§ 1-2 Народження середньовічної Європи
Ви дізнаєтеся
· Чим різнилися варварський і римські світи?
· На якій спадщині виросла середньовічна Європа?
· Як зявилася Франкська імперія і чому вона розпалася?
· Яка роль Карла Великого у становленні середньовічної Європи?
1. Римський і варварський світи в середині І тисячолітя.
Народженню середньовічною Європи передували занепад Римської імперії (з ІІІ ст.), Велике переселення народів (ІV-VІІ ст.), розселення варварів на території Західної Римської імперії та утворення ними варварських королівств. Біля колиски середньовічної Європи стояли два протилежні й несхожі світи: античний (греко-римський), що з початку нашої ери активно християнізувався, і варварський.
Варварами греки, а згодом римляни, зневажливо і зверхньо називали всіх іноземців, які не мали грецького і римського виховання, були не причетними до їх культури, не знали їхньої мови.
Складний і важкий шлях поєднання цих світів тривав декілька століть (з V до ІХ ст.).
Схема: Народження середньовічної Європи
|
Загибель Західної Римської імперії у вирі подій Великого переселення народів |
Розселення варварів на території Західної Риської імперії і заснування ними своїх державних утворень |
|
V – ІХ ст. Формування середньовічної Європи як нової культурно-історичної спільності внаслідок складного і тривалого процесу поєднання трьох складових |
|
Традиції античної (греко-римської) цивілізації |
Християнство, християнська церква |
Уклад варварських народів |
|
· Латинська мова · Римські закони · Культурні традиції · Збереження залишків рабства |
· Християнська мораль · Церковна організація · Підтримка влади варварських королівств · Втрачання у політичне життя і прагнення організувати суспільство |
традиції народоправства · культурні традиції · судочинство на основі давніх традицій · техніка обробки землі, ремесла |
На середину І тисячоліття Римська імперія являла собою лише слабку тінь колишньої могутності. Криза і занепад імперії, що розпочалися у ІІІ ст. зробили її нездатною витримати нашестя варварів, що хвилями накочувалися на неї. Припинення завойовницьких війн спричинило скорочення кількості рабів, що негативно позначилося на сільському господарстві та ремислі. Щоб якось компенсувати нестачу робочих рук раби та вільні селяни стали перетворюватися на колонів – залежних від землевласників орендаторів, які сплачували третину вирощеного врожаю. Щоб компенсувати скорочення надходжень запроваджувалися нові податки. З кожним роком тягар податків ставав нестерпнішим. Щоб зібрати їх влада вдавалася до жорстоких методів.
Проповідник Сальвіан про втечу римлян до варварів (V ст.)
Бідні обездолені, вдови стинають, сироти без покровительства, і настільки, що багато з них навіть високого походження і гарно освічені, втікають до варварів. Щоб не загинути під тяжістю державного тягаря, вони йдуть шукати у варварів риської людяності, бо вже не можуть більше терпіти варварської нелюдяності римлян.
1. Про що цей документ?
2. Чим була зумовлена втеча римського населення до варварів?
Попри занепад Римська імперія ще зберігала свою привабливість для завойовників: великі та красиві міста, багаті маєтки, доглянуті поля, виноградники, сади, „вічні” римські дороги тощо.
Так сталося, що варварами у римському сприйнятті стали у першу чергу народи, що жили на просторах Європи: кельти, германці, слов`яни. Найбільше на подальшу долю Західної Римської імперії справили германці.
Германці. Римський рельєф
Рим дізнався про германців рано. Ті заявили про себе голосно і рішуче. Ще наприкінці ІІ ст. до н.е. римлянам довелося відбити набіги племен кімрів та тевтонів. Але тоді Рим був у зениті могутності і не відчув майбутньої загрози.
