівництва, прихована інфляція і зростаючий дефіцит.

            Стало зрозуміло, що успішне проведення економічних реформ не можливо без реформування політичної системи.

 

Сходинки економічної кризи в СРСР 1985-1988 рр. – вартість незавершеного будівництва зросла на 38 млрд. руб. 1984-1986 рр. – антиалкогольна компанія призвела до втрат бюджету в розмірі 10 млрд руб. 1985-1987 рр. – скорочення доходів від зовнішньої торгівлі в результаті падіння ціни на нафту – 21 млрд руб. 1986-1990 рр. – прорахунки у проведенні економічних реформ. 1988-1989 рр. – темпи приросту заробітної плати у 3 рази випереджали ріст національного доходу. 1989 р. – початок падіння об`ємів виробництва.

 

            Рішення про реформи політичної системи були ухвалені на ХIХ партійній конференції, яка відбулась в червні 1988 р. Горбачов запропонував вищим державним органам зробити З’їзд Рад, а Верховну Раду перетворити у постійно діючий законодавчий орган. З’їзд Рад розпочав свою роботу 25 травня 1989 року. Його робота кардинально відрізнялась від колишніх сесій Верховної Ради СРСР.

            Не дивлячись на консервативний характер виборчої системи, серед депутатів виявилась значна кількість прихильників радикальних реформ, які об’єдналися у міжрегіональну депутатську групу, яка фактично стала парламентською опозицією. Заявили про своє існування і інші групи, об’єднання депутатів за професійними і політичними інтересами. Найбільш консервативні позиції займала група "Союз", яка виступала за збереження єдності СРСР будь-якою ціною.

            При такому розмаїтті політичних поглядів Голова Верховної Ради СРСР фактично перетворювався у спікера, який керує засіданнями і повинен проводити лінію більшості. Це приводило до непорозуміння між Горбачовим, який був головою ВР СРСР і одночасно Генеральним секретарем ЦК КПРС, і консервативними силами в партії, які звинуватили його у м’якості. Демократизація суспільного життя дала поштовх до виникнення політичних партій, народних рухів і фронтів, пожвавлення національно-визвольних рухів, які виступали з ідеями економічного, культурного і національного відродження корінних націй у своїх республіках. Спочатку ці рухи не виступали проти радянської влади. За своїм складом вони були переважно інтелігентськими.

            Літом 1989 р. на політичну арену виходить робітничий клас. У липні страйки охопили шахтарські райони: Кузбас, Донбас, Караганду. Поштовхом до початку масових страйків стало погіршення забезпечення шахтарських містечок продовольством і предметами першої необхідності. Взагалі починаючи з літа 1989 р. у СРСР відбуваються періодичні кризи у постачанні деяких товарів: «цукрова криза», нестача миючих засобів, «чайна криза», «тютюнова криза» і т.д. Справжньою причиною страйків була нездатність командно-адміністративної системи проводити реформи, які б забезпечили вирішення соціальних проблем.

            Уряд СРСР, очолюваний Рижковим, був змушений вжити екстрені заходи. У травні 1990 р. уряд вирішив оприлюднити програму переходу до регульованої ринкової економіки. Оприлюднення програми викликало ажіотажний попит. Населення почало скуповувати все підряд. Реалізацію програми довелося припинити, а уряд відправити у відставку.

            С.Шаталін і Г.Явлінський розробили альтернативну програму "500 днів". Згідно з нею передбачалось створити фундамент для ринкової економіки, роздержавлення державного сектору, формування приватної власності і одночасно стабілізувати фінансову сферу. (Аналог польської «шокової терапії»). Однак ця програма після розгляду її Верховною Радою СРСР була змінена настільки, що суть плану виявилась вихолощена.

            У жовтні 1990 р. Горбачов запропонував компромісну програму. Але цей компроміс, фактично, нічого не давав для реальних реформ і ця програма, як і всі попередні провалилась. Вище союзне керівництво виявилось нездатним провести економічні реформи і це давало додаткові аргументи силам, які виступали за ліквідацію СРСР.

            На фоні економічних негараздів і в умовах формування багатопартійності все більше починає звучати вимога про ліквідацію статті 6 Конституції СРСР, яка закріплювала керівну роль КПРС в державі. На III з’їзді рад у березні 1990 р. було скасовано 6 ст., а першим президентом СРСР обрано М.С.Горбачова.

            Вибори 1990 р. стали переломними у житті радянського суспільства. Це були перші демократичні вибори. В результаті виборів радикально змінився депутатський корпус, особливо в союзних республіках (у Прибалтиці, Грузії, Вірменії КПРС зазнала повної поразки), що ще більше посилило політичну боротьбу.

