Тема 23. НОВІ ТЕНДЕНЦІЇ ТА ЧИННИКИ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРНО-ОСВІТНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ У 1917-1921 РР.
Всеукраїнська вчительська спілка, «Просвіти», Українська академія наук
6 жовтня 1918 р., 22 жовтня 1918 р., 24 листопада 1918 р.
1. Нові тенденції та чинники розвитку культури в 1917-1921 рр.
Національно-визвольні змагання значною мірою вплинули на культурне життя українського суспільства. Незважаючи на буремність політичних подій, інтерес до культурного життя не тільки не згасав, а навпаки ще більше зріс.
Визначальними у розвитку культури періоду української революції та відродження української державності стали соціально-економічні та політичні чинники. Складні і неоднозначні процеси, пов’язані з поваленням царизму, більшовицьким переворотом, розгортанням українських визвольних змагань справили значний вплив на культуру. Бурхливі події життя відбивались на світогляді митців, віддзеркалювались у неочікуваних формах та витворах мистецтва. Треба зауважувати також, що ці зрушення здійснювалися і під впливом наростаючої соціально-економічної кризи, що охопила усі верстви та прошарки населення. Разом з тим, відбулось відродження всіх форм національно-культурного життя в Україні. Вперше в її історії виникли умови, коли розвитком української культури почали опікуватись на державному рівні.
Кожен з революційних урядів, прагнучи до зміцнення своєї влади, намагався спиратися на культурні надбання народу, вважав за доцільне не тільки привернути на свій бік інтелігенцію, як основного носія і творця культурних і духовних цінностей, а й перетворити її на виразника відповідних політичних ідей і інтересів. Особливо яскраво це проявлялося в діяльності більшовицького режиму.
Звернімося до джерел 
Із закону Центральної Ради « Про державну мову» (березень 1918 р.) Центральна Рада ухвалила:
|
Разом з тим, запекла класова і національно-визвольна боротьба політизувала свідомість, розколювала суспільство на ворожі табори, спотворювала світогляд людей. У суспільстві панували нетерпимість, озлоблення, неповага до людського життя. Інтелектуальна діяльність втрачала престиж, інтелігенція – джерела існування. Втрати освічених людей в 1917 - 1921 рр. були великими. Тисячі інтелектуалів, діячів культури емігрували за кордон. Інтелігенція поповнювалася за рахунок інших соціальних верств населення. В таких умовах культурний процес в Україні набував своєрідні, властиві тільки цій епосі форми.
Суттєвий вплив на культурне життя українського суспільства справляли соціальні чинники, віддзеркалені змінами соціальної структури суспільства. Зміни політичної влади за цей час відбувалися з калейдоскопічною швидкістю. Кожна з них спиралася на соціально і національно близькі їй верстви та прошарки населення, намагаючись підтримати їх економічно і політично, відповідно втягуючи їх у політичний та культурний розвиток. А нова соціальна структура суспільства, яку штучно народжував більшовизм, майже повністю змінила соціально-культурне замовлення і соціальний склад самих творців культури.
Не менш важливими були національні чинники розвитку культури. Визвольні змагання з одного боку призупинили процес імперського диктату і підпорядкування у сфері культурного життя, з іншого – викликали духовне піднесення українського народу. Період боротьби за відродження та збереження української державності позначився сплеском розвитку української культури, що став невід’ємною складовою українського державотворення.
2. Культурні здобутки українських урядів в освітній політиці та культурно-освітня діяльність громадських організацій
З утворенням Центральної Ради в Україні було взято курс на відродження національної школи. Нова влади проголосила створення єдиної обов’язкової, безплатної, загальноосвітньої, світської демократичної школи. Відбувалася децентралізація освіти Створювалися відділи освіти національних меншин та ради освіти. Вони визначали вчительські кадри рекомендували орієнтований зміст шкільної освіти, сприяли виданню українських підручників, навчальної літератури на мові національних меншин тощо.
У короткі терміни на приватні та громадські кошти Центральна Рада розвернула будівництво української школи, були засновані 53 українські гімназії, складені навчальні програми, розроблений план українізації школи.
Водночас розвиток української національної освіти викликав опір з боку консервативної частини освітян. Особливо сильними були такі тенденції у вищій школі. Але Центральна Рада поставилася до цієї проблеми демократично, намагаючись не загострювати ситуацію. У вищих навчальних закладах навчання здійснювалося змішаною мовою. Проте, влада докладала зусиль, аби заохочувати професорів до читання курсів українською мовою. В університетах започатковувалися кафедри історії України, української літератури, української мови та права. Центральна Рада розробила план створення вищих навчальних закладів з українською мовою викладання.
Відкривалися нові українські вищі навчальні заклади. Так, у жовтні 1917 р. у Києві розпочав роботу Український народний університет, через місяць були засновані педагогічні курси, які згодом переросли у Педагогічну академію. За часів гетьмана П.Скоропадського 6 жовтня 1918 р. урочисто відкрився перший державний український університет в Києві, 22 жовтня – в Кам’янці-Подільському.
