§ 34. Туреччина,Єгипет, Сирія, Ліван, Ірак у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.
1. Туреччина
Перші повоєнні роки у політичному житті Туреччини були відмічені переглядом спадщини Ататюрка: відбувається відхід від етатизації (одержавлення) економіки та однопартійності. Такий поворот у політиці Туреччини був здійснений у період правління президентів І.Іненю (1938-1950) та Д.Баяра (1950-1958). В економічному житті було дозволено більшу свободу підприємницької діяльності, а в політичному – багатопартійність (відразу з`явилось близько 30 політичних партій). Найбільш впливові з них були Народно-республіканська та Демократична партії. Важливий вплив на розвиток Туреччини мало отримання допомоги за “планом Маршалла” і вступ її в НАТО (1952). Туреччині довелося утримувати величезну армію (60% бюджету країни йшло на її утримання), у внутрішній політиці відбувся розгул компанії антикомунізму. Боротьба з комунізмом призвела до обмеження конституційних прав і свобод громадян. Ще одним явищем у житті країни стало те, що правляча ДП стала використовувати у якості засобу мобілізації населення на свій бік іслам. Це стало ще одним відходом від курсу Ататюрка. Кінець 50-х років був відзначений серйозними виступами населення проти уряду, який для їх придушення став використовувати антиконституційні методи. Зрештою у події втрутилися військові. 27 травня 1960 р. стався воєнний переворот. Створений військовими Комітет національної єдності (КНЄ) скасував конституцію 1924 р., розпустив парламент, заборонив діяльність політичних партій. Так завершила існування І Республіка (1924-1960).
Військо, здійснивши переворот, не збирались брати управління країн на себе. Їх дії були продиктовані прагненням зупинити політичну кризу і зберегти курс розвитку Туреччини, започаткований Ататюрком. У подальшому військові ще не раз ставали гарантами незмінного розвитку Туреччини як світської, національної держави.
КНЄ доручив провідним юристам країни укласти нову конституцію, яку було прийнято на референдумі у 1961 р. Прийняття конституції стало початком існування ІІ Республіки (1961-1980). Згідно конституції Туреччина визначала як «соціально-правова держава». Закріпила плановий розвиток економіки, декларувала необхідність проведення аграрної реформи і можливість здійснення націоналізації приватної власності. Конституція містила статті, які попереджали антиконституційні дії як з боку населення, так і з боку уряду.
Важливою особливістю ІІ Республіки стала багатопартійність (12 партій). Після відновлення цивільного правління країна не отримала стабільного розвитку: міжпартійні чвари давали про себе взнаки. Економічний розвиток у 60-70-х роках був досить стабільним: у 4 рази зросла кількість підприємств, у 7 разів – виробництво Значну роль в економіці відігравав державний сектор. За рахунок держави та іноземних інвестицій будувались підприємства важкої промисловості. Туреччина намагалась реалізувати стратегію наздоганяючого розвитку, здійснивши широкомасштабну імпортзамінну індустріалізацію, започатковану ще наприкінці 30-х років.
Проте економічна і політична модель ІІ Республіки виявилась неефективною. Наприкінці 70-х років її охопила глибока криза. Державний сектор економіки виявився малоефективним, процвітала корупція. Жодна з політичних партій не користувалась загальною підтримкою населення. Зрештою у події знову втрутились військові. У вересні 1980 р. стався воєнний переворот. Уряд С.Деміреля був повалений, розпущено парламент, призупинено діяльність партій і профспілок. Влада в країні перейшла до рук Ради національної безпеки (РНБ), сформованої військовими на чолі з начальником генерального штабу К.Евреном.
Військові здійснювали правління впродовж трьох років. У 1982 р. вони ввели у дію нову конституцію, яка фактично утвердила курс на «демократію, що спрямовується» і започаткувала новий етап у розвитку країни, який отримав назву ІІІ Республіка (1982 – по теперішній день). Конституція зміцнювала вертикаль виконавчої влади, засоби масової інформації переходили під контроль держави, обмежувалась діяльність профспілок. Військові, передаючи владу цивільним дозволили діяльність лише тим політичним партіям, які не були наступниками попередніх. На виборах 1983 р. перемогу здобула Партія вітчизни на чолі з Тургутом Озалом, який до 1990 р. був прем`єр-міністром, а до 1993 р. – президентом (до своєї смерті). Десятиліття правління Озала стало періодом широких ліберальних реформ. В основу концепції “батька турецьких реформ» була покладена ідея необхідності лібералізації економіки і зміцнення ринкових відносин за рахунок відмови від державного регулювання. У якості кінцевої мети передбачалося перетворення Туреччини у повноправного члена ЄС.
Здійснення програми Озала дозволило Туреччині досягти високих темпів зростання ВВП (до 8% на рік), різко збільшити випуск електроенергії, сталі, машин, будівельних матеріалів, побутової техніки, одягу, взуття. Країна перетворилась з імпортера на експортера сільгосппродукції. Турецька продукція стала більш конкурентоспроможною. Важливим фактором розвитку Туреччини став експорт товарів до країн Східної Європи та СНД. На початок 90-х років Туреччина перетворилась на сучасну індустріальну країну.
Проте курс на лібералізацію не досяг кінцевої мети. Туреччина не досягла європейських стандартів. В той же час у країні накопилась критична маса проблем. Найбільш болючими з яких було безробіття (5 млн чол.), інфляція, курдська проблема. Всі ці негаразди посилювалися відсутністю дієвої системи соціального захисту, значним соціальним розшаруванням, низьким освітнім рівнем населення.
Негативні прояви реформ призвели до зростання популярності опозиційних сил. На дострокових виборах 1995 р. перемогла партія, що стояла на ісламських позиціях – Партія благоденства (ПБ) на чолі з Н.Ербаканом. Прийшовши до влади на антизахідник гаслах, Ербакан почав зміцнювати відносини з ісламськими державами. Він став виступати за створення на противагу “великої сімки” “великої ісламської вісімки”. У середині країні Ербакан починає “ісламізацію” економіки (30% промисловості країни контролював “ісламський” капітал). Швидко стала поширюватися ісламська освіта (у 1982 р. згідно конституції запроваджувалося викладання ісламу в школах).
Поворот у політиці не сприяв економічному оздоровленню. Продовжувала зростати інфляція (за 1995-1997 рр. – зросла на 80%), не були проведені обіцяні реформами податкової системи, припинена приватизація підприємств державного сектору, скоротились обсяги іноземних інвестицій.
