Тема VI УКРАЇНА В УМОВАХ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
§ 26 РОЗГОРТАННЯ ДЕРЖАВОТВОРЧИХ ПРОЦЕСІВ
1. Становлення владних структур
З проголошенням незалежності України розпочався перехідний період, в який потрібно було досягти докорінних перетворень в усіх сферах життя, нового ступеня суспільного розвитку:
– в політичній сфері передбачалося перейти від тоталітарної системи до демократії;
– в економічній – від командно-директивної до ринкової економіки;
– в соціальній сфері – від «людини-гвинтика», яка неусипно контролювалася системою радянської влади, до активного творця власної долі;
– у гуманітарній – від класових до загальнолюдських цінностей;
– у міжнародній – від політики конфронтації радянських часів до інтеграції в міжнародне співтовариство.
Потрібно було здійснити рішучі кроки шляхом системного оновлення всіх сфер суспільного життя, прилучення українського народу до надбань сучасної цивілізації.
А це означало перехід від республіки з вкрай обмеженим суверенітетом до повної державної незалежності.
Для досягнення незалежності Україна обрала мирний, еволюційний шлях. До Конституції були внесені зміни: назву «Українська РСР» замінено на споконвічну назву «Україна». Реформувалися існуючі та створювалися нові державні органи.
В перші місяці незалежності в Україні склалася своєрідна політична ситуація.
Правляча Комуністична партія була позбавлена владних функцій: її діяльність була заборонена. Нова система державної влади ще не була створена – у центрі і на місцях утворився вакуум виконавчої влади.
Виникла гостра потреба в посиленні президентської влади. Тогочасну Конституцію було доповнено положенням про те, що «Президент є главою держави і главою виконавчої влади».
Як глава держави Президент України став гарантом національної безпеки, свободи громадян, державного суверенітету, додержання Конституції та законів. Він представляв державу у міжнародних зносинах, вживав заходи щодо забезпечення її обороноздатності та національної безпеки.
Для здійснення виконавчої влади був сформований уряд України – Кабінет Міністрів. Загальне керівництво його діяльністю здійснював Президент як глава виконавчої влади.
Поряд із Президентом Конституція передбачала і посаду Прем'єр-міністра, який безпосередньо керував діяльністю уряду.
В Україні реформувалися міністерства, створювалися такі інституції, як Національний банк, посольства та консульства, експортно-імпортні організації тощо.
Таким чином, тогочасні закони передбачали тяжіння до сильної президентської влади, створюючи при цьому передумови для формування змішаної форми правління – президентсько-парламентської.
Верховна Рада приступила до творення нового законодавства.
В перші роки незалежності було прийнято низку важливих законів і постанов про права людини, реабілітацію жертв політичних репресій в Україні; про свободу совісті і діяльність релігійних організацій; про забезпечення прав національних меншин тощо.
Особливе місце відводилося формуванню власних Збройних Сил.
24 серпня 1991 р. було створене Міністерство оборони України. Збройні Сили формувались на базі військових формувань, що були розміщені на території України, а це – понад 700 тис. військовослужбовців.
Парламент України від імені народу виявив високу довіру всьому особовому складу військ, розташованих на українських землях. Військовослужбовці добровільно зробили свій вибір, присягнувши на вірність Україні.
Розбудова Збройних Сил базувалась на демократичних засадах. Воєнна доктрина держави, схвалена Верховною Радою України 19 жовтня 1993 р. визнає, що Україна здійснює воєнно-політичний курс згідно з національними інтересами своєї держави, відмовляється від застосування власних збройних сил для вирішення політичних питань на своїй території.
Воєнна доктрина нашої держави мас чітко виражений оборонний характер. У ній зазначено, що Україна не вбачає в жодній із сусідніх держав свого противника.
Документ
ІЗ ВОЄННОЇ ДОКТРИНИ УКРАЇНИ (1993 р.)
Стратегічним завданням України в галузі оборони є захист її державного суверенітету і політичної незалежності, збереження територіальної цілісності та недоторканності кордонів.
Проголошуючи свою Воєнну доктрину, яка має оборонний характер, Україна виходить з того, що вона не є потенційним противником жодної конкретної держави.
1 .Воєнно-політичні аспекти.
1.1. Воєнно-політичні цілі України та міжнародні пріоритети в галузі забезпечення національної безпеки.
Головною метою воєнної політики України с гарантування національної безпеки України від зовнішньої воєнної загрози, відвернення війни, підтримання міжнародного миру і безпеки.
