🚚 🚁 Збираємо на пікап та ремонт дрона аутел

Утворення Галицько-Волинської держави

План викладу

Початок удільного князювання.
Найважливіші події з історії Галицького князівства.
Політичне життя Волинського князівства.
Утворення Галицько-Волинського князівства. Роман Мстиславича.
Становище Галицько-Волинського князівства по смерті Романа Мстиславича.
Перші кроки князівської кар’єри синів Романа Мстиславича.
Боротьба Данила за возз’єднання Галицько-Волинського князівства.

Хронологія

1153–1187 рр.	Князювання Ярослава Володимировича Осмомисла в Галицькій землі
1199 р.	Утворення Галицько-Волинської держави
1199–1205 рр.	Князювання Романа Мстиславича
1238 р.	Утвердження Данила Романовича в Галичі

Особистість

ЯРОСЛАВ ОСМОМИСЛ (1130 р.–1.10.1187 р.) – князь галицький (1153–1187 рр.). Син Володимирка Володаровича. За своє володарювання Ярослав Володимирович зажив ім’я Осмомисла – князя мудрого, і красномовного, і поважаного в усіх землях і військами славного, як писав літописець. Цей поетичний уривок дає уявлення про значні території Галицького князівства, про його військову потугу, та головне – про надзвичайно великий авторитет галицького князя, здатного впливати і на політику руських земель, і на європейських сусідів. Що ж до подій, описаних у «Слові...», то Ярослав мав до них щонайближчий стосунок, адже Ігор Святославич – ініціатор невдалого походу проти половців – доводився Ярославові зятем. Славнозвісна Ярославна, яка вимолювала у Путивлі на валу, на брамі для Ігоря щасливого походу – то Осмомислова дочка. Згадка про Ярослава Галицького в давньоруській поемі стала для дослідників твору своєрідним ключем, що дозволив більш-менш точно датувати твір, бо автор звертався до Осмомисла ще як до живого, а цей князь помер 1187 р.

Основний виклад

1. Початок удільного князювання

Формування земель-князівств на західноукраїнських теренах відбувалося поступово.
З одного боку, його зумовлювали обставини досить гарного освоєння галицьких і волинських територій іще до княжих часів, а з іншого – та роль, що її відігравали Галичина й Волинь як західні прикордонні володіння київських князів.
Своєю назвою Волинь завдячує давньому племінному центру Волиню. Проте не йому судилося стати стольним містом Волинського князівства.
Такої слави зажив Володимир – місто, закладене князем Володимиром Святославичем на знак приєднання волинських земель до Києва.
У наступному столітті Волинь залишалася володінням київських князів, а на спадкову отчину перетворилася лише за онука Володимира Мономаха – Ізяслава Мстиславича.
Отже, власна князівська династія почала формуватися там від середини 12 ст.
Тоді ж Волинь поринула у внутрішні міжусобиці, внаслідок чого розпалася на кілька уділів.
Територія Галичини від початку її входження до Київської Русі відзначалася більшою незалежністю від Києва.
Назва Галицької землі, так прозоро пов’язана із містом Галичем – давнім осередком, що від середини 12 ст. став стольним містом князівства.
Засновниками галицької династії князів були Ростиславичі – нащадки онука Ярослава Мудрого.
Князюючи, вони змушені були зважати на надзвичайно впливове галицьке боярство.
У Галичині боярство формувалося здебільшого із місцевої родоплемінної верхівки, здобуваючи свої маєтки не від князя, а привласненням громадських земель, і тому було незалежним від князів.
Ця обставина суттєво впливала на політичне життя Галицького князівства.

2. Найважливіші події з історії Галицького князівства

Перший правитель Галицької землі Ростислав мав трьох синів – Рюрика, Володаря й Василька, які отримали у володіння відповідно Перемишль, Звенигород і Теребовль.
Брати докладали неабияких зусиль, щоби закріпити за собою право отчини на галицькі землі.
Складність становища пояснюється тим, що їхній батько був обділеним, скривдженим князем.
Троє Ярославичів – Ізяслав, Святослав і Всеволод не вважали його рівним собі та змушували до вигнання.
За таких обставин Ростиславичам доводилося воювати проти родичів.
Жертвою міжусобної боротьби після Любецького з’їзду князів став, як ви пам’ятаєте, Василько теребовлянський.
Та хоч і дорогою ціною, Ростиславичі все-таки відвоювали собі право на Галичину.
Щоправда, до певного часу край лишався переділеним на кілька уділів: Перемишльську, Галицьку, Теребовлянську й Звенигородську землі.
Об’єднати землі Галичини під єдиною владою виявилося до снаги синові Володаря Володимиркові.
Року 1141 він переніс свою резиденцію до Галича, підтвердивши намір одноосібно правити в об’єднаному Галицькому князівстві.
Ще більш успішним, але далеко непростим було князювання сина Володимирка Володаревича – Ярослава.
З-поміж основних здобутків Ярослава Осмомисла вчені називають

розширення кордонів Галицького князівства аж до гирла Дністра,
розважливу далекоглядну зовнішню політику: добросусідські відносини з Угорщиною, Польщею та Візантією, з одного боку,
і найвпливовішими руськими князями – з іншого, що забезпечило мир Галицькій землі та сприяло розвиткові господарства.

