§ 36. Країни Південно-Східної Азії

            Південно-Східною Азією як правило називають широкий район: півострів Індокитай, острови Малайського і Філіппінського архіпелагів. Цей регіон заселений різними народами, які сповідують різні релігії. Вже з перших років європейської колоніальної експансії він став об`єктом їх зазіхання. Колонізаторів приваблювали природні багатства: пряності, каучук, дерево цінних порід, а також олово, нафта тощо. На кінець ХІХ ст. регіон поділили між собою Англія, франція і Голландія. У роки Другої світової війни регіон спробувала підпорядкувати Японія під гаслом «Азія для азіатів».

1. Національно-визвольний рух у країнах регіону (Індонезія, Індокитай, Малайя). Поява нових держав

            Наприкінці Другої світової війни в Індокитаї, Індонезії, Малаї розгорнувся масовий національно-визвольний рух проти японських окупантів і колонізаторів.

 

Фактори, які впливали на хід національно-визвольний рух в регіоні
1.	Боротьба проти японських загарбників у роки Другої світової війни.
2.	Громадянська війна в Китаї, перемога в ній комуністів.
3.	Початок «холодної війни».
4.	Прагнення колишніх метрополій відновити свої колоніальні володіння в регіоні (Франція, Англія. Голландія).

            На Потсдамській конференції (1945 р.) було прийнято рішення про поділ регіону на окупаційні зони між Англією, США та Китаєм з метою забезпечення роззброєння японських військ. Скориставшись поразкою Японії і відсутністю колоніальних військ, лідери національно-визвольної боротьби Індонезії та В`єтнаму проголосили незалежність своїх країн. Це докорінно змінило ситуацію в регіоні. Великі держави були поставлені перед необхідністю визнати, або не визнати нові держави. Гору взяло прагнення відновити владу колишніх європейських колонізаторів. Проте повернення французьких, англійських і голландських колонізаторів обернулося колоніальними війнами, найзапекліші з яких тривали в Індокитаї, зокрема, у В`єтнамі (1946-1954 рр.) та Індонезії (1946-1949 рр.).

            Події у В`єтнамі розгорталися наступним чином. Так, 2 вересня 1945 р. було проголошено Демократичну Республіку В’єтнам, президентом і прем’єр-міністром якої став Хо Ші Мін. У вересні 1945 р. на півдні В’єтнаму висадились французькі війська. Франція взяла курс на відновлення своєї колоніальної влади спочатку на півдні, а потім – в масштабах всієї країни.

            Проголосивши утворення Демократичної Республіки В’єтнам, уряд Хо Ші Міна провів низку реформ:

– відмінялись колишні податки;

– скорочувалась орендна плата на 25%, а земельний податок на 25%;

– конфісковувалася земельна власність французьких колонізаторів і розподілялась між селянами;

– встановлювався восьмигодинний робочий день;

– почався процес ліквідації неписьменності.

            1946 р. відбулися загальні вибори в Національні збори. На виборах впевнено переміг В’єтмінь – національний фронт, створений з ініціативи Компартії Індокитаю. 9 листопада 1946 р. була прийнята Конституція ДРВ.

            У березні 1946 р. Франція і ДРВ підписали попередню домовленість, за якою Франція визнавала ДРВ складовою частиною Індокитайської Федерації і Французького Союзу. На півдні В’єтнаму намічалось провести референдум про майбутню долю, а на територію ДРВ тимчасово вводились французькі війська.

            Проте згодом Франція всупереч угоді проголосила утворення в Південному В’єтнамі Республіки Кохінхіна і на півночі В’єтнаму двох автономних держав. 23 листопада 1946 р. було здійснено варварське бомбардування порту Хайфон (загинуло 20 тис. осіб). Це поклало початок збройній інтервенції проти ДРВ. В’єтнамські сили самооборони чинили впертий опір наступаючим колонізаторам. Найбільші бої розгорілись у районах міст Ханой, Хює, Намдінь. У джунглях і гірських районах з’явилися бази опору. Франція, намагаючись закріпити свою владу у В’єтнамі, створила на півночі маріонетковий уряд на чолі з імператором Бао Даєм, з яким уклала договір про створення військових баз та про контроль над зовнішньою політикою держави. Але покінчити з ДРВ не вдалося.

            Перемога комуністів у Китаї дало нового поштовху антиколоніальній боротьбі в’єтнамського народу. СРСР розцінював ДРВ як передовий рубіж боротьби проти "імперіалізму" і надав їй військову допомогу. 1950 р. став переломним. В’єтнамська Народна Армія (ВНА) перейшла у контрнаступ. Вирішальна битва відбулась районі селища Денб’єнфу (березень-травень 1954 р.), в якій французькі війська зазнали поразки.