Зрештою президент С.Демірель звернувся до військових. Ті в ультимативній формі зажадали припинити проведення проісламського курсу. Ербакан був змушений піти у відставку. Країна знову повернулась на шлях світського розвитку. Проте ісламісти та націоналісти (“Сірі вовки”) зберегли досить значний вплив у суспільстві.
Найбільш значною проблемою останніх десятиліть для Туреччини була курдська проблема. З моменту створення національної турецької держави не передбачалося визнання прав національних меншин. Курди (6,5 млн. чол.), як і інші меншини, стали піддаватися насильницькій асиміляції (отуреченню). На курдську мову було накладено заборону, а курдів офіційно стали називати «гірські турки».
З кінця 60-х років у Туреччині виник організований курдський національний рух. Стали з`являтися політичні партії. Найбільш впливова з яких стала Робітнича партія Курдистану, заснована у 1979 р. Абдуллахом Оджаланом. РПК створила Армію визволення Курдистану (близько 20 тис. чол.), яка розгорнула партизанську війну (у 1984 р. вона оголосила війну Туреччині). На дії партизан турецькі власті відповіли масовими репресіями і військовими акціями. Але швидкої перемоги здобути не вдалося. З кожним роком зростала кількість жертв, а проблема не вирішувалась. У 1999 р. турецьким спецслужбам вдалось захопити Оджалана. Після суду він був засуджений до страти. Під тиском світової громадськості виконання вироку було відкладено. В обмін на життя свого провідника курди погодились на припинення війни. Але ці кроки не змінили офіційної позиції Анкари. Курди і надалі зазнають утисків. Питання про права курдів є одним з головних, яке перешкоджає Туреччині вступити до ЄС.
У повоєнні роки Туреччина у зовнішній політиці дотримувалися стійких прозахідних позицій. Ставши членом нато, Туреччина стала передовим рубежем «холодної війни». До 1962 р. на її території розміщувалася американська ядерна зброя. Турецькі війська приймали участь у війні в Кореї. Проте стратегічна прозахідна лінія не заважала Туреччині підтримувати національно-визвольну боротьбу ісламських країн у 40-60-ті роки (Алжир, Ємен тощо). У 1974 р. між Туреччиною та Грецію (обидві країни члени НАТО) спалахнув збройний конфлікт за острів Кіпр. На острові висадились турецькі війська, які окупували частину острова заселену переважно турками. Тут було проголошено турецьку республіку. У результаті Кіпр був розколотий на дві країни. Правда турецьку державу, крім Туреччини, ніхто не визнав. Тепер між двома громадами острова (грецькою і турецькою) тривають переговори про об`єднання. Від їх результату залежить, чи стане Кіпр членом ЄС.
Розпад СРСР дав нового імпульсу зовнішній політиці Туреччини. У 90-ті роки вона намагалась реалізувати ідею об`єднання під своєю зверхністю всіх тюркських народів, країн (створення “Великого Турану” або «Великого Туркестану від Середземномор`я до Великої китайської стіни»). Туреччина стала надавати фінансову, воєнну, економічну допомогу Азербайджану, Узбекистану, Киргизії та ін.), формувати єдиний інформаційний простір, зміцнювати культурні зв`язки. Але для реалізації таких широких планів потенціал Туреччини явно не адекватний.
2. Єгипет
Після Другої світової війни Єгипет залишався під контролем Англії, в країні правив король Фарук. Економіка розвивалася однобічно (вирощування та переробка бавовни).
Обіцяні королем реформи не були здійснені. У суспільстві назрівала криза, панували антианглійські настрої. Єдина організована сила, яка могла очолити революцію був офіцерський корпус єгипетської армії. У 1938 р. Анвар Садат утворив організацію "Вільні офіцери", яка ставила за мету вигнання англійців з країни. Під час Другої світової війни офіцери робили ставку на Німеччину, але встановити контакти з Ромелем (командуючий німецьким Африканським корпусом) не вдалось. У 1942 р. німецькі війська потерпіли поразку, Садат був заарештований, а «Вільних офіцерів» очолив Гамаль Абдель Насер.
Гамаль Абдель Насер поруч із генералом Алі Мухаммадом Нагібом
під час тріумфальної поїздки вулицями Каїру. Липень 1952 р.
На певний час ініціатива у національно-визвольному русі перейшла до рук "Фатх", яка підтримувалась королем. 23 липня 1952 р. почалося повстання каїрського гарнізону. Було створене революційне командування, яке очолив генерал Нагіб (найбільш авторитетна особа в країні). 26 липня король Фарук підписав указ про зречення і покинув країну, але монархія формально зберігається до літа 1953 р. коли Єгипет був проголошений республікою. Насер став прем'єр-міністром, а у 1956 р. був обраний президентом. Новий уряд відразу оголосив проведення аграрної реформи (осінь 1952 р.) Був встановлений максимум землеволодіння в 200 феданів (1 федан = 0,47 га.) Але реформа відразу не пішла. Також він почав переговори про передачу Єгипту Суецького каналу, що знаходився під управлінням англо-французької компанії. Але безрезультатно.
У 1955 р. Насер бере участь у роботі конгресу країн, що не приєдналися (м. Бандунг), де йому порекомендували звернутися до СРСР за допомогою, що він і зробив. Радянський Союз надав Єгипту воєнну і економічну допомогу. Отримавши могутню підтримку і прагнучи стати лідером арабського світу, у липні 1956 р. А.Насер оголосив про націоналізацію суецької компанії, кинувши виклик Англії та Франції і тим самим розбурхавши уяву арабів. Щоб ще більше підняти свій авторитет в очах арабського світу, він починає підготовку до чергової війни з Ізраїлем – загальноарабським ворогом. Але Ізраїль випереджає його і починає превентивну війну, захоплюючи весь Синайський півострів. Від ганьби Насера врятувало те, що у жовтні 1956 р. англо-французькі війська нападають на Єгипет і захоплюють зону Суецького каналу. У таких умовах на бік Єгипту стає СРСР. Після погроз якого застосувати ядерну зброю проти агресорів і вимог США, припинити агресію, війська інтервентів були виведені з Єгипту. Зненацька Насер із переможеного перетворюється у переможця відразу над трьома країнами.