            Кардинальні зміни у СРСР прискорили процес банкрутства КПРС. У минулому монолітна (20 млн.) КПРС у 1990 була розколота на різні течії. У 1990 р. організаційно оформився і розкол у республіканських компартіях. Одна частина переходила на позиції європейської соціал-демократії, інша – займала агресивно – комуністичні позиції (Комуністична партія РСФСР, яка була утворена в 1990 р. і виступала проти будь яких реформ).

            У липні 1990 р. відбувся ХХVIII з’їзд КПРС. Цей з’їзд проходив в умовах, коли партія втратила свою монополію на владу. Політбюро втратило функції Верховної влади. Тим самим був нанесений ще один удар по КПРС. Центр політичної влади у державі переміщувався у Ради. Це призвело до того, що КПРС почала перетворюватись з "дер­жавної партії" в державу в державі, зі своїми закритими лініями зв’язку, мережею інформаторів, шифрованим зв’язком, значними матеріальними привілеями і т.д. За рік після ХХVIII з’їзду КПРС з неї вийшло більше 4 млн. чол., а значна кількість перестала сплачувати членські внески. З партії вийшли Б.М.Єльцин, голови Московської і Ленінградської Рад Г.Х.Попов, А.А.Собчак. Учасники Дем. платформи виступили за організований вихід з КПРС і створення Демократичної платформи (згодом стала Республіканською партією). Літом 1991 р. частиною членів КП РСФРР була створена нова партія – Демократична партія комуністів Росії на чолі з О.Руцким. Одночасно почав формуватись рух за демократичні реформи, лідерами якого стали Яковлев, Шеварднадзе. Такий розвиток подій вів до зміцнення агресивних консервативних сил у КПРС, які у 1991 р. переходять до рішучих дій.

 

Перебудова в СРСР (1985-1991 рр.)

 

Наслідки і підсумки перебудови:

1.    Ліквідація тоталітарного режиму в СРСР, знищення гегемонії КПРС у політичному житті.

2.    Розпад СРСР. Виникнення на його території незалежних держав, зокрема, України.

3.    Розвал планової економічної системи, створення реальних умов для формування ринкових відносин.

4.    Плюралізація громадського і політичного життя, створення багатопартійної системи.

5.    Припинення «холодної війни», зміна співвідношення сил у світі.

6.    Ліквідація «світової соціалістичної системи».

Таким чином, перебудова призвела до діаметрально протилежних результатів, які очікувалися.

 

3. Розпад СРСР: причини і наслідки

            Демократизація суспільства, політика «гласності» реанімувала, здавалось, давно вирішене національне питання. З ув`язнення стали повертатися лідери національних рухів, які  вважали. що сучасний момент найбільш підходящий для початку активної боротьби за самовизначення. Вперше про існування національного питання заговорили після подій в Алма-Аті (Казахстан) у грудні 1987 р., коли на вулиці міста з масовими акціями протесту вийшла казахська молодь. Вона протестувала проти призначення росіянина керівником республіки. Виступ було придушено силою. Наступного року заявила про себе ще одна національна проблема. 20 лютого обласна рада Нагорного Карабаху (автономна область у складі Азербайджану, на 98% заселена вірменами) звернулась з проханням передати її до складу Вірменії. Це рішення було підтримане масовими мітингами і страйками населення НКАО. У відповідь азербайджанці вчинили погроми вірменського населення на території Азербайджану, центром погромів стало місто Сумгаїт. За наказом Горбачова до міста було введено війська. Життя вимагало негайної зміни національної політики на загальнодержавному рівні, але центр не поспішав робити цього.

            У квітні 1989 р. в Тбілісі силами армії було жорстоко розігнано демонстрацію національно-демократичних сил, пролилась кров.

            Тим часом політична реформа, що почалася, неухильно вела до ще більшої активізації національного руху. 18 травня 1989 р. Литва першою з радянських республік  прийняла Декларацію про суверенітет. У червні відбулися криваві сутички між узбеками і турками-месхетинцями в Узбекистані.

 

Схема: Розпад СРСР

 

 

 

 

Глибока економічна криза

Структурна криза радянської системи

Зростання національної самосвідомості

Дискредитація центральної влади і КПРС

Посиленя амбіцій політичних лідерів і місцевих еліт

Целеспрямована діяльність Заходу на підрив і розвал СРСР

 

 

Привід до розпаду Спроба ГКЧП (ДКНС) здійснити державний переворот 19-21 серпня 1991 р.

