§ 23 ЗРОСТАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ АКТИВНОСТІ СУСПІЛЬСТВА
1. Розгортання національно-демократичних процесів в Україні
Розпочате реформування політичної системи, гласність і плюралізм думок сприяли стрімкому відродженню активності мас, поляризації суспільства, поширенню національно-демократичних поглядів, формуванню незалежних від офіційної влади неформальних громадських організацій та об'єднань.
Україна в 1985-1991 роках. Боротьба за незалежність
На мітингах, зборах розпочалася публічна критика існуючої системи, керівників-консерваторів, які перешкоджали проведенню реформ.
Рушійні сили «перебудови» перемістилися від центру на місця, у творчі та виробничі колективи. Передова частина суспільства, передусім тверезо мислячі люди, не тільки критикували Існуючу систему, але й виявили готовність включитися в пошук шляхів оновлення життя республіки, розв'язання назрілих проблем.
В Україні почала формуватись легальна опозиція, яка створила конкуренцію радянським і партійним владним структурам.
Ініціатором розгортання демократичного та національного рухів виступала творча інтелігенція республіки.
На IX з'їзді письменників України
(червень 1986 р.) гостро порушується проблема становища української
мови та культури. О.Гончар говорив
про нагальну потребу її захисту та розвитку. І.Драч заявляв, що «ми навчилися говорити досить
відверто про правду, як ми жили і живемо».
Влітку 1987 р. пленум Правління Спілки письменників України, висловивши глибоке занепокоєння тим, що поступово з повсякденного життя відходить українська мова, поставив вимогу її конституційного захисту. До Президії Верховної Ради УРСР було відправлено відповідного листа за підписами Ю.Мушкетика, Б.Олійника, Д.Павличка, О.Гончар та інші письменники звернулися до своїх російських колег і проханням підтримати їхні вимоги про встановлення обов'язкового вивчення рідної та російської мов у школах національних республік.
Активізації громадської думки сприяла політика «гласності».
Навесні 1989 р.
з'явилися перші неформальні газети «Вибір» (Київ), «Вільна Україна»
(Дрогобич), «Поступ» (Львів). Колишні дисиденти відновили видання
громадсько-політичного журналу «Український вісник», який активно включився
у полеміку
з офіційною владою.
Автори публікацій стали відкрито писати й говорити про реальні факти і події, що мали місце в українській історії, літературі, мистецтві і так старанно замовчувалися раніше. Роль першопрохідців у справі ліквідації «білих плям» і захисті національної культури виконувала Спілка письменників України та її газета «Літературна Україна».
Зростання інтересу до української історії. Підновлення історичної правди стало головною метою діяльності Українського культурологічного клубу (УКК), заснованого у Києві в серпні 1987 р. з ініціативи колишніх дисидентів.
Піддаючи критиці існуючу радянську систему, національну політику центрального керівництва, учасники клубу звернулися водночас до історії української державності, з'ясуванню характеру українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., причин і наслідків сталінських репресій в Україні тощо.
На основі документальних джерел стала відкриватися правда про причини голоду 1932-1933 рр. в Україні, у новому світлі представлена «українізація» 20-х років. Учасники клубу почали знімати завісу заборони з творчості М.Куліша, М.Хвильового, М.Зерова, В.Підмогильного, В.Винниченка, М.Грушевського, М.Костомарова, Д.Яворницького та інших. Клуб відвідували люди різних професій і віку, що свідчило про їх зростаючий інтерес до української історії.
Зростання інтересу до української історії було характерним і для інших об’єднань і клубів. Зокрема, у Львові стали діяти культурно-просвітницьке Товариство Лева та молодіжний дискусійний політичний клуб. Вони розглядали проблеми національної історії, літератури, економіки.
В Будинку вчених АН України виник клуб «Спадщина», а невдовзі в Київському університеті студентське об'єднання «Громада». На його основі виникла Українська студентська спілка (УСС).
Розпочали свою діяльність інші молодіжні організації: Спілка незалежної української молоді (СНУМ), Демократична спілка студентів (ДСС), Студентське братство.
