§ 37. Країни Африки

 

1. Деколонізація Африки

            Після закінчення Другої світової війни на африканському континенті розгорнувся процес деколонізації. До кінця 60-х років майже всі африканські країни отримали незалежність. Але спокою в них не наступило – почалися довготривалі громадянські війни, міждержавні конфлікти.

            На початок 70-х років лише Португалія зберігала свої колоніальні володіння в Африці: Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау та ін. Довготривала партизанська війна, тиск світової громадськості. Революція 1974 р. в Португалії відкрили шлях цих країн до незалежності.

 

Деколонізація Африки

 

            В Африці залишилася єдина територія, статус якої досі не визначений. Це колишня іспанська колонія – Західна Сахара. На цю територію претендує Марокко. Проти окупації виступає рух ПОЛІСАРІО, який веде партизанську боротьбу.

 

 

 

 

2. Країни Південної Африки

            Найбільш розвинутою країною Південної Африки і взагалі континенту є Південно-Африканська Республіка.

            Південно-Африканська Республіка (ПАР) була створена у 1961 р. Основою державної політики став апартеїд. Біла меншість ПАР присвоїла виключне право на владу в країні, а люди іншої раси (чорні, кольорові) вважались людьми другого ґатунку. Деколонізація Африки суттєво змінила становище ПАР. Творці апартеїду зрозуміли, що нові незалежні держави не будуть миритися з існуючим на півдні Африки расистським режимом і мобілізують світову громадськість на боротьбу з ним. Щоб зберегти режим, здійснювались такі заходи:

            – створювались автономне господарство і військова промисловість, що в умовах міжнародної ізоляції зумовлювало неефективність деяких галузей господарства і штучне завищення цін і т.д.;

            – робились спроби створити на північ від ПАР пояс безпеки із Анголи, Мозамбіку, португальських колоній;

            – розроблялась власна атомна зброя.

            Режим набрав рис поліцейського. Уряду було дозволено виселяти африканців з будь-якої місцевості країни. Були заборонені шлюби чорних з білими. Заборонялись антирасистські організації, в тому числі Африканський Національний Конгрес (АНК), лідер якого у 1963 р. був засуджений на довічне ув’язнення. Уряд намагався відділити біле і чорне населення. З цією метою в ПАР створювались бантустани для негритянського населення – ізольовані держави в державі з органами самоврядування. 1981 р. в бантустанах, які займали 13% території країни, проживало 75% населення.

            Але всі ці заходи провалились: не вдалось створити пояс безпеки, африканське населення не проявляло покори і використовувало всі засоби боротьби. У білій общині намітився розкол: більшість її почала виступати за політичні реформи і за створення багаторасової демократичної держави. Першим кроком у цьому напрямку стало прийняття нової конституції 1984 р. У 1989 р. до влади у ПАР прийшов Фредерік де Клерк. Він здійснив реформи, які призвели до падіння расистського режиму. У 1993 р. в ПАР вперше проведено вільні вибори. Президентом країни став чорношкірий Нельсон Мандела – лідер АНК.

            Ангола. 15 січня 1975 р. лідери основних угруповань, які вели боротьбу проти колонізаторів в Анголі (МПЛА, УНІТА, ФНЛА), підписали договір про створення перехідного уряду і проведення загальних виборів. 31 січня 1975 р. такий уряд був створений. Але, не задовольнившись розподілом влади, УНІТА спровокувала громадянську війну. У боротьбі за владу УНІТА і ФНЛА об’єднали свої зусилля і звернулися до Південно-Африканської Республіки. У жовтні 1975 р. об’єднані війська УНІТА, ФНЛА і ПАР почали наступ на м. Луанду. У цих складних умовах лідери МПЛА звернулися до Куби. У ніч з 4 на 5 листопада 1975 р. Ф.Кастро прийняв рішення про направлення в Анголу кубинських військ. Кубинські війська зуміли зупинити наступ і розгромити війська агресора. 11 листопада 1975 р. Агостиньо Нето, лідер МПЛА, проголосив незалежність Народної Республіки Анголи. Ангола взяла соціалістичну орієнтацію. СРСР надав економічну і особливо воєнну допомогу, але вона виявилася малоефективною. Тривала війна і періодичні рейди військ ПАР з глибини території країни поставили Анголу на межу катастрофи. У 1988 р. було підписано «Принципи мирного врегулювання у Південно-Західній Африці», згідно з яким ПАР надавала незалежність Намібії, а Куба виводила війська з Анголи.