            21 липня 1954 р. Франція змушена була підписати Женевські домовленості. До проведення загальних виборів (липень 1956 р.) країна ділилась на дві зони по 17 паралелі. Французькі війська виводились з півночі ДРВ і припиняли бойові дії. Проте тимчасово зберігали свої війська на півдні. У колоніальній авантюрі Франція втратила 92 тис. своїх солдатів.

            Здобувши перемогу ДРВ пішла по соціалістичному шляху розвиту з усіма притаманними йому ознаками: індустріалізація, колективізація, культурна революція. Проте перед країною стояло ще одне важливе завдання: об`єднання Півдня і Півночі. Але до єдності В`єтнаму довелося пройти через криваву війну (1960-1975 рр.), яка стала складовою «холодної війни» між СРСР і США.

            Складний шлях до незалежності довелось пройти Індонезії. 17 серпня 1945 р. була проголошена декларація  незалежності, в якій були викладені наступні основні принципи: рівність всіх релігій і свобода віросповідань; єдність держави; демократія на основі консультацій і представництва; соціальна справедливість.

            29 серпня у країні був створений Центральний Національний Комітет (тимчасовий парламент), в який увійшли всі політичні сили країни, які боролись за визволення.

            29 серпня 1945 р. був обраний перший президент незалежної Республіки Індонезії. Ним став лідер національно-визвольного руху Сукарно. Також була прийнята Конституція. 28 вересня японські війська (280 тис чоловік) капітулювали перед індонезійською армією.

            Восени 1945 р. під приводом роззброєння японських військ висадились на островах Ява і Суматра англійські, а згодом їх змінили голландські війська. Повернення голландців супроводжувалось відновленням колоніальної адміністрації. Це призвело до збройних сутичок між голландською і індонезійською арміями, які переросли у справжню війну. Індонезійська армія зазнала поразки. 17 січня 1948 р. Голландія нав'язала Індонезії Ренвільську угоду, за якою обмежувався її суверенітет, а країна перетворювалася на федерацію (Сполучені Штати Індонезії).

            Поразка у війні привела до гострої політичної боротьби в індонезійському керівництві: вся вина була покладена на комуністів і на міністра оборони Шаріфуддіна (член КПІ). Цим скористались голландці і розпочали Другу війну. Індонезійська армія зазнала нової поразки, але населення переходить до партизанської боротьби, яка вимотувала сили голландців. 2 листопада 1948 р. СШІ були визнані незалежною державою. Проте повністю звільнитись від колонізаторів країні вдалося лише на початку 60-х років з приєднання Західного Ірінаму.

            Перші роки незалежності пройшли у пошуку шляхів розвитку. Спроба утвердити парламентську демократію у країні не вдалась і у 1957 р. Сукарно вводить у країні воєнний стан і проголошує новий державний курс – "демократія що спрямовується". Індонезія стає унітарною державою. Фактично вся повнота влади опинилась у руках Сукарно. Незабаром в економічній сфері був взятий курс, який отримав назву – "економіка, що спрямовується". Почалась націоналізація великих промислових об'єктів іноземної власності (до 1965 р. було націоналізовано 70% промисловості), активно проводилась аграрна реформа (була обмежена велика земельна власність). Але новий курс керівництва не привів до покращення економічного стану країни. Націоналізація стала причиною бюрократизації державного апарату і до хаосу у виробництві (використовувалось 30 – 40% потужностей підприємств). Стрімко падав життєвий рівень населення. Все це відбувалося на тлі непомірного збагачення верхівки на чолі з «батьком нації».

            Перед лицем неминучого краху, Сукарно вдався до небезпечної політичної гри: зіштовхнути у боротьбі головних свої суперників – армію і комуністів. Проте події вересня 1965 р. дали перевагу армії на чолі з генералом Сухарто, який у березні 1968 р. стає президентом. Сухарто докорінно змінює внутрішній і зовнішній курс держави. Тепер політика держави були орієнтовані на західні країни, були влаштовані погроми комуністів. У 70-80-ті роки в Індонезії було здійснено денаціоналізацію у промисловості та сільському господарстві, іноземному капіталу було надано пільгових умов для інвестицій. У політичній сфері зберігались авторитарна форма політичного режиму. Все це, а також значні природні ресурси, стали підґрунтям для стрімкого економічного зростання.

            Проте ні економіка, ні політична система країни виявилися непідготовленими до випробувань, які випали на долю країни в результаті економічної кризи кінця 90-х років ХХ ст. Економічний крах призвів до падіння режиму Сухарто, що в свою чергу витягло на поверхню національні і релігійні проблеми, що стримувалися грубою силою.