У 1956-1961 рр. проходить другий етап реформ. Провідною ідеєю цього етапу стала політика "єгиптизації" – ставка на власні сили (на національний капітал і ресурси). До 1961 р. з Єгипту було витіснено іноземний капітал. У 1958 р. з Радянським Союзом був укладений договір про дружбу і співробітництво. Було продовжено і аграрну реформу. Максимальне землеволодіння було обмежене 100 феданами. Інші землі конфісковувалися і передавались за викуп селянам по 3-5 га.
У 1958 р. відбулось об'єднання з Сирією в Об'єднану Арабську Республіку, в якій домінуюче становище зайняв Єгипет. У період з 1961-1967 рр. проводиться третій етап реформ під гаслом побудови арабського соціалізму. Основним змістом якого стало створення державного сектору економіки. Були націоналізовані залізниці, автотранспорт, будівельні компанії. У 1967 р. державний сектор складав 70%. У сільському господарстві продовжувалась аграрна реформа. Максимальне землеволодіння було обмежене 50 феданами, селяни припиняли сплачувати викуп. Почалось проведення кооперації сільського господарства.
Велику економічну допомогу Єгипту надавав СРСР. Було збудовано Хелуанський металургійний комбінат, Асуанський гідроелектрокомплекс, і ще майже 150 об'єктів. У політичній сфері йшов процес створення однопартійної системи. У 1963 р. було створено Арабський Соціалістичний Союз (АСС), який став домінуючою силою в суспільстві.
Економічні перетворення і тісне співробітництво з СРСР не сприяло підвищенню життєвого рівня населення. Державний сектор, який вже складав 95%, виявився неефективним. Зростаюча бюрократія поглинала всі бюджетні прибутки. До того ж країна опинилась у міжнародній ізоляції. Також радянські військові прагнули до закріплення військової присутності в регіоні. У планах Генерального Штабу СРСР виникла ідея про створення у Порт-Саїді бази ВМФ СРСР. Єгипетське керівництво на це не погоджувалось. У відповідь СРСР затримав відправку зброї і зернову допомогу, а також єгипетському керівництву було надано недостовірну інформацію, що Ізраїль здійснить напад на Єгипет. "Дружнє попередження" радянського керівництва відіграло вирішальну роль у переході арабо-ізраїльського протистояння у стадію кризи. Безпосередньо після цього почались масштабні приготування Єгипту та Сирії до війни. Але слід зазначити, що до таких дій арабів значною мірою провокували і самі ізраїльтяни.
19 травня 1967 р. єгипетський президент зажадав виведення військ ООН з країни, 23 травня він оголосив про морську блокаду Ізраїлю, який отримував морським шляхом 80% життєво важливих продуктів. Ці дії Єгипту та Сирії були розцінені Ізраїлем як підготовка до вторгнення, і 5 червня ізраїльські війська завдали могутнього превентивного удару по арабських військах, які зазнали великих втрат. У "шестиденній війні" арабські країни зазнали нищівної поразки. Ізраїль в результаті перемоги збільшив свою територію на 68,5 тис. км2, захопивши Синайський півострів, сектор Газа, Голанські висоти, Західний берег річки Йордан, Єрусалим. Захопивши ці території, Ізраїль тим самим створив навколо себе "зону безпеки". На окупованій території ізраїльтяни починають створювати воєнізовані поселення.
Війна 1967 р. стала результатом непорозуміння між арабами і Ізраїлем. Жодна з сторін не бажала поступитися своїми позиціями і виступала за силове вирішення проблеми.
Щоб врятувати Єгипет від остаточної поразки, СРСР направляє до країни свої війська, які зупинили наступ ізраїльських військ (операція "Кавказ").
Поразка у війні була політичною смертю Насера, хоч він зберігав авторитет як лідер арабського світу. Він навіть заявив про свою відставку, але за "проханням народу" залишився на посаді президента. 28 вересня 1970 р. Насер помирає. (У 1964 р. йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу).
Наступником Насера на посаді президента став Анвар Садат, який не поділяв соціалістичних переконань Насера, був противником тісного союзу з Москвою і бажав змінити курс країни. Він вважав, що ключовою фігурою на Близькому Сході є США, а не СРСР, і що тільки вони можуть вплинути на Ізраїль. До того ж Садат не міг змиритися з тим, що він тривалий час був другою особою у державі, в той час, як він фактично був організатором "Вільних офіцерів". Його прагнення у всьому перевершити Насера, а також необхідність змін у єгипетському суспільстві, що опинилось у глибокій кризі, і стало тією рушійною силою його перетворень. Садат, прийшовши до влади, почав проводити політику, яка отримала назву "зворотній курс". З усіх державних посад звільнялись прихильники Насера і Радянського Союзу. В економіці почався процес роздержавлення і залучення іноземного капіталу. Садат не наважився відразу піти на повний розрив з СРСР: йому потрібна була зброя, яку він міг отримати тільки з СРСР, щоб взяти реванш у війні з Ізраїлем. Він вимагав від радянського керівництва найновіших зразків зброї. СРСР погоджувався, але за умови, що використати її можна лише з дозволу Москви. На це Садат не погоджувався. Зрештою, 17 липня 1972 р. він звернувся до радянських військових спеціалістів з вимогою повернутися додому. Радянсько-єгипетьська дружба скінчилась. Садат відмовився від послуг радянських військових радників не тому, що був готовий піти на зближення з США. Він прагнув взяти реванш у боротьбі з Ізраїлем і боявся, що СРСР буде цьому протидіяти. (Радянських лідерів влаштовувала «холодна», а не «гаряча» війна на Сході). Також Садат не відмовився б від союзу з Москвою, якби СРСР пішов на пряму конфронтацію з США заради Єгипту. На щастя, Москва була обережною у східній політиці.
6 жовтня 1973 р. у день єврейського свята Йом-Кіпур єгипетські війська стрімким ударом форсували Суецький канал і вступили на землю Сіная, який був втрачений у війні 1967 р., і зупинили свій наступ (Радянський Союз та Югославія надали воєнну допомогу). У той же день сирійські війська нанесли удар по Голанським висотам, але наступ був невдалим. У перший же день було втрачено 1200 танків.
Оговтавшись від несподіваного удару, ізраїльські війська на південній ділянці фронту форсували Суец і розгорнули наступ на Каїр. Єгипетські частини на Сінаї опинились в оточенні.