Найбільшим клопотом галицького князя лишалися власні бояри.
Непохитну волю галицького боярства він уперше відчув, тілько-но посів галицький стіл. Тоді, 1153 р., бояри, непевні в політичних розрахунках молодого князя, не дозволили йому очолити галицьку дружину під час битви проти війська київського князя.
Та хоч яким образливим для князя-воїна було відсторонення від участі в битві, воно загрожувало меншими неприємностями, ніж події 1159 р.
Того разу частина галицьких бояр вирішила поміняти князя, запросивши до Галича Ярославова двоюрідного брата Івана Берладника – князя без володінь, який упродовж багатьох літ марно боровся за свою частку у князівській спадщині.
Одначе Ярослав щасливо вийшов із тієї ситуації; влада галицького князя зросла і, здавалося, жодним чином уже не залежала від боярських примх.
Та коли року 1170 бояри втрутилися в особисте життя Ярослава, з’ясувалося, що здолати сваволю бояр у Галицькому князівстві він таки не зміг.

Галичина, на думку дослідників, відзначалася своєрідним політичним устроєм. Її вважають взірцем олігархічного правління.

Власне, цим пояснюється, що після смерті Ярослава Осмомисла Галичина знову поринула у вир усобиць і розбрату – особливо жорстоких по смерті Ярославового сина Володимира (1199 р.).
Володимир Ярославич був останнім представником династії Ростиславичів на галицькім столі.

3. Політичне життя Волинського князівства

Наприкінці 12 ст. Волинь було переділено між нащадками Ізяслава Мстиславича – засновника династії волинських князів, на кілька уділів.
Найбільш почесними вважалися Володимирська та Луцька землі.
Поряд із ними удільних князів в окремі роки мали Белз, Червень, Берестя, Пересопниця, Дорогичин.
Проте усобиці тривали недовго.
Край їм поклав син Мстислава Ізяславича Роман.
Він прийшов на Волинь, тільки-но отримав звістку про батькову смерть.
Як старший із братів зайняв володимирський стіл і крок за кроком почав здійснювати об’єднавчу політику.
На жаль, джерела надзвичайно мало сповіщають про діяльність Романа Мстиславича.
Із чужоземних свідчень довідуємося, що цей князь брав активну участь в антиполовецькій боротьбі.
Активною була його політика і в західному напрямку, зокрема щодо племен ятвягів.
Тісні взаємини мав із Польщею та Візантією.

Про величезний державотворчий досвід Романа свідчить і той факт, що він блискавично скористався зі смерті галицького князя Володимира і 1199 р. приєднав Галичину до своїх володінь.

4. Утворення Галицько-Волинського князівства

Отже, від року 1199 розпочато нову сторінку не лише в житті волинського князя – у пам’яті нащадків самодержця всієї Русі, а й в історії українських земель. Адже тим роком дослідники позначають народження Галицько-Волинської держави.
Столицею об’єднаного князівства Роман обрав Галич, вважаючи за найголовніше завдання подолати опір галицького боярства.
До планів Романа Мстиславича належало також поширення влади на решту українських земель.
Року 1202 відбулася його сутичка із київським князем Рюриком Ростиславичем, унаслідок якої останній зрікся київського столу.
Не маючи наміру самому княжити в Києві, Роман посадив там, за припущенням одних дослідників, близького собі Ігоря Ярославича, на думку інших – свого намісника.
Втім, справжнім володарем Київського та й підлеглого йому Переяславського князівства був галицько-волинський князь.
Ту його владу підтверджують численні походи проти половців, організовані для захисту Переяславщини та Київщини.
З-поміж причин, які кликали Романа до Галича, дослідники називають не тільки непевність князя у галицьких боярах.
Багато важила для Романа Мстиславича участь у європейських подіях. Так він брав активну участь у міжусобній боротьбі польських князів, а у 1205 р. був втягнутий, як припускають історики, у протистояння німецьких династій Гогенштауфенів і Вельфів.
Маючи зобов’язання щодо Гогенштауфенів, галицько-волинський володар пішов походом через Польщу до Саксонії.
Проте його просуванню перешкодили колишні союзники – польські князі Лешко Білий та Конрад. У бою під Завихостом на Віслі 19 червня 1205 р. Роман загинув.