Переважна частина германців у І-ІV ст. розселилися у прикордонних з імперією областях. Германці не будували міст, селючись невеликими поселеннями на прихованих серед лісів і болот рівнинах, полях і луках. Займалися германці землеробством, вирощували жито, ячмінь, пшеницю, овес. Любили, щоб було багато худоби. Полювали і збирали по лісам і болотам ягоди, гриби тощо. З болотних руд добували залізо, з якого виготовляли знаряддя праці та зброю. Також серед германців було чимало вправних ювелірних майстрів.
Сім`ї германців були великими. Під одним дахом жило декілька десятків найблищих родичів. Декілька сімей утворювало рід. З родів складалися племена, які в ІІІ-ІV ст. стали об`єднуватися у могутні племенні союзи.
Германці були вільними. Рабів було небагато, і з ними поводилися досить м`яко. Кожен вільний чоловік мав зброю і за потреби залишав мирну працю і йшов воювати.
Найважливіші питання життя племені вирішувалися на народних зборах, на які сходилися вільні чоловіки здатні носити зброю. Жінок до зборів не допускали. На зборах як правило слово тримали старійшини і вождь. Саме вони обговорювали і приймали найважливіші рішення, які потім схвалювалися на зборах. Деякі з питань вони вирішували навіть не радячись з усім племенем. Вождя і старійшин прийнято називати знаттю, бо вони користувалися владою, авторитетом і повагою. Як правило плем`я обирало вождем сміливого, мудрого і досвідченого. Але починаючи з ІV-VІ ст. влада вождів у деяких племен стає спадковою. Головною опорою вождя була дружина – загін відважних і особисто відданих воїнів, головним заняттям для яких була війна. Війна приносила їм не тільки славу, а й здобич. Перемоги вдалого вождя піднімали його авторитет і примножували багатства. Сусіди не скупилися на подарунки, соплимінники добровільно дарували продукти землеробства і худобу. Таки чином, хоча германці були вільними, але рівності серед них не існувало.
Лад, що існував у германців у першій половині І тис. н.е. прийнято називати воєнною демократією.
Схема: Система влади у варварських племен
1. Чи вірне, на вашу думку, розсташування зазначених структурних елементів схеми?
2. Як би ви зобразили схему? Свою думку обгрунтуйте.
Від світу варварів Рим, після декількох невдалих спроб підкорити його, відгородився лімесом – укріпленою лінією на кордонах, що складалася з ровів, башт, воєнних таборі. Але кордон не роз`єднав два світи, а скоріше поєднав. У прикордонних містах процвітала торгівля, все більше германців йшло служити до риського війська, германська знать переймала деякі манери і звичаї римлян, відправляла своїх дітей вчитися античної мудрості.
Вже у ІІІ ст. лімес перестав бути серйозною перешкодою. Його без зусиль долали деякі племена, проникаючи у глиб імперії. Рим цьому не перешкоджав, а іноді і сприяв, розселяючи ці племена як союзників, для війни проти таких, як вони самі. Вони посилювали занепадаючу риську армію. Те, що відбувалося, мало скидалося на завоювання. Відбувалися поступові процеси варваризації Риму і романізації варварів.
Варвари. Римський барельєф
Але в ІV ст. розпочалися події, про які сучасник писав так: „Гуни накинулися на аланів, алани – на готів, готи, що були вигнані зі своєї батьківщини, захопили у нас Іллірію. І це ще не кінець...”. Світ варварів прийшов у рух, який отримав назву „Велике переселення народів” (ІV-VІІ ст.). У межі Західної Римської імперії рушила така маса варварів, яку вона ані зупинити, а ні „переварити” не змогла. Наслідком Великого переселення народів стало падіння Риму (410 р.), розорення його вандалами (455 р.), загибель Західної Римської імперії (476 р.) і створення варварських королівств.
Велике переселення народів, загибель Римської імперії
Вестґоти вриваються у Рим, 410 р.
2. Варварські королівства
Першу варварську державу на території Західної Римської імперії — Тулузьке королівство — утворили 418 р. за згодою імператора Гонорія вестготи. Королівство фактично було самостійним, а його столицею стало місто Тулуза.