22 жовтня 1973 р. Рада Безпеки ООН приймає резолюцію про негайне припинення військових дій. У таких умовах Єгипет та Ізраїль пішли на перемир‘я. Семиденна жовтнева війна скінчилась. Як пояснював пізніше Садат: "Проти Єгипту стояли об'єднані сили Ізраїлю і США, а за спиною стояв СРСР і, єхидно посміхаючись, готовий був завдати удар у спину". Незважаючи на невдале завершення, Єгипет у цій війні одержав морально-психологічну перемогу. Було доведено, що ізраїльську армію можна перемогти.
Отримавши авторитет у цій війні Садат починає активно проводити свою політику "зворотного курсу". Він відмовився від амбіціозних панарабських прагнень. Країна почала називатись Арабська Республіка Єгипет (АРЄ). З 1974 р. почалась лібералізація економіки і торгівлі ("інфітах"). У червні 1975 р. було відкрито Суецький канал, чого ніяк не вдавалось зробити Насеру. Це стало основою економічного оздоровлення Єгипту. Також було проведено і політичну реформу: ліквідовано монополію на владу АСС. У 1976 р. Садат був переобраний на президентську посаду.
Закріпившись при владі, Садат починає шукати шляхи до укладання двостороннього мирного договору з Ізраїлем після невдалої спроби прийти до згоди з питань врегулювання близькосхідного конфлікту під час Женевської конференції 1973 р., на якій були представлені всі учасники конфлікту при посередництві США та СРСР. Першим кроком на цьому шляху стало встановлення тісних стосунків з США. Державний секретар Генрі Кіссінджер став посередником між Ізраїлем та Єгиптом. 14 березня 1976 р. Садат денонсував Договір про дружбу і співробітництво з СРСР. У вересні 1977 р. відбулась таємна зустріч між представниками Єгипту та Ізраїлю, а через два місяці Садат прибув до Єрусалиму (невизнану світовою громадськістю столицю Ізраїлю), за яку араби боролись 30 років. Виступаючи в Ізраїльському парламенті (кнесеті) він запропонував мир, який був підписаний 26 березня 1979 р. у Вашингтоні (Кемп-Девіді, резиденція президентів США).
Відмова Єгипту воювати за знищення держави Ізраїль і визволення Палестини була з радістю зустрінута в Ізраїлі і на Заході, але з обуренням була сприйнята в арабському світі і соціалістичному таборі, які розцінили цей крок як зраду. У жовтні 1981 р. під час параду група солдатів розстріляла з автоматів і закидала гранатами трибуну, де знаходився Садат.
Після вбивства Садата президентом Єгипту став Хосні Мубарак, який продовжив політику розпочату Садатом. Позбавлення Єгипту від насеровського соціалізму, допомогло зробити Єгипет країною з нормальною стабільною економікою. А зіпсовані відносини з арабськими державами були з часом відновлені. Єгипет в 90-ті роки знову вийшов на лідируючі позиції в ісламському світі. Також Єгипет отримує мільярдні допомоги від США.
У 90-ті роки Єгипту довелось зіткнутися з проблемою ісламського екстремізму. Напади на іноземних туристів терористичних груп ледь не підірвало туристичний бізнес у країні з багатим історичним минулим. Проте жорсткі заходи уряду допомогли приборкати екстремістський рух.
3. Ліван
Формально Ліван отримав незалежність в 1943 р., але фактично це було здійснено після виводу іноземних військ з країни у 1946 р. Ліван – єдина країна світу, де вся державна структура влади, знизу до верху, і значною мірою громадянсько-політичне життя будуються на конфесійній основі. Населення поділено між чотирма релігійними конфесіями: християни – 37,4%, шиїти – 30,2%, суніти – 21,5%, друзи – 10,9%. (Населення Лівану приблизно 3 млн чоловік).
На початку 40-х років між лідерами основних конфесій було укладено "джентльменську угоду" про розподіл місць в парламенті і важливих державних посад. Із 99-ти депутатів парламенту 54 – християни, 45 – мусульмани. Президент – католик-мароніт, прем'єр-міністр – мусульманин-суніт, голова парламенту – православний (пізніше шиїт).
У Лівані нараховується близько 100 партій-організацій і релігійно-общинних політичних угрупувань. У більшості своїй ці угрупування будуються за кланово-секстантськими ознаками. 20 із них мають офіційну назву політичної партії.
До 1970 р. Ліван був процвітаючою країною і зберігав нетривкий релігійно-політичний мир. У 1970 р. король Хусейн (Йорданія) депортував палестинців із своєї країни. Основна маса палестинських біженців опинилась на півдні Лівану (500 тис. чол.), а керівництво ОВП розмістилось у Західному Бейруті (Каїрська угода між лідерами палестинців і ліванським урядом). Палестинці на півдні Лівану утворили державу в державі.
Приплив до країну великої кількості мусульман підірвало існуючу нестійку політичну систему Лівану, розколоту за релігійними ознаками. Мусульмани отримали перевагу над християнами. Зрештою така ситуація привела до громадянської війни між релігійними общинами, кланами і т.д. (1975 р.). Палестинці легко вибили слабку ліванську армію з півдня країни.
У 1976 р. в Ліван було введено сирійські війська для захисту християн. Але згодом сирійці почали підтримувати мусульман. Присутність сирійських військ було закріплено рішенням наради керівників арабських держав під прапором Міжарабських сил безпеки чисельністю 30 тис. чол. Масла у вогонь війни підлила і ворожнеча між 3-ма християнськими кланами.
З першого спалаху громадянської війни переможцем вийшов клан Жмаєлів, який зумів об'єднати під своєю владою всіх християн (Збройні формування християн – "Ліванські сили", фалангісти, християнська міліція 15 тис. чол.). Але країна залишалась розколотою між християнами і мусульманами. Бейрут був поділений,так званою "зеленою лінією",на східний (християнський) і західний (мусульманський).
Будучи президентом Лівану, Башир Жайель поставив перед собою мету вигнати з країни іноземців: палестинців і сирійців. Для цього йому потрібен був союзник. Таким союзником став Ізраїль, який поставляв озброєння християнам.
Втручання Ізраїлю у ліванські справи вилилось у дві широкомасштабні операції: 1978 р. – "Операція Літані" і 1982 р. – "Мир Галілеї".