Діяльність цих об'єднань і клубів свідчила про початок руйнації офіційних організацій і комуністичних ідеологічних штампів.
Кінематографісти, письменники, художники, театральні діячі, композитори створили в Москві просвітницьке товариство «Меморіал».
Мітинг, присвячений створенню в Україні історико-просвітницького товариства «Меморіал». Київ, 1989 р.
Установча
конференція українського відділення товариства
відбулася в Києві в березні 1989 р. До його координаційної
ради увійшли режисер Л.Танюк, кінопубліцист В.Кузнєцов, письменник В.Маняк
та інші. Товариство «Меморіал» виступило за увічнення пам'яті жертв репресій, яких зазнав
український народ. Однією з
перших акцій товариства став міжнародний симпозіум «Голодомор 1932-1933 рр.
в Україні», проведений у вересні 1990 р.
В інших містах республіки також почали діяти філіали товариства. Особливу активність виявила львівська обласна організація «Меморіалу», яку очолював академік І.Юхновський. Товариство вимагало від партійно-державних структур публічного засудження всіх злочинів сталінізму і радянських каральних органів, здійснених у 20-80-і роки. Воно висловилося за переоцінку діяльності політичних, громадських і військових організацій, що діяли в різний час на західноукраїнських землях. У дусі національного відродження звучали вимоги реставрувати національні пам'ятники, знищені в роки радянського тоталітарного режиму.
Характерною ознакою громадсько-політичного життя в Україні у цей період стіс відродження таких форм відстоювання прав і свобод, як мітинги, протести, збори, демонстрації. З кожним днем вони набували все більш масового політичного звучання, все частіше лунали заклики до зламу бюрократичної партійної системи, засудженні політики русифікації та нищенні національних здобутків українського народу, утвердження в суспільстві загальнолюдських цінностей, поваги до національної культури, свободи особистості, демократії, державної незалежності.
Особливо активним був демократичний рух у західних регіонах України, де збереглися
ще традиції національно-визвольних змагань. 13 червня 1988 р. у Львові
відбувся перший в Україні за радянських часів багатотисячний несанкціонований
мітинг. Його учасники засудили тоталітарний режим, вимагали від влади гарантій
забезпеченні прав і свобод кожної людини.
В столиці України пройшла перша незалежна екологічна демонстрація, а 13 листопада 1988 р. відбувся мітинг за участю близько 20 тис. чоловік, присвячений екологічним проблемам республіка. Учасники мітингу порушили питання щодо персональної відповідальності вищого партійного і державного керівництва за наслідки Чорнобильської трагедії.
Демонстрації та мітинги стали провісниками виникнення екологічної асоціації «Зелений світ», яку очолив письменник Ю.Щербак Асоціація не тільки виступила на захист навколишнього середовища, але й викривала згубну політику влади, яка допустила плюндруванні природи України.
За офіційною інформацією, на початок травня 1989 р. на проведення мітингів було подано 279 заяв, відбулося 72 несанкціоновані мітинги.
Колишні політичні в'язні відновили Українську Гельсінську групу, аз часом перетворили її на Українську Гельсінську спілку (УГС).
Головою Спілки обрали Л.Лук’яненка, який на час створення Спілки ще перебував у засланні. Спілка відразу ж спрямувала свою діяльність у політичне русло. 7 липня 1988 р. вона обнародувала свій програмний документ, в якому узагальнила та висловила вимоги, які звучали на той час на мітингах, зборах, конференціях, диспутах.
Одне з головних серед них – вимога до владних структур гарантувати право українській нації на самовизначення. Наголошувалося, що без виконання цього права неможливо забезпечити справжню свободу народові.
Спочатку УГС висловлювалася за конфедерацію союзних республік з їх широкою самостійністю, але дуже швидко зняла це гасло і заявила про необхідність виходу України зі складу СРСР і створення незалежної держави. Цю принципову позицію Спілка відкрито стала пропагувати як на українських землях, так і за їх межами.