            У 1989 р. уряд Анголи зробив спробу знищити УНІТА, але наступ провалився і уряд Анголи погодився на переговори. Громадянська війна нанесла збитки країні в розмірі 25 млрд. доларів США, зовнішній борг зріс до 11 млрд. доларів. 31 травня 1991 р. Ж.Е. душ Сантуш – голова уряду Анголи і Ж.Савімбі – лідер УНІТА підписали в Лісабоні угоду про мир і проведення загальнонаціональних виборів, які були проведені у 1992 р. Перемогу отримала МПЛА. УНІТА не погодилася з таким розвитком подій і взялася за зброю. Громадянська війна продовжилася ще на десять років. З 1999 р. угруповання УНІТА стало терпіти поразки, втратила ключові свої райони. 22 лютого 2002 р. Савімбі потрапив у оточення і загинув. Після загипелі лідера УНІТА, який домагався лише абсолютної влади, країна нарешті перейшла до мирного життя. Але тридцятилітня війна вщент розорила країну.

            Складна ситуація виникла у Південній Родезії (Зімбабве). Там проживала значна біла меншина, в основному фермери. Білі у 1965 р. проголосили незалежність Родезії і намагалися створити державу ПАР (біла меншина проголосила своє виключне право на владу – режим апартеїду – расова дискримінація). Ні Великобританія, якій колись належала Родезія, ні ООН не визнали цієї незалежності, африканці (чорна більшість) розпочали збройну боротьбу проти білої общини. Опинившись в ізоляції, білі у 1979 р. сіли з африканцями за стіл переговорів. Була розроблена нова конституція, яка визнавала рівність рас, на її основі були проведені вибори і проголошена незалежність нової держави – Зімбабве.

Останньою територією, яка отримала незалежність, була колишня Південно-Західна Африка (Намібія), мандат на управління якою був переданий Південно-Африканському Союзу після Першої світової війни. ПАС (згодом ПАР) намагалася взагалі анексувати цю територію. Африканці у 1966 р. почали збройну боротьбу за незалежність, яку оголосила організація СВАПО. ООН у 1973 р. позбавила ПАР мандату на цю територію, а у 1977 р. була прийнята резолюція про виведення військ ПАР. Лише у 1989 р. в ПАР зрозуміли безперспективність утримати за собою Намібію. Так з’явилася ще одна держава в Африці.

 

3. Країни Тропічної Африки

            Розвиток країн Тропічної Африки виявився найбільш складним. У момент завоювання цими країнами незалежності, основна маса населення була зайнята у традиційних галузях господарства, де панували родоплемінні відносини. Спроби зруйнувати традиційне життя мали серйозні негативні наслідки. Домагаючись повної незалежності, лідери прагнули зменшити роль сільськогосподарського та сировинного експорту, що остаточно підривало економіку цих країн і позбавляло їх єдиного стабільного джерела прибутків. Єдине, в чому мали успіх країни Тропічної Африки, так це у створенні тиранічних режимів, як прорадянських, так і прозахідних.

Великі темпи зростання населення зводили нанівець усі зусилля по подоланню відсталості. Виробництво продуктів харчування не встигало за зростанням чисельності населення, що призводило до періодичного голоду, що уносив мільйони життів. Крім голоду країни Африки постійно вражають епідемії важких хвороб.

            Нестабільність регіону посилювалась через штучність африканських кордонів. Щоб запобігти прикордонним суперечкам, африканські країни домовилися дотримуватися принципу поваги існуючих кордонів, закріпленого в Статуті Організації Африканської Єдності (ОАЄ, утворена у травні 1963 р.). Проте це не допомогло запобігти внутрішнім і міждержавним конфліктам.

