🚚 🚁 Збираємо на пікап та ремонт дрона аутел

Роздробленість Київської Русі

План викладу

Причини та сутність роздробленості Київської Русі.
Київське князівство: історико-географічне становище та особливості політичного життя.
Чернігово-Сіверське князівство: історико-географічне становище та особливості політичного життя. «Слово о полку Ігоревім».
Переяславське князівство. Особливості політичного життя.

Хронологія

1185 р.	Похід новгород-сіверського князя Ігоря проти половців, згодом описаний у поемі «Слово о полку Ігоревім»
1187 р.	Найдавніша згадка назви «Україна» в літописі

Основні поняття та терміни

Добою роздробленості дослідники називають період в історії Київської Русі від середини 12 до середини 13 ст. Якщо раніше Руська держава, переживши чвари й розбрат, лишалася централізованою монархією, то від середини 12 ст. нею почало керувати об’єднання найсильніших князів – правителів удільних князівств. Узаконена Любецьким з’їздом вотчинна система розвинулася настільки, що удільні князі дедалі більше почувались у своїх володіннях незалежними господарями. Власне, у зміцненні самостійності удільних князівств і полягає сутність роздробленості.

Феодалізм – суспільний лад, якому притаманні такі суспільні явища, як поєднання політичної влади із власністю на землю, залежність селян від феодала, феодальна ієрархія та васалітет, феодальна роздробленість.

Вотчина – земельне володіння феодала, яке передавалось у спадщину, його можна було продати, обміняти, поділити.

Основний виклад

1. Причини роздробленості Київської Русі

Історики по-різному пояснюють причини роздробленості Київської Русі.

Називають з-поміж них

великi розміри території держави,
строкатий етнічний склад,
князiвськi усобицi,
вiдсутнiсть сталого порядку столонаслiдування,
напади степових кочовикiв,
занепад торговельного шляху «з варяг у греки».

Головною ж причиною більшість дослідників вважають розвиток феодального землеволодіння, зміцнення його вотчинної форми.
Удільні князі не були зацікавлені у сильній владі великого князя київського. Навіть більше – вони прагнули для себе таких самих повноважень.
Недарма у 12 ст. титул «великий князь» поряд із київським мали чернігівський, владимирський та деякі інші князі.
Володарі удільних князівств провадили власну внутрішню політику, на свій розсуд вирішували питання війни і миру, укладали угоди зі сусідами.
Таких удільних князівств у середині 12 ст. було близько 15, з яких 5 сформувалися на українських теренах: Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське й Галицьке.
Порівняння меж удільних земель із територіями племінних об’єднань східнослов’янських племен, що складалися впродовж доби розселення (5–7 ст.), наштовхнуло вчених на думку, що багато важив у роздробленості Київської Русі різний етнічний склад її територій.
Пригальмовані на якийсь час сильною централізованою владою процеси визрівання трьох слов’янських народів – українців, білорусів і росіян пожвавилися, тілько-но та влада ослабла і коли склалися сприятливі умови в господарському житті.
На слушність цієї думки вказує той факт, що одними з перших перестали коритися Києву Полоцьке князівство (Білорусь), Новгород і Владимиро-Суздальське князівство (на російських теренах).

І все ж, попри незворотність розпаду і зростаючу самостійність земель-князівств, Київська Русь до середини 13 ст. була єдиною де

ржавою – та єдиною територією зі спільними законами й єдиною церквою.

Київ залишався, хоча дедалі більшою мірою формально, стольним містом, і за право покняжити в ньому змагалися руські князі з різних князівств.
Як і за часів Мономаха, князі збиралися на з’їзди, де й намагалися розв’язати суперечливі проблеми – головним чином пов’язані з організацією спільних походів проти половців.
Кожен удільний князь, тілько-но здобував київський стіл, намагався скористатися своїм становищем для посилення великокнязівської влади й відновлення централізації держави.

Сучасні історики роздробленість витлумачують не як розпад держави, як зміну її устрою та форми правління. Київську Русь часів роздробленості дослідники називають федеративною монархією. Форму правління, властиву Київській Русі часів роздробленості, визначають як колективний сюзеренітет: замість одного великого князя владу здійснює об’єднання найвпливовіших князів.

2. Київське князівство

Територія та ресурси

Найгостріші міжкнязівські суперечки впродовж 12 – у першій половині 13 ст. спалахували за київський стіл.
Нічого дивного в цьому не було, адже Київ лишався на ті часи одним із найбільших і найбагатших європейських міст.
Тут розташовувалися численнi двори бояр i купцiв, великi ремiсничi майстернi.
У Києвi мешкало близько 50 тис. душ.
У Києвi залишалася резиденцiя митрополитiв.
Величі стольного міста відповідали й прилеглі землі.
Київське князівство було найбільш заселеним князівством Київської Русі.
Лiтописи називають близько 80 мiст i мiстечок, розташованих тут.
Джерелом багатства київських земель були родючi чорноземи та полiськi кориснi копалини.
Мережа рiчок пов’язувала Київську землю із найвiддаленiшими куточками Русi та сусiднiми народами.

