🚚 🚁 Збираємо на пікап та ремонт дрона аутел

ПРАВОБЕРЕЖНА ТА ЛІВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА В 60-80-х рр. XVII ст.

ЗАСАДНИЧІ ТЕЗИ

Гетьман Петро Дорошенко - борець за незалежність і територіальну цілісність Української держави.

ХРОНОЛОГІЯ ПОДІЙ

1666 р., січень	П.Дорошенка обрано гетьманом Правобережної України.
1667 р., 30 січня	Андрусівське перемир'я між Москвою та Річчю Посполитою. Закінчення московсько-польської війни.
1668 р., червень	Похід козаків П.Дорошенка на Лівобережжя. Проголошення П.Дорошенка гетьманом усієї України.
1669 р., березень	Обрання лівобережним гетьманом Дем'яна Многогрішного. Укладення Глухівських статей.
1669 р., березень	Старшинська рада в Корсуні разом із П.Дорошенком ухвалила визнати протекторат Туреччини над Правобережною Україною.
1672 р., червень	Обрання гетьманом Лівобережної України І.Самойловича. Підписання Конотопських статей.
1674-1696 рр.	Правління в Речі Посполитій Яна ІІІ Собеського.
1676 р., вересень	П.Дорошенка, який зрікся гетьманства, вивезено до Москви.
1676 р.	Туреччина проголосила Ю.Хмельницького правителем України.
1677 р., серпень-вересень	Перший чигиринський похід.
1678 р., липень-серпень	Другий чигиринський похід.
1681 р., січень	Бахчисарайський мирний договір між Москвою, Туреччиною і Кримським ханством.
1686 р., травень	"Вічний мир" між Москвою та Польщею.
1687 р., травень-червень	Перший кримський похід.

ОСОБИСТІСТЬ

Дем'ян Многогрішний походив із селянської родини з-під містечка Коропа на Чернігівщині. Покозачився під час Національно-визвольної війни, упродовж якої виявив неабиякі організаторські здібності: опікувався організацією козацьких загонів, забезпеченням їх зброєю, боєприпасами, навчанням молоді військової справи тощо. Брав участь у багатьох битвах.

Наказним гетьманом був недовго, ставши повновладним володарем булави на Лівобережжі. Сталося це після того, як Петро Дорошенко восени 1668 р. з військом залишив Лівобережжя, а на Сіверщину (Ніжин і Чернігів) рушила московська армія на чолі з воєводою Ромодановським. Становище Многогрішного було складним, оскільки Дорошенко не міг надіслати допомоги. Тиск промосковської старшини змусив Многогрішного вдатися до переговорів із царським урядом.

Із березня 1669 р. - лівобережний гетьман. У березні 1672 р. генеральна старшина таємно схопила братів Многогрішних у Батуринському замку, звинуватила їх у дружніх стосунках із Дорошенком і в зраді цареві та відправила до Москви. Там їх піддали жорстоким тортурам і засудили до страти. Коли кат уже збирався виконати вирок, страту змінили довічним засланням. Разом з Дем'яном Многогрішним до Сибіру були вислані його брат-полковник із сім'єю, дружина Настя, сини Петро та Іван, дочка Олена. Через 15 років колишній гетьман звільнився і відбував військову службу в Східному Сибіру. Супроводжував російських дипломатів, які уклали перший російсько-китайський договір (1689 р.), брав активну участь у заселенні та освоєнні Сибіру. Наприкінці життя постригся у ченці. Помер близько 1707 р.

Іван Самойлович походив із родини священика. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Духовна кар’єра його не приваблювала, і він вступив до козацького війська Лівобережної України. Освічений і здібний юнак, отримавши старшинське звання, незабаром обійняв посаду наказного полковника Прилуцького полку. Був також сотником Красноколядинської сотні Чернігівського полку, а потім чернігівським полковником. За гетьманування Многогрішного перебував на посаді генерального судді Лівобережної Гетьманщини.

Петро Дорошенко народився в Чигирині 1627 р. Був онуком Михайла Дорошенка - гетьмана Війська Запорозького, який уславився походом на Крим 1628 р. та на Москву за часів Смути. Батько Петра, Дорофій, був козацьким полковником. Петро Дорошенко дістав добру освіту, навчаючись, імовірно, у Києво-Могилянській академії. Під час Національно-визвольної війни обіймав посаду прилуцького полковника, був одним із наймолодших сподвижників Хмельницького. Про життя Петра Дорошенка після зречення гетьманства збереглося небагато свідчень. Відомо, що невдовзі після втрати гетьманської булави він переїхав із сім'єю на Лівобережжя, де за згодою Самойловича оселився в містечку Сосниця. У березні 1677 р. за наказом царського уряду прибув до Москви. На чужині перебував аж до смерті, й жодні клопотання не допомогли Дорошенкові повернутися на Батьківщину. Помер 9 листопада 1698 р. в с. Ярополчому під Москвою.

