§ 12—13. Причини роздробленості Київської Русі. Розвиток Київського, Переяславського і Чернігово-Сіверського, Галицького і Волинського князівств
Опрацювавши ці параграфи, ви дізнаєтесь:
· якими були причини роздробленості Русі;
· яким був політичний і соціально-економічний розвиток Київського, Переяславського і Чернігово-Сіверського князівств;
· чому князі вели запеклу боротьбу за Київ;
· що означають поняття «політична роздробленість», «удільні князівства», «міжусобиця».
Завдання на повторення
1. Як Володимирові Мономаху і Мстиславові Великому вдалося зміцнити великокнязівську владу?
2. У чому полягає особливість походу руських дружин проти половців 1111 р.?
3. Чого навчав Володимир Мономах у своєму «Повчанні дітям»?
4. Чому син Володимира Мономаха Мстислав дістав прізвисько Великий?
1. Причини роздробленості Київської Русі. Кінець ХІ — середина ХІІІ ст. увійшли в історію Київської Русі як період політичної роздробленості. Окремі землі прагнули до самостійного розвитку. Уже у ХІІ ст. на території Русі з’являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростово-Суздальське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства та Новгородська і Псковська землі. Характерною рисою роздробленості був її прогресуючий характер. Так, якщо у ХІІ ст. утворилося 12 князівств (земель), то їхня кількість на початку ХІІІ ст. становила 50, а в ХІV ст.— 250 князівств.
Роздроблення дістало в науці назву «феодального», оскільки його визначальними причинами були утвердження й подальший розвиток землеволодіння, виділення окремих земель і поява значних політичних центрів, їхнє прагнення до самостійності та незалежності від головного державного центру — Києва.
Проте політичну роздробленість Київської держави спричинили декілька чинників.
А. Васнецов. Двір удільного князя.
По-перше, великі простори держави, відсутність розгалуженого ефективного апарату управління.
На початок ХІІ ст. Русь займала площу майже 800 тис. км2, що, залежно від обставин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь у цей час не володів достатньо міцним, складеним і розгалуженим апаратом влади, фактично не мав розвинутої мережі доріг, швидких видів транспорту чи засобів зв’язку для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Тому в запровадженні своєї політики великим князям доводилося покладатися на удільних володарів, яких, як правило, обтяжувала така зверхність. До того ж, вони самі були не проти посісти великокнязівський престол.
По-друге, етнічна неоднорідність населення.
Не сприяло міцності держави і те, що в Київській Русі поруч зі слов’янами, що становили більшість населення, проживало понад 20 інших народів: на півночі й північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги, половці, турки, каракалпаки, на північному заході — литва і ятвяги. Більшість цих народів силою потрапили під владу київських князів або були ворожі їм.
По-третє, зростання великого землеволодіння.
У міру розвитку господарства і феодальних відносин зміцнювалося і велике землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, воно посилило владу місцевих князів і бояр, які, у свою чергу, прагнули економічної самостійності та політичної відокремленості.
Князівська усобиця. Малюнок із літопису.
Велике землеволодіння утворювалося різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їхньою купівлею. Наприкінці ХІ — у ХІІ ст. набуває поширення практика роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. За підрахунками фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Київській Русі було понад трьох тисяч. Спочатку це сприяло зміцненню центральної влади, адже майже кожен із нових землевласників, стверджуючись у власній вотчині, як правило, спирався на авторитет великого князя. Але цілком опанувавши підвладні землі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева верхівка дедалі більше відчуває її потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель.
По-четверте, відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.
Спочатку на Русі домінував «горизонтальний» принцип спадкоємності князівської влади (від старшого до молодшого, а після смерті представників старшого покоління — від сина старшого брата до сина наступного за віком). Помітне збільшення кількості нащадків Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці ХІ ст. деякі з них, виходячи з власних інтересів, почали енергійно виступати за «вотчинний», або «вертикальний», принцип (від батьків до сина). Паралельне існування, зміщення та накладання цих двох принципів, невизначеність і неврегульованість питання престолонаслідування досить суттєво розхитувало Київську державу, складало основний зміст міжусобних війн. У центрі міжусобного протистояння, як правило, перебував Київ, який на той час був не тільки символом, а й засобом влади.
