🚚 🚁 Збираємо на пікап та ремонт дрона аутел

Початок литовського та польського володарювання на українських землях

План викладу

Внутрішнє становище Галицько-Волинської держави по смерті Юрія ІІ Болеслава.
Входження Київщини, Чернігово-Сіверщини, Поділля до складу Литовської держави.
Особливості суспільно-політичного життя українських земель у складі Великого князівства Литовського в другій половині XІV ст.
Кревська унія.
Галицькі та волинські землі після Кревської унії.

Хронологія

1340 р.	Похід польського короля Казимира на Львів. Початок боротьби за галицько-волинські землі
1340–1385 рр.	Князювання на Волині Любарта Ґедиміновича
1349 р.	Захоплення польським королем Казимиром III більшості земель Галицько-Волинської Русі
1362 р.	Приєднання Київщини, Переяславщини і частини Чернігово-Сіверщини до Великого князівства Литовського
1363–1394 рр.	Князювання Володимира Ольґердовича в Києві
1385 р.	Укладення Кревської унії
1387 р.	Остаточне приєднання Галичини до Польського королівства
1392 р.	Підписання польським королем Ягайлом і литовським князем Вітовтом Острівської угоди
1392–1430 рр.	Князювання Вітовта у Великому князівстві Литовському
1434 р.	Утворення Руського воєводства Польщі. Включення Західного Поділля до складу польської корони

Постаті

Любарт – син великого князя литовського Ґедиміна, після смерті Юрія ІІ у 1340 р. зайняв галицько-волинський престол. Вів боротьбу за відновлення Галицько-Волинської держави.

Ольґерд – син великого князя литовського Ґедиміна, Великий князь Литовський (1345–1377 рр.). Правив разом зі своїм молодшим братом Кейстутом. Після приєднання більшості українських земель до Литви у Києві посадив удільним князем свого сина Володимира.

Кейстут – син великого князя литовського Ґедиміна. Володів землями у Західній Литві. 1345 р. Кейстут вигнав із Вільнюса свого брата Євнута і правив у Великому князівстві Литовському разом зі старшим братом Ольґердом.

Вітовт – син Кейстута Ґедиміновича, великий князь литовський (1392–1430 рр.). Виступав проти умов Кревської унії, боровся за політичну незалежність Литви від Польщі. За угодою, укладеною 1392 р. в Острозі, був визнаний польським королем Ягайлом довічним правителем Литовського князівства.

Ягайло – син Ольґерда Ґедиміновича, великий князь литовський (1377–1392 рр.) і польський король (1386–1434 рр.). Після смерті батька отримав великокнязівський престол і став разом зі своїм дядьком Кейстутом володарем Литви. Незабаром між ними спалахнула боротьба, яка закінчилася загибеллю Кейстута. Уклав Кревську унію 1385 р. У 1387 р. захопив і приєднав до Польщі галицькі землі. Засновник династії Ягеллонів.

Основний виклад

1. Внутрішнє становище Галицько-Волинської держави по смерті Юрія ІІ Болеслава

Запрошення на галицько-волинський стіл литовського князя Любарта

Після смертя князя Юрія ІІ Болеслава 1340 р. внутрішнє становище Галицько-Волинського князівства істотно погіршилося.

Через відсутність спадкоємців із князівської родини тамтешні бояри почали шукати зверхника деінде.
Вибір упав на литовського князя Любарта Ґедиміновича, який мав дружину з родини галицько-волинських князів і тому, як йому здавалося, мав законні права на ці землі.
Історики оцінюють правління Любарта в галицько-волинських землях як період відновлення держави.
Щоправда, свою владу Любарт зміг поширити лише на Волинь, яка була тоді фактично незалежною.
Що ж до Галичини, то Любартова влада в ній була лише формальною.
Реальним правителем у Галицькій землі був боярин Дмитро Дедько.
Він володарював у Галичині впродовж 1340–1344 рр. від імені князя Любарта. Такий стан речей заповзявся змінити польський король, прагнучи приєднати Галицьку землю до своїх володінь.