            Інакше події розгорталися в Малаї, де англійці намагалися повернути свою владу. З цією метою вони докорінно змінили систему управління, об`єднавши колишні підвладні князівства в єдиний Малайський союз, влада місцевих султанів скасовано, а індонезійці були позбавлені привілеїв. Така ситуація викликала опір з боку малайської громади. Одночасно розгорнулась партизанська боротьба лівих партій, що складалися переважно з китайців. Щоб опанувати ситуацію англійці розгорнули жорстку антипартизанську боротьбу, одночасно, повернувши привілеї малайській громаді. Султан відновлював владу, а англійці протекторат. 1 лютого 1948 р. було проголошено Малайську Федерацію. На початку 50-х років провідники трьох громад країни (малайська, китайська та індійська) уклали між собою союз, створивши Союзну партію для боротьби за незалежність мирним шляхом. У 1955 р. англійці дозволили провести вибори до Законодавчих зборів Малайї, на яких Союзна партія здобула абсолютну перемогу. По виборах почалась підготовка до проголошення незалежності. Султан отримав гарантію своїх прав і привілеїв. У 1957 р. Англія надала Малайї політичну незалежність. У 1963 р. було проголошено утворення Федерації Малайзії. У 1965 р. з федерації вийшов Сінгапур, ставши на шлях самостійного розвитку. До складу федерації відмовився увійти султан Брунея, який аж до 1984 р. знаходився під англійським протекторатом.

            Тривалий час у Малайзії залишалось нестабільне політичне становище, велась партизанська війна прихильниками ідей Мао. Але зрештою становище вдалось стабілізувати. Залучивши японський  досвід у країні були проведені реформи,які забезпечили поступове економічне    піднесення.  У  країні розвивається добувна, електротехнічна та інші галузі виробництва.

 

2. Війна у В`єтнамі

            «Війна у В`єтнамі» – це умовна назва цілої низки конфліктів, які тривали в країнах Індокитаю у 40-70-ті роки ХХ ст. Ключовим конфліктом була агресія США проти В`єтнаму. Конфлікт в Індокитаї став одним з ключових у «холодній війні». Поразка США у цьому регіоні стала найбільшим успіхом СРСР в «холодній війні».

 

Схнма: Розвиток країн Індокитаю

 

 

 

 

 

 

 

 

 

					Громадянська війна (початок 60-х – 1975 р.). Американська і південнов`єтнамська інтервенція 1970-1975 рр.				Громадянська війна (початок 60-х – 1975 р.). Американська і південнов`єтнамська інтервенція 1964-1973 рр.
	Громадянська війна в РВ, втручання ДРВ (1960-1975 рр.). Американська інтервенція (1964-1973 рр.)
									1975 р. – проголошення Лаоської Народно-Демократичної Республіки
	1975 р. – об`єднання В`єтнами, з 1976 р. – Соціалістична Республіка В`єтнам (СРВ)
					1991 р. – ліквідація пров`єтнамського режиму. Повернення назви Камбоджа. 1994 р. – відновлення монархії. Продовження громадянської війни до кінця 90-х років до смерті Пол Поти.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

            Поразка Франції у колоніальній війні підштовхнула США до активнішого проникнення на південь В’єтнаму. Такі дії США були продиктовані страхом поширення комунізму в Південно-Східній Азії. США поспішно створюють тут блок СЕАТО у складі США, Англії, Франції, Австралії, Нової Зеландії, Таїланду, Філіппін, Пакистану.

            У 1956 р. у Південному В’єтнамі були проведені вибори у Національні збори і прийнято Конституцію, одна із статей якої закріплювала антикомунізм як державну політику. США, Англія, Франція визнали цю державу і надали їй економічну і воєнну допомогу. У В’єтнам було направлено 3 тис. американських радників. США з 1955 р. по 1961 р. виділили 2 млрд. 118 млн. доларів і, крім того, на військові потреби 571,3 млн. доларів. Використання цих коштів знаходилось в полі зору місії по контролю за використанням американської допомоги. Значна частина допомоги йшла на створення інфраструктури – доріг, портів, аеродромів та ін. Була проведена аграрна реформа, будувались сільськогосподарські поселення, створювались споживчі кооперативи, надавались пільгові кредити, але зберігалось поміщицьке землеволодіння. У політичній сфері обмежувались політичні права і свободи, створювались концентраційні табори, а з 1959 р. діяли воєнно-польові трибунали.