 

            11 березня 1990 р. Верховна Рада Литви оголосила про відновлення повного державного суверенітету Литовської держави. В цей час З’їзд народних депутатів СРСР прийняв закон, який регулював порядок виходу республік зі складу СРСР. Дії Литви викликали негативну реакцію в Москві. Горбачов звернувся до Верховної Ради Литви про негайне скасування прийнятого документу. Але реакція Литви була негативною. Змінити позицію Литви не змогли не політичний тиск, не економічна блокада. Своїми діями Литва поклала початок "революції суверенітетів". Більшість союзних і навіть автономних республік прийняли декларації про суверенітет. Про державний суверенітет заявила Верховна Рада РСФРР, на чолі якої стояв Б.Єльцин. Такі дії можна пояснити боротьбою союзної і нової російської політичної еліти, тверезою оцінкою історичних реалій. Одночасно з "парадом суверенітетів" загострилися міжнаціональні конфлікти (Тбілісі, Карабах, Баку та ін.). Їх ініціаторами здебільшого були сили, які виступали за збереження Союзу.

            Відчуваючи слабкість свого становища, консервативні сили починають масову психологічну атаку, нагнітають становище, погрожуючи неминучістю громадянської війни і великих людських жертв. У лютому 1990 р. Верховна Рада СРСР надала надзвичайні повноваження М.Горбачову. Відбулися зміни і в найближчому оточенні Горбачова.

            Прихід реакціонерів до влади відразу дав про себе знати. 13 січня 1991 р. у столиці Литви м. Вільнюсі було здійснено спробу державного перевороту. У ніч на 13 січня 1991 р. військове угруповання розпочало операцію, яка просувалася досить успішно, але на захист незалежності стали тисячі неозброєних жителів Вільнюса. Відбулись сутички з військами у районі телецентру, під час яких загинуло 13 чоловік і десятки були поранені. На захист Литви стали, як світове співтовариство, так і всі демократичні сили СРСР. Радянське керівництво відступило.

            Схожі події розгорталися і в Латвії. До березня 1991 р. ситуація у СРСР ще більше загострилась. Шахтарі розпочали безстроковий страйк вимагаючи відставки Горбачова, ВР СРСР, розпуску З’їзду народних депутатів СРСР, передачу влади тимчасово в руки Ради Федерації.

            Проведення референдуму 17 березня 1990 р. про майбутню долю Союзу, на якому 3/4 населення проголосували за Союз (питання було сформульоване так, що виборцям доводилось вибирати або старий Союз, або оновлений), не зупинило його розпад. Наслідки референдуму були двоякі. До питань про збереження Союзу республіканські ВР додали питання, чи схвалюють громадяни декларації про державний суверенітет. І більшість теж була за. У референдумі офіційно взагалі не взяли участь республіки Прибалтики, Грузія, Вірменія, Молдова.

            Тоді Горбачов взявся до нового тактичного варіанту. Наприкінці квітня 1991 р. у підмосковній резиденції Ново-Огарьово йому вдалося підписати угоду з керівниками 9 республік, про найшвидшу підготовку нового союзного договору. Опублікований проект союзного договору декілька раз змінювався і носив компромісний характер. Головне ж в Ново-Огорьовській угоді було те, що через 6 місяців повинні були бути проведені вибори у нові союзні органи.

            Ця угода поклала початок переговорам за формулою "9+1" і тривала з травня по липень 1991 р. Основне питання, яке дискутувалось, було про те, яким повинен бути союз – федерацією чи конфедерацією. На переговорах найбільш непримириму позицію займали Росія і Україна. Разом з тим укріплювались структури влади у Російській Федерації. 12 червня 1991 р. Б.Єльцина на загальних прямих виборах було обрано президентом Росії.

Борис Єльцин (1931 – 2007 рр.)

 

            В цей час реакційні сили, що спиралися на партапарат, верхівку КДБ, значну частину генералітету та керівників військово-промислового комплексу, активізували підготовку до заколоту.

            Вранці 19 серпня по радіо і телебаченню було оголошено про хворобу Горбачова, про те, що перебудова, розпочата ним, зайшла у глухий кут і що всю повноту влади на себе бере Державний комітет по надзвичайному стану (ГКЧП). До його складу увійшли Г.Янаєв, В.Павлов, Б.Пуго, В.Крючков, Д.Язов, Г.Бакланов – заступник Горбачова по Раді оборони, В.Стародубцев – голова Селянського союзу і А.Тізяков – один з керівників військової промисловості. У Москву були введені війська. У маніфесті ГКЧП говорилось про безпорядки в країні, про знищення радянських людей. Обіцялось, що буде підтримана приватна власність і що кожна сім’я одержить 0,15 га землі, що будуть знижені ціни і піднята заробітна плата і що кожна сім’я отримає житло.