Оселившись у Галлії, вестготи забрали землі, що належали римлянам, і розділили їх між собою. Найкращі землі захопили король і вестготська знать. Прості воїни отримали невеликі ділянки жеребкуванням.
Вестґотські королі. Мініатюра X ст.
Приблизно в той самий час у Північній Африці виникло Вандальське королівство зі столицею на місці давнього Карфагена. Як і вестготи, вандали привласнили землі і рабів, що належали римській знаті. Дуже швидко вандальська знать, як і ненависні їй римляни, перетворилася на великих землевласників.
У басейні Рони в середині V ст. виникло Бургундське королівство зі столицею в Ліоні. Невелике за розмірами, воно мало значний вплив на життя Західної Римської імперії. Бургундське королівство порушило зв’язок імперії з Північною Галлією. Тому територія Західної Римської імперії фактично обмежилася лише Італією. Бургунди, подібно до інших варварів, відібрали землі у римської знаті й розподілили їх між собою. Одначе знать отримала меншу частку землі, ніж в інших королівствах. Більшість землі перейшла у власність простих воїнів, які перетворилися на дрібних землевласників.
Королівство Одоакра зі столицею у Равенні виникло після того, як він усунув від влади останнього римського імператора Ромула Августула. Але проти Одоакра плів змову імператор Східної Римської імперії Зенон, який підмовив молодого вождя остготів Теодоріха. Той у 493 р. вторгся до Італії, убив Одоакра і проголосив себе „королем готів та італіків”. Теодоріх (493-526 рр.) з усіх варварських правителів того часу був найвидатнішим, за що отримав прізвисько Великий. Держава Теодоріха була найбільшим із королівств, заснованих германцями на території Римської імперії. Теодоріх налагоджував зв’язки з іншими германськими вождями (конунгами) і підпорядковував їх своїй владі. Хоча Теодоріх намагався примирити римлян і готів, обидві сторони були невдоволені. Готи вважали, що він зрадив старі звичаї, а для римлян він усе-таки залишався варваром. Після смерті Теодоріха, його держава припинила існування.
Палац Теодоріха в
Равенні
Від середини V ст. розпочалося масове вторгнення на територію колишньої римської провінції Британія північнозахідних германських племен саксів, англів і ютів. В результаті англосаксонського завоювання на Британії утворилися сім королівств. Згодом завойована ними країна стала називатися Англія.
У цей же час у Північній Галії виникає Франкське королівство.
Всі варварські королівства виявилися нетривкими утворенями. Одні розпадалися. Інші були завойовані наступними завойовниками. Лише Франському королівство, що виявилося найміцнішим, довелося відіграти важливу роль у подальшому розвитку Європи.
Таб.: Найбільші варварські королівства*
|
Назва |
Період існування |
|
Тулузьке (Вестготське) королівство |
418-511 рр. |
|
Вандальське королівство |
429-545 рр. |
|
Бургундське королівство |
457-534 рр. |
|
Королівство Одоакра |
476-493 рр. |
|
Франське королівство |
486-843 рр. |
|
Остготське королівство |
493-554 рр. |
*загалом історики нараховують 15 варварських королівств
Європа у першій половині VI ст.
3. Франська держава Меровінгів.
Назву “франки” (її перекладають як “вільні”, “відважні”) стали використовувати із середини ІІІ ст. стосовно германських племен, які жили у нижній та середній течіях Рейну. Це об’єднання германських племен поділялося на дві великі групи: приморських франків (салічних, від лат. salum — море), які жили вздовж нижньої течії Рейну, і прибережних франків (рипуарські, від лат. ripa — берег), які займали територію Середнього Рейну. Сильнішими були салічні франки. У V ст. франки захопили Північно-Східну Галлію. Одним із найвідоміших вождів франків у той час був Меровей. Саме він започаткував першу королівську династію франків — Меровінгів. Найславетнішим представником цієї династії став онук Меровея — король Хлодвіг (481 – 511 рр.).
