🚚 🚁 Збираємо на пікап та ремонт дрона аутел

⛑ 🛡 🥾 Шоломи, форма, взуття

§ 20. Російська Федерація. Нові і відновлені незалежні держави.

 

 

1. Співдружність Незалежних Держав (СНД)

            Більшість країн Заходу була незацікавлена в розпаді СРСР. Вони всіляко підтримували спроби Горбачова зберегти імперію. Західні країни звикли до світового порядку, в якому існують дві наддержави, де кожна знайшла своє місце в системі міжнародних відносин. Поява нових держав обумовлювала нові міжнародні клопоти.

            Беззастережною підтримкою користувались лише країни Прибалтики, перед якими Захід відчував моральну відповідальність.

Однак, коли розпад СРСР став фактом, країни Заходу стали визнавати нові держави. Натомість вони висунули низку умов:

– у новоутворених державах мусять бути гарантовані права людини;

– вони приєднаються до договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), а Україна, Білорусь і Казахстан до договору з обмеження стратегічних озброєнь (ОСО-1).

            Новоутвореним державам (крім Росії, Білорусі і України) довелось пройти процедуру прийняття в ООН.

            Міжнародне співтовариство, насамперед країни "G-7" ("Великої сімки"), погодились надати країнам СНД фінансову допомогу для виходу з економічної кризи, але при умові проведення ринкових реформ, запровадження приватної власності та дотримання міжнародних угод про права людини.

            Країни СНД уклали між собою договори про дружбу і співробітництво. Крім того, кожна з них розширює свої міжнародні зв’язки. Мусульманські країни налагоджують зв’язки з мусульманським світом. Молдова відновлює зв’язки з Румунією, Україною й Росією, Казахстан і Білорусь орієнтуються на Росію. Україна намагається стати мостом між Заходом і Сходом, проводить багатовекторну політику.

            При створенні СНД лідери України, Росії, Білорусі домовились, що координуючими органами СНД стануть їх Рада глав держав та Рада урядів. Місцем перебування визначено Мінськ.

Уже на перших засіданнях координуючих органів СНД виявилось, що у членів Співдружності різні підходи щодо подальшої долі організації.

            Так, Україна, Молдова, Закавказькі держави, Туркменістан вважають, що завдання СНД – підготувати кожну з держав до того, щоб вона стала повністю незалежною.

            Іншу позицію займають Росія і Білорусь. Вони прагнуть перетворити СНД на організацію, яка б нагадувала федеративну державу на зразок СРСР. На цьому шляху вже зроблено перші кроки: підписано Ташкентський пакт про воєнне співробітництво деяких країн СНД, з метою уніфікації законодавства створено Міжпарламентську асамблею, між Росією, Білорусією, Казахстаном і Киргизією створено митний союз. Росія і Білорусь заявили про співтовариство і узгодження дій з багатьох питань економічного і політичного життя.

            Одна з найгостріших проблем у відносинах країн СНД є згортання господарських зв’язків між підприємствами. Головна причина руйнування цих зв’язків полягає в тому, що вони за радянських часів створювались для потреб військово-промислового комплексу (ВПК), який на теперішній час втратив свою могутність.

            Серед країн СНД найбільш неврегульованими були відносини між Україною і Росією, між Азербайджаном і Вірменією. Зрештою у червні 1997 р. між Україною і Росією було підписано широкомасштабний договір, який Державною думою Росії ратифіковано лише у грудні 1998 р. У 2003 р. було підписано угоду про сухопутний кордон між Україною і Росією. Невизначеною залишилась ділянка морського кордону в Азовському морі і в Керченській протоці, попередня домовленість про яку була досягнута в грудні 2003 р. після конфлікту навколо українського острова Тузла.

            Розпад СРСР і утворення нових незалежних держав зумовили нову розстановку політичних сил у країнах СНД. Основне протистояння ведеться між демократичними і прокомуністичними силами, набираючи нерідко форм відкритої боротьби.

 

2. Росія

            На першому з’їзді народних депутатів РРФСР 12 червня 1990 р. було прийнято Декларацію про державний суверенітет, яка проголосила, що вся повнота влади на території Росії належить її державним органам. У Декларації говорилось про "прагнення створити демократичну правову державу".

            З Декларації про державний суверенітет РРФСР:

1.РРФСР є суверенна держава, створена народами, які історично об’єднались в ній.

2.Суверенітет РРФСР – природна і необхідна умова існування державності Росії…

3.Носієм суверенітету і джерелом державної влади РРФСР є її багатонаціональний народ.

4.Державний суверенітет РРФСР проголошується в ім’я вищої цілі – забезпечення кожної людини невід’ємним правом на відповідний життєвий рівень, на вільний розвиток і користування рідною мовою, а кожен народ – на самовизначення в обранні ним національно-державних і національно-культурних форм.

5.Для забезпечення політичних, економічних і правових гарантій суверенітету РРФСР встановлюється:

– повна влада РРФСР при вирішенні всіх питань державного і суспільного життя…;

– верховенство Конституції і Законів РРФСР на всій території РРСФР…;

– виключне право народу на володіння, використання і розпорядження національними багатствами Росії;

– повноважне представництво РРФСР в інших союзних республіках і за кордоном…

Посада президента РРФСР була затверджена за підсумками референдуму, проведеного 17 березня 1991 р. (одночасно з всесоюзним референдумом про відновлення і збереження СРСР).

Перші вибори президента відбулись 12 червня 1991 р. На виборах переміг Б. Єльцин.

В основу державної політики Росії в кінці 1991 р. були покладені три головні фактори:

1.Демонстративний розрив з минулим (який зводився до розвалу СРСР і спрощеного антикомунізму).

2.Безсумнівний особистий авторитет і престиж Б. Єльцина.

