30. ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ 2001-2009 років (підручник)

§ 30                                                         ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ 2001-2009 роках

1. Всеукраїнський референдум (квітень 2000 р.).

16 квітня 2000 р. відбувся Всеукраїнський референдум за народною ініціативою. Понад 80% виборців, що взяли участь у голосуванні, висловилося за двопалатний парламент; за скорочення числа депутатів з 450 до 300; за ліквідацію права депутатської недоторканності; за надання Президентові права достроково припиняти повноваження Верховної Ради України, у разі якщо остання протягом одного місяця не сформує постійно діючу парламентську більшість або в разі незатвердження нею протягом трьох місяців підготовленого і поданого в установленому порядку Кабінетом Міністрів проекту Державного бюджету України.

Виконання рішень референдуму поставило на порядок денний питання про внесення суттєвих змін до Конституції і виборчого закону. Проте процес імплементації в силу різних причин гальмувався.

2. Політична криза (зима—весна 2001 р.).

Зимою – навесні 2001 р. Україна опинилася в стані політичної кризи, яка була пов’язана з вбивством опозиційного журналіста Г.Гонгадзе. У процесі слідства стали проявлятися негативні явища у верхніх ешелонах влади. До цього ще додалися записи майора СБУ Мельниченка, зроблені ним у кабінеті Президента, які «свідчили» про причетність вищих осіб до цього та інших резонансних злочинів. Опозиція вирішила скористатися представленою нагодою, аби змінити владу в країні. Були організовані масові демонстрації та акції протесту, які завершилися навіть сутичками з міліцією (9 березня 2001 р.). Проте домогтися свого опозиція не змогла. Її сподівання отримати підтримку від діючого прем’єр-міністра В.Ющенка не виправдалися (26 квітня 2001 р. ВРУ висловила недовіру уряду Ющенка, а 28 квітня його було звільнено з посади. Новим прем’єр-міністром став В.Пустовойтенко). Наприкінці весни наступ опозиції пішов на спад, владі вдалось подолати кризу. Але її авторитет був суттєво підірваний, як у середині країни, так і за кордоном. Політична криза значно вплинула на вибори 2002 р.

3. Вибори до Верховної Ради України 2002 р.

Важливою подією політичного життя країни 2000-2001 рр. стало перегрупування політичних сил у країні, особливо напередодні парламентських виборів 2002 р. Упродовж осені – зими 2001 р. відбувається формування передвиборчих блоків. Згідно з новим законом про вибори в Україні існує змішана система виборів, за якою 50% депутатів обирається за партійними списками, а 50% – в мажоритарних виборчих округах.

 

Вибори в Україні. 1991 – 2004 рр.

 

За підсумками голосування, в загальнодержавному багатомандатному окрузі з 30 виборчих блоків 4%-ий бар’єр подолали: блок «Наша Україна» на чолі з В.Ющенком – 23,55%, Комуністична партія України (КПУ) – 20,01%, блок «За єдину Україну!» (В.Литвин) – 11,79%, блок Юлії Тимошенко – 7,25%, Соціалістична партія України (СПУ) – 6,87%, Соціал-демократична партія України (об’єднана) (СДПУ(о)) – 6,27%.

На початку роботи Верховної Ради України нового скликання партії і блоки, що перемогли на виборах, утворили свої фракції. До фракції «Єдина Україна» увійшло 177 депутатів (вказана кількість депутатів відповідає моменту їх утворення; надалі відбувалися зміни), до фракції «Наша Україна» – 118 депутатів, до фракції КПУ – 64, до СДПУ(о) – 31, до БЮТ – 23, до СПУ – 22, 12 депутатів побажали залишитись позафракційними. На початку роботи Верховної Ради України розгорілась боротьба за формування більшості та керівні посади в парламенті. 28 травня 2002 р. було обрано керівництво Верховної Ради: головою було обрано В.Литвина («Єдина Україна»), першим заступником – Г.Васильєва («Єдина Україна»), заступником – О.Зінченка (СДПУ(о)). Головами ключових комітетів Верховної Ради України стали представники «Нашої України». Фракція «Єдина Україна» виявилась нежиттєздатною і вже в червні 2002 р. розпалась на шість фракцій: фракція «Партії регіонів» – 52 депутати, фракція партії «Трудова Україна» – 31, фракція «Партії промисловців і підприємців» – 20, фракція «Народовладдя» – 17, фракція «Аграрії України» («Аграрна партія України») – 17, фракція «Демократична ініціатива» – 15. Незважаючи на могутнє представництво опозиційних сил у парламенті пропрезидентські сили зуміли сформувати більшість, яка в свою чергу утворила перший в новітній історії України коаліційний уряд, який очолив В.Янукович (грудень 2002 р.)