 

Найбільші конфлікти на території Африки

Роки	Країна, події
1952-1960	Заколот руху «Мау-мау» в Кенії
1954-1962	Національно-визвольна боротьба за незалежність Алжиру
1955-…	Боротьба християнського населення на півдні Судану
1960-1965,  1977-1978, 1997-…	Громадянська війна в Демократичній Республіці Конго (Заїр – 1965-1997), сепаратистські рухи, втручання сусідніх, європейських держав, СРСР, США
1961-1975	Війна за незалежність Анголи
1962-1973	Війна за незалежність Гвінеї-Бісау
1963-1975	Війна за незалежність Мозамбіка
1963-1967	Війна Сомалі з Кенією
1964-1968, 1977-1978	Війни Сомалі з Ефіопією
1964 (1972) –1979	Громадянська війна (Війна білої і чорної громад) в Родезії
1966-1989	Боротьба Намібії за незалежність
1967-1970	Громадянська війна в Нігерії. Спроба створення на півдні країни незалежної держави Біафра
1968-1971, 1976-1990	Громадянська війна в Чаді, втручання у події Франції та Лівії
1975-2002	Громадянська війна в Анголі. Втручання у події СРСР, Куби, ПАР
1975-1995	Громадянська війна в Мозамбіку. Втручання в події СРСР і ПАР
1978-1979	Війна між Угандою і Танзанією
1988-1989, 1993-1994	Громадянська війна в Бурунді
1959, 1990-…	Громадянська війна в Руанді
1989-2003	Громадянська війна в Ліберії
1989-…	Громадянська війна в Сомалі
1991-2000	Громадянська війна в Сьєрра-Леоне

 

            У результаті колоніальних поділів Африки 44% держкордонів проходять по меридіанах і паралелях, 30% по прямих і заокруглених лініях і лише 26% по кордонах розселення етнічних груп. 13 держав не мають виходу до моря, а це означає, що у них немає надійних шляхів сполучень із зовнішнім світом. Такі штучні кордони сприяли тому, що в Африці не виявилось однонаціональних і моноетнічних держав (крім Сомалі – але і вона поділяється на клани). Така ситуація призводить до міжетнічних конфліктів серед африканських держав. Один з найкривавіших конфліктів відбувся в Руанді. Його жертвами стали 800 тис. осіб.

            Конфлікти виникали і на релігійному ґрунті між християнами й мусульманами. В Ефіопії після тривалої громадянської війни було проголошено незалежну державу Еритрею. Конфлікти нерідко виходили за межі державних кордонів, переростали в міждержавні зіткнення.

            Так, Сомалі у 1977 р. пред’явила територіальні претензії до Ефіопії, претендуючи на райони, заселені племенами, етнічно близькими до сомалійців. Війна тривала майже рік. СРСР напередодні війни підтримував як режим М.Х.Маріама в Ефіопії, який прийшов до влади в результаті перевороту у лютому 1974 р., так і С.Барре у Сомалі. Під час війни СРСР став відкрито на бік Ефіопії, і надав їй допомогу. Сомалі потрапила у сферу впливу США.

            У 80-ті роки Лівія відкрито втрутилась в етнічний конфлікт у Чаді. Вона претендувала на частину території країни. Щоб не допустити поширення впливу Лівії, Франція направила в Чад свої війська. Лівійські війська потерпіли поразку, а Міжнародний суд визнав територіальні претензії Лівії безпідставними.

            Строкатий етнічний склад при збереженні родоплемінних відносин породив ще одну особливість політичного життя африканських країн – трайбалізм.

            Трайбалізм – племінний або етнічний сепаратизм у суспільстві. На практиці він означає, що всі соціально-економічні відносини переломлюються через родоплемінні, етнічні. Політичні партії створюються за етнічною ознакою, справи прагнуть вести лише з одноплемінниками.