Україна будує свої відносини з іншими державами на основі принципів рівноправності, взаємоповаги, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи та інших загальновизнаних принципів і норм міжнародного права...
Здійснюючи свій зовнішньополітичний і воєнно-політичний курс згідно з національними інтересами, Україна:
не висуває територіальних претензій до інших держав і не визнає жодних територіальних претензій до себе;
суворо дотримується принципу недоторканності існуючих державних кордонів;
поважає державний суверенітет та політичну незалежність інших держав...
Запитання і завдання
Спираючись на документ, дайте характеристику основним принципам воєнної доктрини України. Чим вона відрізняється від військової доктрини Радянського Союзу?
Важливе значення для розбудови демократичної держави, втілення в життя верховенства права мало проведення судово-правової реформи, покликаної забезпечити створення сильної, незалежної судової влади.
У липні 1992 р. парламент обговорив напрями судово-правової реформи, визначив компетенцію Міністерства юстиції, прокуратури, адвокатури.
Судова влада виводилася за межі прерогатив Президента. Обрання Верховного Суду, суддів обласних і Київського міського суду, призначення арбітрів Вищого арбітражного суду, арбітражних суддів областей і міста Києва здійснювала Верховна Рада України. Парламент України мав намір побудувати принципово нову систему судової влади.
Однак формування судової влади відбувалося досить повільно і не в повному обсязі. Впродовж 1992-1996 рр. парламент не прийняв концепцію судово-правової реформи, не був сформований у ці ж роки і Конституційний Суд, хоча закон про його доцільність був прийнятий ще в червні 1992 р.
Виникла потреба в перегляді та підготовці нових кодексів України; Цивільного, Трудового, Адміністративного та інших. Однак парламент через розбіжність у концептуальних підходах у цьому питанні, внаслідок своєї надмірної політизації виявився неспроможним їх прийняти.
Важливим заходом у захисті інтересів незалежної держави стало створення правоохоронного органу – Служби безпеки України (СБУ).
У своїй роботі СБУ керується конституційними нормами та законом «Про оперативно-розшукову діяльність». СБУ підпорядкована Президентові України і підконтрольна Верховній Раді. Служба безпеки позапартійна, дотримується лише вимог законів України.
Верховна Рада затвердила атрибути державності:
15 січня 1992 р. – Державний Гімн «Ще не вмерла Україна» (слова написав відомий український поет та етнограф П.Чубинський а музику – М.Вербицький);
28 січня 1992 р. – синьо-жовтий прапор як Національний Прапор України;
19 лютого 1992 р. парламент затвердив своєю постановою тризуб, як Малий Герб України, вважаючи його елементом Великого Державного Герба.
Цікаво знати
Державна символіка України та її історичне походження
Державними символами України є прапор, герб і гімн, що визначено статтею 20 Конституції України. Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.
Після проголошення в 1991 р. незалежності, фактичного та юридичного оформлення української державності постала нагальна потреба у власних державних атрибутах і символіці. Заходи на державному рівні – візити, прийоми, підписання міждержавних угод – треба було проводити, маючи власні прапор, гімн, герб, печатку тощо. Певний час із їхньою відсутністю доводилося миритись. До прийняття нових державних символів в органах влади, установах і організаціях діяла символіка Української РСР.
Утвердження нової символіки відбувалося за умов гострої політичної боротьби. Розвиток подій в країні, стрімке розширення її міжнародних відносин зумовили запровадження нових символів ще до відповідних рішень Верховної Ради України. Уже 4 вересня 1991 р. над її будинком замайорів національний синьо-жовтий прапор. Такий само прапор піднімався під час візиту Голови Верховної Ради України Л.Кравчука до США і Канади у вересні-жовтні 1991 р.
28 січня 1992 р. Верховна Рада України затвердила Державний прапор. Державний прапор України – стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Ці кольори здавна використовувалися в символіці на українських землях, а в Галичині в XIX ст. були визнані національними. Подекуди українські патріоти віддавали перевагу малиновому та червоному кольорам. Однак на зламі XIX-XX ст. утвердився жовто-блакитний прапор. Він із деякими змінами використовувався в період УНР та Української Держави гетьмана П.Скоропадського, у Західноукраїнській Народній Республіці, як державний прапор Карпатської України, а також українськими центрами в еміграції. У1949 р. Українська Національна Рада за кордоном вирішила, що до остаточного встановлення державних символів незалежною владою України національний прапор є блакитно-жовтим (блакитний колір угорі і жовтий унизу).