4. Політичний розвиток України в 2002-2004 рр.

2002-2004 рр. в Україні пройшов у гострій політичній боротьбі. Л.Кучма намагався реалізувати політичну реформу, що передбачала перерозподіл владних повноважень у трикутнику Президент - Прем’єр-міністр - Верховна Рада України. Навколо президента формуються потужні політичні сили, які намагаються утримати економічні і політичні позиції. У свою чергу опозиційні сили, що спиралися на підтримку середнього класу, розгорнули боротьбу з існуючим режимом за демократизацію політичного життя.

Виступи опозиції проти політики Президента Л.Кучми

Акція	“Вставай, Україно!”	Створення блоку опозиційних сил “Наша Україна!”	“Україна без Кучми!”
Рік започаткування	Грудень 2000	2002	2002
Привід	Вбивство опозиційного журналіста Г.Гонгадзе, оприлюднення записів телефонних розмов зроблених у кабінеті Л.Кучми майором Мельниченко.	Парламентські вибори	Створення пропрезидентської більшості в парламенті, невілювання перемоги опозиції на парламентських виборах 2002 р.
Заходи	Мітинги, демонстрації, які призвели до сутичок з міліцією (березень 2001 р.)	Перемога на парламентських виборах за партійними списками	Мітинги, демонстрації
Результат	Консолідація сил опозиції. Падіння авторитету Л.Кучми	Створення потужної опозиційної сили в парламенті	Консолідація сил опозиції. Набуття досвіду, вироблення стратегії політичної боротьби за владу

 

5. Вибори Президента України 2004 р. «Помаранчева революція»

Вибори Президента України 2004 р., як і передбачалось, стали переломними в історії України. Ще задовго до офіційного початку передвиборчої кампанії всі політичні сили країни, як урядові, так і опозиційні, стали готуватися до них. Тривалий час була незрозумілою позиція Президента України Л.Кучми. Конституційний Суд України визнав, що він згідно з Конституцією України (1996) перебуває при владі лише перший термін, хоча фактично перебував при владі вже два терміни. Зрештою Л.Кучма відмовився від участі у виборах 2004 р. Кандидатом від існуючої влади став діючий Прем’єр-міністр України В.Янукович. Для створення його позитивного іміджу було задіяно всі можливі і неможливі засоби: від прямого використання адмінресурсу до відкритого поширення неправдивої інформації. Використовуючи своє службове становище, В.Янукович вжив ряд популістських заходів, зокрема, пенсіонерам було надано доплату до пенсій, підвищено заробітну плату. Проте такі заходи ледь не призвели до економічної кризи в країні.

Опозиційні сили згрупувалися навколо лідера «Нашої України», колишнього голови Національного банку України, Прем’єр-міністра 1999-2001 рр. В.Ющенка.

Однією з особливостей передвиборчої кампанії стала велика кількість кандидатів у Президенти України – більше двадцяти. Проте головна передвиборча боротьба точилася між двома кандидатами: В.Януковичем і В.Ющенком.

Президентські вибори відбулися 31 жовтня 2004 р. У результаті голосування голоси виборців розподілилися таким чином: В.Ющенко – 39,26% голосів, В.Янукович – 39,11%, О.Мороз – 5,82%, П.Симоненко – 4,97%, Н.Вітренко – 1,53%, А.Кінах – 0,93%. Решта кандидатів набрали менше 1% голосів.

Під час проведення виборів проявилась заангажованість Центральної виборчої комісії (ЦВК) на чолі з С.Ківаловим, яка впродовж десяти днів не оприлюднювала остаточні результати голосування. Крім того, з’ясувалося, що робота комп’ютерної мережі ЦВК зазнавала зовнішнього втручання.