Проте, в Українській державі іншим був не тільки політичний режим, а й освітня політика. Орієнтація на широке самоврядування поступилося жорстокій централізації. Скасовувалися відділи освіти національних меншин та ради освіти. Призначення вчителів, яке раніше було в компетенції місцевих органів, тепер перейшло до Міністерства освіти.
Проте, гетьманський уряд продовжував політику розбудови українського шкільництва. Це проявилося насамперед у відкритті нових навчальних закладів на кошти держави. Окрім того, всіляко заохочувалося приватна ініціатива у заснуванні українських гімназій та інших середніх шкіл. За період гетьманату було започатковано близько 150 шкіл. У середніх навчальних закладах, що залишалися російськомовними, вводилися українознавчі предмети: українська мова, історія та географія України, історія української літератури.
Звернімося до джерел
Із закону Української держави про обов'язкове вивчення української мови і літератури, а також історії та географії України в середніх школах. 1 серпня 1918 р. Ухвалений Радою Міністрів закон про обов'язкове навчання української мови і літератури, а також історії та географії України по всіх середніх школах.
Із закону Української держави про утворення фонду Національної бібліотеки Української держави2 серпня 2 серпня 1918 р. Ухвалений Радою Міністрів закон про утворення фонду Національної бібліотеки Української держави.
Центральна Рада ухвалила:
|
П.Скоропадський, спираючись на панівні верстви населення, мав більші фінансові можливості ніж Центральна Рада. У 1918 р. гетьманський уряд надав значну допомогу університетам та інститутам України на погашення їх боргів, що накопичилися за попередні роки. Тільки на утримання в Києві і Кам’янці-Подільському двох нових українських університетів уряд Української держави асигнував 403 тис. крб. Окрім того, майже 1,5 млн крб. виділялося на організацію навчання, 28 тис. крб. влада виділила на стипендії і матеріальну допомогу студентам. Українська вища школа за доби гетьманату поповнювалася не лише університетами. На той час розпочав свою роботу Архітектурний інститут, Вищий технічний інститут, Київський клінічний інститут та ін.
Мовою викладання в новостворених університетах була тільки українська. Читання лекцій російською дозволялося лише в окремих випадках і то за умов узгодження з міністром освіти.
Після приходу до влади Директорії процес централізації освіти знову змінився на децентралізацію. Управління освітянськими справами передавалося місцевим органам. Влада Директорії не була міцною, дуже часто вона мала умовний характер, особливо в освітянській сфері. Міністерство освіти у цей час, переїжджаючи разом з урядом з одного міста до іншого, зосередилося на розробці програми Єдиної школи, що була розпочата ще за Центральної Ради. Згідно з цією програмою, школа поділялася на так звані цикли – основну школу та колегію. Основна школа мала два ступені: молодшу школу та старшу. Навчання на кожному ступені тривало 4 роки. Колегія так само передбачала 4 роки навчання. Основна школа разом з колегією складала єдину школу, обов’язкову для всіх дітей.
Згідно офіційним даним, наприкінці 1920 р. в Україні нараховувалося 21,9 тис. загальноосвітніх шкіл. Чисельність учнів виросла з 1,7 млн. чіл. у 1917 р. до 2,25 млн чіл. у 1920 р.
Окрім середньої школи, значна увага приділялася вищим навчальним закладам. У цей час продовжувалося розширення мережі вищої школи. Зокрема, з метою збільшення вчительських кадрів протягом 1918 р. започатковувалися 9 учительських інститутів.
Важливою подією в освітянському житті стало прийняття у січні 1919 р. закону про державну українську мову в УНР. Цьому сприяв затверджений Міністерством освіти новий правопис.
Проте, визначити загальну результативність освітянської політики Директорії, як і інших урядів, досить складно, оскільки вона розгорталася на фоні безперервних воєнних дій, які зрештою знесилили Україну.
Активним провідником національних ідей в освіті були громадські організації. Так, за часів діяльності Центральної ради була створена професійна організація учителів – Всеукраїнська вчительська спілка. Вона організувала мережу курсів з перепідготовки вчителів для роботи в нових умовах, започаткувала розробку українських словників наукової термінології з різних галузей знань.
Члени товариства "Просвіта". 1916 р.
Культурно-освітні організації «Просвіти» створювали бібліотеки, різноманітні гуртки і курси, видавали українські книги та журнали. У квітні і вересні 1917 р. в Києві відбулися просвітянські з'їзди. Восени 1917 р. в Україні діяли поза 900 таких організацій. До червня 1921 р. чисельність «Просвіт» зросла до 4227.
За умов матеріальної скрути громадськість почала перебирати на себе справу утримання шкіл. Восени 1917 р. коштами населення було відкрито 53 середніх школи з українською мовою навчання, в тому числі 3 українські гімназії у Києві.