Ставилася вимога легалізації УГКЦ і УАПЦ.
Все це означало, що Спілка вийшла за рамки правозахисної діяльності і набула ознак політичної опозиційної організації. На початку 1990 р. Спілка налічувала близько 1,5 тис. членів, мала відділення майже в усіх областях України, представництва в Москві та Прибалтиці, а також за кордоном.
2. Формування Народною Руху України
Пропозиція створити організацію, яка б сприяла «перебудові» в республіці, виникла ще восени 1988 р. в середовищі українських письменників. Серед тих, хто підтримав цю ідею, були І.Драч, Д.Павличко, В.Яворівський, Б.Олійник, П.Мовчан та інші.
В січні 1989 р. загальні збори київської письменницької організації ухвалили проект програми Народного руху України за перебудову (так називався Народний Рух до 1990 р.).
Навесні того ж року в регіонах республіки почали виникати осередки Руху. Вони об'єднували демократично мислячу інтелігенцію, ліберально налаштованих службовців, колишніх дисидентів, а також тих комуністів, які в той час виступали за суверенітет України, але в межах союзної федерації.
У вересні 1989 р. відбулися Установчі збори НРУ. На них були присутні 1 109 делегатів. У прийнятих рішеннях наголошувалося, що Рух діє в конституційних межах і прагне встановлення справжнього народовладдя в республіці, підтримуватиме співпрацю з Радами народних депутатів і їх органами. В прийнятих на зборах документах говорилося, що Рух виступає за «оновлене соціалістичне суспільство» і створення Української держави, підписання нового союзного договору.
Документ
Із програми Народного руху України за перебудову (вересень 1989 р.)
Головною метою діяльності Рух визначає: – відновлення парламентським шляхом державної незалежності України, побудову демократичного і гуманного суспільства, в якому буде досягнуто справжнє народовладдя, добробут народу й умови для гідного життя людини, відродження та всебічного розвитку української нації, забезпечення національно-культурних потреб усіх етнічних груп республіки.
3. Рух ставить перед собою цілі:
а) всіляко сприяти відродженню людини як морально відповідальної особистості;
б) сприяти розвитку національно-державного будівництва, скерованого на перетворення України в незалежну, правову державу, покликану забезпечити вільний розвиток особистості, захист прав людини і нації, безперешкодне здійснення демократичних свобод;
в) домагатися радикальної перебудови економіки України на засадах економічної самостійності з урахуванням регіональних і структурних особливостей;
г) вести наполегливу боротьбу проти політики денаціоналізації, домагатися необхідних умов для вільного розвитку і самозбереження українського народу; сприяти духовному відродженню української нації на основі всебічного розвитку української мови й культури, формування історичної пам'яті й національної свідомості громадян, виховання почуття національної гідності;
д) сприяти всебічному розвиткові мов і культур національних меншостей та етнічних груп, що проживають на території республіки, стояти на захисті їхніх життєвих прав та інтересів...
Запитання до документа
1. Уважно прочитайте уривок я проекту програми НРУ. Якою бачили автори проекту мету діяльності Руху?
2. Спробуйте визначити, як уявляли автори програми НРУ державний статус України.
Подальший розвиток суспільно-політичних процесів висунув перед Рухом потребу змінити підходи до вирішення назрілих проблем існування України.
У жовтні 1990 р.
у Києві пройшли другі Всеукраїнські збори Руху. Прийняті документи
засвідчили радикалізацію Руху та перехід до нової політичної лінії. Відбулася еволюція
Руху: від підтримки офіційного курсу в рамках «перебудови» – до опозиції КПРС (КПУ).
Народний Рух прагнув до об'єднання всіх національно-демократичних сил, щоб перетворити їх на опозицію офіційній владі. Було висунуто гасло: «Від народного руху за перебудову – до народного руху за відродження суверенності України».
Обраний головою Руху І.Драч заявив: «Тільки повний суверенітет українського народу, цілковито незалежна Українська держава відповідають сучасному розвиткові світової цивілізації.