            Однією з характерних рис розвитку африканського континенту стало існування військово-диктаторських режимів і домінування військових у суспільно-політичному житті. Причини цього явища внутрішні:

– незавершеність процесів формування африканського суспільства;

– відносно короткий період незалежного розвитку африканських країн;

– складне переплетіння різних типів економічних відносин;

– слабка соціально-класова диференціація суспільства;

– залишки родоплемінних відносин;

– широкий спектр ідеологічних поглядів населення;

– економічна і політична залежність від розвинутих країн;

– наявність таких соціальних явищ, як голод, злидні, хвороби, неграмотність, низька політична культура.

            Зовнішні причини пов’язані з протиборством СРСР – США в період "холодної війни".

            Військово-диктаторські режими в Африці характеризуються політичною і економічною нестабільністю, насиллям, низкою державних заколотів, міжетнічними протиріччями, війнами, гонкою озброєнь (на озброєння витрачається 5% валового внутрішнього продукту; у Південній Азії – 3,6%, Латинській Америці – 1,6%), зростанням політичної ролі армії у суспільстві, диктаторськими методами правління, корупцією.

            Влада диктатора, як правило, спирається на три політичні інститути: державу, успадковану від колонізаторів, яка здійснює жорстку централізовану владу по управлінню суспільством; однопартійну систему; збройні сили. Диктаторські режими перешкоджали демократичним перетворенням у суспільстві і гальмували соціальний прогрес в африканських країнах.

            Військово-диктаторські режими 60-80-х років ХХ ст. можна поділити залежно від їхньої орієнтації на правоавторитарні та лівоавторитарні.

            Правоавторитарні режими утвердились в Заїрі, Центральноафриканській Республіці (ЦАР), Сьєрра-Леоне, Чаді, Ліберії, Руанді, лівоавторитарні – в Ефіопії, Лівії, Малі, Анголі, Мозамбіку.

            Диктатор Ж.Б.Бокасса прийшов до влади в Центральноафриканській Республіці у 1966 р. в результаті державного заколоту і правив країною протягом 13 років. Він оголосив себе маршалом і довічним президентом, а згодом проголосив республіку імперією, а себе імператором. За роки правління він усував з посад всіх потенційних конкурентів, висилав їх з країни, арештовував, піддавав середньовічним тортурам.

            Іді Амін Дада у республіці Уганда "прославився" масовим знищенням людей. За вісім років правління в 70-ті роки в країні було знищено 800 тис. осіб.

            Конго (Заїр). Конго отримала незалежність у 1960 р. Проте відразу в країні спалахнула громадянська війна. Лідер національно-визвольної боротьби Патріса Лумумбу було вбито. Після кривавої громадянської війни на початку 60-х років, у яку були втягнуті сусідні держави, провідні країни світу, ООН в країні утвердився при владі харизматичний лідер Мабуту Банга. Понад 30 років він правив країною (перейменував її з Демократичної Республіки Конго на Заїр). Згідно з складеною ним конституцією в країні існує лише одна політична партія, до якої автоматично зараховано все населення країни. За роки його правління Заїр із багатої країни перетворився на одну з найбідніших: її зовнішній борг досяг 8 млрд доларів США. Зате сам Мабуту у швейцарських банках тримав 5 млрд доларів. Наприкінці 90-х років становище у країні загострилося, проти режиму Мабуту розгортається масовий повстанський рух. У 1998 р. його режим було повалено, сам диктатор втік (невдовзі помер від невиліковної хвороби). До влади прийшли опозиційні сили на чолі з Лораном Кабілою. Було повернуто попередню назву країни – Демократична Республіка Конго, почалось проведення реформ, проте вони перетворились у новий перерозподіл власності на користь тих сил, що прийшли до влади. У країні з новою силою спалахнула громадянська війна, яка переросла у загальноафриканську за контроль над природними багатствами ДРК. У ній взяло участь війська 10 країн. У 2001 р. Кабіла загинув у перестрілці зі своїм міністром оборони, якого він намагався звільнити. На теперішній день становище в країні залишилось нестабільним. Конфлікт, що триває з 1998 р., забрав життя понад 2,5 млн чол.