Хрещення короля Хлодвіґа. Різьблення по кості. ІХ ст.
У 486 р. Хлодвіг уклав союз з іншими вождями племен і повів їх на завоювання Північної Галлії. Поблизу м. Суасона відбулася вирішальна битва, у якій франки розбили римські війська. Внаслідок завоювання франками Північної Галлії утворилося Франкське королівство.
Завоювавши величезну територію, Хлодвіг удосталь наділив усіх франків землею. Більшість римських і галльських землевласників визнала владу Хлодвіга, зберегла свої володіння і разом із франкськими вождями, які теж стали великими землевласниками, перетворилася на правлячу верхівку Франкського королівства. Прості франки стали дрібними землевласниками, отримавши ділянки, що їх могла обробити своїми силами сім’я.
Після завоювання Галлії Хлодвіг знищив більшість тих вождів, з якими разом воював проти римлян, і почав правити одноосібно. Хто намагався поставити під сумнів його право на владу, він нещадно знищував. Хлодвіг став королем — єдиним правителем держави. Його влада була набагато більшою, ніж у військового вождя (конунгва). Він вже управляв не племенем чи союзом племен, а певною територією. А для цього йому була потрібна інша система здійснення своєї влади.
Франкський історик Григорій Турський розповідає про те, як Хлодвіг став єдиним королем франків
Коли Хлодвіг перебував у Парижі, він надіслав таємного посланця до сина одного з франкських вождів Сигиберта, щоб той сказав йому: «Ось твій батько вже старий і кульгає на хвору ногу. Якщо він помре, ти законно отримаєш разом із його королівством нашу приязнь». Син вождя, підштовхуваний Хлодвігом, убив батька. Однак, коли він повідомив про це Хлодвіга, то надіслані ним люди вбили сина Сигиберта.
Наближені іншого вождя, за намовляннями Хлодвіга, захопили свого правителя і віддали Хлодвігу. Останній звинуватив полоненого вождя, що, дозволивши себе зв’язати, він знеславив увесь свій рід. Тому він убив вождя, а також двох його братів за те, що вони не допомогли йому.
Третього вождя разом із сином Хлодвіг хитрощами полонив і примусив батька стати священиком, а сина — дияконом у церкві. Проте через деякий час остерігаючись змови, він наказав їх стратити і приєднав їхні землі до своїх володінь.
Так він винищив більшість вождів, а також своїх родичів, остерігаючись, що вони захоплять його владу. Проте через деякий час він зібрав своїх друзів і почав казати про родичів, яких сам винищив: «Лихо мені, оскільки залишився я одинаком серед чужинців і не маю родичів, котрі могли б допомогти мені в нещасті». Але він казав це не тому, що сумував за ними, а розраховуючи випадково відшукати ще когось із родичів і позбавити його життя.
1. Якими засобами діяв Хлодвіг у боротьбі за владу?
2. Які риси характеру знайшли відображення в його діяльності?
3. Дайте оцінку діяльності Хлодвіга з точки зору самого короля та епохи, у яку він жив. Як можна оцінити його діяльність з позиції сучасності?
Загальні народні збори, на яких раніше франки вирішували найважливіші справи, припинили скликати. Хлодвіг усе вирішував сам або радився з довіреними особами. У розпорядженні короля була постійна військова дружина, на утримання якої, за римським звичаєм, почали збиратися податки. Для збору податків і підтримання порядку в областях своєї держави Хлодвіг призначав правителів — графів — із близьких йому людей. Найвищим суддею у Франкському королівстві був сам король. Хлодвіг регулярно їздив з однієї області до іншої та в присутності графів судив за злочини.