Великий Державний герб за Конституцією України встановлюється з урахуванням малого державного герба та герба Війська Запорозького. Головним елементом Великого Державного герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого.
В історичній літературі є прийнятим, що герб – це усталене відповідно до законів геральдики зображення, яке належить державі, місту або родині. Найстаріший герб української держави – земель Володимира Великого і його династії – тризуб, відомий із X ст. У галицьких князів гербом служило зображення лева, а у Війську Запорізькому – лицаря, козака з мушкетом. Після Акту злуки УНР і ЗУНР в 1919 р. тризуб було прийнято й на західноукраїнських землях. Династичний знак Володимира Великого став символом соборної України.
19 лютого 1992 р. Верховна Рада України визнала тризуб малим Державним гербом. Ескіз великого Державного герба розроблено, однак ще не затверджено.
У XIX ст. українці, які не мали власного гімну, співали «Многая літа», пісні й вірші «Дай, Боже, в добрий час», «Мир вам, браття, всім приносим», «Заповіт» Т.Шевченка, молитву «Боже, Великий Єдиний» та інші твори. У 1863 р. у львівському часописі «Мета» було надруковано вірш П.Чубинського «Ще не вмерла України...». Того ж року композитор М.Вербицький написав до нього музику. Пісня швидко поширилася на українських землях і за кордоном. А в 1917 р. була офіційно визнана гімном української держави.
6 березня 2003 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про Державний гімн України». Згідно зі статтею 1 цього закону, Державним гімном України є національний гімн на музику М.Вербицького зі словами першого куплету та приспіву твору П.Чубинського з незначними змінами.
В ході розбудови незалежної держави особливу увагу було приділено реорганізації виконавчих структур влади.
Президент своїм указом 25 лютого 1992 р. скасував інститут державних міністрів України як такий, що не виправдав себе, ліквідував ряд міністерств. 26 міністерств було введено до системи центральних органів державної влади. Ці міністерства позбавлялися права безпосередньо управляти промисловими підприємствами й мали відповідати передусім за проведення державної політики у відповідних галузях народного господарства.
В грудні 1993 р. було прийнято Закон «Про державну службу в Україні», яким регулювалася діяльність державних службовців країни. Державна служба була визнана надзвичайно важливим інститутом держави. Службовці державних органів були покликані забезпечувати ефективне функціонування економіки, закладів народної освіти, охорони здоров'я, науки.
На державну службу покладена велика відповідальність за збереження стабільності держави, забезпечення прав і свобод громадян. В Україні організовані підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації державних службовців.
Перші кроки реформування державної системи, зрозуміло, не внесли кардинальних змін у життя суспільства.
Державний лад України поєднував елементи парламентської республіки, президентського правління та радянської влади. Незважаючи на великий обсяг повноважень, Президент був позбавлений права самостійно формувати уряд, оскільки рішення щодо призначення та звільнення Прем'єр-міністра мали дістати схвалення більшості парламенту. За згодою парламентаріїв Президент також призначав провідних міністрів.
Особливо слабкою і неефективною виявилася вертикаль виконавчої гілки влади. Уряд практично втратив контроль за регіонами, В цих умовах державний апарат працював з перебоями, влада на місцях виявилася недієздатною. Тому було здійснено реформування діяльності місцевих Рад, обмеживши їх обов'язками місцевого та регіонального самоврядування.
Натомість у березні 1992 р. було утворено інститут представників Президента – голів місцевої державної адміністрації, сформованої на базі колишніх виконкомів місцевих Рад. Представникам Президента надавались досить широкі повноваження, вони були покликані здійснювати виконавчу владу в областях і районах, контролювати органи місцевого самоврядування в плані виконання наданих їм державницьких функцій. Запровадження інституту представників Президента сприяло зміцненню вертикалі виконавчої влади.
Проте ці реорганізації торкнулися більше форми, залишався незмінним зміст: зберігалась тенденція, за якої законодавча влада підміняла виконавчу.
До того ж при владі залишалася колишня партійно-радянська номенклатура. Вихідці із демократичного табору складали незначну частину управлінського апарату, не мали практичного досвіду, були не в змозі радикально змінити ситуацію на краще.
2. Перегрупування партійно-політичних сил в умовах незалежної держави
На час проголошення незалежності України існувало понад 20 політичних партій. Жодна з них, виступаючи за самостійний розвиток України, не змогла скористатися сприятливим моментом, щоб взяти на себе відповідальність за долю нової держави. Одна з причин цього крилася в суперечливості проголошених партіями гасел, які часто не відповідали реальній ситуації; мали місце непослідовність дій та організаційна несформованість нових партій.