У результаті агресії 1978 р., незважаючи на рішучий опір загонів ПРО і НПС Лівану, ізраїльські війська окупували 2 тис. км2. (17% території країни). Рада Безпеки негайно зажадала виведення ізраїльських військ і направила війська ООН для забезпечення виведення військ агресора.
У червні 1978 р. Ізраїль виводить свої війська, але на захопленій території створює маріонеткову державу "Південний Ліван".
У квітні 1981 р. християни починають бої проти сирійців за підтримкою авіації Ізраїлю, що наносила удари по сирійським позиціям. Співробітництво християн з Ізраїлем засудили навіть США, і під їх тиском восени 1981 р. мароніти заявили про розрив відносин з Ізраїлем, але таємні контакти збереглись. У 1982 р. відбулась таємна зустріч Жмаєля з міністром оборони Ізраїлю А.Шароном, де була досягнута угода про спільні дії проти палестинців. (Ізраїль проводить воєнну операцію проти палестинських загонів в Лівані, які здійснювали напад на територію Ізраїлю).
Приводом до вторгнення стало тяжке поранення палестинськими терористами посла Ізраїлю в Лондоні. У червні 1982 р. Ізраїль почав здійснювати операцію "Мир Галілеї". У цій війні Ізраїль застосував нові руйнівні види зброї, які стали причиною загибелі великої кількості мирних жителів і руйнування міст і сіл Лівану.
Після тривалих і запеклих боїв Ізраїльські війська знищили воєнну інфраструктуру палестинців, а залишки їх загонів були евакуйовані до Тунісу. 23 серпня 1982 р. Жайель був обраний президентом. Ліван готувався до встановлення дипломатичних відносин з Ізраїлем. У країні висадились американські, французькі, англійські та італійські війська для проведення миротворчої місії. Здавалось, мир було встановлено на ліванській землі.
Але мир, встановлений силою, не втримався і місяця. 14 вересня 1982 р. Жайель загинув від бомби підкладеної ісламськими терористами. У відповідь християни влаштували різанину в палестинських таборах Сабра і Шатіла. Громаданська війна розгорнулась з новою силою. У неї були втягнуті американські, французькі і сирійські війська. Після вибуху казарм американських і французьких військ (загинуло близько 300 чол.) їм довелось залишити Ліван (лютий – березень 1984 р.).
Проти ізраїльських військ розпочалась партизанська війна. Місце палестинців зайняли патріотичні сили Лівану і шиїтські загони. Це змусило Ізраїль вивести свої війська з Лівану у лютому – липні 1985 р.
Спроба встановити мир у Лівані силовими методами зовнішніми силами провалилась.
Країна була поділена між різними угрупуваннями (просирійська організація "Амаль", проіранська "Хезболлах", різні християнські угрупування). На півдні Лівану Ізраїль створив "Зону безпеки" (ширина 20 км) і маріонетковий уряд Південного Лівану. У долині Бекаа знаходились сирійські війська (40 тис. чол.).
Незважаючи на такі складні умови ліванці знайшли в собі сили і зуміли відновити мир у країні. Процес політичного врегулювання ліванської кризи почався восени 1989 р. У Саудівській Аравії у місті Ет-Таіф члени палати депутатів (парламенту) Лівану ухвалили "Хартію національної згоди" – програма радикальних заходів по відновленню миру. "Хартія" встановила більш справедливе співвідношення мусульман і християн у державних органах. На шляху до виконання угоди країна пережила декілька серйозних потрясінь: убивство президента Р.Муаввада; заколот голови тимчасового воєнного уряду генерала М.Ауна (жовтень 1990 р.), що був придушений ліванськими і сирійськими військами; бої між угрупуваннями "Амаль" і "Хезболлах" (січень 1991 р.).
У грудні 1990 р. було створено "уряд національного примирення", в який увійшли лідери всіх політичних сил. Уряд почав вольовими діями наводити порядок у країні, поступово поширюючи владу на всі райони Лівану. Суттєву допомогу в цьому процесі надала Сирія.
22 травня 1991 р. у Дамаску був підписаний Договір про братерство, співробітництво і координацію. По договору між Сирією і Ліваном були встановлені "особливі стосунки" в економіці, політиці і безпеці. Сирія брала на себе зобов'язання захищати Ліван від агресії і сприяти відновленню влади у всій країні.
Цей Договір був зустрінутий неоднозначно, як в середині країни, так і за кордоном. Але відкрито виступити проти нього ніхто не наважився.
Хартія і Договір з Сирією сприяли поверненню до мирного життя. Але перед ліванцями ще стоїть немало проблем: не вирішена остаточно проблема палестинських таборів; потрібно відбудувати те, що зруйновано за 15 років війни, на півдні країни продовжують діяти антиізраїльські угруповання «Хезболла» та інші.
У 2000 р. Ізраїль вивів свої війська з півдня країни. На кордоні між двома країнами розміщено війська ООН. Також підрозділи ООН, серед них і українці, здійснюють розмінування території країни.
4. Сирія
У 1943 р. Сирію було проголошено незалежною державою. У 1946 р. з території країни було виведено іноземні війська. До влади в країні прийшли представники місцевої еліти: торговці і землевласники. Вимоги населення про проведення аграрної реформи вони ігнорували і придушували силою. Нездатність існуючого режиму здійснити реформи викликало воєнний заколот. Протягом 1949-1954 рр. при владі в Сирії по черзі знаходились різні офіцерські угрупування, які суттєвих змін у життя суспільства не принесли.
У 1954 р., завдяки широкому народному повстанню, в країні був відновлений конституційний порядок. Антизахідна спрямованість всіх сирійських режимів привела до зближення з Радянським Союзом. У 1955-1957 рр. було укладено ряд економічних угод і договір про продаж радянського озброєння. У 1958 р., дотримуючись ідеї арабської єдності, Сирія і Єгипет об'єдналися в єдину державу – Об'єднану Арабську Республіку (ОАР). У Сирії була проведена націоналізація великої промисловості і почалася аграрна реформа. Але це об'єднання було не тривким в силу нерівноправних відносин між Єгиптом і Сирією. Після відновлення самостійності становище в країні було нестабільне. Новий уряд почав повертати підприємства і землі колишнім власникам. Це викликало новий державний заколот. У березні 1963 р. до влади в Сирії прийшла група офіцерів прибічників партії БААС (партія арабського соціалістичного відродження), але обіцяні ними перетворення не здійснювались.