Роздробленість Русі.
По-п’яте, змінилася ситуація в торгівлі. Так, наприкінці ХІ ст. половецькі кочовища фактично перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару по транзитній торгівлі Київської Русі було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, слабіючи, Візантія в 1082 р. за допомогу у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії, по-друге, хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на Схід, безпосередньо з’єднали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. До того ж у 1204 р. Константинополь, який був ключовим пунктом торговельного шляху «із варягів у греки», став жертвою четвертого хрестового походу. Унаслідок цього Київ залишився поза основними торговельними шляхами. Такий стан речей зумовив певний занепад Києва як центру торгівлі. З’являються нові центри торгівлі й нові торговельні шляхи. Дедалі серйозніше про себе починають заявляти Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Слід підкреслити, що зростаючі на торгівлі міста в цей час ставали джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу місцевих князів.
По-шосте, постійні напади кочовиків та втручання сусідніх держав у внутрішні справи Русі.
Лише половці, за свідченням літописців, здійснили в 1055—1236 рр. 12 великих походів на руські землі, хоча, як уважають дослідники, насправді їх було набагато більше. До того ж половці понад 30 разів брали участь у міжкнязівських усобицях.
Крім того, неодноразово в міжусобній боротьбі брали участь правителі сусідніх держав: Польщі, Угорщини, Литви тощо, які були не проти прихопити і частину земель Русі.
Період політичної роздробленості в історії Київської держави є закономірним етапом, що відображає не особливості розвитку руського суспільства, а загальноєвропейські тенденції.
У період політичної роздробленості на території України існували Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (виділилося з Чернігівського), Переяславське, Волинське та Галицьке князівства (останні два в 1199 р. були об’єднані в єдине).
Особливістю міжусобної боротьби князів було те, що вона не зводилася до висування територіальних претензій, кордони князівств-земель були, як правило, непорушні. Зміна кордонів відбувалася лише в разі переходу уділу від одного князя до іншого.
2. Київське князівство. Серед земель Південної Русі-України найважливіше місце займало Київське князівство, де розташовувалася столиця Русі. Власне Київське князівство охоплювало територію, що включала колишні землі полян, древлян, дреговичів і уличів. Київщина належала до найбільш розвинених в економічному відношенні земель Русі, у літописах згадуються 79 її міст. Головне місто — Київ, населення якого тоді складало близько 50 тис. жителів. Міста, як правило, були центрами ремесла і торгівлі. Через Київське князівство проходив Грецький, Соляний і Залозний торговельні шляхи. Основу господарства князівства складало орне землеробство.
Київ залишався релігійним центром Русі, куди прагнули потрапити прочани з усіх куточків держави.
Київська земля, що була давнім політичним і територіальним центром Київської Русі, не перетворилася, на відміну від інших земель, на спадкову вотчину якоїсь із князівських ліній. Упродовж ХІІ — першої половини ХІІІ ст. до неї ставилися як до власності великокнязівського київського престолу і навіть як до спільної спадщини давньоруського князівського роду. Київське князівство поділялося на ряд удільних князівств: Вишгородське, Білгородське, Васильківське, Брягінське, Торчеське, Пороське (Михайлівське), Трипільське, Канівське.
Боротьба за Київ завжди набувала загальнодержавного масштабу. Лише за одне століття (1146—1246 рр.) київський престол 46 разів переходив від одного князя до іншого.
У 40-х рр. ХІІ ст. розгорнулася жорстока боротьба за київський престол між родами Мономаховичів і Ольговичів, а потім між різними гілками Мономаховичів. У цій боротьбі князі брали собі за союзників половців, поляків, литовців та угорців. Усобиця в основному велася між Ізяславом Мстиславичем і Юрієм Долгоруким.