Схема. Система управління франками за Хлодвіга
Жителі завойованої франками Галлії були християнами. Для того, щоби посилити владу й авторитет серед них, Хлодвіг разом зі своєю дружиною 496 р. прийняв християнство за західноримським зразком. Як наслідок, по-перше, Хлодвіг і його наступники заручилися міцною підтримкою своїх дій з боку християнського духівництва. Це полегшило подальше підкорення Південної Галлії, а також сприяло зміцненню авторитету королівської влади серед франків. Хлодвіга влаштовувало те, що, як учило християнство, “будь-яка влада від Бога” і виступати проти неї гріх. По-друге, після прийняття християнства франки стали прилучатися до римської культури — романізуватися і перетворюватися в один народ, об’єднаний спільною вірою.
До завоювання Галлії у франків не було писаних законів, а лише існували звичаї, які передавалися з покоління в покоління в усній формі. Такі правила поведінки називають звичаєвим правом. Запис законів франків, зроблений за Хлодвіга, є однією з найвизначніших пам’яток звичаєвого права у Європі. Він дістав назву “Салічна правда”.
Наказавши записати давні закони, Хлодвіг хотів підкреслити, що король судив за давніми звичаями свого народу. Одначе Хлодвіг відібрав з-поміж давніх звичаїв лише ті, що його влаштовували. “Салічна правда” містила багато відомостей про господарство, життя і вірування франків. За більшість провин установлювалися грошові штрафи: за крадіжку худоби чи рабів, за підпал господарських будівель чи за вбивство людини. Закон забороняв кровну помсту між родичами загиблого і вбивцею, замінюючи її штрафом — вергельдом.
Найбільший вергельд призначався за вбивство королівського дружинника — 600 солідів. За простого вільного франка вергельд дорівнював 200 солідів. Вергельд за вбивство римлянина був значно нижчим, ніж за вбивство франка. За вбивство раба його володар сплачував 30 солідів — стільки ж, як і за крадіжку бойового коня.
Для встановлення вини підозрюваного використовували свідчення очевидців чи “Божий суд”. Звинувачуваний мав, наприклад, дістати рукою із казана з окропом якусь річ, а потім судді з того, як загоювалися опіки, визначали, винен він чи ні. Франки вірили, що невинну людину Бог оберігає від опіків.
Значення “Салічної правди” — першого збірника писаних законів у франків — полягає в тому, що її поява була свідченням початку поступового переходу від варварства до цивілізації.
Після смерті Хлодвіга Франкське королівство було переділено між чотирма його синами. Вони продовжили завоювання батька. Водночас брати намагалися знищити один одного і загарбати чужі землі.
У другій половині VІ ст. боротьба за владу у Франкському королівстві перетворилася на сорокалітню війну двох гілок династії Меровінгів. Особливо “уславились” дві дружини королів — королеви Брунгільда і Фредегонда. Брунгільда знищила десять принців королівського дому, пережила свою суперницю, королеву Фредегонду, свого чоловіка і почала правити королівством сама. Вона нікому не хотіла віддавати королівської влади: спершу правила від імені сина, потім — онуків. Крапку в її правлінні поставила змова франкської знаті, яка вбила ненависну Брунгільду.
Важливі зміни відбулися наприкінці VІ ст. в системі землеволодіння франків. Земельні ділянки, отримані франками після завоювання Галлії, стали їхньою приватною власністю — алодом, який можна було вільно продати або заповісти. Поява приватної власності на землю свідчила про розпад давніх родових традицій і формування підвалин нового суспільства. Багато франків втрачали свої ділянки — основу незалежного існування, а інші, скуповуючи землі, перетворювались на великих землевласників.
У другій половині VII ст. Франкське королівство остаточно занепало. Сучасники назвали цю добу “часом лінивих королів”. Королі з династії Меровінгів залишалися при владі, але реально всі справи вирішували королівські управителі — майордоми.