Лише після приходу до влади у 1966 р. Хафеза Асада (представник лівого крила БААС) почалося активне проведення економічних перетворень: природні ресурси були оголошені державною власністю, селяни одержали землі за викуп (символічний), була націоналізована велика промисловість і встановлений державний контроль над банками. Тим самим Хафеза Асад створив соціальну опору своєму режиму. У 1972 р. в країні було встановлено однопартійну систему. Владу монополізував Національно прогресивний фронт. Після смерті Хафеза Асада у 2000 р. його наступником став син – Башар Асад. Який продовжив політику батька.
Важливим нововведенням молодого президента стало акцентування уваги на економічному розвитку країні. Основна увага приділяється розвитку найсучасніших інформаційних технологій. За три роки в країні насиченість мобільних телефонів, користувачів Інтернету і супутникового зв`язку та телебачення перевищує в Україні (до 2000 р. все це було заборонено).
Таке спрямування у розвитку країни зумовлене відсутністю значних природних ресурсів.
Правителі Сирії завжди були найбільшими противниками існування Ізраїлю. Сирія брала участь у всіх арабо-ізраїльських війнах і в більшості із них невдало для себе. Під час війни 1967 р. вона втратила Голанські висоти, які до сьогодні намагаються повернути, як воєнними, так і дипломатичними засобами. Після Кемп-Девідської угоди між Ізраїлем і Єгиптом Сирія залишилася майже один на один з Ізраїлем, за спиною якого стоять США. Завдяки великим матеріальним витратам, Сирії вдалося встановити воєнно-стратегічний паритет з Ізраїлем, але подальша гонка озброєння могла привести до економічного банкрутства країни. З 1992 р. між Ізраїлем і Сирією ведуться переговори про врегулювання відносин за формулою "мир в обмін на захоплені території".
Серйозною проблемою для Сирії є стосунки з Іраком. З 1920 р. по 1957 р. Ірак проводить політику на поступове об'єднання двох країн (поглинення Сирії). Перша спроба короля Іраку Фейсала I, який був коронований в Домаску, була невдала, він був вигнаний з Сирії. Після цього Сирія потрапила в колоніальну залежність від Франції, Ірак - від Англії. Король Фейсал II планував заколот, який повинен був дати йому повну владу над Сирією, але і цей план не здійснився, Фейсал II був скинутий в результаті заколоту 1957 р. Прийшовши до влади в Іраку, "республіканці" не залишали ідею приєднання Сирії і створення арабської імперії від Перської затоки до берегів Середземного моря.
Протягом тривалого часу Сирія вдавалось стримувати експансію Іраку. Революція цін на нафту (з 1973 по 1980 рр. вони виросли в 4 рази) і зростання добування нафти (Ірак займає 2 місце на Близькому Сході) докорінно змінили ситуацію. Ірак отримав майже невичерпні фінансові ресурси. У той час, як Сирія основні зусилля спрямовувала проти Ізраїлю, Ірак інвестує створення інфраструктури і ВПК і кидає свою армію проти Ірану. Сирія, боячись подібних дій проти себе, стає на бік Ірану, тим самим було остаточно поховано ідею арабської єдності. Після агресії Іраку проти Кувейту сирійські війська взяли участь у визволенні останнього.
Проте після розгрому режиму С.Хусейна у 2003 р. у Сирії напружилися відносини з США, які звинуватили Сирію у підтримці тероризму, розробці хімічної зброї, укриванні лідерів попереднього режиму.
5. Ірак
У 1932 році Ірак здобув незалежність, але за договором з Великобританією на території країни залишались англійські війська. Завдяки цьому Англія здійснювала воєнний, економічний і політичний контроль над країною. У 1942 р. в Іраку відбувається антианглійське повстання (при сприянні і участі Німеччини та Італії), але воно було невдалим.
До 1958 р. в країні існувала монархія, а існуючі уряди проводили проанглійську політику. У 1955 р. Ірак став членом Багдадського пакту. Існуючий в країні політичний режим і монархічна форма правління не користувалися підтримкою населення. 14 листопада 1958 р. у Багдаді відбувається воєнний заколот, в результаті якого було повалено монархію. Ірак було проголошено республікою.
Після встановлення нового політичного режиму почали здійснюватись економічні перетворення, аграрна реформа. Ірак вийшов з Багдадського пакту і встановив економічні зв'язки з СРСР. Але вже починаючи з кінця 1959 р., іракський уряд проводить політику на згортання економічних перетворень. Цим скористалась партія БААC (БААС – партія арабського соціалістичного відродження. Притримуються ідеї арабізму і соціальної справедливості: "Єдність, свобода і соціалізм". Діє в Іраку, Сирії та інших арабських державах) і шляхом державного перевороту в лютому 1963 р. прийшла до влади, але утриматись при владі не змогла. У листопаді 1963 р. група офіцерів здійснила переворот і встановила воєнну диктатуру, але становище в країні не стабілізувалося.
17 листопада 1968 р. БААС знову прийшла до влади. Раду революційного командування очолив генерал Ахмед Хасан Аль-Бакр. У 1969 р. другою людиною в державі і партії стає Саддам Хусейн. У перші роки правління БААС проводить політику закріплення при владі. У 1970 р. було прийнято закон про аграрну реформу (було ліквідовано поміщицьке землеволодіння, передбачався розвиток кооперації на селі). У 1972 р. була націоналізована нафтодобувна компанія "Ірак петроліум компані", а у 1973 р. активи нафтових монополій Голландії і США. До 1975 р. було завершено націоналізацію нафтодобувної і переробної промисловості. Тим самим було створено фінансову базу існуючому режиму.
У 1973 р. в Іраку було ліквідовано багатопартійну систему: всі партії об'єднувались в єдиний Прогресивний національно-патріотичний фронт (ПНПФ). З 1969 р. в партії і державному апараті проводяться періодичні "чистки" з метою ліквідації опозиції. У 1977–1978 рр. між ПНПФ і Іракською комуністичною партією (ІКП) виникає конфлікт, наслідками якого стали переслідування комуністів і перехід ІКП на підпільні форми роботи і, відповідно, до втрати підтримки серед населення. Такі процеси сприяли встановленню одноосібного диктаторського режиму в Іраку.