3. Активізація суспільно-політичного життя
В Україні демократичні сили почали відкрито використовувати національну символіку. 26 березня 1989 р. на мітингу пам'яті Чорнобильської трагедії у Львові вперше за часів радянської влади замайоріло синьо-жовте знамено, а 1 травня колона львів'ян з національними прапорами, прорвавшись крізь міліцейські кордони, взяла участь у святковій демонстрації.
21 січня 1990 р., на честь проголошення акту злуки (об'єднання) УНР і ЗУНР 22 січня 1919р. в єдину державу, у «живому ланцюгу», що простягся від Києва через Львів до Івано-Франківська, під національними прапорами вже стояли сотні тисяч осіб.
24 липня 1990 р. національний прапор, освячений на площі біля Софійського собору, замайорів на щоглі перед будинком Київської міської Ради. Все частіше в різних аудиторіях став звучати гімн-пісня П.Чубинського «Ще не вмерла Україна».
Саме в цей період в Україні виникає масовий незалежний робітничий рух.
Переконавшись, що сподівання на поліпшення матеріального та соціального становища не виправдовуються, робітники вдалися до страйків. Першими в Україні застрайкували 15 липня 1989 р. гірники шахти «Ясинуватська-Глибока» в Макіївці. Потім центр подій перемістився у Донецьк. За деякими підрахунками, страйк підтримали, припинивши роботу, колективи 182 шахт.
Робітники вимагали надання економічної самостійності шахтам, підвищення зарплати, вирішення в шахтарських містах і селищах соціальних і житлово-побутових проблем. У Стаханові, Червонограді, Павлограді висувалися вже і політичні вимоги, однак, зводилися вони, головним чином, до зміни місцевої адміністрації, державної і партійної номенклатури.
В серпні 1989 р. на конференції представників страйкових комітетів шахт і об'єднань Дніпропетровської, Донецької. Луганської та Ростовської областей було утворено Регіональну Спілку страйкових комітетів Донецького вугільного басейну (РССКД).
У липні 1991 р., всупереч протидії Міністерства оборони СРСР, відбувся З’їзд армійських офіцерів – громадян України. 320 його делегатів представляли всі області та регіони республіки.
Учасники з'їзду майже одностайно висловились за те. щоб Україна мала власні збройні сили. Частина делегатів тут же, на з'їзді, присягнула «служити Українській національній армії». Створена Спілка офіцерів висловилась за парламентський шлях розбудови збройних сил України, за повернення на Батьківщину тих офіцерів, які є громадянами України, але несуть службу на території інших республік.
Демократичні сили України діяли и умовах тиску офіційних структур і владних органів.
Партійно-державна номенклатура, вбачаючи в оновленні суспільства загрозу своїм інтересам і привілейованому становищу, посилювала контроль над засобами масової інформації, активно проводила антирухівську пропаганду, намагалася роз'єднати українську інтелігенцію, внести розлад у демократичні сили.
Комуністи, які переходили на демократичні позиції або підтримували неформальні об'єднання чи співчували їм. відчували тиск з боку вищого партійного керівництва, їх навіть виключали з партії, переслідували на роботі.
В серпні 1988 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла Указ «Про відповідальність за порушення встановленого порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій». Влада засвідчила, що вона намагається адміністративним шляхом припинити або ж обмежити демократичні процеси у республіці. За невиконання Указу передбачалися попередження та стягнення штрафу, адміністративне покарання, виправні роботи та позбавлення волі.
В Україні були сформовані загони міліції особливого призначення (ОМОН – за російськомовною абревіатурою), які використовувалися для розгону мітингів і демонстрацій. Запроваджувалося патрулювання спільними нарядами міліції та військових підрозділів.
У кінці 1988 р. на західноукраїнських землях посилюється рух за легалізацію Української греко-католицької церкви (УГКЦ).
Активну діяльність у цьому напрямі розгорнув «Комітет по захисту УГКЦ» на чолі з І.Гелем. Його підтримав папа Римський, який звернувся до М.Горбачова з відповідним листом. Помітного резонансу набуло кількамісячне голодування віруючих греко-католиків у Москві, на Арбаті. Голодуючі вимагали від властей зняти заборону на діяльність УГКЦ.