Створення Галицько-Волинського князівства на чолі з «самодержцем усієї Русі» Романом Мстиславичем стало важливим етапом в історії української державності, адже на відміну від багатоетнічної Київської держави Галицько-Волинська ґрунтувалася на єдиній українській основі. Це дало підстави українським історикам назвати Романа «творцем першої національної Української держави», що як окремий політичний організм проіснувала до кінця 14 ст.

5. Становище Галицько-Волинського князівства по смерті Романа Мстиславича

Смерть Романа Мстиславича ускладнила внутрішнє становище Галицько-Волинського князівства.
Принишклі до того бояри швидко оговталися і взялися до справи.
Передусім вони спекалися Романової дружини Ганни й малих синів, чотирирічного Данила та дворічного Василька, змусивши їх до вигнання.
Князями галицькі бояри хотіли бачити онуків Ярослава Осмомисла, синів його дочки Ярославни та сіверського князя Ігоря Святославича.
Року 1206 Ігоревичі розділили Галицьку землю, маючи намір прибрати до рук ще й Волинь.
Над княгинею Ганною та Данилом і Васильком, які знайшли притулок у Володимирі, нависла смертельна небезпека.
Щоб урятуватися, княгиня подалася до Польщі.
Крім того, у політичну гру вплутався угорський король: він обіцяв підтримку Ганні, на знак чого забрав до себе малого Данила.
Проте втручання чужинців у галицько-волинські справи лише ускладнило внутрішнє становище: невдовзі з’ясувалося, що польський та угорський королі мають свої територіальні інтереси й зовсім не збираються дбати про відновлення спокою в Галицько-Волинськім князівстві.
Отож, чвари не вщухали, а від 1208 р. стали ще жорсткішими, позаяк від примарної єдності братів Ігоревичів не лишилося й згадки.
Проте хоч якими суперечливими були інтереси учасників конфлікту, вони мали дещо спільне – це небажання повернення в Галицько-Волинське князівство нащадків Романа. Саме його довелося долати Данилу й Васильку.

6. Перші кроки князівської кар’єри синів Романа Мстиславича

Повернення законних прав для Романовичів почалося із формального закріплення Василька у Бересті.
Не бажаючи коритися белзькому князеві, берестяни звернулися до польського короля, під прихистом якого перебувала Ганна з молодшим сином, щоби він дозволив княжичу повернутися на Волинь.
Невдовзі повернувся на Батьківщину й Данило, щоправда не з власної волі, а згідно із підступними планами угорського короля.
Володар Угорщини захопив Галич, а щоб надати тому насильству законності, заявив, що у князівстві правитиме Данило. Княжичеві виповнилося тоді 10 років, тож до нього приїхала матір.
Проте галицькі бояри не бажали коритися владі Романової дружини, тому й поквапилися вкотре прогнати вдову з її сином. Цього разу Данило пішов із матір’ю на Волинь. Через вісім років він розпочне збирати батькову спадщину.

7. Боротьба Данила за возз’єднання Галицько-Волинського князівства

Союзником Данила були, крім брата Василька, волинські бояри та найвпливовіші міщани. Зумів порозумітися молодий князь і з новгородським князем Мстиславом Удатним, якого запросили на князювання повсталі проти угорського поневолення галичани.
Данило підтримував Мстислава військами у походах проти угорців.
Та невдовзі перед смертю Мстислав, не почуваючись особливо впевнено в Галичі, віддав місто угорцям.
Втім, на той час Данило разом із Васильком зібрали під своєю владою всю Волинь, відвоювавши загарбані польським королем землі, мали союзницькі угоди із Литвою, польськими князями.
Лише у 1238 р. старший Романович нарешті оволодів Галичем.
З-поміж подій тих років привертає увагу битва під Дорогичином, що сталася того-таки 1238 р.
Тоді своєю перемогою Данило поклав край зазіханням німецьких лицарів-хрестоносців на західноукраїнські землі.
Прагнучи заволодіти всією батьковою спадщиною, Данило утвердився і в Києві. Однак столицю свою в Київ не переніс, залишив там намісником хороброго воїна, боярина Дмитра.

Отже, наприкінці 30-х рр. 13 ст. Романові сини Данило й Василько відновили батькову державу.

Василько як молодший залишився на Волині, в усіх важливих справах підтримуючи Данила.
Старший Романович столицю Галицько-Волинського князівства переніс до тільки-но закладеного міста Холма.