За міждержавними договорами 1919 – 1921 рр., українські землі, які до того належали двом імперіям, поділили між чотирма державами: радянською Росією, Польщею, Румунією і Чехо-Словаччиною. Такий стан протримався майже 20 років, до Мюнхенської угоди 1938 р., що поклала край Версальській системі і відкрила шляхи до нового перекроювання європейських кордонів. Із ліквідацією Чехо-Словацької держави в березні 1939 р. закарпатські землі були окуповані Угорщиною, а населену українцями Пряшівщину (Західне Закарпаття) успадкувала новоутворена держава Словаччина. В умовах, коли тоталітарні держави вже не приховували своїх агресивних намірів, намітилося зближення інтересів нацистської Німеччини і комуністичного Радянського Союзу.
Напередодні війни український народ нараховував 35,6 млн чоловік. З цього числа 23,7 млн. проживало в УРСР, 4,5 млн – в інших районах СРСР. 5,4 млн українців жили на Волині та Галичині під владою Польщі, 520 тис. закарпатських українців перебували під владою Угорщини, 80 тис. – Словаччини. Ще 700 тис. українців жили в країнах Америки.
У сучасних межах України з 41,5 млн усього населення українці становили 71,4%. Представники інших національностей належали, переважно, до панівних націй: в УРСР – це були росіяни, на Західній Україні – поляки, відповідно на Закарпатті, Буковині й Бессарабії – угорці й румуни. Понад 6% населення України становили євреї, більшість з яких жила на Правобережжі.
Українська Радянська Соціалістична Республіка залишалася єдиною формою української автономії. Після геноциду і терору 1930-х років у республіці не залишилося і натяку на опозиційні до сталінського режиму настрої. Так само і нове комуністичне керівництво УРСР, очолюване Микитою Хрущовим (старі керівні кадри республіки були майже повністю репресовані у 1937 – 38 рр.), було слухняним виконавцем волі московського центру.
Українська