            У 1960 р. відбувся конгрес патріотичних сил, на якому був створений Національний фронт визволення Південного В’єтнаму (НФВПВ). Організаційне оформлення фронту було завершено 1962 р. Він об’єднав 20 політичних партій і організацій різного політичного спрямування – комуністів, соціалістів, радикалів. Спираючись на підтримку ДРВ, він розгорнув активні бойові дії проти сайгонівського режиму. Урядові війська терпіли поразку.

            Щоб врятувати своїх ставлеників, США втягуються у в’єтнамську війну. З приходом до влади у США президента Кеннеді з’явились доктрини "гнучкого реагування" і "стратегії протиповстанської боротьби". У Вашингтоні вважали, що в Південному В’єтнамі проходить фронт боротьби з комунізмом і перемога партизанського руху може призвести до того, що "Тихий океан стане морем червоних" і США доведеться зайнятися обороною на своєму узбережжі.

            У 1962 р. в Сайгоні створено американське командування. Авіація США бомбардувала території, контрольовані партизанами. 1 жовтня 1963 р. у країні було встановлено військову диктатуру. Однак партизанський рух продовжував ширитися і вже влітку 1964 р. 2/3 Південного В’єтнаму знаходилось під його контролем.

            У 1964 р. президентом США став Л.Джонсон. З його іменем пов’язана ескалація війни у В’єтнамі і поширення її на ДРВ. У США був розроблений план здійснення ударів по ДРВ, тому що без підтримки ДРВ партизанський рух не набував би такого розмаху. Приводом до агресії проти ДРВ став тонкінський інцидент. 8 березня 1965 р. американські війська висадились на узбережжі Південного В’єтнаму і вступили в активні бойові дії проти партизан.

            Поступово чисельність американських військ зросла до 550 тис. Але придушити партизанський рух їм не вдалося. Бомбардування ДРВ теж нічого не дали. Завдяки допомозі СРСР повітряна оборона В’єтнаму давала відсіч авіації США.

            З 1968 р. війна у В’єтнамі все менш нагадувала партизанську, і все більше нагадувала битву двох регулярних армій. Після «новорічного наступу» партизан і втрати американськими військами важливої стратегічної бази Кхесань (січень – червень 1968 р.) у громадській думці населення США наступив злам. 77% американських громадян не схвалювали політику уряду. Американці занадто довго йшли до висновку, що у В’єтнамі з ними воюють не в’єтнамці-комуністи, а в’єтнамці-націоналісти. Важко собі уявити людину більш далеку від політики, ніж в’єтнамський селянин. Однак народ цієї країни практично всю свою історію боровся не тільки за можливість вижити, але і за право мати свою державу, воюючи за це з іноземними загарбниками, виявляючи при цьому чудеса героїзму і блискучу організованість. Комуністи лише вміло використали ці обставини, і війна, в якій іноземці вбивали в’єтнамців, стала для більшості місцевих жителів черговою війною за незалежність країни. Для США ця війна, що загрожувала перейти в тотальну з усім в’єтнамським народом, була безперспективною.

            13 травня 1968 р. у Парижі почались переговори з ДРВ по політичному врегулюванню конфлікту, а з 1 листопада авіація США припинила бомбардування ДРВ. Відтоді почалося згортання американської участі у війні. У листопаді 1969 р. було оголошено про здійснення програми "в’єтнамізації" війни і про виведення американців з країни.

            Щоб досягти зламу у війні, США розробили операцію, метою якої було перерізати шляхи ("стежки Хо Ші Міна"), якими йшла допомога партизанам Південного В’єтнаму. Американо-сайгонські війська з цією метою у 1970-1971 рр. вчинили агресію проти Лаосу і Камбоджі, але операція провалилась.

            30 березня 1972 р. Народні збройні сили визволення (НЗСВ) почали третій стратегічний наступ і визволили великі райони країни. У відповідь США встановили блокаду морського узбережжя і відновили бомбардування ДРВ. Були проведені дві повітряно-наступальні операції, які завдали значної шкоди господарству ДРВ. Нова ескалація війни викликала бурю протесту у США і в серпні 1972 р. сенат США прийняв рішення про виведення всіх американських військ із В’єтнаму. 27 січня 1973 р. США підписали Паризьку угоду про припинення війни і відновлення миру у В’єтнамі.

            Проте виведення американських військ не зупинило війни. У 1973 р. сайгонівський режим, отримавши значну американську допомогу, розпочав широкий наступ проти НЗСВ, але невдало. У жовтні 1973 р. НЗСВ починають контрнаступ, який завершився 30 квітня 1975 р. перемогою партизан. Так було завершено об’єднання В’єтнаму. 2 липня 1976 р. Національні збори проголосили створення Соціалістичної Республіки В’єтнам (СРВ).