Після серпневих подій 1991 р. та заборони Компартії в політичному житті України стали переважати партії та рухи національно-демократичного спрямування.
На численних зборах вони продовжували засуджувати імперський тоталітаризм і виступали за розбудову національної держави, їх заяви відзначалися певною ейфорією щодо швидкого оновлення всіх сфер життя.
Національно-демократичні сили володіли на той час політичною ініціативою, однак не спромоглися вплинути на проведення докорінних реформ, особливо економічних.
Формування партій лівого політичного спрямування. Восени 1991 р. заявив про себе лівий політичний рух.
Активізація його пов'язана зі створенням Соціалістичної партії України (СПУ) на чолі з О.Морозам. До партії вступила більшість членів КПУ, яка в цей час була заборонена.
Ще через півроку
проголосила про своє існування Селянська
партія України (СелПУ). Вона виступила за
відродження селянства як основи зміцнення нової держави.
У жовтні 1993 р. після тривалих дебатів у парламенті і на шпальтах газет відродилася Комуністична партія України (КПУ).
У березні 1995 р. делегати другого з'їзду проголосили КПУ правонаступницею партії, що існувала в складі КПРС і була заборонена в серпні 1991 р.
До лівих відноситься і Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ), зареєстрована у квітні 1996 р. Партія виникла в результаті суперечностей у керівництві Соціалістичної партії. Група соціалістів на чолі з Н.Вітренко вийшла з цієї партії і проголосила про створення нової.
Виявилося, що лівий рух не втратив ще свого політичного впливу. На виборах до Верховної Ради України 1994 р. партії лівого спрямування здобули 123 мандати (з 397 обраних депутатів).
Програмні положення і вимоги лівих партій були близькими або дуже схожими. Вони сповідують пріоритет державних форм господарювання, обережно ставляться до приватної власності, засуджують соціальне розшарування суспільства, виступають за ліквідацію безробіття, за розвиток системи Рад і надання їм виконавчих функцій влади.
У зовнішньополітичних справах виступають за зміцнення зв'язків з країнами СНД і в першу чергу – з Росією.
Ліві сили заявили, що вони мають намір мирним шляхом прийти до влади.
Праве крило політичних сил представляли партії національного і націоналістичного напрямів.
До партій цього спрямування належали Народний Рух (НРУ), Демократична партія України (ДПУ), Українська Республіканська партія (УРП), Конгрес Українських Націоналістів (КУН), Християнсько-демократична партія України (ХДПУ), Українська національна асамблея (УНА).
Проголошення незалежності дало можливість перенести в Україну діяльність Організації українських націоналістів (ОУН), яка раніше функціонувала за кордоном.
У 1995 р. загальна кількість членів партій правої орієнтації становила близько 150 тис. осіб. На виборах до Верховної Ради 1994 р. представники правих партій завоювали 47 депутатських мандатів.
Найвпливовішим серед партій правої орієнтації був Народний Рух України. НРУ пройшов шлях від громадського об'єднання до політичної партії, яка сформувалася у 1992 р. Рух оголосив себе опозицією (але у конституційній, парламентській формі) президентській владі.
Впродовж 1991-1993 рр. майже 28 політичних партій заявили про свою центристську позицію. Представники центристських партій більше ніж інші були пов'язані з президентськими владними структурами, з урядом України. Партії центристського спрямування у 1992 р. заснували громадсько-політичне об'єднання «Нова Україна».
Партії, що проголосили себе центристськими, на тому етапі виявилися малочисельними і мали незначний вплив у суспільстві.
В 1994 р. тільки 6 партій центристською спрямування провели своїх представників до Верховної Ради.
Серед політичних сил центристського напряму лідерство належало Ліберальній партії України (ЛПУ), створеній у вересні 1991 р. До її складу входили переважно представники східних регіонів країни. Ліберальна фракція «Соціально-ринковий вибір» у Верховній Раді у 1994 р. налічувала 27 народних депутатів.
Помітну роль у центристському русі відігравала Партія праці України (НПУ). Деякі політологи вважали ППУ представницею директорату потужних промислових об'єднань країни.
До центристського напрямку прилягало соціал-демократичне крило, представлене Соціал-демократичною партією України (СДПУ) і Соціал-демократичною партією України (об'єднаною).