Цікаві факти
Ізяслав, який на певний час зміг зміцнити свою владу в Києві, у 1147 р. зробив спробу домогтися незалежності Руської Церкви від константинопольського патріарха. За допомогою чернігівського єпископа Онуфрія, який після від’їзду митрополита до Константинополя виконував роль глави Церкви, було скликано собор єпископів. На собор приїхало сім із десяти єпископів. Голосами п’яти було обрано митрополитом київським Клима Смолятича, який, за словами літописця, був «книжником і філософом таким, якого ж у Руській землі не було...». Але після смерті в 1154 р. Ізяслава Юрій Долгорукий, що став київським князем, не визнав митрополичих повноважень Клима. Новим митрополитом став присланий константинопольським патріархом грек Константин, який повів рішучу боротьбу проти прихильників Клима й Онуфрія.
У такій княжій колотнечі фактичними господарями Києва стали бояри. Вони виганяли або труїли небажаних князів, запрошували на престол того князя, який їм подобався.
Так, зокрема, сталося з Володимиро-Суздальським князем Юрієм Долгоруким, який тричі захоплював Київ, але в 1157 р. був отруєний під час застілля, а його дружинники побиті й пограбовані.
Водночас Київ страждав від князівської боротьби. В історію ввійшов страшний погром, заподіяний місту в 1169 р. князем Андрієм Боголюбським (син Юрія Долгорукого), який намагався знищити Київ як столицю-суперницю, натомість піднявши роль свого князівства.
Розорення Києва князем Андрієм Боголюбським.
Документи розповідають
Літопис про погром Києва дружиною Андрія Боголюбського (1169 р.)
«І грабували вони два дні увесь город — Поділля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучуючи із мужами їхніми. Діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна без рахунку, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали... і всі святині були забрані. Запалений був навіть монастир Печерський... І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестанні».
Запитання до документа
1. Із якою метою був здійснений такий погром міста?
2. Чому в церквах було забрано ікони, книги, ризи, дзвони, святині?
Проте місто незабаром відновилося. А повторна спроба Андрія розорити місто в 1174 р. була невдалою.
Зрештою київські бояри придумали хитру систему одночасного співправління двох князів із різних княжих родів. Ця система в останній чверті ХІІ ст. забезпечила місту відносний спокій і розвиток. Такими співправителями стали Святослав Всеволодович (належав до роду Ольговичів) (1177—1194 рр.) і Рюрик Ростиславич (належав до роду смоленських Ростиславичів) (1180—1202 рр.). У цьому дуумвіраті першість мав Святослав. Саме він організував удалі походи проти половців 1183, 1185, 1187 рр., які змусили тих відкочувати до пониззя Сіверського Дінця. По їх смерті Київське князівство знову захопив вир міжусобної боротьби.
Після загибелі в битві з монголами на річці Калка в 1223 р. князя Мстислава Романовича політична роль Києва занепала. Київські князі вже не впливали на перебіг подій. Останнім київським князем був Михайло Всеволодович (1235—1239 рр.), який, дізнавшись про наближення монголів, утік із міста в Угорщину. Напередодні страшної навали місто залишилося без князя.
3. Чернігово-Сіверське князівство. Чернігівське князівство разом із Київським та Переяславським складали державне і територіальне ядро Русі, яке сформувалося в ІХ ст. Формування Чернігівського князівства завершилося в ХІ ст., коли Ярослав Мудрий, віддавши Чернігову колишні землі радимичів, в’ятичів, а також Муромську волость і Тмутаракань (сучасна Тамань), посадив там намісником свого сина Святослава. Чернігівське князівство належало до економічно розвинених. Проте в господарському розвитку князівство було неоднорідним. Найбільш розвиненими були землі навколо Чернігова. Більша частина князівства була вкрита лісами. Економічних зв’язків між окремими районами майже не існувало. Серед міст виділявся Чернігів — другий після Києва центр Русі. Загалом у князівстві нараховувалося більше 40 міст. Князівство поділялося на 16 уділів (найбільший — Новгород-Сіверське князівство).