            Війна у В’єтнамі стала найбільш кривавою серед локальних війн ХХ ст. Всього у війні загинуло і було поранено близько 5 млн. в’єтнамців, США втратили 58 тис. осіб, 304 тис. стали інвалідами і 2500 американців потрапили у полон. З 1961 р. над всією територією країни було збито 3744 американських літаків і 4888 вертольотів. США ця війна коштувала 130 млрд доларів.

            Головним переможцем у цій війні став Радянський Союз.

            У грудні 1976 р. відбувся 4-й з’їзд Партії трудящих В’єтнаму, який затвердив програму соціалістичного будівництва в масштабах всієї країни. ПТВ була перейменована в Комуністичну партію В’єтнаму (КПВ). У грудні 1980 р. була прийнята конституція СРВ.

            Поразка США суттєво змінила співвідношення сил у Південно-Східній Азії. Об’єднаний В’єтнам, маючи багаточисельну, добре озброєну і навчену армію і спираючись на слухняні уряди в Лаосі й Камбоджі, став своєрідною регіональною наддержавою. До того ж у 1975 р. розпався блок СЕАТО. Порушену рівновагу поспішив відновити Китай, почавши бойові дії проти В’єтнаму у 1979 р. Разом з США Китай практично ізолював В’єтнам на міжнародній арені. До того ж виявилась нездатність В’єтнаму нести економічну ношу наддержави: країна була зруйнована, їй загрожував голод, а головний покровитель – СРСР вже не був здатний прийти на допомогу.

            Наприкінці 80-х років В’єтнам вивів війська з Камбоджі і Лаосу, нормалізував відносини з Китаєм. З 1986 р. В’єтнам вирішив наслідувати приклад Китаю і провів ринкові реформи при збереженні монополії компартії на владу.

            Нині перед В’єтнамом стоїть ряд проблем: необхідність структурної перебудови економіки (пріоритетний розвиток легкої та харчової промисловості); переведення економіки на ринкові рейки; розв’язання проблеми зайнятості населення; скорочення армії; розв’язання продовольчої проблеми.

            У серпні 1995 р. між США і В’єтнамом відновлено дипломатичні відносини.

 

3. Червоні кхмери. Їх модель комунізму

            Після другої світової війни Камбоджа отримала обмежений суверенітет у складі Французького Союзу, а у 1947 р. була проголошена конституційною монархією. (25 квітня 1941 р. Радою корони був затверджений королем Нородом Сіанук).

            У 40-х роках в Камбоджі розгортався національно-визвольний рух проти французських колонізаторів. Сіанук, з метою запобігти потрясінь збройних виступів і досягти визволення країни мирним шляхом робить спроби очолити антиколоніальний рух. (На початку 1953 р. Сіанук відправляється в закордонне турне з метою заручитися підтримкою з боку інших держав, але невдало). Поразка французьких військ у В'єтнамі, підписання Женевських домовленостей у 1954 р. надало незалежність країнам Індокитаю.

            Завоювання країною незалежності привело до розпаду єдиного антифранцузького фронту політичних партій і до початку боротьби різних партій проти монархії.

            Щоб зберегти свій вплив Сіанук 2 березня 1955 р. зрікається престолу на користь свого батька і утворює Народно-соціалістичне співтовариство Сангкум з метою покінчити з багатопартійність і укріпити монархію. Сіанук розробляє ідею "кхмерського, буддійського, королівського соціалізму", яка приваблювала різні прошарки суспільства. На виборах 1955 р. Сіанук і його партія перемагають і отримують всі міста у парламенті. Сіанук стає прем'єр-міністром і укріплює режим особистої влади.

У сфері зовнішньої політики Сіанук притримувався політики нейтралітету. Підтримував хороші стосунки з СРСР, В'єтнамом, Китаєм, США, Францією.

            Незважаючи на успіхи політичного курсу Сіанука, на початку 60-х років у країні розгортається партизанський рух організований  комуністичними групами. Але розкол у комуністичному русі давав можливість Сіануку міцно триматися при владі.

            На початку 60-х років лідуючі позиції у комуністичному русі Камбоджі займаї група, яку очолював Пол Пот. У 1963 р. він стає секретарем комуністичної партії і розгортає боротьбу проти режиму Сіанука. Погляди Пол Поти носили яскраво національно-шовіністичний, антив’єтнамський характер. Основні ідеологічні установки запозичувалися з маоїзму.

            На початку 70-х років Сіанук відправляється у закордонну поїздку з метою найти необхідну підтримку своєму політичному курсу. Цим скористалися праві політичні сили, які були незадоволені політикою "буддійського соціалізму", і у березні 1970 р. здійснили воєнний переворот під керівництвом генерала Лон Нола. Новий режим зробив ставку на США і на Південний В'єтнам.