3.Розрахунок на швидкий успіх радикальних економічних реформ.

Початок радикальних перетворень, а особливо скасування 6 ст. Конституції СРСР (1990 р.) дали могутній поштовх до формування багатопартійної системи.

Особливості:

1. Значна кількість партій і рухів (понад 100).

2. Нечисленність і нестабільність партій.

3. Формування партій під певного лідера.

4. Найбільш сильні і чисельні ліві і націонал-патріотичні партії.

            Вирішальною подією у становленні нової Росії став серпневий заколот у Москві 1991 р. Тільки завдяки рішучим діям Єльцина, який оголосив заколот злочином, і згуртованості москвичів вдалося без значних жертв подолати заколотників. Ці події зробили Єльцина "першою людиною" в країні, і він в умовах розпаду Союзу зробив рішучий крок до цивілізованого "розлучення".

            Ставши повністю суверенною і незалежною державою, Росія відразу взяла курс на радикальні ринкові реформи, які пов’язують з іменем прем’єр-міністра Росії Є.Гайдара.

 

Мета реформ:

            1.Лібералізація цін, відмова від їх державного регулювання, ліквідація "економіки дефіциту", насичення прилавків товарами.

            2.Фінансова стабілізація, знищення інфляції шляхом скорочення державних витрат.

            3.Лібералізація зовнішньої торгівлі.

            4.Стимулювання структурної перебудови в промисловості шляхом використання ринкових механізмів.

            5.Створення стійкої національної валюти, досягнення її конвертованості.

            6.Приватизація промисловості, землі. Створення класу власників.

            7.Аграрна реформа (становлення приватного фермерства; перетворення колгоспів, радгоспів у господарства, здатні адаптуватися до ринкових умов; створення кооперативів і зміцнення селянських господарств).

 

Наслідки реформ:

1.Лібералізація цін.

2.Інфляція. Зростання цін. Насичення прилавків товарами.

3.Зростання експорту (за рахунок сировини).

4.Зростання зовнішньої заборгованості.

5.Спад виробництва.

6.Хронічна затримка з виплатою заробітної плати.

7.Зростання безробіття.

8.Зростання кримінальної злочинності.

9.Падіння життєвого рівня значної частини населення та стрімке збагачення невеликої меншості.

10.Соціальне розшарування населення. Створення класу власників. Загострення соціальних протиріч.

11.Приватизація значної кількості підприємств.

12.Кризові явища науки, культури, освіти.

            Проти реформаторського курсу Гайдара відразу виникла опозиція, яку очолили голова Верховної Ради Російської Федерації Хасбулатов і віце-президент Руцькой. Їхніми союзниками виступили націонал-патріоти, які мріяли про відродження імперії, та прокомуністичні сили.

            Антиреформатори згуртували навколо себе більшість депутатів ВР і почали обмежувати повноваження президента.

Перше серйозне зіткнення відбулось на VII з’їзді народних депутатів РФ (1-11 грудня 1992 р.), після якого Гайдар пішов у відставку. Новим головою уряду став В.С.Черномирдін.

            Після деякого затишшя політична боротьба між гілками державної влади РФ розгорілась з новою силою.

            20 березня 1993 р. Єльцин у телевізійному виступі різко охарактеризував дії Верховної Ради і З’їзду народних депутатів РФ, які, на його думку, заважали продовженню реформ.

            У відповідь на це законодавча влада терміново скликала позачерговий З’їзд народних депутатів, де було поставлене питання про усунення президента від влади. Але імпічменту не вийшло. Противники президента не набрали потрібної кількості голосів. Тоді було прийнято рішення про проведення 25 квітня 1993 р. референдуму, на який виносились питання про довіру президенту і Верховній Раді Російської Федерації.

            На референдумі більшість голосів було подано за переобрання Верховної Ради, ніж президента. Отже, населення підтримало курс ринкових реформ.

            Розуміючи, що протистояння ВР і президента може призвести до двовладдя в країні, Єльцин 21 вересня 1993 р. у "Зверненні до громадян Росії" повідомив, що підписав Указ "Про поетапну конституційну реформу в РФ", у відповідності з якою розпускалась Верховна Рада, і призначались вибори в новий представницький орган влади – Федеральні збори.

            У відповідь Верховна Рада РФ зібралась на термінове засідання, а віце-президент О.Руцькой кваліфікував дії Єльцина як державний переворот і заявив, що приймає на себе повноваження президента.

            Заклики громадськості до мирного вирішення конфлікту шляхом одночасних виборів парламенту і президента властями не були почуті. Лідери непримиримої опозиції вивели своїх збройних прихильників на вулиці Москви.

            Президент ввів у Москву війська, які придушили виступ опозиції. Центр опозиції – будинок Верховної Ради Російської Федерації ("Білий дім") був розстріляний з танків, а потім був взятий штурмом. Лідери опозиції були заарештовані.

            Придушивши виступ опозиції, Єльцин здійснив конституційну реформу.

            12 грудня 1993 р. на референдумі була прийнята нова Конституція РФ і одночасно були проведені вибори у вищий представницький і законодавчий орган – Федеральні збори, які складаються з двох палат – Ради Федерації і Державної думи. У виборах активну участь брали лідери опозиції і лідери ГКЧП, які були амністовані. Відносну більшість місць у Федеральних зборах посіли представники Ліберально-демократичної партії Росії (ЛДПР) на чолі з Жириновським, комуністи і націонал-патріоти. Демократичні сили були представлені незначною кількістю депутатів.

            У 1995 р. відбулись чергові вибори в Державну думу, на яких більшість набрали комуністи на чолі з Г.Зюгановим, друге місце посіла ЛДПР, третє – урядовий блок "Наш дом Россия", четверте – демократи.