Борисоглібський собор (Чернігів).
У період свого розквіту в середині ХІІ ст. князівство справляло великий вплив на сусідні землі й навіть претендувало на роль об’єднувача земель Русі. Ольговичі були однією з найвпливовіших княжих родів. Певний час вони володіли і Києвом. Саме тоді в Києві було збудовано Кирилівську церкву, яка стала усипальницею чернігівських князів. Проте протягом ХІІ — першої половини ХІІІ ст. князівство не знало спокою. Часті зміни князів, облоги, землетруси, пожежі стали звичними для Чернігова. Але всупереч цьому саме в цей час місто швидко зростало і багатіло.
Цікаві факти
Найвідомішим чернігівським князем був Михайло Всеволодович (1224—1234 рр.). Він намагався вступити в боротьбу за київський престол. Але в 1234 р. Михайло був змушений тікати з Чернігова, що був узятий в облогу військами Данила Галицького. Проте наступного року він помстився, ставши галицьким князем, а потім останнім перед монгольською навалою — київським. У 1246 р. Михайло був страчений у Золотій Орді за відмову поклонятися язичницьким ідолам. Згодом він був канонізований православною церквою, як і одна з його доньок Феодулія (Євстафія Суздальська). Інша його донька Марія склала життєпис свого батька.
4. «Слово о полку Ігоревім». Успішна антиполовецька боротьба київського, волинського, галицького, переяславського і смоленського князів на чолі зі Святославом Всеволодовичем викликала заздрість новгород-сіверського князя Ігоря Святославича, який увесь час ухилявся від спільних походів. Дізнавшись про чергову перемогу Святослава, він звернувся до своїх васалів із закликом здійснити самостійний похід: «Підемо в похід і собі славу здобудемо!» Але похід 1185 р. обернувся трагедією. Військо Ігоря загинуло в битві на берегах річки Каяли, а сам він потрапив у полон. Ця трагедія, як пише літописець, відкрила «ворота на Руську землю». Половці стали спустошувати землі Переяславщини, Чернігівщини, Київщини. Лише завдяки значним зусиллям удалося відбити ворога.
Саме цьому невдалому походу Ігоря Святославича і присвячений твір невідомого автора «Слово о полку Ігоревім». «Слово...» написане яскравою поетичною мовою. Незвично виразним і ліричним є «плач Ярославни», який пронизаний народною поезією. Улюбленим образом автора є сокіл. У творі автор різко засудив князівські чвари і закликав до єдності.
Бій Ігоря з половцями (1185 р.).
Перестали князі невірних воювати,
Стали один одному казати:
«Се моє, а се теж моє. Брате!»
Стали вони діла дрібні
Вважати за великі,
На себе самих підіймати чвари,—
А невірні з усіх сторін находили,
Землю Руську долали.
(Переклад Максима Рильського)
М.Васнецов. Після побоїща
Цікаві факти
І до сьогодні залишається нез’ясованим питання авторства «Слова о полку Ігоревім». Історики висувають безліч гіпотез стосовно того, хто написав цей твір. Деякі навіть стверджують, що це підробка. Відомо лише, що в кінці XVIII ст. рукопис у списку знайшов О. Мусін-Пушкін, а саме «Слово...» було надруковане 1800 р.