БОРОТЬБА ГЕТЬМАНА ПЕТРА ДОРОШЕНКА ЗА ОБ'ЄДНАННЯ УКРАЇНИ

Гетьманство Петра Дорошенка на Правобережжі (1665-1676) розпочалося за надзвичайно складних умов. Козацьку Україну було поділено на дві Гетьманщини. Особливо страхітливого спустошення зазнало Правобережжя, де внаслідок воєнних дій і громадянської війни було знищено 65-70 % населення.
Дорошенко насамперед удався до заходів, спрямованих на поліпшення внутрішнього становища.
Усіляко заохочував заселення спустошених південних районів Правобережжя. Послідовно захищав інтереси козацького стану.
Щоб позбутися залежності гетьмана від старшини, прагнув запровадити довічну гетьманську владу.
Створив постійне військо, яке налічувало близько 20 тис. сердюків.
Великою духовною підтримкою став для гетьмана приїзд до Чигирина православного Київського митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського.

Головний сенс власної діяльності Петро Дорошенко вбачав у зміцненні своєї влади на Правобережжі та поступовому об'єднанні всіх українських земель в межах однієї держави.

Це призвело до війни між Річчю Посполитою та Україною.
У лютому 1666 р. Старшинська рада підтримала політичну програму, висунуту Дорошенком. Було ухвалено:

вигнати поляків з України;
укласти союз із кримським ханом;
виступити на Лівобережжя, щоб об'єднати його з Правобережжям під владою одного гетьмана - Дорошенка.

У грудні 1666 р. Дорошенко разом із загонами татар знищив 6-тисячний польський загін під Браїловим на Брацлавщині. Одначе той вдалий виступ не поклав край розбрату в Україні, а лише придушив її поділ.
Звістка про підписання Московією та Польщею Андрусівського договору боляче вразила правобережного гетьмана і спонукала його до відновлення воєнних дій проти Польщі.

ПРОГОЛОШЕННЯ ПЕТРА ДОРОШЕНКА ГЕТЬМАНОМ УСІЄЇ УКРАЇНИ

На початку 1668 р. на Старшинській раді в Чигирині правобережний гетьман знову порушив питання про об’єднання Гетьманщини, цього разу під протекторатом Туреччини.
Таке саме рішення ухвалила й рада на Лівобережжі.
Лівобережну Україну, а також Слобожанщину охопило антимосковське повстання. Цікаво, що очолив його Брюховецький, який намагався у такий спосіб утримати владу.
На початку березня 1668 р. московські залоги було вигнано з більшості міст Лівобережжя. Іван Сірко очистив від московитів усю Слобідську Україну, крім Харкова.
Це спонукало Дорошенка виступити в похід із надією на возз’єднання українських земель. У червні 1668 р. він переправився через Дніпро й вирушив назустріч Брюховецькому.
8 червня в таборі під Опішнею, що на Полтавщині, козаки вчинили бунт, вбили Брюховецького, а Дорошенка обрали гетьманом обох боків Дніпра.
Щоб контролювати ситуацію на Лівобережжі, Дорошенко розташував у найбільших містах свої залоги. Вся Україна опинилася в його руках.
Проте закріпити владу новообраному гетьманові на Лівобережжі не поталанило.
З півночі загрожувала Московія.
На заході пішли в наступ війська Речі Посполитої.
Запорожці висунули свого претендента на булаву - племінника Брюховецького Петра Суховія.

Все це змусило Дорошенка повернутися на Правобережжя.

На лівому боці Дніпра наказним гетьманом залишався чернігівський полковник Дем'ян Многогрішний.

ГЕТЬМАНУВАННЯ ДЕМ'ЯНА МНОГОГРІШНОГО (1669-1672 рр.)

Переговори про обрання Многогрішного гетьманом Лівобережжя тривали всю осінь 1668 р.
Врешті-решт Многогрішний погодився на повернення під зверхність царя за умови виведення московських залог з українських міст.

Козацька Україна знову розпалася на дві Гетьманщини.