У 1972 році між СРСР і Іраком було укладено договір про дружбу і співробітництво. СРСР надавав економічну (побудовано 100 промислових об’єктів) і військову допомогу незалежно від змін в керівництві Іраку. Ірак став асоційованим членом РЕВ.
У 1979 р. до влади в країні прийшов Саддам Хусейн. Щоб зміцнити свою владу і підняти свій авторитет Саддам Хусейн розпочав війну проти Ірану, але запланована, як короткочасний конфлікт, вона вилилась у восьмирічну криваву війну. Серед інших причин війні стали побоювання Саддама Хусейна повстання іракських шиїтів проти існуючого режиму під впливом революції в Ірані; створення Великого Іраку, за рахунок приєднання південних районів Ірану заселених переважно арабами (провінція Хузестан). Поступово ця війна в іракській пропаганді була представлена як захист арабської нафти проти експорту ісламської революції в Ірані. У 1988 р. між Іраном і Іраком було укладено перемир`я, а восени 1990 р. – мир на умовах повного відновлення довоєнного статус-кво. Ця війна принесла тільки руйнування і людські втрати (з обох сторін загинуло біля 1 млн. чоловік). Ірак із багатої країни перетворився в боржника (80 млрд доларів). З метою вирішення внутрішніх труднощів, особливо фінансових, Ірак наважується на авантюру проти Кувейту, плануючи захопити багатства кувейтських шейхів. Але відсіч іракській агресії з боку світового співтовариства стало на перешкоді до здійснення цих планів. Іракська армія потерпіла поразку. Операція БНС "Буря в пустелі" стала поштовхом до загострення боротьби в середині Іраку: повстання шиїтів на Півдні і курдів на Півночі країни проти існуючого режиму. Але С.Хусейну завдяки невтручанню США та інших країн вдалось придушити ці повстання. США було не вигідно ліквідувати режим С.Хусейна оскільки це могло би призвести до загострення територіальних протиріч між сусідніми державами.
Після війни Ірак переживав серйозні економічні труднощі, викликані економічними санкціями ООН, і всі дії іракського керівництва були спрямовані на ліквідацію цих санкцій. У листопаді 1994 р. Ірак, завдяки діям Росії, визнав Кувейт і відмовився від всіх територіальних претензій. Проте це не призвело до скасування санкцій. Щоб пом`якшити вплив санкцій на мирне населення Іраку ООН у 1996-1999 рр. реалізовувала програму «Нафта в обмін на продовольство». У 1999 р. деякі санкції були пом`якшені.
З моменту приходу до влади в країні створив диктаторський режим, який спирався на розгалужену мережу партійних осередків партії БААС (в Іраку існувала однопартійна система) та систему репресивних органів. За період існування режиму С.Хусейна (1979-2003) репресій зазнали 800 тис. іракців.
Курдська проблема, що є однією із найбільших проблем Іраку, Ірану, Сирії та Туреччини, і на сьогодні залишається не вирішеною. Протягом тривалого часу курди борються за свою державність, але зустрічають протидію з боку країн, де вони проживають.
Іракські курди вели збройну боротьбу з усіма багдадськими режимами. У 1970 р. було досягнуто угоду про припинення війни між курдами і урядом. Курди отримали автономію, але режим С.Хусейна проводив політику на обмеження автономних прав, що призвело до повстання курдів під час ірано-іракської війни. Урядові війська жорстоко придушили це повстання (застосували хімічну зброю), курдську автономію було ліквідовано. Після поразки іракських військ у Кувейті, курди знову підняли повстання, але і цього разу невдало. Хоча автономію було відновлено. Нові перспективи для курдів відкрилися після повалення режиму С.Хусейна (квітень 2002 р.).
Після поразки кувейтської авантюри режим С.Хусейна опинився у складному становищу. Проти країни запроваджені економічні санкції, продаж нафти здійснюється під контролем ООН, на півдні і півночі країни створені зони для заборони польотів іракських літаків і розміщення засобів ППО, які контролюються американськими і англійськими військовими. Проте всі негаразди, які випали на долю країни після запровадженням міжнародних санкцій випали на долю народу: нестача медикаментів, продуктів харчування, дорожнеча стали звичним явищем.
Наприкінці 2002 – на початку 2003 рр. навколо Іраку загострились міжнародні відносини. США і Великобританія звинуватили Ірак, що він упродовж 12 років обманював світове співтовариство і не знищив зброю масового знищення (ракетну, хімічну, бактеріологічну тощо), як це було передбачено резолюцією РБ ООН. Для перевірки даних звинувачень ООН спорядила комісію експертів, яка має дати заключний висновок чи виконує Ірак свої зобов`язання. Тим часом США і Великобританія зосередили навколо Іраку 300 тис. армію оснащену за останнім словом техніки і намагалася заручитися підтримкою РБ ООН, яка б санкціонувала бойові дії проти режиму С.Хусейна. Проте світова громадськість, Росія, Франція, Німеччина, Китай виступили проти розв`язування війни. 18 березня 2002 р. президент Дж. Буш-молодший пред`явив ультиматум Саддаму Хусейну, вимагаючи від нього скласти владу, або залишити країну. 20 березня розпочались бойові дії.
В ім`я Аллаха, милостивого і милосердного... Ті, кого гноблять, мають право на боротьбу і Аллах подарує їм перемогу. Аллах великий. Звертаюся до великому народу Іраку, наших відважних солдатів і ополченців, славної арабської нації. Під час ранкового намазу 20 березня 2003 р. злочинний і бездумний маленький Буш і його злочинці здійснили цей злочин, яким вже давно погрожували Іраку і людству.
Ваша країна, ваш славний народ і ваші принципи достойні того, щоб ви принесли себе в жертву, своїми душами, своїми сім`ями і синами. Мені не потрібно повторювати, що кожен з вас повинен зробити все, щоб захистити наш народ, наші принципи і наші святині.
Звертаючись до кожного члена терпеливої і відданої іракської родини, на яку напав злий ворог, закликаю вас не забувати все те, що ми говорили і обіцяли раніше. У ці дні ми, волею Аллаха, додамо нових сторінок до славної історії Іраку.
Славні діти Іраку, ви заслуговуєте перемоги і слави і всього, що дається істинно віруючим і не дається невірним, ворогам Бога і людства. Ви уже перемогли, за допомогою Аллаха. Ваші вороги будуть з ганьбою переможені.