В програмних документах політичних партій, які вважали себе центристськими, суттєвих розбіжностей не існувало. Ці партії зосередили свою увагу на проблемах свободи, справедливості, солідарності, розвитку соціально орієнтованої ринкової економіки, використанні досягнень науки і техніки, залученні України до процесів європейської інтеграції.
Партійно-політичні сили па етапі проголошення незалежності України виступили за розбудову незалежної держави, однак розходилися в пріоритетах своєї політики.
Президентський курс підтримували партії центристського спрямування. Ліві і праві сили, по суті, були в опозиції до президентської влади.
Найбільші політичні партії України на початку 1990-х років
|
Назва |
Голова |
Політичне спрямування |
|
Комуністична партія України |
Симоненко Петро Миколайович |
Ліва |
|
Соціал-демократична партія України (об'єднана) |
Медведчук Віктор Володимирович |
Центристська |
|
Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина» |
Драченко Віктор Олександрович |
Центристська |
|
Народно-демократична партія |
Пустовойтенко Валерій Павлович |
Центристська |
|
Трудова партія України |
Сирота Михайло Дмитрович |
Центристська |
|
Український Народний Рух |
Костенко Юрій Іванович |
Права |
|
Соціалістична партія України |
Мороз Олександр Олександрович |
Ліва |
|
Партія зелених України |
Кононов Віталій Михайлович |
Центристська |
|
Народний Рух України |
Удовенко Геннадій Йосипович |
Права |
|
Реформи і порядок |
Пинзеник Віктор Михайлович |
Центристська |
|
Конгрес українських націоналістів |
Стецько Ярослава Йосипівна |
Права
|
|
Селянська партія України |
Довгань Сергій Васильович |
Ліва |
|
Прогресивна соціалістична партія України |
Вітренко Наталія Михайлівна |
Ліва |
3. Економічні проблеми незалежної України
Реформування державних органів влади, поява нових політичних партій супроводжувалися серйозним загостренням соціально-економічної ситуації в Україні.
Вже навесні 1992 р. в країні проявилися всі ознаки глибокої економічної кризи, яка загрожувала руйнівними наслідками. Суттєво зменшився обсяг виробленої промислової продукції, товарів народного споживання, падав національний прибуток держави. Загрозливого характеру набув дефіцит державного бюджету. За 1990-1994 рр., виробництво валового національного продукту в Україні скоротилося на 44%, обсяг промислової продукції – на 41%, національний доход – на 54%.
У 1994 р. спад виробництва в Україні досяг свого максимуму. Деякі аналітики вважають, що темпи і глибина економічної кризи України не мають аналогів у світовій історії. Інфляція та високі банківські ставки робили неможливим накопичення коштів для подальшого їх інвестування в економіку.
Катастрофічне падіння економіки України обумовлене як об'єктивними факторами,станом промисловості і сільського господарства, який залишався після розпаду СРСР, так і відсутністю стратегії економічної розбудови держави.
До розпаду Радянського Союзу виробництво кінцевого продукту в промисловості України займало менше 20%, решта була пов'язана з кооперацією та інтеграцією. 80% балансу зовнішньоторговельного обороту республіки припадало на Російську Федерацію.
З розвалом загальносоюзного господарського комплексу порушилась традиційна виробнича кооперація та спеціалізація українських підприємств. Сотні колективів залишилися без матеріально-технічного постачання, споживачів продукції та фінансування.
Висока концентрація базових галузей виробництва, а також оборонної промисловості, не давала можливості швидко пристосувати їх до ринкових умов.
Однією з помилок було прагнення тогочасних політиків масштабно і відразу ж переорієнтувати розвиток української промисловості зі Сходу на Захід.
Підприємства виявилися не готовими випускати конкурентоспроможну продукцію, вона не знаходила збуту на світовому ринку.
Економічну ситуацію вкрай ускладнювала енергетична криза.
На початку свого самостійного розвитку Україна могла забезпечити власними ресурсами тільки 25% потреб у природному газі і 10% – у нафті. Після Чорнобильської катастрофи в Україні дещо звузилися можливості використання атомної енергії.
Українська економіка традиційно орієнтувалася на Донецький вугільний басейн. Між тим вуглевидобуток не зростав, а суттєво скорочувався.