Європа у другій половині VI ст. Візантія за Юстиніана
4. Каролінги. Франкська імперія
Наприкінці VII ст. єдиної Франкської держави фактично не існувало, до того ж їй загрожували нові завойовники – араби, які на той час вже захопили Піренейський півострів і просувалися далі на захід, у землі франків. Боротьбу проти завойовників очолив майордом Карл Мартелл (“Молот” 715 – 741 рр.). Він розумів, що без власної кінноти не зможе зупинити арабів, основу війська яких складала легка кіннота. Лише добре озброєний кіннотник, здатний до далеких походів і швидкого пересування, міг стати перепоною загарбникам. Але спорядження вершника було дуже дорогим (дорівнювало вартості 18 – 20 корів), і простий франкський воїн не міг його придбати.
Для придбання зброї і коней Карл розпочав забирати землі у церкви і надавати їх у довічне володіння воїна за умови несення ним військової служби. Селяни, які жили на цих землях, повинні були утримувати своєю працею нових володарів. Така форма володіння землею дістала назву бенефіція (від лат. beneficium — благодіяння). З утворенням важкої кінноти було започатковане середньовічне рицарство (від нім. слова Ritter — вершник, кінний воїн).
Спираючись на кінне військо, Карл Мартелл розбив арабів 732 р. в битві під Пуатьє. Ця битва, разом із перемогою, здобутою за 14 років перед тим візантійським імператором Левом ІІІ Ісавром під Константинополем, мали вирішальне значення для долі європейської християнської цивілізації середньовіччя. Було зупинено наступ арабо-мусульманського світу на Європу.
Битва під Пуатьє. Мініатюра XV ст.
Наступник Карла Мартелла, його син Піпін ІІІ Короткий (741 – 768 рр.), спочатку також мав титул майордома. У 751 р. він звернувся з листом до римського папи, в якому запитував: “Що краще: коли один має королівський сан, а інший несе тягар влади, чи коли той, хто несе тягар влади, має ще й королівський сан?” Римський папа Захарій І, розуміючи, чого від нього очікують, відповів: “Краще, щоб королем називали того, в кого є влада, ніж того, в кого королівської влади зовсім не залишилося”.
Отримавши таку відповідь, Піпін Короткий змістив останнього короля з династії Меровінгів і у 751 р. став королем. Щоб підкреслити священний характер своєї влади, здійснив обряд помазання на царство.
Про обряд помазання на царство згадувалось у книгах Старого Заповіту. Під час цього обряду вищі священнослужителі змазували миром (особливим священним маслом) чоло, руки і спину короля. При цьому на монарха переходила дарована Богом вища благодать, і він перебував під божим захистом. Згодом обряд помазання на царство запозичили у франків інші європейські володарі.
На знак віддяки римському папі Піпін Короткий розгромив лангобардів, які загрожували Риму. Це королівство варвари утворили ще в VI ст. на території Італії. Перемігши лангобардів, франкський король “подарував” папі землі навколо Рима й Равенни. Так у середині VIII ст. виникла Папська держава, що відігравала значну роль у житті Європи. Вона проіснувала до 1870 р. Сучасна держава Ватикан, що охоплює кілька кварталів у Римі, — згадка про щедрий “подарунок” вдячного Піпіна Короткого римському папі.
Нова династія дістала назву Піпінідів, або Каролінгів, завдяки діяльності Карла Великого — сина Піпіна Короткого.
Карла Великого (742 – 814) вважають не тільки найвидатнішим представником династії Каролінгів, а й найзнаменитішим монархом усього середньовіччя. Це й не дивно. Король франків та “імператор Заходу” швидко та блискуче об’єднав у межах створеної ним імперії більшу частину Західної Європи. Він поклав край добі “темних віків”, що панувала по загибелі Західної Римської імперії. Все життя він провів у воєнних походах, збільшуючи територію своєї держави (здійснив 53 походи, 27 із них очолював сам). Та Карл Великий не був простим завойовником. Попри війни, король удосконалював систему управління державою, піклувався про розвиток культури. Недарма цей час називали “Каролінгським відродженням”. То був період розвитку освіти, відродження зацікавленості працями давніх римських і грецьких мислителів, майже повністю забутих за попередніх століть. За часів Карла Великого відбулося становлення нової Європи і західноєвропейської середньовічної цивілізації.