5. Переяславське князівство. Переяславське князівство як один із трьох осередків формування Русі склалося ще з його розподілу між синами Ярослава Мудрого. На відміну від інших князівств, у ХІІ — першій половині ХІІІ ст. Переяславське князівство не мало політичної самостійності й було цілком залежним від Києва, а пізніше — від Суздаля і Чернігова. У ньому, як правило, сиділи князі, які мали посісти київський престол, або ті, хто отримував це князівство як компенсацію за відмову від претензій на Київ. Територія князівства була порівняно невеликою: на заході межа Переяславщини проходила по Дніпру: на півночі — по верхів’ях Удаю, Сули, Хоролу і Псла; на сході й півдні переяславські землі межували зі Степом. Тут розташовувалися опорні пункти оборони від кочовиків: фортеці Воїнь, Лубни, Полтава. Окрім стольного Переяслава, інших великих міст земля не мала.
Попри небезпечне сусідство зі степом, господарство князівства було розвиненим: на родючих землях збиралися великі врожаї, випасалися численні стада худоби. Проте згодом часті набіги кочовиків зумовили занепад господарства. Князівство стало отримувати продовольчу допомогу від київських князів.
Постать в історії
Найвизначнішим із переяславських князів був Володимир Глібович — онук Юрія Долгорукого, який правив у 1169—1187 рр. Його головною турботою була боротьба з половецькими ханами Кобяком і Кончаком. Після невдалого походу 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря проти половців Переяславське князівство опинилося в край важкому становищі. У 1186 р. половці обступили місто. У такому скрутному становищі Володимир зміг розгромити половців під стінами міста, а наступного року разом з іншими князями відігнати половців далеко від Русі. Проте під час походу 1187 р. він застудився і невдовзі помер. Саме в оповіді про смерть цього князя літописець ужив стосовно земель Південної Русі назву «Україна»: «І плакали по ньому всі переяславці... За ним же Україна багато постогнала». Це — найдавніша згадка назви «Україна» в писемних джерелах. Другу згадку про Україну цей же літописець подає під 1213 р., розповідаючи, що князь Данило [Галицький] «прийняв верестій, і Угровеськ, і Верещин, і Столп’є, Комов, і всю Україну».
6. Галицьке князівство. Ярослав Осмомисл. Галичина була розташована у східних передгір’ях Карпат, у верхів’ях річок Дністер і Прут. У Х ст. за правління Володимира Великого землі Галичини, заселені білими хорватами, частково тиверцями та уличами, увійшли до складу Київської Русі. Вони мали вдале розташування, будучи недосяжними для нападів кочовиків зі степу. Ці землі були густозаселені та господарськи розвинуті, а їхні міста стояли на важливих торговельних шляхах із Заходу. Крім того, у Галичині містилися значні родовища солі — важливого товару, яким забезпечувалася вся Київська Русь та сусідні держави.
Ще до входження до складу Русі в Галичині існували початки державного життя, сформувалася власна владна верхівка, яка стала основою для майбутнього багатого й могутнього боярства.
Формування Галицького князівства розпочалося в другій половині ХІ ст. Після смерті Ярослава Мудрого в Галичині формувалася власна династія, родоначальником якої став онук Ярослава — Тмутараканський князь Ростислав Володимирович. Його сини Рюрик, Володар і Василько в 1084 р., діючи спільно і спираючись на підтримку місцевих бояр, самочинно проголосили себе князями в цих землях. Ними були засновані три удільних князівства. У Перемишльському князівстві (землі над Сяном і верхів’ям Дністра) посів старший брат Рюрик, у Теребовлянському (землі Поділля, Буковини і Східної частини Українських Карпат) — Василько, а у Звенигородському, що було на північ від Теребовлянського, правив Володар. Спроби великого київського князя вигнати їх звідти не мали успіху, і тоді на Любецькому з’їзді було визнано їхнє право на ці землі як на вотчину. Проте ще в наступні п’ятдесят років їм доводилося підтверджувати своє право в боротьбі з угорцями, поляками та київськими князями.