            Але проти заколоту піднялась демократична громадськість. Центром опору проти заколоту стала Верховна Рада Росії. Вже вранці 19 серпня Б.Єльцин видав серію указів, які кваліфікували заколот як державний переворот, зажадав зв’язку з Горбачовим (зв’язок з яким був повністю відключений), звернувся до робітників – почати загальний страйк, а військовим не виконувати накази ГКЧП. 21 серпня організатори заколоту були заарештовані. Була заборонена діяльність КПРС, оголошено про реформи КДБ, прийнято рішення про радикальну військову реформу. Але головне було те, що всі союзні республіки проголосили свою незалежність, стали створювати власні армії, брати під контроль союзне майно.

            Радянський Союз почав розвалюватись. 9 вересня 1991 р. було визнано незалежність Латвії, Литви і Естонії. Горбачов робить зусилля аби що-небудь зберегти від Союзу. Але результати референдуму в Україні 1 грудня 1991 р. перекреслили всі спроби відновити Союз.

            Тоді 8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі під Брестом керівники Росії, України і Білорусії Єльцин, Кравчук і Шушкевич уклали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав, в якій констатувалось, "що Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітичної реальності припиняє своє існування". Потім Єльцин зателефонував президенту США Бушу, а Шушкевич – Горбачову і повідомили, що Радянського Союзу вже немає.

Леонід Кравчук – перший Президент України

 

            21 грудня 1991 р. відбулась зустріч в Алма-Аті, де до СНД приєднались Казахстан, Киргизстан, Туркменістан, Узбекистан, Таджикистан і Вірменія. Згодом до СНД приєдналися Молдова і Азербайджан, а у 1994 р. – Грузія. В Алма-Аті була проголошена Декларація про припинення існування СРСР. 25 грудня М.Горбачов підписав указ про складання з себе функцій Верховного головнокомандуючого і заявив про свою відставку з посади Президента СРСР. У цей день на флагштоці над Великим Кремлівським палацом був спущений червоний прапор СРСР і піднятий прапор Росії. 26 грудня 1991 р. одна з двох палат Верховної Ради колишнього СРСР, яку вдалося зібрати, прийняла формальну декларацію про припинення існування СРСР.

            Міжнародне співтовариство визнало незалежність всіх колишніх союзних республік СРСР.

 

Підсумки

            Реформи другої половини 60-х років не усунули негативних проявів радянської системи, яка потрібувала докорінних реформ. Але радянське керівництво навпаки «законсервувало» існуючу систему, що призвело до її всеохоплюючої кризи. Тривалий час прояви кризи приховувалися. Тільки після зміни керівництва країною, приходу до влади М.Горбачова почали робитись спроби вийти з кризи. Проте найти дієвого рецепту не вдалося. Криза завершилась розпадом СРСР.

 

Запитання і завдання:

1.    Який період і чому в історії СРСР отримав назву «застій»?

2.    В чому суть кризи радянської системи?

3.    Які зміни відбулися в офіційній ідеологічній концепції у 70-80-ті роки?

4.    Чому адміністративно-командна система виявилась неефективною і вела до деградації економіки СРСР?

5.    Визначте причини початку перебудови. Дайте визначення терміну.

6.    Які періоди перебудови (вкажіть хронологічні межі) відповідають гаслам: «Прискорення», «Більше соціалізму!», «Більше демократії!»?

7.    Чому М.Горбачов наприкінці перебування при владі користувався більшою популярністю за кордоном ніж в СРСР?

8.    У 1862 р. російський мислитель Н.Чернишевський роз`яснював: «Гласність – це бюрократичний вираз, придуманий для заміни вислову «свобода слова», і придумане за здогадкою, що вираз «свобода слова» може здатися неприємним чи різким кому-небудь”. Висловіть свою думку щодо висловлювання. Чи характеризує воно процеси, що відбувалися в СРСР наприкінці 80-х років ХХ ст.?

9.    Розкрийте причини і передумови розпаду СРСР. Яка з причин була головною?

10. Яка роль подій 19-21 серпня 1991 р. в розпаді СРСР?

 

 

 

 

• ← § 18. СРСР у другій половині 40-х – першій половині 60-х років ХХст.
• § 20. Російська Федерація. Нові і відновлені незалежні держави. →