Переговори між московським урядом і Многогрішним завершилися укладенням Глухівських статей. 9 березня 1669 р. на Генеральній раді в Глухові Многогрішного проголошено гетьманом Лівобережної України.

За Глухівськими статями, що складалися з 27 пунктів,

московські воєводи лишалися тільки в п’яти містах, причому вони не мали права втручатися у справи місцевого врядування;
встановлювався козацький реєстр чисельністю 30 тис.;
гетьман мав також право утримувати наймане військо - 1 тис. компанійців;
гетьманові заборонялося вступати в зносини з іншими державами;
податки мала збирати тільки старшина;
ускладнювався перехід селян до козацького стану.

Деякі поступки з боку Москви були зумовлені її прагненням запобігти новим проявам козацького невдоволення.

Заходи Многогрішного щодо реорганізації державного життя Лівобережної Гетьманщини

Обраний гетьманом, Многогрішний намагався захищати інтереси України, прагнув об'єднати українські землі під однією гетьманською булавою.

Виступаючи проти рішень Андрусівського договору, він домігся, щоб Київ із передмістями залишився у складі Лівобережної України.
Одним із напрямів діяльності Многогрішного було зміцнення гетьманської влади й поступове ослаблення ролі козацької старшини. Саме з цією метою й було створено наймане військо.
Дем'ян Многогрішний обстоював автономію України, намагався подолати промосковські настрої серед козацької старшини. З цією метою вдався до зміни ненадійних полковників вірними собі людьми.
Це викликало невдоволення козацької старшини. Обурювало передусім надмірне прагнення гетьмана до особистого збагачення, а також те, що він не рахувався зі Старшинською радою - сам вів переговори з московськими послами, без військового суду карав навіть полковників, роздавав урядові посади своїм родичам.

ВНУТРІШНЯ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ІВАНА САМОЙЛОВИЧА

16-17 червня 1672 р. в Козацькій Діброві між Конотопом і Путивлем відбулася Генеральна військова рада. На ній за згодою московського князя Григорія Ромодановського гетьманом було обрано генерального суддю Івана Самойловича.

Крім виборів гетьмана, на раді в Козацькій Діброві провели переговори гетьманський та московський уряди, уклавши угоду, відому під назвою Конотопських статей.
10 пунктів нової угоди доповнювали Глухівські статті й порівняно з ними ще більше обмежували владу гетьмана.

За Конотопськими статями

гетьманові заборонялося без царського указу та Старшинської ради висилати посольства до інших держав, а також підтримувати відносини з Дорошенком;
гетьманові не дозволялось позбавляти старшину посад, карати без згоди Старшинської ради або вироку військового суду;
козацькі посли не мали права брати участь в переговорах із представниками польського уряду в Москві у справах стосовно України.

Характерною рисою 15-літнього гетьманування Івана Самойловича було його прагнення створити аристократичну державу з міцною гетьманською владою.

Шлях до здійснення своєї мети він убачав в обмеженні права козацьких низів втручатися в державні справи.
Саме тому Самойлович припинив скликання Генеральної військової ради, а всі державні справи вирішував зі Старшинською радою.
Формуванню аристократії сприяло започатковане Самойловичем бунчукове товариство.
Самойлович обстоював старшинські інтереси, сприяв розширенню старшинського землеволодіння.
Усупереч намаганням старшини й Конотопським статям, для забезпечення порядку в Гетьманщині він утримував наймане (компанійське та сердюцьке) військо, а з часом сформував ще кілька охочих полків.
Як і деякі його попередники, прагнув закріпити спадковість гетьманської влади. Гетьман дбав про своїх синів, яким надавав найвпливовіші посади в гетьманському уряді та великі маєтності.
Самойлович рішуче протидіяв спробам запорожців діяти цілком самостійно, намагався прилучити під свою булаву Правобережну Україну, не випускав з-під уваги й західноукраїнські землі.

Яскравою рисою гетьманування Івана Самойловича, в умовах відносної стабілізації життя на Лівобережній Україні, стало пожвавлення занепалого під час Руїни культурного життя.

Найбільші зрушення цього періоду сталися в архітектурі та будівництві. Фундаторами соборів і церков були гетьман, старшини, заможні міщани. Зокрема,
- Самойлович був фундатором Троїцького собору Густинського монастиря під Прилуками, збудованого у 1674-1676 рр.
- Визначними пам’ятками тих часів стала мурована церква Іоанна Предтечі в Стародубі, трапезна Троїцького монастиря в Чернігові (1677-1679 рр.).
- У 1679 р. розпочалося будівництво Троїцького обору в Чернігові, а 1682 р. - спорудження під керівництвом Й.Баптиста Преображенського собору Мгарського монастиря біля Лубен (обидва собори остаточно добудовані за гетьманування Мазепи).