За новою Конституцією значно розширились повноваження президента, що дало йому право діяти відносно самостійно, не рахуючись з думкою Федеральних зборів.

            Болючою проблемою сучасної Росії є відносини з суб’єктами федерації, деякі з них проявляють сепаратистські тенденції. Прагнення зберегти єдність Росії призвело до трагедії в Чечні, в якій у 1992 р. утвердився режим Джохара Дудаєва. Він повів політику за вихід зі складу Росії і створення незалежної держави Ічкерії.

            У грудні 1994 р. російське керівництво після невдалої спроби розпалити в республіці громадянську війну і привести до влади сили, лояльні Росії, вдалось до збройної інтервенції. Інтервенція, задумана як поліцейська акція, вилилась у тривалу війну. Її жертвами стали понад 50 тис. осіб. Загони чеченців чинили впертий опір федеральним військам. Спроби мирним шляхом подолати конфлікт не мали успіху. Бойові дії спалахнули у різних районах Чечні і навіть за межами республіки (Рейд чеченських формувань на Будьоновськ і Первомайськ). На початку 1996 р. Б.Єльцин оприлюднив програму мирного вирішення чеченської кризи. Російське керівництво погодилось на прямі переговори з Д.Дудаєвим, від чого раніше відмовлялось. Тим часом російські спецслужби зуміли знищити провідника чеченців Д.Дудаєва, який загинув від прямого ракетного удару. Акція в Чечні стала ніби попередженням іншим суб’єктам Федерації, що Кремль ніколи не дозволить їм вийти зі складу Росії. Війну в Чечні засудили російські демократи та світова громадськість. Росії довелось вивести війська з Чечні. Розв’язання чеченського конфлікту було відкладено на майбутнє.

            У серпні 1999 р. спалахнула Друга чеченська війна. Приводом до її розв`язання стало вторгнення чеченських формувань, що були послідовниками ваххабізму (течія в ісламі), до Дагестану з метою стимулювати сепаратистські, антиросійські сили в республіці. Після тривалих запеклих боїв чеченські і дагестанські формування були розгромлені і були змушені відійти у Чечню. У 2000 р. російські війська розгорнули широкомасштабну операцію по захопленню Чечні. У результаті кривавих боїв з збройними формуваннями чеченців, які вміло застосовували партизанську тактику, російським військам вдалося оволодіти ключовими районами республіки, ліквідувати органи влади попереднього режиму, проте придушити опір чеченців їм не вдалося. Незалежність Чечні виборена під час Першої війни була знищена. Проте чеченці не склали зброю, бойові дії тривають по теперішній день. Відчайдушним кроком чеченців у новій війні став теракт у Москві (осінь 2002 р.). Група бойовиків-смертників захопила приміщення театру під час мюзиклу Норд-Ост. Заручниками стало понад 600 чол., які утримувалися три дні. Російські спецслужби застосувався отруйний газ провели операцію по визволенню заручників. В результаті операції бойовики були знищені, але від отруєння загинуло понад 120 заручників.

            Крім відносин з суб’єктами федерації, в Росії гострою залишається економічна проблема. Влітку 1998 р. її вразила фінансова криза, яка потягла за собою інфляцію, новий спад виробництва, масове розорення приватних підприємств, особливо банків. З кризою не зуміли впоратись уряди на чолі з О.Кірієнко та Є. Примакова. Але вже на весні його змінив С.Степашин, а влітку прем`єр-міністром став В.Путін. 31 грудня 1999 р. у телевізійному зверненні до російського народу Б.Єльцин оголосив про свою відставку, а вже в березні 2000 р. новим президентом Росії було обрано В.Путіна. якого переобрали у 2004 р.

            За період президентства В.Путіна було стабілізовано економічне становище і забезпечено стабільне піднесення. Це дало змогу російському капіталу посилити експансію у країни СНД і зайняти більш жорстку позицію у зовнішній політиці.

 

Діяльність російських урядів

 

 

 

 

 

 

 

3. Азербайджан

            Серед країн, що утворились на території колишнього СРСР, Азербайджан поставив своєрідний рекорд за кількістю державних переворотів і заколотів. Така нестабільність пояснювалась боротьбою різних політичних сил, які спирались на закордонних покровителів. Основне, навколо чого йшла боротьба, це нафта. Політична боротьба посилювалась міжнаціональним конфліктом між вірменами і азербайджанцями, який вилився в тривалу війну 1988-1994 рр.

            Перебудова в СРСР сприяла виникненню в Азербайджані національного руху, який оформився в Національний фронт Азербайджану. НФА став в опозицію до існуючого комуністичного режиму. НФА об’єднав у своїх рядах весь спектр націоналістичних сил – від поміркованих до радикальних.

            Демократичні процеси, започатковані в СРСР, дали змогу НФА взяти участь у парламентських виборах 1990 р. НФА мав настільки сильну підтримку, що комуністичні лідери втратили контроль над ситуацією.

            Небажання комуністів поступитися владою призвело до того, що у НФА гору взяли радикальні елементи, які стали ініціаторами низки акцій:

– восени 1989 р. був ініційований страйковий рух;

– силовий тиск на владні структури республіки;

– ініційовано знищення прикордонних загорож і укріплень на кордоні з Іраном.

            Спроба Москви врегулювати проблему шляхом переговорів між конфліктуючими сторонами не мала успіху. Напруга наростала з кожним днем. Масло в огонь підливала ворожнеча між вірменами і азербайджанцями. 20 лютого 1988 р. сесія Ради народних депутатів Нагірно-Карабаської автономної області, в якій проживало 98% вірмен, звернулась з проханням до Верховної Ради СРСР передати НКАО в склад Вірменії.