Боротьба за Галицько-Волинську землю між литовським і польським володарями

Претензії Польського королівства на землі Галичини не були новими. Так, польський король Казимир ІІІ, року 1340 напав на Львів, тільки-но отримавши звістку про смерть князя Юрія.
Справжня ж війна за землі Галичини розгорілася у 1349 р.
Тоді польський король за підтримки свого родича – короля угорського Лайоша (Людвіка) організував великий похід на Галицько-Волинську землю, захопив головні міста, крім Луцька, приєднав Галичину й частину Волині до Польської держави.
Такий перебіг подій серйозно занепокоїв князя Любарта, і він пішов війною проти Казимира.
Війна за Галицько-Волинську землю точилася із перемінним успіхом. Так, року 1352 польський та угорський королі повели військо на Белз, проте взяти його не змогли й мусили укласти мир.
Наступного року Любарт Ґедимінович, його васали й союзники продовжили війну, здобули Галич та увійшли до Польщі. Трохи згодом поляки знову витіснили Любарта на Волинь.
У 1366 р., під час нової війни, Белз витримав облогу польського війська, але сама війна складалася невдало для Любарта: його змусили залишити Галицьку землю, він утратив Володимир і значну частину Волині.
У 1370 р. помер Казимир ІІІ, і польським королем став угорський король Людвік.
Українські території, що їх відвойовував у Любарта Казимир, опинилися під владою Угорщини.
Спершу землею управляв угорський урядовець, а з 1372 р.– родич угорського короля, силезький князь Владислав Опольський, який називав себе «господарем Руської землі, вічним дідичем і самодержцем» та карбував власні гроші.
Тим часом Любарт не складав зброї і 1370 р. повернув собі Володимир. Наприкінці 1376 р. – на початку 1377 р. військо на чолі з Любартом Ґедиміновичем дійшло мало не до Кракова. На початку літа Владислав Опольський мусив тікати до Угорщини.
У відповідь Людвік зібрав велику армію й рушив на Західну Волинь, оточивши Белз. Через 7 тижнів, восени 1377 р., Белзьку землю було приєднано до володінь Владислава Опольського.

Отже, багаторічна війна закінчилася тим, що Галичина із Белзькою землею та Холмщиною опинилася під владою ставленика угорського короля, Волинь – під владою литовської династії.

2. Входження Київщини, Чернігово-Сіверщини, Поділля до складу Литовської держави

Єдиною реальною силою здатною протистояти просуванню Литви на українські землі, була Золота Орда. Проте контроль за підлеглими землями з боку монгольських ханів поступово втрачав жорсткість: давалися взнаки як велетенські розміри Орди, так і міжусобна боротьба, що дедалі гостріше спалахувала в монгольській державі.
Більшість українських земель було приєднано до Литви за часів співправління князів-братів Ольґерда й Кейстута Ґедиміновичів.
Утвердження литовських князів у Київщині, Чернігово-Сіверщині та Поділлі деякі тогочасні джерела пов’язували з битвою між литовськими дружинами та ординцями на Синій Воді що сталася у 1362 р. (нині річка Синюха, ліва притока Південного Бугу).

Приєднання земель Південно-Західної Русі перетворило Литовське князівство на велику феодальну державу. До кінця 14 ст. вона являла собою федерацію земель-князівств, у тому числі українських – Київського, Чернігово-Сіверського, Волинського, Подільського. Кожним із них, як і колись, правив удільний князь, щоправда, тепер уже не з руської династії Рюриковичів, а із литовської – Ґедиміновичів. Київським і чернігово-сіверським володарями, зокрема, стали сини великого князя – Володимир і Дмитро-Корибут Ольґердовичі. На Волині княжив молодший брат Ольґерда Любарт, а після нього – Любартів син Федір, на Поділлі володарювали племінники Ольґерда – князі Коріатовичі. Нові князі швидко перетворювалися на українських князів литовської династії.

3. Особливості суспільно-політичного життя українських земель у складі Великого князівства Литовського у другій половині 14 ст.

Більшість українських земель протягом другої половини 14 ст. ввійшла до складу Великого князівства Литовського.
Галичина опинилася у складі Польського королівства.
Саме тому історики називають цей період литовсько-польською добою.
Якщо в Галичині рештки української знаті втратили колишню владу, то у Великому князівстві Литовському руські князі та бояри зберігали свої владні права.

З огляду на значні білоруські та українські – руські, як тоді казали, території та умови їхнього перебування під владою великих князів литовських, тогочасну Литовську державу називали Литовсько-Руською державою.

Перебування руських земель у складі Великого князівства Литовського характеризувалося низкою особливостей.