Такий розподіл голосів не виявив переможця виборчих перегонів, який мав би набрати більше 50%. Другий тур виборів було призначено на 21 листопада 2004 р. Основними політичними суперниками в цьому турі, як і в першому, були В.Ющенко і В.Янукович. Після першого туру про підтримку В.Ющенка заявили О.Мороз та А.Кінах. В.Януковича підтримала Н.Вітренко.

Новим у другому турі було те, що між двома кандидатами у Президенти України відбулись відкриті теледебати.

Голосування другого туру відбулося із значними фальсифікаціями і махінаціями на користь кандидата від влади. Як результат, оприлюднені ЦВК дані про перемогу В.Януковича разюче відрізнялися від даних екзитполів (опитування на виході із виборчих дільниць), які засвідчували перемогу В.Ющенка. Обурені таким станом речей виборці відгукнулися на заклик опозиційного кандидата захистити свій вибір і вже ввечері 21 листопада зібралися на мітинг на центральній площі Києва – майдані Незалежності. Наступного дня мітинг переріс у масову мирну акцію протесту, яка тривала до 8 грудня 2004 р. і отримала назву «Помаранчева революція».

За вимогою частини депутатів відбулося позачергове засідання Верховної Ради України, щоб обговорити ситуацію, яка склалася, і прийняти відповідне рішення. Проте, проурядові фракції і комуністи відмовилися взяти в ньому участь. На цьому засіданні В.Ющенко як політичний акт прийняв присягу Президента України. Ця акція додала наснаги мітингуючим, кількість яких з кожним днем зростала. У різні дні під час акції громадського протесту на майдані Незалежності знаходилось від 500 тис. до 1,5 млн. осіб.

Попри все, ЦВК 24 листопада о 18.30 оголосила переможцем у виборах В.Януковича.

Така неприхована зневага і несправедливість сприяли радикалізації дій протестуючих. Лідери опозиції заявили про створення Комітету національного порятунку і проведення Всеукраїнського політичного страйку. Почалася розбудова наметового містечка на Хрещатику і майдані Незалежності. Київська міська влада і жителі міста надавали всіляку допомогу протестантам. Лідери опозиції закликали мітингуючих взяти в облогу будинок Адміністрації Президента України, а згодом і Кабінет Міністрів України.

Того ж дня до Києва стали з’їжджатися і прихильники В.Януковича (загалом близько 20 тис. осіб), які розбили наметове містечко навпроти будинку Кабінету Міністрів України.

У країні склалася вкрай напружена ситуація: загроза силових дій як з боку правоохоронних органів, так і з боку прихильників ворогуючих таборів, політична криза, загроза економічної кризи.

Тим часом Верховний Суд України наклав заборону на публікацію результатів ЦВК до моменту оголошення свого рішення.

27 листопада відбулося засідання Верховної Ради України, на якому було прийнято постанову про політичну кризу в Україні, визнано факт фальсифікації виборів та фактично анульовано рішення ЦВК. Парламент висловив недовіру ЦВК і назвав неприпустимим застосування сили проти учасників акції громадської непокори.

Прихильники В.Януковича взяли курс на сепаратизм, на розкол країни. «З’їзд депутатів всіх рівнів» у Сєверодонецьку закликав до проголошення Південно-Східної Автономної Республіки. Провідну роль у цьому процесі відігравали лідери Донецької, Луганської, Харківської та інших областей. У той же час, у західних і центральних регіонах країни місцеві Ради приймають рішення про визнання Президентом України В.Ющенка.

Для розв’язання складної ситуації до України з посередницькою місією прибули представники Польщі, Литви, Росії, ОБСЄ та ЄС. Зрештою за допомогою міжнародних посередників сторони конфлікту (Президент України Л.Кучма і кандидати у Президенти України В.Ющенко і В.Янукович) виробили формулу політичного врегулювання кризи. Але все залежало від рішення Верховного Суду України, який 29 листопада приступив до розгляду скарги, поданої довіреними особами В.Ющенка про визнання незаконними дій ЦВК щодо оголошення переможця другого туру виборів і відміни відповідної постанови про його підсумки.