У січні 1989 р. вперше за післявоєнний період на подвір'ї собору Святого Юра у Львові відбулася греко-католицька відправа в пам'ять про Акт злуки українських земель у січні 1919 р. Греко-католики заявили про свою незгоду з «русифікацією релігійного життя», виступили за незалежність від Московського патріархату та «створення суверенної соборної християнської української держави».
26 січня 1990 р. ієрархи греко-католицької церкви скликали синод, який проголосив легалізацію Української греко-католицької церкви. На західноукраїнських землях почали легально діяти близько 1 500 парафій.
Одночасно відроджувалась і Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), заборонена радянською владою в 30-і роки. В лютому 1989 р. у Києві вже легально працював комітет у справах відновлення УАПЦ. Його лідери в своїх заявах підкреслювали відданість церкви справі духовного відродження українською народу.
4. Закон Української РСР про мови
Внаслідок спотворення національної політики радянським партійно-державним керівництвом і русифікації, українська мова була витіснена майже з усіх сфер діяльності суспільства. Згідно з переписом населення 1989 р. з 51,4 млн. жителів України українці становили 37,4 млн., з них вважали рідною українську мову лише 87,7%.
У квітні 1987 р. Міністерство освіти подало урядові дані про стан національної школи, які стали відомі громадськості.
В Україні функціонувало 15 тис. україномовних шкіл. Це становило 75% від усіх шкіл. Водночас у 4 500 російськомовних школах (які складали менше 20% від загальної кількості) навчалося більше половини всіх учнів. У Києві з 300 тис. учнів українською мовою навчалося лише 70 тис. У 1988/89 навчальному році майже не залишилося українських шкіл у Донецьку, Чернігові, Луганську, Одесі, Харкові, Миколаєві.
В 1988 р. книжки, видані українською мовою, складали лише 18% за назвою, а за тиражем – тільки 3% всіх книг, виданих в Україні. Суспільно-політична література, що видавалася в республіці українською мовою, складала 34,7%, російською 60,0%, науково-технічна відповідно 12,8% і 86,0%, художня та навчальна – 38,3 та 40,0%.
У вищих навчальних закладах проводилося навчання переважно російською мовою, а в багатьох – виключно російською мовою.
Таке становище викликало незадоволення громадськості, в різних регіонах України активізувався рух за відродження української мови.
Влітку 1988 р. у Львові виникла обласна організація Товариство рідної мови ім. Т.Шевченка. Приблизно в цей же період почали працювати клуб «Рідне слово» у Полтаві, Товариство ім. Д.Яворницького у Дніпропетровську, Клуб шанувальників української мови при Спілці письменників України та ін.
Представники цих організацій започаткували створення республіканського об'єднання – Товариства української мови ім. Т.Шевченка (з осені 1991 р. – Всеукраїнське товариство «Просвіта»). На установчій конференції Товариства в лютому 1989 р. поряд з українцями виступали і представники інших національностей. які також висловилися за розвиток української мови. Письменник О.Бураковський, єврей за національністю, сказав: «Це теж – наша рідна земля, мати-ненька» і його слова присутні вітали вставанням.
Товариство виступило за надання українській мові статусу державної, за вільний розвиток рідної мови представників усіх національностей, що проживають в Україні. Головою Товариства було обрано Д.Павличка.
Під тиском національно-демократичних сил Верховна Рада в жовтні 1989 р. прийняла Закон Української РСР «Про мови».
Суспільство сприйняло це як ознаку того, що «перебудова, нарешті, досягла України». Закон визнавав, що «українська мова є одним із вирішальних чинників національної самосвідомості українського народу».
Влада республіки брала на себе зобов'язання забезпечити українській мові статус державної, сприяти всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу. Зазначалося, що українська мова поряд із російською має стати мовою міжнаціонального спілкування в республіці.