По смерті братів у 1124 р. (Рюрик помер раніше — 1094 р.) між їхніми нащадками спалахнула міжусобна війна, перемогу в якій здобув Володимир Володарович на прізвисько Володимирко (1124—1152 рр.). Він у 1141 р. об’єднав галицькі землі в одне князівство з центром у Галичі. Будучи мудрим політиком, який за будь-яку ціну готовий іти до поставленої мети, Володимирко знайшов спільну мову з місцевими боярами, заручився підтримкою Юрія Долгорукого та у війні 1149—1152 рр. зміг відстояти свою незалежність від Києва. Проте в останньому бою він загинув.
Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часів правління сина Володимирка Ярослава (1152—1187 рр.). Йому відразу, як і батькові, довелося відстоювати своє право на княжіння в боротьбі з київським князем (згодом Волинським) Ізяславом Мстиславичем. У битві поблизу Теребовлі молодий Ярослав здобув перемогу. Удруге йому довелося боротися за право на княжіння зі своїм двоюрідним братом Іваном Берладником — князем без володіння, який упродовж багатьох років марно намагався здобути собі уділ. Берладника підтримував київський князь і частина бояр, проте, не домігшись свого, він був змушений тікати до Візантії, де й помер.
Маючи великий талант державного діяча, Ярослав, уміло застосовуючи і дипломатію, і силу, домагався свого. За часів його правління до Галицького князівства були приєднані землі аж до пониззя Дунаю, що відкривало нові торговельні шляхи по Дністру та Дунаю і сприяло розвитку міст князівства. Ярослав установив дружні відносини з Польщею та Угорщиною, а щоб запобігти їхнім можливим нападам, зблизився зі Священною Римською імперією. Галицькі воїни брали участь навіть в одному з хрестових походів. Ярослав вів боротьбу з половцями, будував укріплені міста на кордонах галицької землі. На середину 80-х рр. ХІІ ст. Ярослав, якого прозвали Осмомислом (тобто багатодумним), став найвпливовішим князем на Русі.
Ярослав Осмомисл
Документи розповідають
Про Ярослава Осмомисла (Зі «Слова о полку Ігоревім»)
Галицький
Осмомисле Ярославе!
Високо сидиш ти
На своїм золотокованім престолі,
Підперши гори угорські
Своїми залізними військами,
Заступивши королеві дорогу,
Зачинивши ворота на Дунаї,
Через хмари каміння кидаючи,
Суд по Дунаю рядячи.
Грози твої по землях течуть.
Одчиняєш ти браму Києву,
Стріляєш із отчого столу золотого
На султанів у далеких землях.
(Переклад Максима Рильського)
Найскладнішою проблемою для князя була постійна боротьба з боярством, яке не хотіло погодитися з утратою свого переважаючого впливу. У цій боротьбі Ярослав так і не досяг бажаного успіху.
Цікаві факти
У 1171 р. бояри спалили на вогнищі коханку князя бояриню Настуську з половецького роду Чагрів, оголосивши її відьмою, і повернули до Галича законну дружину князя Ольгу, яка з частиною бояр переховувалася в Польщі. Хоча князь змирився з ситуацією, мир у сім’ї так і не настав. Ольга знову виїхала в Польщу. Помираючи, Ярослав заповів, щоб його позашлюбний син Олег, більш здібний до державної справи, успадкував владу в Галичі, а Ольжиного сина відправив в уділ у Перемишль.
7. Волинське князівство. На північний схід від Галичини була розташована Волинь із розлогими та лісистими долинами. Ці землі були густо заселеними й економічно розвинутими. Ще до входження їх до складу Русі тут існував могутній Дулібський союз племен.
У складі Русі Волинська земля мала традиційні міцні зв’язки з Києвом. Із часів Ярославичів київські князі вважали її своєю вотчиною і не бажали віддавати в спадкове володіння будь-якій князівській лінії. Унаслідок цього до середини XII ст. Волинь не мала власної династії князів: вона або безпосередньо управлялася з Києва, або ж волинський престол займали київські ставленики. Окрему князівську династію на Волині започаткував онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136—1142, 1146—1154 рр. Ізяслав, який усе своє життя боровся за київський престол, не сподівався, що він надовго затримається в Києві, і 1170 р. разом із родиною переїхав до Володимира-Волинського, перетворивши князівство на свою вотчину.