До того ж Росія взяла під контроль ціноутворення на енергоносії, що прискорило інфляційні процеси в Україні. Відомо, що Україна в свій час брала безпосередню участь у створенні паливно-видобувної промисловості Росії, вкладала в її розвиток великі матеріальні та трудові ресурси. Однак Росія відмовилася продавати незалежній Україні енергоносії за пільговими цінами і наприкінці 1993 р. суттєво підняла ціни на імпортовану в Україну нафту. Рекордна інфляція в Україні, що мала місце в 1994 р. й завдала економіці відчутного удару, була пов'язана передусім з цим фактором.
Ставши незалежною у визначенні шляхів розвитку економіки. Україна почала переходити до запровадження ринкових відносин. Цей перехід передбачав суттєві зрушення у відносинах власності, передусім, її роздержавлення та приватизацію. Для вирішення цих завдань закладалася правова основа, було прийнято Закон «Про власність». На початку серпня 1992 р. приймається Державна програма приватизації майна державних підприємств на 1992-1994 рр.
В ході виконання цієї програми стало зрозумілим, що приватизація – одна з найскладніших проблем перехідного періоду. Навколо її проведення розпочалася запекла боротьба різних політичних сил.
Вартість державного майна, що підлягало приватизації, деякими структурами штучно визначалась у занижених цінах. До проведення приватизації почали підключатись різні фінансові посередники, псевдовласники, в яких осідали значні кошти і не йшли за призначенням.
У розв'язанні цих завдань не завжди послідовною була позиція парламенту. Державних програм приватизації у 1995 і 1996 рр. взагалі не було прийнято, а на 1997 р. прийнято із запізненням на півроку До 1994 р. лише кілька відсотків громадян країни скористалися своїми приватизаційними майновими сертифікатами, внаслідок чого держава не отримала значні фінансові кошти, на які розраховувала.
З початком приватизації була запроваджена лібералізація цін. Така політика привела до катастрофічних наслідків: глибокої платіжної кризи. розбалансованості фінансово-кредитної системи, зрештою – до зубожіння основної маси населення.
В цих умовах найбільш прагматична частина номенклатури переорієнтовується з політичних інтересів на економічні. Вона почала створювати при державних підприємствах різного типу комерційні структури, під їх прикриттям піднімалися ціни, «перекачувалися» гроші в тіньовий сектор та за кордон. Ці процеси супроводжувалися поширенням корумпованості, економічної та фінансової злочинності.
Протягом перших
років незалежності керівництво держави ніяк не могло знайти оптимальної
моделі ринкових перетворень, яка відповідала б стартовим можливостям
української економіки і забезпечила найменші втрати для населення.
Давалася взнаки відсутність у керівників держави досвіду проведення реформ в економіці. На час здобуття незалежності в Україні не існувало кадрового потенціалу для проведення реформ.
Ведмежу послугу реформаторам у ці роки зробили окремі вчені-економісти, переоцінивши в своїх рекомендаціях можливості України.
Склалося протиріччя між проголошеним державою стратегічним курсом, спрямованим на перехід до ринкових відносин, і тактичними діями владі для його здійснення. З 1990 по 1994 р. урядовими органами пропонувалося дев'ять державних економічних програм. Але всі вони наштовхувались на політичні суперечки та економічні негаразди в державі.
Кожен з урядів, починаючи з 1991 р., визначав свої пріоритети. Кожна наступна програма відкидала попередню у зв'язку з тим, що вона в чомусь не задовольняла потреб суспільства.
Негативний вплив на виробництво справляла безперервна зміна податкового законодавства, внаслідок чого воно втрачало заохочувальну мотивацію.
Щоб більше зібрати грошей, держава постійно піднімала норму податку. А від цього економічний інтерес знижувався, що негативно впливало на діяльність виробників. Кризу також поглиблювали помилки в проведенні фінансово-кредитної політики, організації банківської системи, здійсненні політики ціноутворення.
Проголосивши реформаційний курс, керівники держави сподівалися на швидкий і широкий приплив західних інвестицій в економіку України. Однак їх надії не справдилися. Недосконалість українського законодавства стримувала іноземні надходження в економіку.
4. Стан справ у сільському господарстві
У жовтні 1991 р. законодавці прийняли концепцію роздержавлення і приватизації землі.
Передбачалося, що за 1992 р. колгоспи і радгоспи мають бути перетворені на асоціації або господарські товариства. При цьому проголошувалося право кожного колгоспника на вихід з колгоспу і створення власного приватного господарства.
На основі цієї концепції парламент прийняв кілька законів, серед яких Закон «Про селянське (фермерське) господарство». Закон зобов'язував місцеву владу вилучити частину земель, що була в користуванні колгоспів і радгоспів, і утворити спеціальний фонд для бажаючих організувати фермерське господарство.
