🚚 🚁 Збираємо на пікап та ремонт дрона аутел

Східнослов’янські племена – предки українців – напередодні утворення держави

План викладу

Розселення східнослов’янських племінних союзів – предків українців.
Сусіди східнослов’янських племен.
Кому належала влада в княжіннях? Князі та дружинники.
Дулібський племінний союз.
Виникнення міста Києва.
Київ часів легендарного Кия.
Духовне життя давніх українців.

Хронологія

Кінець 6 – початок 7 ст.	Життя легендарного засновника Києва – Кия
7 ст.	Утворення дулібського племінного союзу

Основні поняття та терміни

Літопис – історичний твір, що в ньому найголовніші події записувалися у хронологічному порядку за роками (літами) – «з літа в літо», як казали за тих часів.

Язичництво – система первісних релігійних вірувань, поглядів, і обрядів. У східних слов’ян набуло форми обожнення сил природи, тварин та рослин, а також людиноподібних істот: русалок, берегинь та ін.

Християнство – віра в Ісуса Христа. Це вчення стало державною релігією у Римській імперії та в її спадкоємиці – Візантії. Звідти християнство поширювалося на терени Центральної Європи.

Волхви – служителі язичницьких обрядів, які вважалися знавцями таємниць сил природи, посередниками у спілкуванні з богами, носіями надприродних сил і здібностей.

Князь – глава держави-князівства. Великий князь – вищий князівський титул у Київській Русі. У 10 – 13 ст. титул великий князь належав київським князям.

Дружина – збройні загони, що становили постійне військо князя та апарат його влади.

Основний виклад

1. Розселення східнослов’янських племінних союзів – предків українців

Віддавна живучи племенами, слов’янські племена час від часу об’єднувались у значно більші спілки – племінні об’єднання, або союзи племен.
Проіснувавши трохи, такі союзи розпадалися, а замість них згодом утворювалися нові. (Власне, великими об’єднаннями слов’янських племен були і венеди, й анти, і склавини.)
На думку дослідників, вони складалися із дрібніших союзів племен.
Назви східнослов’янських племінних союзів, що дожили до часів утворення держави, зберіг літопис «Повість минулих літ».

Так, на території України, за літописом, мешкали сім племінних об’єднань: поляни, деревляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці та сіверяни.

Звертаємо вашу увагу, що поряд із назвою «волиняни» літописець вживає іще дві – дуліби та бужани. Більшість сучасних дослідників переконані, що всі три назви стосуються одного племінного союзу, при цьому «дуліби» – найдавніша назва, а дві наступні виникли згодом.

Територіальні межі племінних східнослов’янських союзів на землях України.

Поляни мешкали в Середньому Подніпров’ї «в лісах на горах понад річкою Дніпром». Згодом вони розселилися й на лівий берег.
На захід від полян жили деревляни. Їхні землі лежали між річками Случчю і Дніпром, Прип’яттю і Тетеревом.
Іще далі на захід, аж до Західного Бугу й Горині, лежали землі дулібів (бужан, волинян).
На північний схід від полян, на лівих притоках Дніпра мешкали сіверяни.
Південну межу східнослов’янських земель уздовж Дністра обіймали племена уличів і тиверців.
У Прикарпатті жили хорвати.

Доповнивши свідчення літопису археологічними знахідками, вчені дійшли висновку, що племінні союзи дулібів, деревлян, полян, сіверян, хорватів, уличів і тиверців віддавна мали тісні взаємовідносини, адже вони були подібними за мовою, звичаями, мали спільне склавино-антське походження і відрізнялися за цими ознаками від сусідніх північно-західних та північно-східних східнослов’янських племен. Отже, названі сім племінних об’єднань можна вважати безпосередніми предками українців, а їхню мову – праукраїнською.

2. Сусіди східнослов’янських племен

Мешкаючи на землях, що безпосередньо межували зі Степом, предки українців мали постійні контакти зі степовими кочовиками. Багатовікове панування тюркомовних кочовиків в Причорномор’ї започаткували гуни. Наприкінці 6 ст. великої сили набули авари. Щоправда, їхнє перебування у причорноморських степах було нетривалим.