У зовнішній політиці Самойлович орієнтувався на Москву й вороже ставився до Польщі й Туреччини, був противником московсько-польської згоди на основі поділу України.

Водночас прагнув порозуміння Московської держави й Гетьманщини з Туреччиною і Кримом.

ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНИЙ СОЮЗ ГЕТЬМАНА ПЕТРА ДОРОШЕНКА З ТУРЕЧЧИНОЮ

Тим часом на Правобережжі життя не ставало спокійнішим. Втративши гетьманство на Лівобережжі, Дорошенко вдався до рішучих дій.
До цього його спонукали також послаблення впливу на Правобережній Україні та боротьба за гетьманську булаву із Суховієм.
Загроза з боку Польщі й Криму підштовхнула його до тіснішого зв’язку з Туреччиною.
Саме за допомогою Туреччини він сподівався відкинути умови Андрусівського договору й подолати зазіхання Речі Посполитої, а потім об'єднати Правобережжя з Лівобережжям в одну козацьку державу.
У березні 1669 р. гетьман скликав під Корсунем Старшинську раду. Окрім представників правобережних полків, у ній взяли участь козаки Лівобережжя й Запорожжя. Рада ухвалила прийняти турецький протекторат, але присягнути відмовилася.
Однак не все козацтво й не всі селяни Правобережжя підтримали таку угоду. Рішення старшини засудили й запорозькі козаки. Противники Дорошенка поширювали чутки, що він "запродав Україну в турецьке ярмо".

Боротьба за гетьманство між Петром Дорошенком, Петром Суховієм та Михайлом Ханенком

За таких умов Дорошенко спромігся утримати гетьманство на Правобережжі.
Гетьманську булаву він мусив виборювати, долаючи, з одного боку, зазіхання Суховія, а з іншого - "новообраного гетьмана", уманського полковника Михайла Ханенка, владу якого визнали кілька правобережних полків і Січ.
Обрання Ханенка загострило ситуацію на Правобережжі.

Розпочалася кривава війна між прихильниками Ханенка й полками Дорошенка.

На початку серпня 1671 р. польська армія під орудою коронного гетьмана Яна Собеського розгорнула воєнні дії проти України.
На середину жовтня Річ Посполита встановила своє панування майже над усією територією Брацлавщини, а наприкінці жовтня король Михайло Вишневецький офіційно затвердив правобережним гетьманом Михайла Ханенка.

Похід султанського війська на Україну

Наприкінці травня 1672 р. 100-120-тисячна армія, очолювана султаном Мехмедом IV, рушила в похід на Брацлавщину. Так на Правобережжі розпочалася ще одна війна.
Найстрашнішим було те, що українці брали у ній участь у складі обох армій: Дорошенко зі своїми військами воював на боці Туреччини, Ханенко - на боці Польщі.
Петро Дорошенко, дочекавшись татар, перейшов у наступ і 8 липня під Четвертинівкою розбив підрозділи польського війська та загони Ханенка. 18 серпня 1672 р. об’єднані українсько-турецько-татарські сили здобули потужну Кам'янець-Подільську фортецю і рушили на Галичину.
На початку вересня було оточено Львів. Не маючи засобів для продовження війни, польський уряд 18 жовтня 1672 р. уклав у Бучачі мирний договір.

За цим договором

*Туреччина*	*Україна (Дорошенко під протекторатом Туреччини)*	*Польща*
отримувала від Польщі Подільське воєводство з Кам'янцем	мав опікуватися Брацлавщиною й Південною Київщиною	залишала за собою Галичину, Волинь та Північну Київщину

Бучацький договір не приніс Правобережжю бажаного миру, оскільки Польща не збиралася відмовлятися від втрачених українських земель й шукала приводу, аби повернути їх собі. Водночас Московія сприйняла Бучацький договір як зречення Польщею прав на Правобережну Україну.