Русичі становили 90% населення держави. Їхня культура справила на литовців значний вплив.
Великого поширення з-поміж литовської знаті набувала руська віра – так попервах називалося на Литві православне християнство.
Руська мова стала мовою великокняжого двору й державної канцелярії.
Тому-то литовську владу руське населення не сприймало як чужу.
Закріпленню руського впливу сприяли шлюби литовських князів із руськими князівнами.
Та найсуттєвішою особливістю перебування руських земель у складі Великого князівства Литовського було те, що литовці дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади.
Руські князі та бояри ставали на службу до великого князя литовського, за що за ними закріплювали їхні родові землі.
На місцях залишалася вся попередня система управління. Збереження традиційного укладу здійснювалося за принципом: «Старого не порушуємо, а нового не впроваджуємо».
До кінця 14 ст. на наших землях продовжували існувати великі та малі удільні князівства, які й уособлювали збереження державних традицій та існування державних утворень на наших землях.
Так тривало доти, доки литовський уряд не змінив своєї політичної орієнтації.
Початком змін стало укладення Литвою унії (союзу) з Польщею.
У 15 – першій половині 16 ст. Велике князівство Литовське вже не було "литовсько-руським", а стало "литовсько-польським".

Київське князівство Володимира Ольґердовича

Від 1363 р. в Києві князював Володимир Ольґердович.
Охрещений матір’ю за православним обрядом, вихований на слов’янських звичаях і традиціях, литовський князь не був сприйнятий у Києві як чужинець і швидко порозумівся з місцевим боярством.
Він організував кілька походів на південь проти кочових орд.
Унаслідок успішних воєнних операцій ординців було витіснено до узбережжя Чорного та Азовського морів.
Це сприяло піднесенню занепалої за часів монгольського лихоліття Київщини.
Виявом економічної могутності та прагнення позбутися залежності від Вільна було карбування Володимиром власної монети.
Київський князь почувався незалежним володарем. Це підтверджує і звучання його титулу: в нечисленних документах, що збереглися від тих часів, Володимир Ольґердович іменував себе «З Божої ласки князем київським».

4. Кревська унія

Зміни у становищі українських земель у складі Великого князівства Литовського сталися із приходом до влади великого князя литовського Ягайла Ольґердовича, який у своїй політиці почав більше зважати на Польщу.
Утвердження нового правителя Литви відбувалося за складних обставин, адже Ягайло успадкував великокнязівський віленський стіл усупереч принципам родового старшинства: він був молодшим сином Ольґерда.
Непевна ситуація змусила Ягайла активніше шукати союзників усередині держави. Дотримуючись традиції співправління, він наблизив до себе брата Скиргайла.
Незабаром поляки запропонували Ягайлу одружитися з їхньою королевою Ядвигою і, відповідно, польську корону.
Причиною таких запопадливих клопотань із боку Польщі була загроза обом державам зі сторони Тевтонського ордену.
Ягайло прийняв пропозицію. Наслідком його згоди стало укладення між Литвою та Польщею в серпні 1385 р. у м. Крево (нині територія Білорусі) державно-політичного союзу, відомого в історії під назвою Кревської унії.
- Угода між литовськими князями та польськими можновладцями передбачала перехід у католицтво Ягайла, його родичів і всіх нехрещених литовців, шлюб Ягайла з Ядвігою і приєднання Великого князівства Литовського до складу Польської держави.
- У лютому 1386 р. Ягайло прийняв католицтво, взявши ім’я Владислав, одружився з Ядвігою і став польським королем.
- Незабаром до католицизму було прилучено й Литву. Литовських бояр-католиків було урівняно в правах із поляками. Щоправда довершити укладену в Крево угоду й навік приєднати усі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської Ягайло так і не спромігся, бо в особі Вітовта Кейстутовича знайшов затятого прихильника державного відродження Литви.
Воно було започатковане Острівською угодою 1392 р., за якою Ягайло мав визнати Вітовта довічним правителем Великого князівства Литовського, підкоривши його владі всіх удільних князів.
Вітовт визнав себе васалом польського короля.

5. Галицькі та волинські землі після Кревської унії

Зі смертю Любарта Волинь визнала зверхність Литви.
Після 1382 р. перестала існувати і польсько-угорська унія.
Втратив підтримку й намісник Галичини Владислав Опольський.
Польсько-литовському війську, що вступило у галицькі землі в лютому 1387 р., практично ніхто не чинив опору.
Перемишль і Львів здалися без бою. Галицькі міщани оборонялися, але, коли їхньому воєводі гарантували його володіння, він теж здав місто.
Галицька земля ввійшла до складу Польщі.
Тоді ж було завершено завоювання Холмського та Белзького князівства.
До 1434 р. ці землі ще лишалися удільними володіннями, якими управляли польські урядовці – старости, судді й воєводи.
Проте близько 1434 р. було утворено Руське воєводство у складі Львівської, Галицької, Перемишльської, Сяноцької та Холмської земель.

Одразу після приєднання Галичини до Польщі польський уряд заходився ополячувати українців, примусово насаджувати католицизм: закривали існуючі, забороняли будувати нові православні церкви та монастирі; православним забороняли обіймати високі посади; насаджували зневагу до православної віри та руської культури.