За об’єднання і зміцнення Волинського князівства боролися його син Мстислав Ізяславич (1154—1170 рр.), а також його наступник Роман Мстиславич (1170—1205 рр.), якому довелося відіграти вирішальну роль у подальшій долі Волинського і Галицького князівств та всієї Південно-Західної Русі.
Роман Мстиславич приймає папських послів
Висновки. Таким чином, у другій половині ХІІ — на початку ХІІІ ст. відбувся остаточний розпад Русі на окремі князівства, які, у свою чергу, поділялися на уділи. На південноруських землях постали Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське і Галицьке князівства. Усі вони мали певні відмінності у своєму розвитку й різну подальшу історичну долю. Певний час зберігався авторитет Києва як політичного центру Русі. Але постійна боротьба за нього між князями призвела до його занепаду й, відповідно, змусила зміцнення регіональних центрів. У кожному утвердилася власна княжа династія, але всі походили з Рюрика, тобто були родичами. Це була одна з особливостей роздробленості Русі в порівнянні з іншими європейськими країнами, що породжувала примарну ідею про майбутню єдність колишньої Київської Русі. Роздробленість засвідчувала новий закономірний етап розвитку земель Русі.
Запам’ятайте дати
1141 р.— об’єднання Галицьких земель у єдине князівство Володимиром Володаревичем.
1152—1187 рр.— зміцнення Галицького князівства за правління Ярослава Осьмомисла.
1169 р.— розорення Києва Андрієм Боголюбським.
1170 р.— початок князювання Романа Мстиславича на Волині.
1185 р.— невдалий похід Ігоря Святославича проти половців, оспіваний у «Слові о полку Ігоревім».
1187 р.— перша згадка в літописах назви «Україна».
Запитання і завдання
Перевірте себе
1. Які причини роздробленості Русі?
2. Яка причина жорстокої міжусобної боротьби між князями?
3. Назвіть імена наймогутніших князів другої половини ХІІ — першої половини ХІІІ ст.
4. Яка подія відбулася 1169 р.?
5. Які події лягли в основу «Слова о полку Ігоревім». Яка головна думка твору?
6. Який княжий рід утвердився в Чернігівському князівстві?
7. Під яким роком в історичних джерелах уперше згадується назва «Україна»?
8. Як утворилося Галицьке князівство?
Подумайте і дайте відповідь
1. Чи призвела поява самостійних князівств до припинення існування Руської держави? Свою відповідь обґрунтуйте.
2. Чому в другій половині ХІІ — на початку ХІІІ ст. велася запекла боротьба між князями за Київ?
3. Із якою метою володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський пограбував і попалив Київ?
4. Чому боярство Галицької землі сформувалося в міцний стан?
5. Яку роль відіграло боярство в становленні незалежного Галицького князівства?
6. Охарактеризуйте політику галицьких князів Володимирка і Ярослава Осмомисла.
7. Поясніть, чому Волинське князівство утворилося пізніше за інші князівства на українських землях.
Виконайте завдання
1. З’ясуйте позитивні й негативні сторони роздробленості Русі.
2. Укажіть ключові моменти історії Київського, Чернігово-Сіверського і Переяславського, Галицького і Волинського князівств.
3. Визначте основні риси розвитку Київського, Чернігово-Сіверського і Переяславського князівств. Відповідь оформіть у вигляді таблиці.
|
Питання для порівняння |
Київське князівство |
Чернігово-Сіверське князівство |
Переяславське князівство |
|
Територія, розташування |
|
|
|
|
Господарський розвиток |
|
|
|
|
Особливості політичного життя |
|
|
|
Для допитливих
Чи закономірною була роздробленість Русі? Які її особливості в порівнянні з країнами Західної Європи?
Українська