            На початку грудня в Баку почались погроми помешкань вірмен. Через три дні після завершення погромів і евакуації вірменського населення в Баку введено війська під приводом захисту вірмен. У місті розпочались бої між військами і загонами НФА. Про справжню мету цієї збройної акції згодом висловився маршал Язов: знищити структури НФА, що і було досягнуто.

            На парламентських виборах 1990 р. в умовах надзвичайного стану, перемогли комуністи. Президентом Азербайджану став А.Муталібов. Протриматись при владі йому вдалось до лютого 1992 р.

            Розпад СРСР позбавив комуністів основної опори – армії, і на виборах в лютому 1992 р. переміг НФА. Президентом країни був обраний А.Ельчібей. Була розпущена Верховна Рада республіки. Влада передана міні меджлісу (національна рада з 50 осіб).

            Комуністи не змирились з поразкою і 15 травня 1992 р. прихильники Муталібова повернули його до влади. Правив він країною лише до ранку 16 травня.

            НФА, повернувшись до влади, взяв курс на зближення з Туреччиною і з іншими ісламськими державами. Був розроблений контракт з західними нафтовими компаніями про розробку покладів нафти на шельфі Каспійського моря.

            Прихильники Муталібова вдались до державного перевороту з метою усунути Ельчібея. 4 червня 1993 р. командуючий азербайджанськими військами в Карабасі полковник С.Гусейнов у місті Гянджа підняв заколот і направив війська в Баку. Ельчібей, позбавлений підтримки військових, залишив Баку.

            В той час, як на Баку рухались загони Гусейнова, владу в столиці перехопив Гейдар Алієв, колишній керівник Комуністичної партії Азербайджану. Гусейнову залишилось вступити в союз з Алієвим. Але цей союз був неприродним.

            Восени 1993 р. Г.Алієв підписав нафтовий контракт, що відразу викликало заколот, центром якого стала знову Гянджа і очолив його знову Гусейнов. На цей раз заколот було придушено. Алієв закріпився при владі.

            Прийшовши до влади, Алієв здійснив кроки, які забезпечили йому підтримку населення:

– були припинені бойові дії з Вірменією і переведено конфлікт в режим дипломатичних переговорів;

– продовжувались ринкові реформи;

– Азербайджан вступив в СНД;

почав здійснюватись проект по видобутку і транспортуванню каспійської нафти.

            У жовтні 2003 р. відбулися вибори президента, на яких переміг син Гайдара Алієва Ільгам Алієв, за якого проголосувало 80% населення.

 

4. Грузія

            Демократичні процеси в СРСР мали значний вплив на Грузію. Почалось формування опозиційних рухів, в яких домінували антикомуністичні настрої. У квітні 1989 р. відбулась демонстрація в Тбілісі під демократичними гаслами. Проти демонстрантів були кинуті війська. Це призвело до посилення антикомуністичних настроїв. На виборах 1990 р. переміг альянс "Круглий стіл – Вільна Грузія". На перших президентських виборах президентом було обрано Звіада Гамсахурдію, письменника, колишнього дисидента.

            Гамсахурдія взяв курс на розбудову незалежної унітарної Грузії. Почалось створення власної армії – національної гвардії. Проти такого курсу виступили національні меншини (осетини, абхази і т.д.), союзне, а згодом і російське керівництво.

            Першим актом на шляху до створення унітарної держави стало скасування автономії Південної Осетії, в якій панували сепаратистські настрої і прагнення об’єднатися з Північною Осетією, яка знаходилась у складі Росії. Така акція призвела до напруги у відносинах між осетинами і грузинами, а згодом і до початку бойових дій. Основним місцем боїв став адміністративний центр Південної Осетії – місто Цхінвалі. Для припинення цього конфлікту в район протистояння були введені радянські війська, які вперше були використані у миротворчій місії.

            Поступово етнічне протистояння перекинулось в Абхазію, де сепаратистські рухи почались ще в 1988 р. На чолі абхазьких сепаратистів став Ардзімба, голова Верховної Ради Абхазії.

            Поряд з національними проблемами Грузію вразили і економічні негаразди.

            Не маючи змоги справитись з проблемами, Гамсахурдія вдався до диктаторських методів правління: заборонялася критика в його адресу, обмежувались демократичні свободи. Проти опозиції застосовуються силові методи.

У відповідь опозиція переходить від мирних методів боротьби до збройної протидії.

            Значний вплив на події в Грузії справив серпневий заколот 1991 р. у Москві. Лідери ГКЧП пред’явили ультиматум Гамсахурдії про негайний розпуск Національної гвардії. Наляканий можливістю збройної акції проти Грузії Гамсахурдія прийняв ультиматум. Але командуючий Національною гвардією Грузії Кітовані відмовився виконати указ президента. Так стався розкол у таборі «звіадистів».

            Придушення заколоту у Москві не призвело до припинення протистояння в Грузії. Опозиційні сили у грудні 1991 р. здійснили заколот проти Гамсахурдії. У Тбілісі розпочались бої. Майже місяць опозиція намагалась захопити Будинок уряду, де перебував Гамсахурдія. У січні 1992 р. він втік до Західної Грузії, де сформував загони своїх прихильників. У Грузії розпочалась громадянська війна.

            Тим часом Абхазія фактично відділилась від Грузії.

            Державна рада, яка прийшла до влади в Тбілісі, не мала авторитетного загальнонаціонального лідера. Всі її члени були у віці до 30 років і схилялись до екстремістських дій.

            Політика Державної ради принципово не відрізнялась від політики Гамсахурдії. Грузія відмовлялась від вступу в СНД, була вороже настроєна до Росії; у внутрішній політиці проводила репресії проти «звіадистів» і прагнула відродити єдину і неподільну Грузію. Економіка країни була у повному розвалі: розпочалась небачена інфляція, не вистачало предметів першої необхідності, продуктів харчування.