Засідання Верховного Суду України широко транслювалося, і всі громадяни змогли довідатися про ті зловживання і фальсифікації, які відбувалися під час виборів. Своїм рішенням від 3 грудня 2004 р. Верховний Суд України визнав недійсними результати другого туру президентських виборів, оголошених ЦВК 26 листопада 2004 р., і призначив переголосування другого туру на 26 грудня 2004 р.

7 грудня Л.Кучма підписав Указ про відпустку В.Януковича на період передвиборчої кампанії і призначив М.Азарова виконуючим обов’язки Прем’єр-міністра України.

Щоб унеможливити масові фальсифікації під час переголосування, було розроблено зміни до Закону «Про вибори Президента України». Ці пропозиції, згідно з домовленостями, були поставлені на голосування у Верховній Раді України у пакеті зі змінами і доповненнями до Конституції України (політична реформа). Як і передбачали, з вересня 2005 р. відбувся перерозподіл владних повноважень між Верховною Радою України, Президентом України і Прем’єр-міністром. Також голосувався проект у першому читанні про реформування системи місцевого самоврядування. 8 грудня пакет було проголосовано переважною більшістю депутатів. Відразу в сесійній залі проголосовані документи були підписані Президентом України Л.Кучмою. На цьому засіданні Верховна Рада України затвердила і новий склад ЦВК, який очолив Я.Давидович.

Таким чином, політична криза в країні була розв’язана шляхом компромісу, народ України відстояв свої права мирним шляхом, засвідчивши свою прихильність демократичним ідеалам.

Після цього масові акції на майдані Незалежності у Києві припинилися, але наметове містечко на Хрещатику продовжувало функціонувати.

До переголосування команда В.Януковича підійшла в новому складі та з новими гаслами. В.Янукович заявив про свою опозиційність до Л.Кучми, у той же час залишаючись Прем’єр-міністром у відпустці.

Під час переголосування до України приїхала рекордна кількість міжнародних спостерігачів – 12 тис. осіб, які засвідчили демократичний характер голосування 26 грудня.

Переголосування 26 грудня 2004 р. дало такі результати: за В.Ющенка проголосувало 51,99% виборців, які взяли участь у голосуванні, за В.Януковича – 44,21%. Інаугурація нового Президента України В.Ющенка відбулась 23 січня 2005 р.

Прем’єр-міністром країни стала Ю.Тимошенко.

 

6. Політичний розвиток України 2005-2009 рр.

Після призначення прем’єр-міністром країни Ю.Тимошенко новий уряд взявся активно реалізовувати обіцянки, що були дані на Майдані. Програма уряду була підтримана більшістю депутатів ВРУ, за неї голосували і опозиційні депутати. Проте втілення у життя гасел і обіцянок виявилось не простою справою.

Уряд поставив перед собою декілька ключових завдань: 1) наповнити державний бюджет за рахунок ліквідації пільг в оподаткуванні, вільних економічних зон і всіляких тіньових схем отримання доходів; припиненням контрабанди, маніпуляціями з поверненням НДС; 2) підвищити доходи громадян за рахунок збільшення заробітної плати, розширення соціальних виплат тощо. 3) реприватизація незаконно приватизованої власності . Крім того відбувалися значні кадрові зміни, що призвели до заміни понад 13 тис посадовців різних ланок. Відбулись арешти окремих осіб, що звинувачувалися у корупції та інших злочинах. Резонансними стали самогубства міністра транспорту і зв’язку Г.Кірпи, екс-міністр внутрішніх справ Ю.Кравченко. Планувалося започаткувати адміністративну реформу.