Народна школа на Волині
Велика увага приділялась виданню українських підручників. Тільки Товариство шкільної освіти у Києві в 1918 р. випустило в світ 2 млн навчальних видань. Позашкільна освіта організовувалася місцевими «Просвітами», кооперативами, селянською та вчительською спілками. При багатьох школах створювалися українські дитячі народні садки.
Культура і духовне життя в Україні 1917 - 1920 рр.
3. Стан науки.
Незважаючи на негаразди революційного часу, українські науковці докладали значних зусиль, аби продовжувати дослідницьку роботу в різних галузях знання. В цей час активно працювала ціла плеяда видатних вчених серед них: історик Д.Багалій, геофізик В.Вернадський, філолог А.Кримський, біохімік О.Палладін, містобудівник Є.Патон, хімік Л.Писаржевський, педагог О.Музиченко та ін.
А.Кримський
У березні 1917 р. М.Грушевський на засіданні Українського наукового товариства поставив питання про створення академії наук України. Згодом була сформована підготовча комісія, яка провела велику організаційну роботу.
24 листопада 1918 р. за часів Гетьманату відбулося урочисте відкриття Української академії наук. Вона мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. До структури відділень увійшло три інститути, 26 кафедр, 15 наукових комісій і комітетів. Першим президентом УАН став В.Вернадський.
В.Вернадський
Звернімося до джерел
Із закону Української держави про заснування Української академії наук 14 листопада 1918 р. Ухвалений Радою Міністрів закон про заснування Української академії наук в м. Києві.
В.об. Голови Ради Міністрів А.Ржепицький Міністр народної освіти та мистецтва Стебницький Примітка. На документі перед його текстом помітка: «Затверджую Павло Скоропадський. Посвідчив: Державний секретар Сергій Завадський». Які напрями наукових досліджень мала спрямовувати академія наук? Чому вона була створена? Дайте оцінку цьому факту, враховуючи внутрішні і зовнішні умови її створення. |
Наприкінці 1920 р. в академії працювало понад 200 штатних наукових співробітників, окрім того велика кількість дослідників співпрацювала з головним науковим центром на громадських засадах.
Одним з провідних діячів Української академії наук був С.Єфремов.
Знайомимось ближче
Сергій Олександрович Єфремов (1876-1939) –
громадський, політичний, державний, науковий діяч, публіцист,
літературознавець. Політичну діяльність розпочав з студентських років.
Один із засновників Української демократичної партії УДП (1904). Належав
до ліберального крила українського руху, стояв на
національно-культурницьких позиціях, виступав за поступовість і
поміркованість політичної боротьби, з 1908 член керівництва ТУПу. Одним з
ініціаторів і безпосередніх учасників утворення УЦР, заступник її
голови, Генеральний секретар міжнаціональних справ у Генеральному
Секретаріаті. Негативно поставився до Жовтневої революції, вбачав у ній
небезпеку для українського руху, виступав за створення єдиного
національного фронту. Засудив гетьманський переворот, відмовився від
співробітництва з гетьманським урядом. В часи Директорії УНР відійшов
від активної політичної діяльності. 1919 р. працював в Українській
академії наук. 1922-1928 рр. – віце-президент ВУАН. У 20-ті рр.
опублікував низку ґрунтовних наукових досліджень з історії літератури та
літературознавства. Не приховував свого негативного ставлення до
ідеології комуністичної партії, радянського ладу. 1929р. заарештований, у
квітні 1930 р. засуджений у справі СВУ як один з керівників. Помер у
тюрмі. Реабілітований 1989 р.
Після швидкоплинного «Ренесансу української культури» періоду Гетьманату знову для діячів науки, освіти та культури настали тяжкі часи. За часів Директорії академія наук переживала не найкращі часи, бо прихильність її лідерів до насильницької українізації, неприхована відраза до спадщини минулого породжували пропозиції особливо ревних «революціонерів» ліквідувати «буржуазні» гетьманські заклади, зокрема академію наук.
Звернімося до джерел
Історик Н.Полонська–Василенко про становище академії наук за часів Директорії «Матеріальне становище академії було жахливе… У приміщенні, що його дістала академія, – В.Володимирська, 54 (колишній пансіон графині Левашової), не опалювали, чорнило замерзало, і його доводилося відігрівати хуканням. Але тут, у зимних кімнатах, збиралися голодні ентузіасти української науки, в потертих плащах, з помороженими, порепаними руками; зігріті любов’ю до України, вони складали плани розбудови української науки… На зворотніх сторінках календарів, на старих театральних афішах – бо паперу не було, - чорнилом – розчиненими у воді олівцями – вони писали свої твори…». Чому історик характеризує становище академії як жахливе?Як ви думаєте, чому за таких умов вчені продовжували працювати? |
Основні напрями розвитку культури
Події і постаті культурного життя
Українська
