Внутрішня криза, яку переживала Європа у XIV ст., ще більше ускладнилася через загрозу турецького вторгнення.
Наприкінці ХІ ст. в азійську частину Візантії проникли турки-сельджуки (тюркські кочові племена, що прийшли із Середньої Азії), які відтіснили візантійців на захід і створили свою державу. Вся подальша їх історія пройшла в постійних війнах проти сусідів: візантійців, арабів, персів. Вони відіграли вирішальну роль у розгромі держав хрестоносців у Палестині. Постійні війни, внутрішні негаразди згодом підірвали міць сельджуків.
У XIII ст. в Малу Азію переселилися нові племена кочових тюрків, які рятувалися від монгольської навали. Ці племена розселилися на сельджуцько-візантійському прикордонні. Вони здійснювали набіги на Візантію або ж самі наймалися до візантійського війська. Поступово кочівники почали створювати свої князівства-емірати. Із занепадом держави сельджуків еміри здобули незалежність. Найбільше серед емірів поталанило Османові.
Він був природженим воїном, який розширив кордони своїх володінь, об’єднав під своєю владою інші тюркські племена, які стали називатися турками-османами. Згодом еміри Османської держави стали називати себе султанами.
Українська