Але реалізація такого курсу Президента і уряду викликала розбіжності у самій команді, так і опір тих сил, інтереси яких зачіпали перетворення. Починаючи з весни 2005 р. стрімко зросли ціни на м’ясо (поштовхом стала програма уряду по боротьбі з контрабандою – «Контрабанда – STOP!» і зростанням попиту в результаті зростання доходів громадян), потім на нафтопродукти (спровоковані стрімким зростанням світової ціни на нафту і змовою російських нафтотрейдерів, які монопольно володіли українським ринком), а згодом і на цукор (прагненням „цукрових королів” отримати надприбутки), як наслідок – розкручувався маховик інфляції. Для подолання цих негараздів уряд вдався до адміністративного втручання, тим самим заперечуючи проголошені принципи вільного ринку. Відштовхнуло від України іноземних інвесторів питання реприватизації. Загалом погіршилися економічні показники. Своє невдоволення політикою уряду стали висловлювати середні та дрібні підприємці, які найбільш підтримували „помаранчеву революцію”. Неодноразово спалахували конфлікти у середині урядової команди, 80% якої не були однодумцями Тимошенко. Особливо загострилося протистояння між керівником РНБО України П.Порошенком і Ю.Тимошенко. Конфлікт вибухнув 5 вересня 2005 р., коли перший держсекретар Ющенка О.Зінченко звинуватив П.Порошенка, помічника президента О.Третьякова і лідера фракції „Наша Україна!” М.Мартиненка у корупції. Через три дні президент відправив у відставку Ю.Тимошенко, П.Порошенка і О.Третьякова. Таким чином у команді президента відбувся розкол. Спроба помирити сили під час святкування першої річниці Майдану була невдалою і на парламентські вибори колишні „помаранчеві” сили пішли різними командами.

У той же час відбувається консолідація анти помаранчевих сил. Після перших місяців розгубленості і переховувань, вони починають активно заявляти про себе, використовуючи промахи „помаранчевої” влади. Перший масовий виступ опозиції відбувся у травні 2005 р., коли на вулиці Києва вона вивела 10 тис своїх прихильників. Також опозиція використала на свою користь арешти І.Різака, Б.Колеснікова (Голову донецької облради) і Кушнарьова. Але найбільший „подарок” опозиції дав сам В.Ющенко, який в обмін на підтримку в парламенті кандидатури Ю.Єханурова на посаду прем’єр-міністра фактично зняв усі звинувачення у причетності до фальсифікації виборів 2004 р.

Така ситуація призвела до того, що Партія регіонів, навколо якої консолідувалися опозиційні сили, стрімко стала набирати популярність, підбираючи у свої ряди всіх „ображених” „помаранчевою” владою. Така ситуація мала відбиток на передвиборчій компанії.

Ще одним провалом „помаранчевої” влади стали переговори з Росією, щодо постачання газу. Ціна газу зросла майже у 2 рази, а сама схема поставок була заплутаною і непрозорою через посередницьку структуру РосУкрЕнерго.

У виборах 2006 р. взяли участь 45 партій і блоків. Проте 3% бар’єр подолали лише 5 партій. Найбільше голосів набрала Партія регіонів (32,14%), другу позицію посів Блок Юлії Тимошенко (22,29%), далі йшов блок «Наша Україна» (менше 14%), Соціалістична партія (5,6%), Комуністична партія (3,6%).

 

Вибори до Верховної Ради України, 2006 р.

 

Вибори 2006 р. вперше відбулися за пропорційною системою. Проте головну роль у виборі відіграли не партійні програми, а авторитет лідерів. Парламентська компанія фактично стала продовженням президентських виборів 2004 р., а перемога Партії регіонів розглядалася як реванш за попередню поразку. Проте набраної кількості голосів регіоналам було недостатньо для формування самостійної парламентської більшості. До того ж помаранчеві сили у сукупності мали більше голосів. Така ситуація зумовила тривалий переговорний процес і жорстку боротьбу навколо створення парламентської більшості.

6 липня 2006 р. Головою Верховної Ради України було обрано О.Мороза. Це стало свідченням домовленості про створення Антикризової коаліції між Партією регіонів, КПУ і СПУ. Так, в результаті переходу СПУ до стану антипомаранчевих сил, помаранчеві потерпіли поразку. До того ж вступали в силу поправки до Конституції України, які значно зменшували повноваження Президента України.

У таких умовах В.Ющенко зробив спробу врятувати становище шляхом підписання всіма політичними силами Універсальної єдності після проведення відповідного Круглого столу. Хоча цей документ і був підписаний, але він не набув ніякої юридичної сили. Ю.Тимошенко не підписала документу і наполягала на розпуску парламенту і призначенні нових виборів.