            Така орієнтація нового режиму дала поштовх до розгортання могутнього партизанського руху під керівництвом "червоних кхмерів" (лідер – Пол Пот). На початку 70-х років був утворений Національний єдиний фронт Камбоджі (НЄФК) після укладення угоди між прихильниками Сіанука і "червоними кхмерами" про спільну боротьбу проти режиму Лон Нола.

            Після тривалої партизанської боротьби з військами Лон Нола і південно-в'єтнамськими "червоні кхмери" у квітні 1975 р. приходять до влади і проголошують створення Демократичної Республіки Кампучія. Формально влада в державі належала Сіануку, але фактично знаходилась в руках Пол Поти. 2 квітня 1976 р. Сіанук подає у відставку і потрапляючи під домашнє ув'язнення.

            Прийшовши до влади "червоні кхмери" почали будувати "комуністичне суспільство". Перші експерименти почались ще на початку 70-х років. Одною з перших акцій, проведених новою владою, стала ліквідація міст і переселення їх мешканців у сільську місцевість де створювались комуни. Вирощений у комунах урожай конфісковувався, а їжа видавалася згідно встановлених норм. Поряд з переселеннями проводилися чистки, репресії, знищувалась інтелігенція. Жертвами режиму стало 3 млн чоловік із 7 млн. населення країни. Такі дії "червоних кхмерів" викликали незадоволення з боку населення.

            Щоб підняти авторитет свого режиму Пол Пот розпалює конфлікт з В'єтнамом. У січні 1977 р. розпочинаються сутички на в'єтнамо-кампучійському кордоні. Задум Пол Поти був наступним: спровокувати В'єтнам перейти у наступ, потім нанести контрудар, захопити Південний В'єтнам і знищити там населення. Але цей маячний план не вдався, у січні 1979 р. в'єтнамські війська при підтримці повсталого населення скинули режим Пол Поти. Сам диктатор зникає. У відповідь Китай здійснює агресію проти В'єтнаму щоб «надати урок», але позиція СРСР і поразка китайських військ зупинили агресію. У Кампучії був встановлений пров'єтнамський режим.

            Полпотівці не склали зброю і, спираючись на підтримку Китаю, з баз у Тайланді розгорнули артизанську  війну. На початку 80-х років вони об'єдналися з націоналістами Сон Сана і прихильниками Сіанука, що забезпечило їм підтримку з боку США та інших західних країн.

            У кінці 1987 р. почались переговори між  Сіануком і пномпенським лідером Хун Сеном при посередництві ООН, які закінчились підписанням у жовтні 1991 р. Парижських домовленостей по загальному врегулюванню у Камбоджі. Згідно з домовленостями з країни виводились в'єтнамські війська і припинялась громадянська війна.

            У 1994 р. у Камбоджі була відновлена монархія. Сіанук знову став королем. Але "червоні  кхмери" не припинили збройної боротьби. Ця боротьба тривала до кінця 90-х років, до смерті Пол Поти.

 

4. Нові індустріальні країни (“Азіатські тигри” (“дракони”))

            У 60-70-ті роки ХХ ст. відбувається швидке економічне зростання групи країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону, що призвело до загального економічного піднесення, яке кардинально змінило обличчя Азії. В авангарді змін йшли Південна Корея (Республіка Корея), Тайвань, Гон-Конг і Сінгапур, яких назвали «Азіатськими тиграми (драконами)».

            Причини таких змін часто бачать у політичній опіці з боку США (особливо над Південною Кореєю та Тайваню) та інших держав Заходу. В умовах «холодної війни» місцеві еліти заявляли про свою прихильність ідеям демократії, ринкової економіки і антикомунізму. Проте це не заважало їм встановлювати жорсткі авторитарні режими (Південна Корея та Тайвань). США розглядали їх як опорні пункти у боротьбі з комунізмом в Азії. Сюди спрямовувалась американська допомога, західні спеціалісти консультували у проведенні реформ, створенні промисловості, впровадженні новітніх технологій тощо. Крім вказаних причин «економічного дива» можна назвати ще й такі: дешевизна, працелюбність і дисциплінованість робочої сили, ємкість ринків Азії.

            Серед «тигрів» особливе місце посідає Південна Корея. Її стартові можливості були дещо кращими ніж у інших «тигрів». Вона мала розвинуте сільське господарство, що усувало продовольчу проблему. Проте внаслідок війни 1950-1953 рр. з Північною Кореєю промисловість країни була вщент зруйнована. Перші повоєнні уряди намагалися вивести країну з розрухи саме за рахунок розвитку сільського господарства. Проте обрана стратегія не забезпечувала економічної переваги над Північною Кореєю, що в своєму розвитку керувалася радянськими зразками.