Карл Великий
Успіхам Карла сприяла важка кіннота, створена Карлом Мартеллом.
Коли Карл Великий став королем, із півночі й північного сходу франків оточували землі германських племен, передовсім саксів; на півдні була Іспанія, захоплена арабами-мусульманами; на сході жили авари та слов’яни.
Насамперед Карл Великий у 773 – 774 рр. остаточно знищив Лангобардське королівство і приєднав його землі до своєї держави. Але у запеклій війні з арабами успіхи були мінімальними. Лише у 801 р. Карл остаточно приєднав до своєї держави землі на південь від Піренеїв до річки Ебро.
Імперія Карла Великого та її поділ
Найтривалішими і найважчими були війни проти саксів, що велися протягом 30 років (772 – 804 рр.). Спочатку Карл захопив майже всю Саксонію і розпочав її хрещення. У відповідь волелюбні, вірні богам пращурів сакси повстали. Жорстокість викликала жорстокість. Сакси вбивали всіх франків і християнських священиків. Карл наказав страчувати тисячі саксів. За переказом, захопивши одне із сакських селищ, Карл устромив свій меч посеред майдану і наказав стратити всіх чоловіків, які були вище меча. Майже 20 років сакси не корилися франкському королю.
На південному сході 788 р. Карл захопив Баварське герцогство. Воював проти слов’янських народів, а згодом уклав із ними союз проти аварів і розпочав війну (788 – 803 рр.) з Аварським каганатом — державою, утвореною кочовиками-аварами у Паннонії. Вояки Карла Великого розгромили аварів, і Аварський каганат зник із карти Європи.
Внаслідок завоювань Карла Великого під його владою опинилася територія, що розмірами нагадувала колишню Західну Римську імперію.
Серед оточення Карла народилась ідея проголосити його імператором на кшталт давніх римлян. У пам’яті багатьох людей ще збереглися спогади про ті часи, коли світ мав одного монарха, який забезпечував мир і злагоду, оберігав християнство. Тепер, коли Карл об’єднав під своєю владою більшість народів Західної Європи, ці мрії були, як ніколи, близькими до здійснення.
По тому, як Карл Великий допоміг римському папі повернути владу, перемігши римську знать, папа Лев ІІІ запросив монарха до Рима. Під час урочистого різдвяного молебню 25 грудня 800 р. він, несподівано для присутніх, увінчав уклінного короля імперською короною і оголосив його римським імператором. У 812 р Карла визнала імператором Заходу Візантія, що спершу була обурена таким зухвальством.
До портрета Карла
Особистий секретар Карла Великого Ейнхард залишив таке описання імператора: „Він був високим, гарно складеним чоловіком з великими пронизливими очима. Як у багатьох великих людей, у нього був великий ніс. Наприкінці життя волосся його посивіли але залишилися такі ж густі, як і в молодості. Його манери були воїстину царськими і одночасно привертали до себе. Завжди і у всьому він зберігав величнфсть і гідність”.
Нова імперія, однак, суттєво відрізнялася від старої Римської. Постійної столиці у Карла Великого не було. Він мандрував усією країною, зупинявсь у численних маєтках, найчастіше в Ахені, в улюбленому палаці. Держава поділялася на окремі округи — графства. Призначені королем графи збирали податки, здійснювали судочинство, очолювали місцеве ополчення. Для перевірки їхньої діяльності існували спеціальні королівські ревізори з близького оточення Карла. Вони мали право карати графів, але імперія була великою, а ревізорів небагато. Графи прагнули перетворити землі, якими управляли за дорученням імператора, на власні спадкові володіння. Це віщувало ослаблення і розпад Франкської імперії в недалекому майбутньому. Карл, як і раніше, збирав щороку всіх вільних франків, але не в березні, як за Меровінгів, а в травні (коли було вдосталь кормів для коней). Тому й називалися ці зібрання “травневими полями”. У них брали участь лише рицарі й духівництво. Король вислуховував їх повідомлення про справи на місцях і віддавав укази або збірники постанов — капітулярії.