Походи проти Дорошенка московської армії та полків лівобережного гетьмана

Царський уряд вирішив скористатися можливістю, не порушуючи Андрусівського перемир'я, захопити Правобережжя.
Переговори з цього питання успіху не мали, і цар наприкінці 1673 р. наказав Ромодановському й Самойловичу розпочати воєнний наступ проти Дорошенка.
До початку березня 1674 р. війська московського воєводи й нового лівобережного гетьмана оволоділи основними містами Правобережжя України.
16-17 березня в Переяславі відбулася рада, на яку прибула старшина 10 правобережних полків. На раді Ханенко поклав гетьманську булаву, Дорошенка формально було усунуто від влади, а гетьманом обох боків Дніпра проголошено Самойловича.

Це означало державне об'єднання обох частин України під однією булавою. Проте вдалою цю подію назвати не можна, оскільки вона спричинила турецьку агресію, внаслідок якої населення Правобережжя зазнало нових страждань і лиха.

Петро Дорошенко з кількома тисячами сердюків знаходився в Чигирині.
У липні місто оточили московсько-українські війська. Облога тривала два тижні.
Але звістка про те, що на допомогу Дорошенкові вирушила турецька армія, яка на своєму шляху вигубила Ладижин та Умань, змусила московсько-українські сили відступити від Чигирина й повернутися на Лівобережжя.

Ціною надзвичайної жорстокості Правобережжя було повернено під владу Дорошенка.

Зречення Петром Дорошенком гетьманства

Такі обставини не додавали популярності Дорошенкові.
Його покинули навіть сердюки та найближчі родичі.
Аби повернути втрачену довіру, Петро Дорошенко вирішив відмовитися від турецького протекторату. Після тривалих вагань гетьман з усіх бід обрав тоді московську.
10 жовтня 1675 р. на козацькій раді в Чигирині в присутності представника Запорожжя Івана Сірка він присягнув цареві. Але московський уряд не визнав тієї присяги.
У вересні 1676 р. московська армія й козаки Самойловича взяли в облогу Чигирин. Дорошенко виїхав до табору Ромодановського й Самойловича, 19 вересня здав клейноди і присягнув на вірність цареві.

ЧИГИРИНСЬКІ ПОХОДИ ТУРЕЦЬКО-ТАТАРСЬКОГО ВІЙСЬКА

Зречення Дорошенком гетьманства Туреччина сприйняла як подію, що суперечила її політичним планам, бо розраховувала на значну частину України.
Вихід із такої невигідної ситуації султан пов'язував з особою Юрася Хмельницького.
У зв’язку з подіями на Україні Юрася було звільнено зі стамбульської в’язниці Єдикуле та проголошено князем Сарматії (України).
Навесні 1677 р. Юрій Хмельницький із загонами турецького війська вирушив на Україну.
Зупинившись у Немирові, він почав розсилати універсали з вимогою визнати його владу. Такі дії Хмельниченка перешкоджали намірам Самойловича об'єднати обидва береги Дніпра під своєю булавою.

Центром військового протистояння двох гетьманів стала колишня гетьманська столиця Чигирин.

У 1677 р. відбувся Перший чигиринський похід 60-90-тисячного турецько-татарсько-ногайського війська.

Свій загарбницький похід проти України Туреччина виправдовувала прагненням повернути землю та булаву Юрію Хмельницькому.
Турецький уряд намагався використати популярність імені Хмельницького, аби прихилити на свій бік українську людність і нейтралізувати козацтво.
Перший удар турки вирішили завдати саме Чигирину, бо місто мало важливе стратегічне значення:

було гетьманською резиденцією;
найміцнішою фортецею на перехресті важливих шляхів углиб України, Польщі та Московії;
у Чигирині стояла численна козацько-московська залога.

Власне, вона захищала фортецю протягом кількатижневої облоги. Коли ж до міста підійшли головні об’єднані українсько-московські сили на чолі з Ромодановським і Самойловичем, турки були змушені відступити.
Невдале завершення походу 1677 р. не змінило намірів турецького султана оволодіти Чигирином та всією Правобережною Україною. Це добре розуміли Самойлович і московські воєначальники.
Проте якщо для українців оборона Чигирина була справою честі, то в Москві до неї поставилися байдуже.
Саме тому головнокомандувач московського війська боярин Ромодановський, вирушаючи в Україну, отримав таємну інструкцію: в разі неможливості втримати Чигирин - зруйнувати його укріплення й вивести військові сили з фортеці.

8 липня 1678 р. 200-тисячна турецько-татарська армія під командуванням візира Кара-Мустафи оточила Чигирин.