Змагання за Київ

За рішеннями Любецького з’їзду Київське князівство визнавалось отчиною Ізяславичів.
Утвердившись у Києві, Володимир Мономах намагався перетворити Київ на вотчину Мономаховичів.
Та всі зусилля виявилися марними: за часів роздробленості за право княжити в Києві змагалися зі зброєю князі чернігівські, волинські, переяславські, ростово-суздальські, смоленські…
Правителі у Києві заступали один одного через 6–8 років, а то й частіше.
І жоден не мав спокійного князювання, змушений відбиватися від збройних домагань претендентів.
Траплялися в Києві й змови, в яких активну участь брало київське боярство.
Так, року 1146 після смерті князя Всеволода, представника чернігівської гілки князів, який правив у Києві від 1139 р., київський стіл посів Ігор Ольгович.
Бояри вчинили проти нього змову, запросивши до міста переяславського князя Ізяслава Мстиславича.
Коли той із дружиною підійшов до Києва, бояри відкрито перейшли на його бік, а Ігоря Ольговича постригли в монахи.
До речі, князювання Ізяслава Мстиславича було одним із найуспішніших тієї бурхливої доби.
Відбувалося воно на тлі майже безперервних і здебільшого переможних походів та битв на непокірних князів і половців.
Крім того, князь Ізяслав спробував здобути більшу незалежність для Руської православної церкви: коли року 1147 спорожніло місце митрополита, він наполіг, щоби на цю посаду обрали русича – Клима Смолятича.
Найдовше за доби роздробленості тривало князювання у Києві співправителів Святослава (1177–1194 рр.) та Рюрика (1180–1202 рр.).
Ці князі належали до двох найвпливовіших родів – чернігівських Ольговичів та смоленських Ростиславичів.
Домовившись про співправління, вони поклали край запеклим міжкнязівським чварам, що поліпшило внутрішньодержавне становище.
Співправителі організовували спільні походи руських князів проти половців і врешті домоглися, що кочовики відійшли в пониззя Сіверського Донця.

За наступників співправителів політичний авторитет Києва невпинно згасав. Київська земля подрібнилася на значну кількість уділів, а останній київський князь, чиє володарювання відбувалося за доби роздробленості, довідавшись про наближення потужного війська монголів – кочовиків-завойовників, згодом під ударом яких Київська Русь припинила існування, втік із міста.

3. Чернігово-Сіверське князівство

Територія та найголовніші міста

Це князівство остаточно сформувалося в 11 ст., з волі Ярослава Мудрого, хоча землі Чернігівщини належали до найдавнішого осередку Руської держави.
На початку 12 ст. територія Чернігівського князівства охоплювала лівобережні землі в басейнах Десни і Сейму, Сожу і верхньої Оки. Від Київської землі Чернігівщину відділяв Дніпро.
До другої половини 12 ст. чернігівським князям належало місто Тмутаракань – великий порт у Керченській затоці.
За доби розробленості Чернігівське князівство розпалося на менші уділи. Найвпливовішим з-поміж них було Новгород-Сіверське князівство.
У Чернігівському князівстві було чимало міст. Найбільші серед них – Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Брянськ, Курськ, Стародуб – згадуються в джерелах у зв’язку із багатьма подіями руської історії.
Стольне м. Чернігів поступалося розмірами лише Києвові.

Чернігів був добре укріпленим і мав гарне сполучення з іншими містами.
Чернігівські князі ревно дбали про розбудову міста.
Протягом 12 ст. в місті було збудовано славетний Борисоглібський собор – один із найкращих на Русі, Михайлівську, Благовіщенську, П’ятницьку, Успенську церкви, кожна з яких була гідна називатися перлиною давньоруської архітектури.

Чернігівські князі

Чернігівські землі, за заповітом Ярослава Мудрого, належали Святославові.
Його сини Олег і Давид стали засновниками династій чернігівських князів – Олеговичів (літопис їх називає Ольговичами) та Давидовичів.
Саме представниками цих династій вершилася доля чернігівських земель.
Та ще від Святослава Ярославича чернігівські князі не полишали мрій здобути Київ.
Про силу Чернігівського князівства свідчить той факт, що декому з його князів і справді поталанило правити в Києві. Таким був, зокрема, Всеволод Ольгович, що правив у Києві від 1139 р. до 1146 р.
Цікаву обставину політичного життя Чернігівщини приховує певна ворожість, з якою київські літописці сповіщають про князювання в Києві чернігівських князів.
Східні чернігівські землі безпосередньо межували зі світом кочовиків.
Чернігівські князі, прагнучи мирних стосунків, часто-густо вдавалися до династичних шлюбів із половецькими князівнами.
Пов’язані з кочовиками територіально, а подекуди й кровно, вони залюбки залучали половецькі орди для здійснення своїх марнославних планів.
Така політика не знаходила підтримки в киян, тому часто вони повставали, не бажаючи визнавати чернігівських князів за своїх. І все ж на загальному тлі давньоруської історії такі події траплялися нечасто. Значно більше згадок про завзяту оборону чернігівцями рідної землі від кочових нападників.

