Після перемоги у громадянській війні, незважаючи на розруху та злидні, більшовики не залишали поза увагою питання культури. Складовою проголошеної мети побудувати комуністичне суспільство була „культурна революція”, яка мала виховати людину комуністичного майбутнього. Першочерговим завданням на цьому шляху була ліквідація неписьменності. На початку 20-х років неписьменні складали понад половину населення України. Для боротьби з цим явищем створювалася мережа шкіл ліквідації неписьменності лікнепи, в яких вчитися читати і писати мали всі особи віком від 8 до 50 років. До участі в ліквідації неписьменності в порядку трудової повинності залучалися всі письменні громадяни. Одночасно з подоланням неписьменності радянські органи влади цілеспрямовано прищеплювали населенню відданість комуністичній ідеології. Всі навчальні посібники, періодична преса, література були пройняті політичним змістом. Боротьба з неписьменністю виявилася результативною. Вже на 1926 р. основами грамоти опанувала більша частина населення. На 1939 р. лише 15% населення віком до 50 років залишалися неписьменними.
За влади більшовиків зазнала змін, порівняно з дореволюційними часами, і система освіти. У 20-ті роки вона мала такий вигляд: діти від 4 до 8 років виховувалися в дитячих садках та будинках; з 8 до 15 років у дитячих будинках і семирічних трудових школах; з 15 років підлітки вступали у профшколи з дворічним терміном навчання, якою завершувалася початкова освіта. У семирічках основна увага зосереджувалася виключно на підготовці молоді для виробництва і не ставилося завдання підготовки до вузу. Крім того змінилася методика викладання і вся система організації навчання від уроку до позашкільної роботи.
Вищими навчальними закладами в УСРР протягом 1922-1929 рр. були технікуми й інститути. До технікумів приймали осіб від 17 років. Тут готували фахівців вузької спеціальності. Вже в процесі роботи, набуваючи стаж, випускник технікуму міг стати інженером, агрономом, економістом тощо. В інститутах же здійснювалася підготовка адміністраторів, організаторів виробництва.
З початком 30-х років школа зазнала нових змін. У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову „Про загальне обов`язкове навчання”. Щоб реалізувати принцип обов`язковості, потрібні були нові шкільні приміщення, кадри вчителів, підручники та посібники. Для розв`язання цих проблем при РНК УСРР створили комітет сприяння всеобучу („всеобщее обучение”) на чолі з головою уряду В.Чубарем. Здійснювалася докорінна перебудова шкільної мережі. Початкові школи переводилися на семирічне навчання. Деякі семирічки на десятирічний строк навчання. У 1934 р. запроваджувалася єдина структура загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне) і середня (десятирічне). Почалося масове будівництво шкіл. Вже в 1932/1933 навчальному році 98% дітей шкільного віку ходили до школи.
80% учнів в УСРР навчалися в українських школах. Національні меншини мали свої школи: російські, єврейські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські тощо. Але наприкінці 30-х років більшість з них перевели на українську або російську мову навчання. У 1938/1939 н.р. у всіх школах УРСР запровадили обов`язкове вивчення російської мови. Навчання забезпечували понад 150 тис. учителів.
Зазнала перебудови і система вищої освіти. Зросла кількість вузів. У 1938/1939 н.р. їх нараховувалося 129 (у 1914/1915 н.р. було лише 19). У 1933 р. були відновлені університети в Києві, Дніпропетровську, Одесі та Харкові. Наприкінці 1935 р. були скасовані обмеження, пов`язані з соціальним походженням абітурієнтів. За роки перших двох п`ятирічок вузи і технікуми УРСР підготували 300 тис. спеціалістів.
Розвитком фундаментальної науки переймалась Українська (Всеукраїнська) академія наук (УАН, згодом ВУАН, а з 1936 р. Академія наук УРСР) , яка з початку 20-х років все більше ставала державною установою, діяльність якої жорстко регламентувалася партійними органами. Всі інші наукові установи, зокрема Українське наукове товариство, були ліквідовані або підпорядковані їй.
У 20-30-ті роки йшов активний процес одержавлення науки, її ідеологізація. Державно-партійне керівництво стало визначати характер ідейних, кадрових та організаційних змін у науці. Головним критерієм оцінки науковця була відданість партії та владі, а не його наукові здібності.
Більшовики, здобувши владу в Україні та інших національних республіках переважно насильницькими методами, повинні були завойовувати прихильність населення, щоб утримати її. З цією метою вони розпочали широку кампанію, спрямовану на вкорінення свого впливу на місцях, створення відданого більшовицькій партії кадрового потенціалу з місцевого населення. Така політика, запроваджена в 1923 р., отримала назву коренізація. В Україні вона здійснювалась у формі українізації. Українізація передбачала поширення марксистсько-ленінської освіти, залучення українців до партії, надання їм посад, підтримку української культури, запровадження української мови в партійному та державному діловодстві, розширення її вживання у сфері освіти, преси, видавничої справи. Значний внесок в „українізацію” зробили наркоми освіти УСРР О. Шумський та М.Скрипник.
Політика українізації мала вагомі здобутки. На українську мову навчання перейшли понад чверть інститутів і більше половини технікумів, працювало українське радіомовлення, кількість українців серед службовців державного апарату зросла до 54%. Та якщо серед членів і кандидатів у члени КП(б)У кількість українців збільшилася до 52%, то в ЦК КП(б)У їх було не більше чверті, а генеральними секретарями ЦК КП(б)У українці не обиралися. У 1927-1928 рр. майже половину всіх студентів республіки становили українці. У другій половині 20-х років діловодство українською мовою велося у 75% державних установ і організацій.