Через рік парламент визнав, що в Україні можуть існувати державна, колективна і приватна форми власності на землю. Вони оголошувалися рівноправними. Однак законодавці не пояснили змісту колективної форми власності на землю.
В результаті, колгоспи і радгоспи продовжували бути основним елементом агропромислової структури. Паювання або акціонування майна колгоспів і радгоспів не зачіпало виробничих відносин, і земля залишалась у колективному користуванні.
Фермерське господарство в Україні з багатьох причин розвивалося повільно.
Для нормального розвитку фермерства потрібна чітка законодавча база, реальна допомога держави фінансовими кредитами, сучасною технікою, зокрема, малою механізацією.
Але ці умови були відсутні. В Україні на початок 1993 р. налічувалося тільки 14,6 тис. селянських господарств, в 1995 р. – 32 тис, в 1997 р. – 39,9 тис а в 1999 р. стало ще менше – 35 тис.
Тим часом у сільському господарстві України обсяг продукції невпинно зменшувався, а її собівартість зростала.
Сільське господарство стало одним із факторів розкручування інфляційних процесів. У 1999 р. понад 85% колективних сільськогосподарських підприємств були збитковими.
Втрачання колгоспів і радгоспів вимагало значних державних затрат, безлімітних кредитів, але гарантувало більш-менш позитивні результати.
5. Фінансова криза та здійснення грошової реформи.
Подібної допомоги потребували й інші галузі народного господарства, зокрема вугільна.
Внаслідок цього загальна емісія грошей досягла величезних розмірів.
Україну охопила інфляція, яка за своїми темпами перевищила всі наявні досі показники. Грошові ін'єкції проводилися в умовах подорожчання імпорту, енергоносіїв і невпинного спаду виробництва.
Поняття і терміни
Емісія – створення і випуск у обіг грошової готівки, здійснюється державною скарбницею.
Симптоми фінансової кризи були відчутними ще в умовах існування СРСР. Щоб зменшити соціальну напругу в суспільстві, радянське керівництво додатково випустило в обіг грошову масу. Грошові доходи населення стали зростати, а випуск товарів народного споживання падав – виник дефіцит товарів першої необхідності.
До того ж у країнах, які обрали самостійний шлях розвитку, вартість карбованця була різною.
Користуючись відкритістю кордонів, з України масово вивозили товари та продукти в сусідні держави. До того ж з вересня 1991 р. взагалі припинилося централізоване надходження в Україну рубльової маси, яка друкувалася в Росії.
У цих умовах Україна вимушена була вийти з так званої «рубльової зони». Президент України 7 листопада 1992 р. підписав Указ «Про реформу грошової системи в Україні». Щоб захистити своїх громадян від «вимивання» товарів сусідами, в Україні до карбованців додалися купони, без яких на її території неможливо було зробити купівлю. З часом в Україні стали випускати власні грошові знаки (купони-карбованці).
Внаслідок інфляції рахунок грошей пішов на сотні, тисячі і мільйони. Такі гроші втратили властиві їм функції і стали гальмом соціально-економічного розвитку.
З другої половини 1994 р. в Україні розпочалося приборкання інфляції. В її подоланні суттєву допомогу надав Міжнародний валютний фонд і Європейський банк реконструкції та розвитку.
Україна взяла курс на запровадження стабільних грошей: у вересні 1996 р. в обіг була введена сучасна грошова одиниця – гривня.
Однак грошова система України функціонує не ізольовано, а залежить від стану національної економіки, а також від фінансових коливань на світовому ринку. Цю залежність засвідчила фінансова криза в Росії (літо-осінь 1998 р.), яка призвела до падіння курсу гривні і до погіршення економічної ситуації в Україні.
6. Суспільні та соціальні проблеми незалежної України
Глибока економічна криза загострювала в Україні соціальні проблеми, викликала протистояння між владою і робітничими колективами.
Надії робітників на поліпшення свого життя вичерпувалися, і вони вдалися до протесту. В лютому – березні 1992 р. відбувся страйк гірників Криворізького басейну. Страйк підтримали шахтарі Донбасу. На початку вересня того ж року водночас застрайкували гірники Донбасу, Кривбасу та Львівсько-Волинського басейну, авіадиспетчери і машиністи поїздів.
Влада поставилася до страйку вкрай негативно, засудили його і організації національно-демократичного спрямування, звинувативши страйкарів у тому, що вони дозволили собі стати знаряддям як внутрішніх, так і зовнішніх антидержавницьких сил.