В.Ющенко не наважився на розпуск парламенту і подав до Верховної Ради України кандидатуру В.Януковича на посаду прем’єр-міністра. Передбачалося створення широкої коаліції між Партією регіонів і «Нашою Україною!», проте спільної роботи не вийшло: міністри нашеукраїнці були по черзі звільнені. Почалась боротьба за повноваження Президента, які не були остаточно розмежовані в результаті змін до Конституції (2004 р.). Крім того, частина депутатів «Нашої України!» та БЮТ перейшла до складу Антикризової коаліції, яка оголосила себе Коаліцією національної єдності. Створилася загроза створення у парламенті конституційної більшості у 300 депутатів під керівництвом Партії регіонів. Це б нівелювало волевиявлення виборців, більшість яких голосувала за «помаранчеві» партії. Крім того така більшість могла у будь-який момент змінити конституційні засади України. У такій ситуації Президент України В.Ющенко 2 квітня 2007 р. видав Указ «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України і призначення дострокових виборів на 27 травня 2007 р.».

Більшість депутатів Верховної Ради (Коаліція національної єдності) не визнали указ Президента України, вважаючи його неконституційним. Їх підтримав прем’єр-міністр В.Янукович та члени Кабінету Міністрів України, які також відмовилися визнавати цей указ і закликали своїх прихильників до виявлення протесту. У країні розгорілась гостра політична криза, яка супроводжувалася протистоянням демонстрантів на вулицях Києва (прихильники коаліції зібралися на Майдані Незалежності, а опозиція – на Європейській площі), боротьбою в Конституційному суді України та Генеральній прокуратурі, новими указами Президента, постановами Верховної Ради України. Зрештою 27 травня 2007 р., коли обидві сторони усвідомили, що посилення конфлікту не є перспективним, у результаті переговорів було досягнуто політичних домовленостей. Сторони конфлікту заявили про завершення політичної кризи. Домовленість передбачала складання повноважень 150 опозиційних депутатів, що має стати законною підставою для розпуску Верховної Ради України і призначення позачергових виборів. Четвертим Указом Президента України від 31 липня 2007 р. вибори було призначено на 30 вересня.

 

Позачергові вибори до Верховної Ради України, 2007 р.

 

2 серпня 2007 р. в Україні почалася передвиборча компанія, в якій взяли участь 20 партій і передвиборчих блоків. Таким чином результати виборів до Верховної Ради України 26 березня 2006 р. і розстановка політичних сил після них створили передумови для позачергових виборів 2007 р. На виборах 3% бар’єр подолали три партії: Партія регіонів (34,37%), Блок Юлії Тимошенко (30,71%), Блок «Наша Україна – Народна самооборона» (14,15%), Комуністична партія України (5,39%), «Блок Литвина» (3,96%). Соціалістична партія України набрала 2,86% і до парламенту не потрапила.

У новому складі Верховної Ради України Блок Юлії Тимошенко і блок «Наша Україна – Народна самооборона» утворили парламентську більшість у складі 227 депутатів. Головою Верховної Ради України було обрано А.Яценюка, а Прем’єр-міністром України – Юлію Тимошенко. Але Демократична коаліція виявилась нежиттєздатною. Постійно виникали конфлікти між Прем’єр-міністром Ю.Тимошенко та адміністрацією Президента В.Ющенка. У вересні 2008 р. коаліція фактично припинила своє існування.

Восени 2008 р. Україну вразила світова економічна криза. Падіння виробництва в основних галузях становили до 50-60%. Руйнівною стала фінансова криза. Але криза не консолідувала український політикум: політичне протистояння посилилося. У такій атмосфері розпочалася передвиборча компанія по виборах Президента України у січні 2010 р.

 

Запитання і завдання

1. Яку мету переслідував референдум 2000 р.?

2. Які події 2001 р. підірвали авторитет Президента України Л.Кучми?

3. Як політична криза 2001 р. відбилася на парламентських виборах 2002 р.?

4. Яким чином були нівельовані результати виборів 2002 р.?

5. Охарактеризуйте політичні акції проти Президента Л.Кучми 2002-2004 рр.

6. Чому в Україні вибухнула „помаранчева революція”?

7. Які результати „помаранчевої революції”?

8. Визначте підсумки розвитку України в 2005-2009 рр.