            Щоб підняти авторитет нового державного органу, Головою ради був запрошений М.Шеварднадзе, колишній міністр закордонних справ СРСР.

            Прагнучи подолати сепаратистські рухи, Державна рада вдалась до збройних акцій проти Абхазії. У лютому 1992 р. був здійснений перший похід проти Абхазії. Дійшовши до річки Псою, загони під керівництвом Каркарашвілі через два тижні повернулись до Грузії. Ця акція залякування мала зворотний результат. В Абхазії при підтримці Росії посилено озброювались і створювали збройні формування.

            Літом 1992 р. Грузія отримала зброю колишніх радянських військ, розташованих на її території, і 14 серпня 1992 р. розпочала війну проти Абхазії. Грузинські війська оволоділи містом Сухумі і підійшли впритул до міста Гудаути. Загони абхазців чинили впертий опір. На їх боці воювали найманці з Росії, Чечні. "Абхазький батальйон" на чолі з Басаєвим відіграв вирішальну роль у розгромі грузинських військ. Абхазькі війська, в яких з’явились авіація і важка зброя, на початку 1993 р. перейшли в наступ, влітку захопили місто Сухумі і витіснили грузинські війська з Абхазії.

            Поразкою вирішили скористатись прихильники Гамсахурдії, які активізували свої дії на заході Грузії, але були остаточно розгромлені. Гамсахурдія перебрався в Чечню, де згодом загинув за нез’ясованих обставин.

            Шеварднадзе зрозумів, що єдиний спосіб вийти з скрутного становища – це позбавити Абхазію підтримки Росії. Він дав згоду на вступ Грузії в СНД і розпочав переговори про розміщення російських баз в Грузії, згодом була укладена угода про створення 4 російських баз.

            Росія, домігшись свого, примусила Абхазію піти на мирні переговори з Грузією. На зустрічі лідерів країн СНД у грудні 1995 р. було прийнято рішення про введення економічних санкцій проти Абхазії. Її лідери, опинившись в складному становищі, зробили відчайдушний крок – проголосили незалежність Абхазії. Але її ніхто не визнав. Абхазії залишилось одне: погодитись на перебування у складі Грузії на правах автономії, як це пропонував уряд в Тбілісі.

            Розправившись с опозицією і заручившись міжнародною підтримкою своїх дій, Шеварднадзе повів боротьбу за укріплення влади і наведення в країні порядку.

            Після низки кадрових переміщень Шеварднадзе усунув своїх конкурентів, зумів приборкати злочинні угруповання. Розпочалось проведення радикальних економічних реформ. Була розроблена і прийнята нова Конституція. Восени 1995 р. Шеварднадзе обрано президентом. У Грузії встановилась довгоочікувана стабільність. Однак двічі на президента країни було вчинено замах. Це свідчить, що в нинішніх керівників Грузії є серйозні противники.

            Крім абхазького сепаратизму, грузинському керівництву аналогічні проблеми доведеться вирішувати у Південній Осетії та Аджарії.

            Крім проблем сепаратизму Грузії приходиться долати економічні проблеми і проблеми з Росією (присутність російських військ на її території та чеченці біженці).

            У зовнішній політиці Грузія визначила пріоритетним західний напрям. У 1999 р. Грузія заявила про своє бажання вступити в НАТО і активно рухається в цьому напряму. Особливо тісні відносини склалися між Грузією та Україною та США.

            У грудні 2003 р. Грузію сколихнули події, які отримали назву «революція троянд». На виборах в парламент перемогу здобула опозиція. Проте, існуюча влада на чолі з Шеварнадзе намагалась фальсифікувати результати виборів. Це спричинило спалах народного обурення. Зрештою Шеварнадзе подав у відставку. 4 січня 2004 р. відбулись позачергові президентські вибори, на яких перемогу здобув Михайло Саакашвілі. Перед Грузією відкрилась перспектива стати на шлях демократичного розвитку. Перед новим керівництвом стоїть багато проблем, головна з яких відновлення єдності країни. Першим випробуванням для нового президента став конфлікт з керівництвом Абхазії, з якого він вийшов з честю, відновивши грузинський суверенітет над цією автономною республікою.

 

5. Вірменія

            У скрутному становищі перебувала Вірменія. Знаходячись в оточенні конфліктуючих сторін, вона опинилась в ізоляції. Їй довелося вести виснажливу війну з Азербайджаном, через який проходять шляхи сполучення з країнами СНД. У цій війні Вірменія зуміла оволодіти 1/10 частиною Азербайджану. Значну допомогу країні надала вірменська діаспора, що допомогло їй вистояти у скрутні часи. Першим президентом країни став Леон Тер-Петросян. Після урядової кризи 1998 р. він змушений був піти у відставку. Новим президентом Вірменії обрано Роберта Кочаряна, який переміг і на наступних виборах 2003 р. Проте його правління чим далі все більше викликає невдоволення. Навесні 2004 р. відбулись масові акції протесту організовані опозицією, яку надихав приклад сусідньої Грузії. Протестуючі заявляли, що результати виборів 2003 р. були підтасовані.

 

6. Таджикистан

            Після розпаду СРСР боротьба за владу в Таджикистані теж набрала трагічних форм.

            Першим президентом країни було обрано колишнього секретаря ЦК Компартії Таджикистану Рахмона Набієва. Він був виходець з Ходжента (колишній Ленінабад), однієї з найрозвинутіших областей. Його підтримував також кулябський клан.

            Демократичні та економічні перетворення в Росії мали значний вплив на формування демократичної опозиції курсу Набієва на збереження в завуальованому вигляді радянських порядків. В менш розвинутих районах країни формувалась ісламська опозиція, яка спиралась на підтримку афганських таджиків.