(Потім Саддам прочитав вірш, в якому закликав іракців боротися, як раніше боролися їх пращури, які билися з ворогами мечами і на конях. - CNN)
Хай буде мир з нашими друзями, які протистоять світовому злу. Нерозумний Буш підірвав ваші позиції у світі і применшив значення ваших поглядів і ваших щирих закликів до миру, він сьогодні здійснив це жахливий злочин.
Ми обіцяємо в ім`я іракської цивілізації та історії боротися з інтервентами і, з Божою допомогою, ми доведемо їх до такого стану, що вони втратять терпець і всяку надію досягнути своїх цілей, інспірованих злочинним сіонізмом. Вони зазнають поразки, чого і бажають все правовірні і люди світа.
Ірак переможе, з допомогою Аллаха, наш народ і все людство запанує, а погані люди будуть побиті і не зможуть домогтися свого. Аллах великий, Аллах великий, хай живе Ірак і Палестина, наш славний народ і всі люди світа.
Співгромадяни, у цей час Збройні сили США і сили коаліції знаходяться на ранній стадії воєнної операції з роззброєння Ірака, звільнення його народу і захисту мира від серйозної небезпеки. За моїм наказом сили коаліції почали завдавати ударів по окремим воєнним цілям, з тим, щоб підірвати боєздатність Саддама. Це перша стадія масштабної і узгодженої кампанії. Понад 35 країн надають суттєву підтримку (воєнної операції. - Ред.) від надання ЗС США морських і повітряних баз і допомоги развідданними, до прямої участі в бойових діях. Кожна з цих країн обрала те, що може зробити, і має честь служити нашій спільній справі – захисту (від агресії Іраку)
Звертаюся до всіх військовослужбовців ЗС США, що знаходяться тепер на Близькому Сході: від вас залежить мир у всьому світі і на вас покладає надії пригнічений народ. І ці сподівання будуть виправдані. Ворог дізнається про вашу хоробрість і ваше уміння. Народ, який ви звільните, стане свідком благородства американських військових.
У цьому конфлікті Америка протистоїть ворогу, який не дотримується воєнної конвенції і навіть моральних норм. Саддам Хусейн розмістив війська і техніку на цивільних Об`єктах, прикриваючись невинними чоловіками, жінками і дітьми як живим щитом. Це його останній злочин проти його власного народу. Я хочу, щоб весь світ знав: сили коаліції докладуть всіх зусиль до того, щоб звести до мінімуму жертви серед цивільного населення. Війна на території, за площею рівній Каліфорнії, може бути більш тривалою і важкою, ніж багатьом здається. І від нас вимагається вся наша наполегливість для того, щоб іракці змогли жити в єдиній, стабільній і вільній країні.
Ми прийдемо в Ірак з повагою до його громадян, до їх великої цивілізації і до їх релігії. У нас немає ніяких цілей і амбіцій в Іраку, крім як усунути загрозу і повернути владу народу.
Я знаю, що рідні і близькі наших воєнних моляться за те, щоб вони повернулися з Близького Сходу швидко, цілими і неушкодженими. Мільйони американців моляться за них і за те, щоб в Іраку не гинули невинні люди.
Солдати, вас поважають і вам вдячні за вашу самовіддачу! Наші воєнні повернуться додому, як тільки завершать свою роботу.
Наш народ вступає у цей конфлікт з неохотою, але ми не відступимо від наших цілей. Народ США і наші друзі і союзники не хочуть жити з милості злочинного режиму, який загрожує світу зброєю масового знищення. Ми протиставимо цій загрозі нашу армію, авіацію, флот, морську піхоту і берегову охорону для того, щоб нам не прийшлось потім боротися з її наслідками за допомогою пожежних, лікарів і поліцейських на вулицях наших міст.
Зараз, коли конфлікт почався, єдиним способом обмежити його в часі - це атакувати з всією рішучістю. Це не буде кампанія напівзаходів і нас влаштовує лише єдине завершення війни – наша перемога.
Дорогі співгромадяни, ми знищимо загрозу нашій країні і світу. Ми переживемо цей небезпечний час і будемо продовжувати боротися за мир. Ми захистимо нашу свободу. Ми дамо свободу іншим. І ми переможемо.
Через 21 день американські війська (командуючий генерал Томмі Френкс) вступили у Багдад, а 14 квітня 2003 р. вступили у місто Тікріт, де народився С.Хусейн. Символом повалення стало повалення пам`ятника диктатору в центрі Багдаду. Сам Хусей зник, країні впала в хаос: безвладдя, мародерство, голод тощо. Ні американці, ні англійці не були готові до такого розвитку подій. Першочерговим завданням стало відновлення структур влади, але на демократичній основі, забезпечення поставки гуманітарної допомоги. Ірак вступає у свій новий етап розвитку. З метою здійснити перехід до демократичного правління було створено тимчасову адміністрацію на чолі з відставним американським генералом. Проте опанувати ситуацію американці не змогли. Незважаючи на проголошення завершення бойових дій (1 травня 2003 р.) у країні почала ширитися партизанська війна. Для її угамування навіть не допомогло полонення С.Хусейна, прийняття тимчасової конституції країни і обіцянки передати влади 30 червня 2004 р. цивільній іракській адміністрації. Спочатку її вели прихильники колишнього диктатора, потім до них приєдналися суніти і всілякі ісламські терористичні організації, а в березні 2004 р. спалахнуло повстання шиїтів. У різних районах країни розгорілися запеклі бої. Криваві терористичні акти стали звичайним явищем.
Запитання і запитання:
1. Заповніть таблицю: “Розвиток Туреччини у 1945 – 2004 рр.”
|
Етапи |
Політичний розвиток |
Економічний розвиток |
|
|
|
|
2. Вкажіть основні проблеми сучасної Туреччини?
3. Охарактеризуйте розвиток Єгипту у 50-70-ті роки ХХ ст.
4. Яка роль А.Насера в історії Єгипту та арабських країн?
5. Чому ідеї з побудови «арабського соціалізму» виявилися невдалими?
6. Що нового у внутрішню і зовнішню політику Єгипту вніс А.Садат?
7. Які причини і наслідки громадянської війни в Лівані?
8. Які особливості розвитку Сирії у порівнянні з іншими країнами регіону?
9. Визначте основні риси режиму С.Хусейна в Іраку.
10. Які наслідки повалення режиму С.Хусейна?
Країни Азії і Африки
Українська