Дрібні вільні власники землі переважно перетворилися на залежних селян, бо не могли самі витримати тягар військової служби і придбати необхідне спорядження. Тому Карл майже зовсім усунув селян од військової служби і призивав до війська лише власників чотирьох наділів. Іншим селянам доводилося або за спільний рахунок посилати до війська одного кіннотника, або шукати захисників, які звільнять їх від служби. Захисниками селян робилися великі світські або церковні землевласники. Залежні селяни звільнялися від військової служби і втрачали давні права: їхнім суддею і господарем ставав захисник. Залежні селяни (“ті, хто орють”) стали разом із рицарством (“тими, хто воює”) і духівництвом (“тими, хто моляться”) основними верствами населення країн середньовічної Європи.
|
Думка історика „Діяння та ідеї Карла Великого (по крайній мірі частково) знайшли свій відбиток майже у всіх сторонах життя середньовіччя – територіальному поділі, освіті, політиці, духовному та суспільному житті...” /англійський історик М.Роулінг/
|
5. Загибель імперії Карла Великого, утворення держав середньовічної Європи
Карл Великий помер 814 р. та був похований в Ахені, де жив останні роки. По його смерті створена ним імперія проіснувала недовго. Причини розпаду крились у самому характері держави, створеної Карлом Великим. Він силою об’єднав народи, різні за рівнем розвитку і культурою, у яких була спільною лише християнська віра. Господарство мало натуральний характер: усі необхідні речі та продукти вироблялися не для продажу, а для власного споживання. Відсутність торговельних зв’язків сприяла ізоляції окремих областей держави Карла Великого.
Графи, які управляли землями, хотіли закріпити їх за собою у спадкову власність. Навіть дрібні бенефіції володарі вважали своєю власністю. Графства і значні чи дрібні землеволодіння перетворювалися на центри політичного і господарського життя. Оскільки таких володінь було багато, а міцної системи управління у Франкській імперії не існувало, то вона почала швидко розпадатися.
За онуків Карла Великого — Людвіга Німецького, Лотара і Карла Лисого — протистояння загострилося. Два молодші брати — Людвіг і Карл — не хотіли визнати імператорського титулу за старшим братом Лотаром і розпочали спільну боротьбу проти нього. У 842 р. Людвіг і Карл зустрілись у Страсбурзі та уклали угоду про спільні дії. Можливо, про цю подію ніхто б і не згадав, якби не славнозвісна “Страсбурзька клятва”, що її склали Людвіг Німецький і Карл Лисий. Коли брати промовляли клятву, виявилося, що дві групи франків, які прибули з братами, не розуміють одна одну. Людвіг звернувся до воїнів Карла німецькою мовою, а Карл до війська Людвіга — франко-романською (так називали засвоєну франками латинь). Цей факт засвідчив, що франки протягом чотирьох століть проживання серед галлів і римлян втратили рідну мову і злилися з місцевим населенням. “Страсбурзька клятва” є найдавнішою пам’яткою французької та німецької мов і, одночасно, початку складання французької, німецької та італійської народностей. Народність — тривка спільність людей, що утворюється з об’єднання племен. Її ознаками є: спільна територія розселення, існування власної самоназви, спільної мови, економічних зв’язків, культури, релігії. Лотар не мав достатньо сил для перемоги об’єднаних військ братів і вимушений був піти на поступки — погодитися на поділ імперії.
У 843 р. на з’їзді у Вердені онуки імператора уклали угоду про поділ імперії на три частини. Імператорський титул зберігався за Лотаром, але ніяких особливих прав стосовно братів, які стали самостійними королями, він не мав. Верденський поділ імперії онуками Карла Великого започаткував три майбутні західноєвропейські держави — Німеччину, Італію і Францію.
Франкське військо. IX ст.
Перевірте, як запам’ятали
Подумайте і дайте відповідь
Виконайте завдання
Для допитливих
Українська