            У травні 1992 р. опозиція організувала безперервний мітинг на центральній площі в Душанбе. Під тиском демонстрантів було заборонено Комуністичну партію, демонтовано пам’ятник Леніну, таджицьку мову оголошено державною.

            Прихильники Набієва організували паралельний мітинг. За короткий час політичне протистояння переросло в криваву різанину. Коли зневірені люди прийшли до Набієва, їх зустріли танки російської 201-ї дивізії.

            Зрештою Набієв погодився піти у відставку і видав указ про створення коаліційного уряду. Але мир не наступив. Ситуація вийшла з-під контролю.

            Ходжентські і кулябські клани утворили Народний фронт на чолі з С.Сафаровим. У країні розпочалась громадянська війна. Тим часом в опозиції відбувся розкол.

            У липні 1992 р. в Хорозі була підписана угода про припинення вогню, але вона була зірвана бойнею в кишлаках Саріпулі Курган-Тюбинської області. Через деякий час загони НФ захопили місто Курган-Тюбе.

            Для врегулювання конфлікту ворогуючі сторони при посередництві Москви сіли за стіл переговорів. 24 жовтня 1992 р. спікер парламенту С.Канджаєв зі своїми загонами пішов на Душанбе і захопив владу в місті.           Він не був підтриманий і заколот провалився. У цей час в Ходженті було скликано ХVI сесію Верховної Ради, на якій спікером парламенту обрано Емомалі Рахмонова, який одночасно очолив НФ. НФ і опозиція уклали мир. Душанбе, який знаходився в руках опозиції, чекав нового уряду. Рахмонов увійшов у Душанбе за допомогою танків. Опозиція була розгромлена. Бої були кривавими і супроводжувались звірствами з обох боків: загинуло понад 20 тис. осіб, 350 тис. змушені були емігрувати в Афганістан.

            Нова влада заборонила всі політичні партії, крім комуністичної. Були закриті всі опозиційні журнали і газети. Опозиціонери були оголошені карними злочинцями.

            Зазнавши поразку, опозиція не склала зброю. Домінуюче становище в ній зайняли фундаменталісти на чолі з Саїд Абдуллою Нурі. Отримавши матеріальну і збройну допомогу від афганського уряду і деяких ісламських країн, вони розпочали партизанську війну на території Таджикистану.

            Основний тягар боротьби з загонами опозиції ліг на російських прикордонників, які охороняють таджицько-афганський кордон. На теперішній день загони опозиції перетворились на добре озброєну і навчену армію, яка може розгорнути широкомасштабні дії.

            Таджицький уряд, зрозумівши, що ігноруючи опозицію, він втягує країну у жорстоку громадянську війну, в якій не має шансів виграти, вступив у переговори з опозицією, прагнучи одночасно до легімітації свого режиму. В 1995 р. були проведені вибори, на яких перемогу одержав Рахмонов. Рахмонову вдалось здійснити прорив на дипломатичному фронті, його визнало кілька ісламських країн (Іран, Пакистан).

            Таким чином, у Таджикистані в боротьбі за владу перемогли прокомуністичні сили, які утримуються при владі значною мірою завдяки підтримці Москви. Країна весь час знаходиться на грані громадянської війни. Заколоти, збройні рейди опозиції, повний економічний хаос стали звичайним явищем. Дещо стабілізувало становище в Таджикистані повалення режиму талібів у сусідньому Афганістані. Саме таліби підтримували ісламську збройну опозицію в Таджикистані.

 

7. Молдова

            Обраний президентом Республіки Молдова Мірча Снєгур став на шлях створення незалежної держави. Проте частина націонал-радикалів вимагала приєднання Молдови до Румунії. Така перспектива лякає російське і українське населення, що компактно проживає на лівобережжі Дністра, яке колись належало Україні і було передане до складу Молдови за наказом Кремля. Тут зосереджено основний енергетичний і промисловий потенціал Молдови. Населення Придністров’я побоюється примусової румунізації, якщо здійсняться плани націонал-радикалів.

            На емоціях придністровців зіграли деякі проросійські політики. Вони штучно нагнітали антимолдовські настрої у Придністров’ї, особливо після прийняття закону про мови, який вимагав від посадових осіб знання державної молдовської мови. У розпорядженні лідерів Придністров’я виявилися великі кошти, на які вони почали формувати загони озброєних гвардійців і протиставляти їх молдовській поліції.

            Коли кишинівський уряд спробував відновити у Придністров’ї законну владу, гвардійці вчинили опір. Була проголошена Придністровська Молдовська Республіка. Її лідери вимагали від Кишинева визнання своєї республіки, а також гарантій, що в разі приєднання Молдови до Румунії Придністров’я зможе самостійно вирішити свою долю. Спроби Молдови силою ліквідувати незаконну республіку призвели до тяжких запеклих боїв, що тривали весну і літо 1992 р. Загинуло понад 600 осіб.

            У цій ситуації Росія, знаючи про проросійські настрої у Придністров’ї, використала 14-ту армію, щоб розвести ворогуючі сторони. Російські війська припинили кровопролиття, але залишилися на придністровській території. В 1995 р. Снєгур домігся підписання угоди з Росією про їх виведення з території молдовської держави, а в 1997 р. за посередництва Росії і України було підписано угоду стосовно Придністров’я. Молдова зберегла територіальну єдність.

            Спільно з придністровцями проти входження до складу Румунії виступила одна з етнічних груп Молдови – гагаузи. Цей невеликий народ поділений державними кордонами між Молдовою та Україною. За часів існування Союзу такий поділ не заважав йому. Опинившись у різних незалежних державах, гагаузи побоюються за свою національну цілісність і тому розпочали рух за автономію на території Молдови.