Велика Булгарія та Хозарський каганат

Після того як авари залишили Причорномор’я, там дедалі більшої сили набирали тюркомовні булгари. Близько 635 р. їхнє племінне об’єднання Велика Булгарія обіймало землі Північного Причорномор’я та Приазов’я.
Одночасно з Великою Булгарією на схід від неї, між Доном і Волгою та в Прикаспії, виникло ще одне об’єднання тюркомовних племен – Хозарський каганат.
Ватажки булгарського та хозарського об’єднань ворогували, тож невдовзі між ними почалося військове протистояння. Гору взяли хозари. Військо Великої Булгарії розпалося на дві орди: одна відкочувала за Дунай, де заклала Дунайську Болгарію.
На Балканах тюркомовні булгари оселялися на землях, уже зайнятих переселенцями-слов’янами. Обидва народи дійшли згоди про мирне співіснування. Тюрки-булгари перейняли від слов’ян їхній спосіб життя, мову, вірування й невдовзі повністю розчинилися поміж них.
Про тюркомовних кочівників на тих землях залишилася тільки назва: Болгарією називалася перша слов’янська держава, болгарами зветься один із сучасних південнослов’янських народів.
Інша орда частково визнала владу хозар і підкорилася їм. Ті ж булгарські племена, які не бажали коритися, відкочували у верхів’я Волги, де згодом виникла Волзька Булгарія.
Здолавши розбрат поміж своїх одноплемінників, хозари на досить тривалий час – аж до кінця 10 ст. – запанували у причорноморських степах. Свою владу вони прагнули поширити й на слов’янські племена. Літопис свідчить, що хозари брали данину з полян, сіверян, а також із північних східнослов’янських племен – в’ятичів.

Візантія

Не поривали зв’язків східнослов’янські племена – предки українців – і з Візантією.
Візантія була їхнім головним торговельним партнером. Тим паче, що володіння візантійських імператорів за тих часів сягали північного узбережжя Чорного моря й Криму.
Позаяк Чорне море було кінцевим пунктом великого торговельного шляху «з варяг у греки», східнослов’янські племена, які на той час контролювали його середню частину, прагнули поширити свій вплив і на море. Власне, тому відносини з Візантією часто загострювалися до стану війни.
Такими вони лишалися тривалий час і після утворення Київської держави.

Скандинавія

Той-таки торговельний шлях пов’язував східнослов’янські племена із численними північними народами – предками сучасних данців, шведів, норвежців.
Суворі умови життя на батьківщині спонукали дужих і витривалих чоловіків із півночі збиратися у військові ватаги й рушати походом на пошуки слави й багатства деінде.
Часом вони підкоряли землі інших народів, обкладаючи даниною їхніх мешканців. Така доля спіткала найпівнічніші східнослов’янські племена словен, кривичів, а також неслов’янські чудь, мерю.
Доволі часто вояки з півночі наймалися до впливових і багатих володарів. Служили вони й у візантійських імператорів.
Візантійці тих найманців називали варангами – звідси походить назва «варяги», що нею східні слов’яни називали представників північних народів.
У Західній Європі щодо них уживаною була інша назва – нормани. Нормани-варяги від кінця 8 ст. і впродовж кількох наступних століть втручалися в історію східних слов’ян.

3. Князі та дружинники

Ще в переддержавні часи слов’янських правителів стали називати князями.
Влада князів була спадковою, тобто передавалася від батька до сина.
Слов’янські князі мали віддане оточення – воїнів-дружинників.
Ними ставали вихідці із шанованих, близьких до князя, родин.
Основним заняттям дружинників була служба в князівському війську, за що вони отримували щедру винагороду.
Отож, на відміну від давніших часів, коли воїнами за потреби ставали всі дорослі чоловіки племені – землероби й ремісники, дружинники були професійними вояками.
Князі та їхні дружинники мешкали у великих племінних центрах – городищах, які поступово перетворювалися на міста.