Вересневі події показали, що єдиний фронт національно-демократичних сил і робітничого руху, що почав формуватися в боротьбі за незалежність України, виявився розколотим.
Набагато потужніший страйк сколихнув Україну в червні-липні 1993 р.
Він розпочався зупинкою кількох шахт у Донбасі, а незабаром до нього приєдналися робітники інших виробництв регіону та за його межами. Організаторами страйку виступили не тільки страйкові та робітничі комітети, але й директори заводів, обласні, районні та міські Ради.
Під впливом лівих партій – СПУ та КПУ – страйкарі висунули політичні вимоги: проведення референдуму про недовіру Верховній Раді і Президентові, місцевим Радам, вступ до економічного союзу СНД.
Одночасно почали страйк залізничники Кременчука, Миколаєва та Полтави. 9 вересня 1993 р. на підприємствах Львівщини пройшов одноденний страйк протесту.
Невдовзі на майдані
перед Верховною Радою кільканадцять тисяч пікетників вимагали відставки
уряду і дострокових виборів парламенту. На шахтах Донбасу була оголошена
передстрайкова готовність.
Щоб якось змінити ситуацію на краще, після бурхливих дебатів приймається рішення про дострокові випори Верховної Ради та Президента України. Тим самим депутати отримали моральне право знову змагатися за депутатські мандати, а Президент – на більш рішучі дії.
В умовах урядової кризи Президент Л.Кравчук узяв на себе безпосереднє керівництво Кабінетам Міністрів. Саме в цей час уряду вдалося стримати поглиблення кризових явищ в економіці.
7. Деякі підсумки державного будівництва в перші роки незалежності.
Впродовж 1990-1993 рр. в Україні було закладено лише основу для формування й діяльності державно-правових інститутів, реалізації прав і свобод громадян, забезпечення оборони і безпеки держави, існування окремих інститутів громадянського суспільства.
Водночас Верховна Рала виявилася неспроможною завершити процес прийняття нової Конституції України, що не давало можливості провести комплексну реформу державної влади. Створені та реформовані структури не встигали вирішувати назрілі проблеми, відставали від життєвих потреб суспільства.
Ситуація ускладнювалася тим, що па цьому етапі державного будівництва давалася взнаки відсутність науково-обгрунтованої програми державотворення, реформування економіки, переведення її па ринкові відносини.
Об'єктивні та суб'єктивні причини зумовили різке зниження виробництва, падіння життєвого рівня народу, викликали соціальний протест. Наростало невдоволення народу рівнем життя.
Вихід шукався, в основному, в оновленні вищих органів державної влади, але це, звісно, не спрацьовувало, і тому державотворчий процес у перші роки незалежної України не давав бажаного результату.
Однак незаперечним є те. що він поступово все ж таки набирав демократичних рис, створював підґрунтя для майбутніх реформ.
Запитання і завдання
1. Як змінилася політична ситуація в Україні на початку 90-х років?
2. Які атрибути державності були запроваджені Верховною Радою після проголошення незалежності України?
3. Назвіть відомі Вам партії, що утворилися після проголошення незалежності України.
4. Назвіть відомих Вам лідерів найбільших політичних партій України.
5. Як відбувався процес утворення українських владних структур? У чому полягали його особливості?
6. Що таке «емісія»?
7. Розкажіть про політичні цілі правих та центристських партій України.
8. Визначте хронологічну послідовність подій:
- створення інституту представників Президента – голів місцевої державної адміністрації;
- введення в обіг гривні;
- затвердження Верховною Радою України атрибутів державності;
- прийняття концепції роздержавлення і приватизації землі.
9. Виділіть причини економічної кризи, що охопила Україну в перші роки незалежності.
10. Охарактеризуйте аграрну політику України на початку 90-х років та розкрийте її наслідки.
11. Охарактеризуйте процес перегрупування партійно-політичних сил після проголошення незалежності України. Які політичні течії з'явилися на політичній арені країни?
12. У чому полягала проблема вибору форми державного устрою, що постала перед Україною з проголошенням незалежності? Яка форма державного устрою, на Вашу думку, є оптимальною для України?
13. Чому, на Ваш, погляд, у перші роки незалежності економічні зміни значно відставали від політичних?
14. Запропонуйте свій шлях реформування економіки України. Які зміни, на Вашу думку, необхідно для цього внести до урядового курсу?
Українська