            Щоб запобігти проникненню ідей соціалізму на південь при мовчазній згоді США у 60-і роки у країні встановлюється на тривалий час військова диктатура генерала Пак Чжон Хі. Військові встановили жорстокий режим придушуючи будь-які виступи населення, але при цьому була дана повна економічна свобода, що в умовах американської допомоги через деякий час почало давати позитивні результати.

            У період правління Пака були закладені основи швидкого економічного зростання РК. За основу економічного розвитку була взята японська модель: розвиток експортних галузей виробництва. Початок створенню iндуcтрiальної бази було покладено створенням сталеварної компанії "Паско", яка тепер є другою у свiтi. У 70-тi роки корейці заклали основу суднобудуванню i на початку 90-х років вийшли на друге місце у свiтi. Вражаючих успiхiв корейці досягли у мiкроелектроницi. Компанії Самсунг і LG серйозно потіснили на світовому ринку визнаних лідерів.

У 90-ті роки по виробництву кораблів, електроніки, хімічної продукції, автомашин Республіка Корея обігнала навіть Японію (японське виробництво цих товарів складає 2/3 корейського експорту).

            У період свого інтенсивного розвитку Південна Корея вороже ставилась до іноземних інвестицій, імпорту споживчих товарів, жорстокими засобами орієнтувала економіку на експорт. У 60-70-ті роки темпи приросту виробництва складали 10%, а у період 1987–1994рр – 8%. Такі феноменальні результати були досягнуті за рахунок вмілої мобілізації ресурсів країни. Корея розвивалась під гаслом: «Зростання через самопожертву».

            Робочий день складав 12 годин на добу при шестиденному робочому тижні. Кожний, хто був незгоден, звільнявся, або заарештовувався. Трудові конфлікти вирішувались за допомогою армії.

Авторитарний режим і система освіти, яка була орієнтована на потреби промисловості, забезпечували постійний приток кваліфікованої і відданої робочої силі. У громадян фактично вилучались заощадження, які направлялись на розвиток промисловості.

            Також корейське керівництво уміло використало націоналістичні гасло про перевагу корейців. Перед країною була поставлена мета: обігнати Японію.

            За 30 років реформ Корея з аграрної країни перетворилась в індустріальну. Об'єми виробництва лише однієї компанії Самсунг перевищують обсяг виробництва Швеції. Валовий національний доход на душу населення з 100 доларів у 1960 р. зріс до 8500 доларів у 1994 році. У 1995 році Корея розрахувалась зі своїми боргами і сама стала кредитором.

            У другій половині 70-х років в Кореї розгортається демократичний рух, основним рушієм якого стали студенти. У 1979 р. Пак Чжан Хі загинув і новим диктатором став Чон Ду Хван. На період правління якого припала основна хвиля студентського руху. Студенти розпочали справжню війну з поліцією на вулицях столиці. У 1987 р. військові пішли на поступки. Новим правителем країни став генерал Ро Де У, який почав поступові демократичні реформи. Перші демократичні вибори відбулися у 1993 р.: президентом країни став Кім Єн Сам. На наступних виборах 1997 р. переміг Кім Те Чжун. На період його президентства припадає період азіатської економічної кризи кінця 90-х років ХХ ст. Завдяки рішучим діям вдалося запобігти руйнівним наслідкам кризи.

            Приклад «Азіатських тигрів» став привабливим для інших країн регіону. У 70-ті роки «економічне диво» почало спостерігатися і Таїланді, Малайзії, Індонезії. Згодом до цієї групи країн приєдналися Філіппіни, Бруней. У 80-ті роки Китай, а у 90-ті В`єтнам, Камбоджа, Лаос стали проводити реформи для забезпечення динамічного розвитку. В результаті на теперішній день Азіатсько-Тихоокеанський регіон є найбільшим і найдинамічнішим ринком світу.

            Для координації дій між країнами Південно-Східної Азії ще у 1967 р. була створена Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), яка на теперішній день об`єднує всі країни регіону і відіграє важливу роль у розгортанні інтеграційних процесів.

 

Цікаво знати

            Філіппіни. У 1946 р була проголошена незалежність Філіппін, однак США, під владою яких Філіппіни знаходились з 1898 р. зберігали тут свої військові бази та економічні позиції. Довгий час внутрішнє становище у країні було нестабільним через численні конфлікти між різними політичними угрупованнями, які нерідко доходили до збройного протистояння (комуністи, мусульмани).