4. Дулібський племінний союз

Одним із найдавніших східнослов’янських племінних об’єднань були дуліби. Їхній союз склався у 7 ст.

Археологічні розкопки свідчать, що він об’єднував дулібів, полян, деревлян, хорватів, уличів і тиверців.
Племінним центром дулібського союзу було, ймовірно, Зимненське городище, нещодавно знайдене археологами неподалік Володимира на Волині.
Згуртувавшись навколо мешканців Західної Волині та Верхнього Подністров’я, східнослов’янські племена – предки українців намагалися встояти перед руйнівними нападами кочівників. Літописець розповідає про дулібів, зокрема, у зв’язку з походами на слов’янські землі аварів.
В іншомовних джерелах є згадки про загадкову країну Валіняну, в якій сучасні історики вбачають племінний союз дулібів-волинян.

Проте дулібському об’єднанню не судилося стати державою. Коли він розпався, центр державотворення з Волині перенісся у Середню Наддніпрянщину, до Києва.

5. Виникнення міста Києва

Найдавніше поселення, що його можна назвати городищем, було споруджене на Старокиївській горі у 6–8 ст. слов’янами-праукраїнцями. Так само слов’янськими є давні городища на сусідній горах Замковій, Юрковиці.
Більшість істориків схильні думати, що давнє городище було племінним центром полянського княжіння.
Чимало й таких, хто вважає, що Київ виник як центр кількох племінних союзів, зокрема полян, деревлян і сіверян, позаяк розташований на межі їхніх земель.
Попри легендарний характер, сучасні історики ймовірними вважають свідчення «Повісті минулих літ» про полянського князя Кия.

6. Київ часів легендарного Кия

На думку археологів, городище Кия розташовувалось у північно-західній частині Старокиївської гори, там, де тепер стоїть Державний історичний музей.
З північного боку його захищав природний схил гори, решту укріплень було збудовано. До них належали рів, завглибшки до 4 м, чотириметровий вал і дерев’яні укріплення. За стінами фортеці розташовувались житло князя й різноманітні господарчі споруди.
Під час археологічних розкопок городища Кия археологи знайшли унікальну знахідку – залишки давньої споруди для моління і жертвоприношення – капище, що дає уявлення про духовне життя східних слов’ян –предків українців.

7. Духовне життя предків українців

Кий та його сучасники були язичниками, тобто обожнювали сили природи.
Позаяк за тих часів слов’яни – предки українців іще не мали власної писемності, їхні вірування майже не збереглися.
Відомо, що релігійні дійства проходили біля святилищ-капищ. Вони являли собою камінну вимостку або заглиблення в землі.
Більшість з них стояла просто неба, у центрі знаходилися жертовники та масивний стовп, на якому стояло дерев’яне або кам’яне зображення божества – ідол.
Найвідоміший із тих, що збереглися – Збруцький ідол 9–10 ст. Його було знайдено 1848 р. в річці Збруч на Тернопільщині.
На святилищах-капищах порядкували волхви.
Найважливішими з-поміж язичницьких богів у предків українців були божества, пов’язані з рільництвом і скотарством. Літопис розповідає про верховного бога східних слов’ян – бога сонця Даждьбога.
Прикметно, що втіленням сонця було кілька божеств. Так

богом весняного сонця був Ярило,
богом зимового сонця – Поревит тощо.
До важливих богів належали бог неба Сварог,
бог грому та блискавки Перун, бог – покровитель худоби, родючості та добробуту Велес.
А ще поклонялися наші предки духам: лісовику, водянику, домовику тощо. Вірили у надприродну силу русалок, берегинь, вовкулаків.

Та хоч язичницькі вірування були за тих часів панівними, прилучалися предки українців і до християнства. Віра в Ісуса Христа поширювалася на нашій землі з Візантії. Сповідували християнство й ґотські володарі, під владою яких перебували племена склавинів та антів.