Законодавче визнання існування в Україні двомовності було на тому етапі своєрідним компромісом між національно-демократичними силами, які вимагали визнання української мови державною, і офіційною владою, що намагалася зберегти існуючий стан речей.
Закон також передбачав створення в республіці необхідних гарантій розвитку і використання мов інших національностей, заборонив привілеї чи обмеження громадянських прав за мовною ознакою, мовну дискримінацію.
Відповідно до закону, протягом п'яти років українська мова мала замінити російську в діяльності державних установ.
Проте реального механізму контролю за виконанням Закону «Про мови» не було передбачено, що суттєво уповільнило темпи його реалізації на практиці.
Документ
ЗАКОН УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ РЕСПУБЛІКИ «ПРО МОВИ В УКРАЇНСЬКІЙ РСР» 28 жовтня 1989 р. (Витяг)
...Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності.
...Вибір мови міжособового спілкування громадян Української РСР з невід'ємним правом самих громадян.
Стаття 2. ...Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя.
Стаття 3. ... Українська РСР створює необхідні умови для розвитку і використання мов інших національностей в республіці.
В роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей (міста, райони, сільські і селищні ради, сільські населені пункти, їх сукупність), можуть використовуватись поряд із українською і їхні національні мови.
Запитання до документа
1. Як Закон визначає статус української мови? Чи виконуються, на Вашу думку, положення Закону нині?
2. Як в Законі відображено мовні права національних меншин України?
5. Важливий період боротьби за суверенітет і незалежність України.
Політична активність українського суспільства в другій половиш 80-х років розвивалась досить неоднозначно.
З одного боку, відчувався опір партійно-державного апарату. його намагання припинити й обмежити демократичні процеси, з іншого – спостерігалося зростання національної самосвідомості різних верств населення, консолідація демократичних сил.
У політичному протистоянні все виразнішою ставала тенденція до поглиблення демократичного руху, розширення його соціальної бази, формування опозиції офіційній владі.
Демократичний рух розвивався під гаслами національного відродження України. Суттєвим завоюванням національно-демократичних сил стало законодавче визнання державного статусу української мови.
Свідченням зростання національної самосвідомості стала вимога демократів щодо забезпечення суверенітету та встановлення державної незалежності України.
Загальною ознакою цього періоду було те, що зростання політичної активності українського суспільства відбуваюся на тлі наростання кризових явищ у господарстві, погіршення соціального становища населення.
Запитання і завдання
1. Назвіть відомих Вам представників творчої інтелігенції, що брали активну участь у суспільно-політичному житті України в другій половині 80-х рр.
2. Які суспільно-політичні організації, серед інших завдань своєї діяльності, ставили за мету ліквідацію «білих плям» української історії?
3. Які перші неформальні видання в Україні Вам відомі?
4. Коли було створено Українську Гельсінську спілку?
5. Коли відбулися Установчі збори Народного Руху України, які документи на них були прийняті?
6. Які завдання ставила перед собою Українська Гельсінська спілка?
7. Чому рух за відродження української мови набув політичного характеру?
8. Визначте хронологічну послідовність подій:
- З'їзд армійських офіцерів – громадян України;
- прийняття Закону УРСР «Про мови»;
- Установчі збори НРУ;
- проголошення легалізації УГКЦ.
9. Назвіть причини зростання політичної активності суспільства.
10. Дайте загальну характеристику демократичним процесам в Україні на рубежі 80-90-х років.
11. Розкрийте еволюцію політичних вимог Народного Руху.
12. У чому полягає значення Закону УРСР «Про мови»?
13. Чому, на Вашу думку, розвиток опозиційного руху в Україні відбувався повільніше, ніж в інших радянських республіках?
14. Які шляхи реалізації Закону «Про мови» Ви б запропонували? Чи є актуальною, на Ваш погляд, постановка питання про розвиток української мови сьогодні?
15. Як Ви вважаєте, чому на чолі демократичного руху в кіпці 80-х років була саме інтелігенція? Обґрунтуйте свою точку зору.
Українська