«Слово о полку Ігоревім»

Із Чернігівщиною безпосередньо пов’язана подія, що її увічнено в найвизначнішому творі давньої української літератури – поемі «Слово о полку Ігоревім».

Головним учасником події був новгород-сіверський князь Ігор.
Року 1185 він із дружинами брата Всеволода, сина Володимира та небожа Святослава рушив походом на половців.
Автор «Слова о полку Ігоревім» так висловився про мету тієї воєнної операції: «Хочу чи списа зламати при полі Половецькому та й наложити головою чи шоломом пити воду з Дону».
Та одного лицарського завзяття виявилося замало. Ігор мав намір заскочити половців зненацька.
Проте вже від початку довелося змінювати план битви, оскільки кочовики були готовими до сутички.
Першого дня битва принесла перемогу русичам. Половці почали відходити у степи.
Ігор необачно наказав переслідувати їх. Тож ночувати руські дружини змушені були в половецьких степах.
Це мало трагічні наслідки. Половці зібрали великі сили і зранку почали атаку. Похід закінчився цілковитою поразкою – такою ганебною, що подібних не пам’ятала Руська земля: військо майже все загинуло, а четверо князів потрапили в полон.
Наслідки походу були тим трагічніші, що він відкрив шлях половцям на Чернігівську, Переяславську та Київську землі.
Відносне затишшя на південних рубежах Руської землі, здобуте спільними зусиллями багатьох князів, очолених київськими князями Святославом та Рюриком, було перекреслене.

Геніальний поет 12 ст. скористався зі невдалого походу марнославного новгород-сіверського князя Ігоря, щоби звернутися до русичів зі закликом єдності й застереженнями про лихо, що до нього підштовхували Руську землю міжкнязівські чвари та розбрат.

4. Переяславське князівство

Територія

Переяславське князівство сформувалося за Ярослава Мудрого.
Його територія порівняно з іншими князівствами була невеликою.
На сході й півдні землі Переяславщини безпосередньо межували зі Степом.
Таке географічне розташування багато в чому визначало життя переяславців, адже їхня земля служила щитом для Києва й решти руських територій.
Саме тому в Переяславському князівстві заходами великих князів київських споруджувалися потужні захисні укріплення.
Здебільшого як військові фортеці виникали й міста Переяславщини.
Неприступною твердинею був, зокрема, й Переяслав.
Місто розташовувалося неподалік Дніпра, там, де річка Альта впадала в Трубіж, і мало настільки надійні укріплення, що половці, які часто вдирались у Переяславську землю, саме місто так і не змогли взяти.

Особливості політичного життя

Безпосередня близькість до Києва зумовлювала й особливість становища переяславських князів: володарюючи в Переяславі, вони ніби очікували на слушну нагоду, аби здобути київський стіл.

Переміщення когось із князів з далеких земель до Переяслава означало, що з’явився новий впливовий претендент на Київ.
Ця обставина пояснює, чому Переяславське князівство загалом не мало політичної незалежності й майже цілковито залежало від Києва.
Що ж до переяславських князів, то видатних особистостей з-поміж них було багато. Згадати хоча б Володимира Мономаха, який князював у Переяславі 20 років.
За часів роздробленості піднесення Переяславського князівства пов’язують, зокрема, із князем Володимиром Глібовичем.

Він був незмінним учасником численних антиполовецьких походів, зажив слави хороброго воїна й талановитого полководця.
Як і новгород-сіверський князь Ігор, Володимир Глібович увічнений автором «Слова...», проте не за марнославність і політичну нерозважливість, а як організатор оборони Переяславщини.

Завзяття, з яким захищав Володимир Глібович Переяславську землю від половців, знайшло співчуття і київського літописця. Сповіщаючи під роком 1187 про смерть переяславського князя, він занотував: «Він бо любив дружину, і золота не збирав, майна не жалів, а додав дружині; був же він князь доблесний і всякими чеснотами був сповнений. За ним же Україна багато потужила».

У розповіді про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під 1187 р. літописець ужив назву «Україна». Це – найдавніша згадка назви «Україна» в писемних джерелах.

Після смерті Володимира Глібовича Переяславу на князів не таланило. Їх або взагалі не було й Переяславщина корилася Києву, або ж правили такі, котрі не полишали по собі помітного сліду в історії.