            У 70-х роках у країні було встановлено диктатуру Ф. Маркуса. Вводився військовий стан, будь-які прояви невдоволення придушувались силою. Такі методи правління не сприяли стабілізації в країні: посилився партизанський і екстремістський рухи. Ф. Маркус привласнював велику кількість державних коштів. Адміністрація США заплющувала очі на такі зловживання, тому що вона боялась, що Філіппіни можуть потрапити у сферу впливу СРСР або Китаю. Також диктатура гарантувала присутність американських баз на островах. (Бази США були головним джерелом прибутків диктатури Ф.Маркуса).

            Зміни у відносинах між СРСР і США, а також у ставленні американської адміністрації до диктатора, привели до зміни влади на Філіппінах. У результаті президентських виборів 1986 р. до влади прийшла демократична опозиція на чолі з Корасон Акіно.

            Новий президент розпочала ряд радикальних перетворень: була прийнята нова конституція, розпочата земельна реформа та модернізація економіки, з країни були виведені американські війська і ліквідовано  найбільшу базу ВМС і ВВС США Субік Бей. Ці реформи заклали основи подальшого стрімкого економічного зростання країни. Проте політичне становище у країні залишається нестабільним: відбулось ряд невдалих військових переворотів, продовжується партизанський рух, мусульманські екстремісти вдаються до терористичних актів, захоплення заручників тощо.

            Таїланд. У період Другої світової війни Таїланд був прибічником Японії. Але в 1944 р. гору взяли сили, що переорієнтували зовнішню політику на США і Англію. Політичне становищу у країні після війни було нестабільним, двічі в країні встановлювалась військова диктатура (1957-1973 рр, 1976-1977 рр). Після відновлення конституційного порядку неодноразово відбувались спроби державного перевороту. Не зважаючи на військові перевороти країна продовжує залишатися конституційною монархією.

            Починаючи з кінця 70-х років почався процес бурхливого економічного розвитку. Швидкими темпами в країні розвивається електроніка і електротехніка, нафтопереробна, хімічна та автомобільна промисловість. На 1991 р. Таїланд займав 7 місце по рівню доходів на душу населення серед країн Східної Азії (3 1990 доларів США) і 9-е за чисельністю населення (57 млн чоловік). Зберігаючи цю позицію по теперішній день. Такий  швидкий ріст економіки країни був досягнутий за рахунок дешевої робочої сили. Але таке джерело росту ї ненадійним і в майбутньому очікується уповільнення швидкого економічного розвитку. Вагомим чинником розвитку Таїланду став туризм, в який вкладаються величезні кошти.

            В умовах коли прибутки держави збільшились уряд Таїланду намагається перетворити країну у регіонального лідера. Створюється могутня армія, авіація і флот. Це спонукає сусідні держави теж проводити модернізацію армій, що привело розгортання гонки озброїть у ПСА.

 

Підсумки

            Після Другої світової війни у національно-визвольному русі країн регіону домінуюче становище займали комуністи. Національно-визвольний рух у регіоні зміцнів у боротьбі проти японців після війни продовжив розгортатися проти колишніх колонізаторів, які намагались відновити свою владу. Маже десятиліття тривала кривава боротьба з французькими, англійськими і голландськими колонізаторами. Здобуття незалежності не принесло миру регіону. Через нього пройшов один з фронтів «холодної війни», протистояння між СРСР і Китаєм, місцеві лідери під впливом комуністичних ідей вдавались до всіляких експериментів з побудови світлого майбутнього тощо.

 

Запитання і завдання:

1.    Як відбувався процес деколонізації в країнах Південно-Східної Азії?

1.    Які  причини існування тривалий час воєнних диктатур у більшості країн ПСА і Кореї?

2.    Який вплив мала "холодна війна" на країни ПСА і Кореї?

3.    Заповніть таблицю: «Війна у В`єтнамі»

 

Періоди	Основні події, характеристики
1945-1954 рр.
1960-1964 рр.
1964-1973 рр.
1973-1975 рр.

4.    Які наслідки перемоги В`єтнаму у війні з США?

5.    6.Визначте вплив війни у В`єтнамі на: внутрішній розвиток країни; міжнародні відносини, хід «холодної війни»; розвиток США.

6.    У чому схожість і відмінність В`єтнамської і Афганської війни? Відповідь оформіть таблицею.

7.    Визначте риси «кхмерського соціалізму».

8.    Чому США підтримували Пол Поту після повалення його влади, знаючи про його злочини проти свого народу?

9.    Що зумовило війну між Китаєм і В`єтнамом у 1979 р.?

10. Які причини швидкого економічного розвитку країн ПСА в 70-90-ті рр.? Які результати і наслідки цього процесу?

 

 

• ← § 35. Країни Середнього Сходу
• § 37. Країни Африки →