            У Ефіопії в результаті державного перевороту 1974 р. до влади прийшов Менгісту Хайлі Маріам (червоний диктатор). У країні було ліквідовано монархію і проголошено Демократичну Республіку Ефіопію. У режиму Маріама не було соціальної опори, хоча він прагнув її створити з допомогою Робітничої партії Ефіопії і деяких громадських організацій. Прагнення Мабуту побудувати соціалістичне суспільство зазнало невдачі. У результаті боротьби проти повстанців північних провінцій Тігре та Еритрея виникла опозиція в самій ефіопській армії (чисельність 500 тис. чол.). Після поразки армії в операціях проти повстанців диктатор втратив підтримку серед армійського керівництва і населення, яке вже протягом кількох років потерпало від голоду, і у травні 1991 р. втік з країни у Кенію, а потім у Зімбабве. А від Ефіопії відділилася нова держава Еритрея.

            Однією з найбільш розвинених країн Тропічної Африки є Нігерія, яка намагається відігравати провідну роль на західному узбережжі Африки. Основне джерело прибутку країни – нафта. Країну населяють різні народи, що різняться ще і за віросповіданням: на півночі – переважно мусульмани, на півдні – переважно християни. У 1960 р. колишня англійська колонія отримала незалежність. Найбільш розвинутий, багатий на нафту південний район Нігерії, заселений переважно народом імбо, проголосив свою незалежність і створення республіки Біафра. Але центральна влада не бажала миритися з втратою і розгорілась війна (1967-1970 рр.). Сепаратистський рух було придушено, у війні загинуло близько 1 млн нігерійців. Щоб усунути причину сепаратизму Нігерія стала Федеративною Республікою. За роки незалежності більшу частину часу в країні панував військовий режим. Спроба у 1993 р. генерала Ібрагіма передати владу цивільним не вдалась.

            Наприкінці 80-х років військово-диктаторські режими вступили в смугу гострих криз, пов’язаних з розпадом соціалістичної системи і закінченням "холодної війни". Диктатори втратили економічну і політичну підтримку з боку США та СРСР.

            МВФ і МБРР розробили план економічного відновлення Африки. Пропонувалось проведення ринкових реформ в обмін на пільговий кредит, скорочення державних витрат. Проте цей план не спрацював, заборгованість держав Африки перевищили їхні доходи. В той же час продовжуються конфлікти і громадянські війни. На початку ХХІ ст. центром напруги стали країни Західної Африки: Сьєрра-Леоне, Ліберія, Кот`дІвуар, Буркіна Фасо тощо.

            Проблеми, які постали перед країнами Африки, багатопланові і розв’язати їх нелегко. Це можливо лише при участі світового співтовариства і в формах, придатних для народів Африки.

            На початку ХХІ  ст. Африка залишається одним з найбільш нестабільних і найменш розвинутих регіонів світу. Проблеми регіону з внутрішніх стали глобальними для людства.

 

Підсумки

            Африка на південь від Сахари у другій половині ХХ ст. стала зосередженням найбільш гострих проблем і протиріч сучасного світу.

            Після визволення від колоніальної залежності країни континенту стали ареною боротьби між наддержавами, полігоном для проведення соціально-економічних експериментів. Всі моделі розвитку (соціалістична орієнтація, індустріалізація, інтеграція і світову економіку та ін.), якими намагались слідувати країни Африки, виявилися малоефективними.

            На теперішній час проблеми континенту стали все більш проявлятися як глобальні, які не можливо вирішити лише африканським країнам.

 

Запитання і запитання:

1.    Як відбувався процес деколонізації в Африці? Який рік отримав назву «рік Африки»?

2.    Які проблеми постали перед молодими африканськими державами?

3.    Що таке апартеїд?

4.    Охарактеризуйте розвиток ПАР на сучасному етапі.

5.    У 70-90-х роках ХХ ст. в Анголі тривала громадянська війна. Які її причини і наслідки?

6.    Назвіть причини тривалих і запеклих конфліктів між державами Африки?

7.    Охарактеризуйте особливості  політичного життя країн Африки.

8.    Що таке трайбалізм і який його вплив на життя країн Африки?

9.    Підготуйте розгорнутий план розповіді про один з конфліктів, що відбувалися у країнах Африки.

 

• ← § 36. Країни Південно-Східної Азії
• § 38. Країни Латинської Америки →