Активно здійснювалася політика коренізації в районах України, населених національними меншинами. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено автономну Молдавську республіку, протягом 1924-1925 рр. 7 німецьких, 4 болгарських, 1 польський, 1 єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 містечкових рад. У цей час в Україні діяло 566 шкіл із німецькою мовою навчання, 342 єврейською, 31 татарською.
Революційний ентузіазм і політика українізації створили передумови для бурхливого мистецького життя 20-х років. З'явилася ціла плеяда молодих і талановитих українських митців, які своєю творчою діяльністю спричинили справжнє відродження української культури. Виникли численні центри літературної творчості. Створювались об`єднання, гуртки, студії. Зокрема, група неокласиків на чолі з М.Зеровим, спілка „Плуг”, об`єднання „Гарт”, „Вільна академія пролетарської літератури” (ВАПЛІТЕ) тощо.
Яскравим явищем стало українське театральне мистецтво. У 1922 р. в Харкові Лесь Курбас заснував театр авангарду „Березіль”.
Різноманітним і змістовним було музичне життя. Плідно працювали композитори Г.Верьовка, Б.Лятошинський. Активно виступала відома капела „Думка”.
Розвивалися всі види образотворчого мистецтва, представленого М.Бойчуком, Ф.Кричевським, А. Петрицьким, В. Касіяном.
Перші кроки зробило українське кіномистецтво. У 1927 р. почалося будівництво найбільшої на той час в Європі Київської кіностудії. У 1928 р. свій перший фільм „Звенигора” випустив О.Довженко.
У 1920-х роках українські література та мистецтво переживали бурхливе піднесення. Пройнята національною духовністю, всупереч ідеологічним обмеженням, українська культура досягала світового рівня.
З утвердженням сталінського тоталітарного режиму вся сфера культури підпала під повний контроль партійно-державних органів. Усі творчі об`єднання митців ліквідовувалися. Натомість створювалися спілки письменників, художників, композиторів, які були під невсипущим оком партії. Вся творча діяльність літераторів, митців мала відповідати вимогам єдиного творчого методу соціалістичного реалізму. Основними його рисами прийнято вважати: присутність нового героя революціонера-пролетаря, комуніста; оспівування комуністичних ідеалів; відображення й оцінка життєвих ситуацій із точки зору марксизму-ленінізму; багатогранність художніх форм і проявів. Всі, хто не вписувався у дану систему, не мали права на творчість.
Тому українські майстри літератури та мистецтва, які у своїй творчості мали яскраво виражений національний характер, стали об`єктом сталінських репресій. Їх звинувачували в „буржуазному націоналізмі” і знищували. Так сам таврували й українських науковців, які здійснювали українознавчі дослідження, викладачам, учителям тощо. Внаслідок сталінських репресій майже повністю фізично знищили покоління митців першої третини ХХ ст., що дає підставу говорити про „розстріляне відродження”.
Культурне життя на західноукраїнських землях, що знаходилися під владою Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини, мало свої особливості. Провідне місце в розвитку національної культури на західноукраїнських землях належало Галичині, особливо Львову. Тут зберігалися національні самобутні традиції, формувалися кадри національної інтелігенції.
Великий вплив на культурне життя краю мала асиміляторська політика урядів Польщі та Румунії. Найбільш згубно ця політика відбилася на стані народної освіти.
На теренах Східної Галичини і Волині на початок 20-х років існувала досить широка мережа українських шкіл близько 2,5 тисячі, що охоплювала більшу частину україномовного населення. Проте вже на початок 30-х років у Східній Галичині українських шкіл залишилося 360, а на Волині лише 4. Натомість з`явилося понад 2 тисячі двомовних шкіл (украквістичних), що мали сприяти полонізації українського населення. Ще гірше становище було на Буковині, що входила до складу Румунії. На 1924 р. тут не залишилося жодної української школи.
На цьому тлі цілком інакше виглядав стан народної освіти в Закарпатті, що знаходилося під владою Чехо-Словаччини. Тут функціонувало 463 українські школи, які фінансувалися чеським урядом. Проте серйозною проблемою у цих школах була мова викладання. Попервах викладання в них велося на русинській мові. Але після мовної дискусії середини 20-х років викладання в них перевели на літературну українську мову.
Велику допомогу в організації народної освіти на західноукраїнських землях надавали товариства „Просвіта” і „Рідна школа”. Крім того ці та інші товариства утримували велику мережу читалень, дитячих садків, курсів тощо.
Заснування національних вищих навчальних закладів було для західноукраїнської інтелігенції однією з форм визвольної боротьби. Без дозволу і проти волі польського уряду у Львові існували Український університет (1921-1925) та Вища політехнічна школа. На базі греко-католицької семінарії з ініціативи митрополита А.Шептицького було створено Львівську богословську академію єдиний у Західній Україні легальний вищий навчальний заклад із українською мовою навчання.
Істотну роль у поповненні західноукраїнської інтелігенції відігравали чеські вузи. У 1921 р. до Праги з Відня переїхав Український вільний університет. Наступного року в Подебрадах відкрито Українську господарську академію. На Закарпатті існував лише один вищий навчальний заклад Богословський ліцей.
У 20-30-ті роки на західноукраїнських землях продовжувало існувати Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ), яке мало високий авторитет у світовій науці.
На західноукраїнських землях діяла велика група видатних українських літераторів (В.Стефаник, М.Черемшина, Є.Маланюк. У. Самчук, Б.-І. Антонич, О. Теліга та інші) та живописців (І. Труш, О. Новаківський, П. Холодний та інші).
Українська