            Припинення етнічного протистояння не зупинило політичної боротьби всередині керівництва Молдови. Під час нових президентських виборів Снєгур зазнав поразки і новим президентом став Петру Лучинський. У лютому 1999 р. в країні вибухнула політична криза, яка посилила вплив лівих сил, особливо комуністів. На чергових президентських виборах перемогу здобув їх лідер Володимир Воронін. Прихід до влади для комуністів виявився відносно легким, проте питання, які потрібно було їм розв`язувати виявились занадто складними. Крім економічних негараздів, найбільш болючим для країни є проблема Придністров`я. У вирішенні цієї проблеми міжнародним посередником виступає ОБСЄ, країнами–гарантами – Україна та Росія. Переговорний процес, що триває вже декілька років впирається у питання устрою держави. Лідери МПР виступають за федеративний устрій держави, лідери Молдови це заперечують, наполягаючи на унітарному устрої.

            У 2003 р. в процес врегулювання Придністровської проблеми втрутились США і ЄС. Заборонили в`їзд на свою територію 17 представників Придністров`я. Посилився тиск на Росію, щоб прискорила виведення частин 14 Армії.

            На весні 2004 р. у Молдові знову активізувалося політичне життя, пов`язане з наближенням нових виборів. Прикметною ознакою стало об`єднання майже всіх антикомуністичних сил.

 

8. Узбекистан

            Узбекистан як і інші союзні республіки отримав незалежність у 1991 р. Серед новоутворених країн Середньої Азії Узбекистан займає ключову позицію завдяки своїм природним ресурсам і розвинутому аграрному сектору. При здобутті незалежності країна уникнула потрясінь і громадянської війни. При владі опинився колишній компартійний лідер Каримов, який відразу перемінив своє ім`я на “Іслам”. 85% населення сповідують іслам. Узбекистан формально багатопартійна країна. Поряд з правлячою Демократичною партією (колишня комуністична) існують і інші. Особливе місце серед них займає Ісламський Рух Узбекистану, який правлячий режим фактично загнав у підпілля.

            І.Каримов для розвитку країни обрав стратегію поєднання з одного боку – прозахідної орієнтації, з іншого світський авторитарний режим. Але така стратегія не дала позитивного результату для простих громадян, більшість з яких живуть на межі бідності. Більшість національного багатства була просто розбазарена. Це стало хорошим підґрунтям для ісламського екстремістського руху на чолі якого став ІРУ. У 1999 р. сталися вибухи у Ташкенті, на територію країни вторглися партизанські загони ісламістів. Теж повторилося і в 2000 р. Хоча партизанський рух вдалося придушити, ситуація залишається складною. Режим набув ще більш авторитарного характеру. У 2001 р. Узбекистан підтримав США в антитерористичній операції в Афганістані, надавши США воєнні бази. Це дало нового імпульсу ісламістам, які стали звинувачувати Каримова, що він «американська маріонетка» У 2004 р. відбулось нове загострення ситуації, прогриміли нові вибухи.

 

9. Туркменістан

            Найбільш жорсткий режим після здобуття незалежності серед країн СНД встановився в Туркменістані. Колишній компартійний лідер Сапармурад Ніязов під оболонкою незалежності зберіг старі тоталітарні порядки, залучаючи на допомогу іслам та мусульманське духовенство. Так, Ніязов був проголошений Туркменбаші (батько туркмен), а також пожиттєвим президентом (1999 р.). Економічним підґрунтям режиму особистої влади стали значні природні багатства країни, зокрема поклади газу та нафти. Ще одним багатством країни є бавовна. Величезні суми витрачаються на будівництво палаців і возвеличення ім`я Туркменбаші.

 

Цікаво знати

            Ім`я президента Ніязова увічнене у назві міста, двох районів, корабля, академії сільгоспнаук, у назвах вулиць, шкіл, колгоспів (більше тисячі). У центрі Ашгабата була збудована 60-метрова Арка Нейтралітету, 12 метрів якої припадають на позолочену фігуру президента. Арка один раз на добу повністю обертається довкола своєї осі. Він є доктором політичних і економічних наук, академіком Академії наук. Його портрет зображено на національній грошовій одиниці – манату. Його чеканний профіль міститься на монетах. Також Ніязов очолює виконавчу і законодавчу владу, є генералом армії. Глава туркменських мусульман назвав його майже «намісником Аллаха». Навіть була спроба подати його кандидатуру на отримання звання Нобелівського лауреата.

 

            Проте Ніязов не забуває, що без підтримки народу влада може вислизнути з його рук. Ніязов заявив, що перетворить країну на азіатську Швейцарію. Чотиримільйонному населенню було даровано багато благ: воно було звільнено від сплати за навчання, газ, електроенергію та воду.

У середині країни опозиції майже не існує. А та що існувала, або заарештована, або ж була змушена іммігрувати.

 

10. Казахстан

            Після отримання незалежності Казахстан опинився у складному становищі: країна не мала якихось державотворчих традицій, казахи складають лише 40% республіки і на країну сильний тиск здійснює Москва. Крім того країна не має прямого виходу до Світового океану, що значно ускладнює її економічні відносини з іншим світом. Проте країна має і цілий ряд позитивних факторів: значні поклади природних ресурсів (нафта, руди тощо), розвинуте сільське господарство і промисловість.

Керівником незалежного Казахстану став колишній компартійний лідер Нурсултан Назарбаєв. Попервах Казахстан приймав участь майже у всіх інтеграційних починаннях Росії, яка намагалась зберегти свій вплив на просторах СНД, але вже скоро керівництво країни усвідомило власні державні інтереси і почало активно їх відстоювати. До серйозних зіткнень з Росією призвели проблеми кордонів, транспортування казахської нафти тощо.

            Відсутність демократичних традицій, дало змогу Н.Назарбаєву зміцнити свою одноосібну владу, закріпивши її законодавче. Для формування нової політичної еліти Назарбаєв вдався до реалізації амбіційного проекту – будівництво нової столиці країни – Астани.