Загарбники вели неперервний гарматний обстріл, вдавалися до численних штурмів.
Більше місяця, відчайдушно захищаючись, чигиринська залога чекала на прихід сил Ромодановського, одначе той до козацької столиці не квапився.
Врешті московські війська підійшли до Чигирина. Проте, так і не надавши його захисникам потрібної допомоги, почали готуватися до відступу.
Начальникові чигиринської залоги наказали підпалити порохові склади і прориватися з оточення.

Тож коли турецькі війська вдерлися до міста, пролунав вибух. Чигирин перетворився на руйновище. Відбиваючи шалений натиск турків і татар, об’єднане московсько-українське військо відійшло до Дніпра.

Влада Хмельниченка поширювалася лише на сплюндроване Поділля. Там він панував, але невдало. Турки стратили його в Кам'янці наприкінці 1685 р.

БАХЧИСАРАЙСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР

Війни 70-х рр. між Московією, з одного боку, і Туреччиною та кримським ханством - з іншого, за володіння землями Правобережної України завершилися підписанням у Бахчисараї 13 січня 1681 р. мирного договору між цими державами.

За цим договором:

*Туреччина*	*Московія*
приєднувала Південну Київщину, Брацлавщину й Поділля	приєднувала Лівобережну Україну і Київ
Кордон між Туреччиною та Московською державою встановлювався по Дніпру
Протягом 20 років територія між Бугом та Дніпром мала залишатися незаселеною

ПІДПИСАННЯ "ВІЧНОГО МИРУ"

Бахчисарайський мирний договір між Московією й Туреччиною не був тривким, бо не відповідав інтересам Речі Посполитої.
Скориставшись поразкою численного турецького війська від сил країн Священної ліги під Віднем 1683 р., Польща відновила своє панування над більшою частиною Правобережної України.

6 травня 1686 р. в Москві між Польщею та Московією було укладено новий договір - "вічний мир".

За ним

Польща визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом та Стародубом.
Крім того, польська сторона відмовлялася від зазіхань на Київ, за що отримувала відшкодування.

Договір 1686 р. закріплював

*за Московією*	*за Польщею*
право на володіння Лівобережною Гетьманщиною	Північну Київщину, Волинь і Галичину
Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між двома державами
Поділля лишалося під владою Туреччини, щоправда, недовго, бо 1699 р. також було приєднане до Польщі

"Вічний мир" ускладнював ситуацію в Україні, послаблюючи національно-визвольний рух, оскільки утверджував насильницький поділ українських земель між кількома державами.

КРИМСЬКИЙ ПОХІД 1687 р. УСУНЕННЯ ІВАНА САМОЙЛОВИЧА ВІД ВЛАДИ

Уклавши "вічний мир" із Польщею, Московія приєдналася до держав, які вели боротьбу проти Туреччини та її васала - Кримського ханства.

Зобов’язання перед антитурецькою коаліцією - Священною лігою у складі Австрії, Венеції та Речі Посполитої, - а також власні плани, що передбачали ліквідацію турецько-татарських володінь на Чорному й Азовському морях та отримання в майбутньому виходу до Чорного моря, спонукали Москву до війни.

У травні 1687 р. 100-тисячна московська армія вирушила на Крим. Похід очолив фаворит цариці Софії, найвпливовіша людина в Московії - Василь Голіцин.
Дорогою до армії Голіцина приєдналося 50-тисячне військо українських козаків на чолі з Самойловичем.
І хоч великі надії покладали на цю воєнну кампанію, але об'єднане українсько-московське військо не спромоглося навіть досягти Криму.
- через пожежу в степу, підпаленому татарами;
- нестачу продовольства, води й корму для коней.

Голіцин наказав війську повернути назад.

Не визнаючи власних прорахунків, Голіцин шукав винуватців невдалого походу, а тому легко переклав відповідальність на Самойловича.
Адже гетьман критикував царициного фаворита за неправильне здійснення походу, та й взагалі виступав проти укладення московським урядом "вічного миру" з Польщею й союзу з нею проти Туреччини і Криму.
Становище Самойловича стало непевним. Воно ускладнювалося ще й позицією козацької верхівки, яку відштовхували від гетьмана його зарозумілість, необмежене самозбагачення і прагнення зробити гетьманську булаву спадковою.
Ось чому особиста зацікавленість Голіцина і невдоволення старшини привели до усунення Самойловича від влади.
У липні 1687 р. у таборі на р. Коломак Івана Самойловича було заарештовано і разом з сім'єю відправлено до Сибіру, де він і помер 1690 р.
Натомість козацька рада, що відбулася 25 липня 1687 р., обрала гетьманом генерального осавула Івана Мазепу.