 

11. Киргизія

            Киргизії главою держави став представник демократичних сил академік Аскар Акаєв. У своїй внутрішній політиці він намагався реалізувати курс на проведення ринкових реформ, а в зовнішній взяв курс на зближення з Заходом та США. У середині СНД проводить курс на дистанціонування від Росії. Проте, як і в інших колишніх союзних республіках, реформи здійснювалися шляхом спроб і помилок. Це призвело до падіння життєвого рівня переважної частини населення і зростання невдоволення. Для утримання влади А.Акаєв став вдаватися до антидемократичних дій.

 

12. Білорусь

            Після отримання незалежності Білорусь опинилась у складному економічному становищі. Економіка країни, тісно зав`язана на постачальниках з інших союзних республіках, виконувала роль збирального цеху. Майже не маючи значних економічних ресурсів, вона опинилась перед загрозою повного економічного краху. До того ж керівництво республіки  виявило повну некомпетентність у проведенні ринкових реформ. У такій ситуації уміло використовуючи демагогію і граючи на ностальгійних почуттях за СРСР, до влади в країні приходить О. Лукашенко. Доступившись до влади, він фактично встановив у країні одноосібну владу, придушивши будь-яку опозицію. Для завоювання симпатій населення було збережено значну частину соціальних гарантій радянських часів, збережено значний державний сектор. Приватизація проведена лише частково, приватний сектор складає незначну частину в економіці країни. Завдяки таким діям вдалося втримати процес розвалу економіки, уникнути масового безробіття. Для утримання підприємств у робочому стані, Лукашенко вміло зіграв на демагогічних заявах про інтеграцію з Росією. Виступав з антизахідними, антидемократичними заявами. Російське керівництво, прагнучи втримати Білорусію під своїм контролем, йшло на значні поступки в економічній галузі: були зняті митні кордони, що дало доступ білоруським товарам на російський ринок; Натомість для Білорусії російські газ і нафта відпускалися за значно меншими цінами, ніж іншим тощо. Проте, коли постало питання про реальну інтеграцію, білорусько-російські відносини стали загострюватися.

 

 13. Литва, Латвія, Естонія

            Найчастіше ці три держави об`єднують єдиною назвою – країни Прибалтики. Проте ці країни мають різну історичну долю, заселені різними народами, які різняться мовою та культурою. Об`єднуючим для них є те, що у складі СРСР вони дещо відрізнялися від решту території Союзу і в населення були сильні прагнення до незалежності, свавільно розтоптаної Сталіним. Тому під час перебудови саме у цих країнах розгорнувся масовий рух за незалежність. Саме вони першими вийшли зі складу Союзу.

            Після відновлення незалежності країни Прибалтики взяли курс на побудову демократичного суспільства, інтеграцію до євроатлантичних структур. Завдяки науково обґрунтованим економічним реформам було швидко подолано економічну кризу, були створені передумови для забезпечення стабільного економічного зростання і досягнення європейського рівня розвитку. Найскладнішою проблемою для країн Прибалтики стало російськомовне населення, яке попервах не бажало миритися з новими реаліями. Спираючись на Росію, воно виступало проти жорстких законів про громадянство у цих республіках, проти мовної політики тощо.

            Не оминули республіки і політичні баталії. Найгучніший політичний скандал спалахнув у 2003-2004 рр. у Литві, який призвів до імпічменту президента республіки.

            Успіхи у здійсненні реформ дали змогу країнам Прибалтики претендувати на вступ до ЄС, що відбулося у 2004 р.

 

Підсумки

            Доля країн, що постали на теренах колишнього СРСР, у 1991-2004 рр. складалася по різному. Так країни Балтії зуміли провести вдалі економічні і політичні реформи і в 2004 р. стали членами ЄС, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Росія, Таджикистан, Молдова пережили війни і збройні конфлікти. Решту країн СНД, хоча і уникнули збройного протистояння, не уникнули гострої боротьби між прихильниками демократії і авторитарних методів правління. Стійкою стало прагнення деяких державних керівників утвердити одноосібну владу. Так, це вдалося здійснити в Туркменістані, Білорусії, Казахстані, Киргизії, Узбекистані. В Азербайджані навіть вдалося передати владу від батька до сина.

 

Запитання і завдання:

1.    З якою метою було створено СНД? Чи відіграла вона ту роль, яка на неї покладалася?

2.    Чим були зумовлені міждержавні і внутрішні збройні конфлікти у багатьох країнах СНД?

3.    Охарактеризуйте економічний розвиток Російської Федерації після здобуття незалежності.

4.    Які причини політичної кризи в Росії у 1993 р.? Як вона була розв`язана?

5.    У чому суть чеченської проблеми? Який її вплив на розвиток Росії?

6.    Чим завершилась вірмено-азербайджанська війна? Чому було досягнуто саме такого результату?

7.    За новітню історію незалежної Грузії там неодноразово спалахували громадянські війни, які призвели до фактичного розпаду країни і зубожіння населення. Що зумовило саме такий шлях Грузії?

8.    Яка роль «революції троянд» у новітній історії Грузії?

9.    Охарактеризуйте розвиток новоутворених держав Середньої Азії.

10. Складіть порівняльну таблицю: «Розвиток країн СНД і Балтії»

 

Країни СНД і Балтії	Основні риси
	Економічного розвитку	Політичного розвитку
Азербайджан
Білорусь
Вірменія
Грузія
Казахстан
Киргизія
Туркменістан
Таджикистан
Молдова
Узбекистан
Україна
Росія
Латвія
Литва
Естонія

 

 

• ← § 19. СРСР від «застою» до розпаду
• § 21. Головні риси розвитку країн Східної Європи у другій половині ХХст. →